Я видаю газету

Володимир Самійленко

Я задумав видати газету…

Почувши про це, читач, певно, скаже:

– Ого! Чи не думаєте ви зробити конкуренцію «Громадській думці»?

Тривайте-бо, не хапайтесь поперед батька в пекло. Яка там конкуренція! Нічого подібного. Це навіть не буде газета, а тільки хвостик од газети…

А тепер уже «невідомий» фельєтоніст готовий крикнути мені: «А, хвостик! Чи не буде це хвостик від «Київського вісника»? В такому разі дозвольте мені наступити на цей хвостик».

Ах, добродію, ви забули, що добрі люди спожили вже собі на здоров’ячко «Київський вісник», цілком і з хвостиком. Ви ще хотіли тоді догризти кісточку, та подивились на тарілочку, понюхали тільки і сказали: «Хвалю! Коло посуди треба ходити чисто, а з друкованим словом поводитись чесно…»

Ну, так-от, коли ніхто не перепинятиме моєї мови, то я розкажу докладно про свій замір.

Так, я задумав видавати газету-хвостик або газетний хвостик.

Насамперед це коштує надзвичайно дешевше, ніж ціла хвостата або навіть куца газета.

Крім того, хвостик має вигоду з багатьох поглядів.

Його можна притулити до кожного тулубця, і він складатиме з ним одну цілість.

Напрямок хвостика не так легко вгадати, бо він еластичний, крутиться на всі боки і тим грунтовно відрізняється від магнітової стрілки.

Хто дивиться на хвостик, як він зручно вигинається й крутиться, той відчуває дуже лагідне вражіння. За цим хвостиком він уявляє в своїй думці добру біленьку собачку ласкавої породи.

Не всі люблять держати біленьких ласкавих собачок. Інші бажають мати тільки великих чорних собак, які хвостом не крутять, але зубами здорово кусаються.

Тільки ж я не знаю такої людини, щоб наважилась навмисне притиснути хвостик, як він так привітно й ласкаво крутиться.

У хвостика не повинно бути ворогів.

Моя газета-хвостик теж їх не матиме.

Це мене дуже тішить і заохочує до праці, бо дає надію вільного й довгого життя.

Але довгого життя я своїй газеті сам не хочу: я не люблю зіставатись позад моди, а тепер мода на газети недовговічна.

Щодо моєї, то я призначив їй один день життя. А через це я можу себе увільнити від багатьох клопотів і зайвих трат.

Я можу не наймати помешкання для редакції, що звичайно руйнує видавцеві фінанси, бо помешкання оплачується помісячно, а самі газети існують поденно.

Мені не доведеться видавати аванси співробітникам, які по першій або другій статті, написаній для редакції, опиняються від редакції зовсім далеко і замість хроніки київської або краєвої бувають змушені списувати хроніку свого власного життя, і то не в цілях друкованого органу.

Мені не треба шукати ні друкарні, ні паперу, бо свою газету я надрукую в тій же «Громадській думці», в фельєтоні.

Значить, і окремих оповісток не буде, бо й читачів мені не доведеться шукати.

А найважніше, – хоч і не для мене вже, – це те, що коли моя газета прошпетиться чим-небудь, то й закривати її окремо не доведеться: вона сама собою закриється навіки.

Та як би не було, хоч і не довго має жити моя газета, а все ж мені треба зазнати деяких клопотів.

Перш усього мені треба вигадати ім’я своїй газеті. Я нічого кращого не міг вигадати, як тільки назвати її «Хвостиком».

Далі мені годиться зазначити напрямок «Хвостика». Річ натуральна, що він має приймати всі можливі напрямки, і я підписую під заголовком: «крутиться на всі боки». Тепер найбільший клопіт з матеріалом.

Я не американець і тому не можу бути сам, однією своєю особою, і редактором, і передовиком, і хроністом, і фельєтоністом, і дописувачем своєї газети. Мені потрібний хоч невеличкий штат співробітників.

Я сам не вмію оборудувати цієї справи і тому звернувся до одного знайомого студента; він служить на Києво-Полтавській залізниці, і йому начальство недавно сказало, що не ходити на лекції, а на службу ходити – не по правді; в інтересах справедливості треба й на службу не ходити.

Цей студент заміщає в багатьох газетах свої оповістки, і через це саме я вважав його за чоловіка для моєї справи годящого.

І він обіцяв знайти мені співробітників.

Насамперед він пішов по Києву шукати передовиків закритих газет, які тепер, певно, сидять без заробітку.

Він довідався, що вони справді сидять, але що ні з одним з їх бачитись не можна.

Тоді він обіцяв мені, що спробує сам написати для мене передовицю, хоч би про університетську реформу, яко про справу більш йому близьку.

Щодо хроніки, то він мені порадив купити кілька номерів київських газет, занести їх до знайомого парикмахера, який прегарно орудує ножицями, і він за злотого вистриже мені з їх усе, що треба. Тоді треба тільки занести шматки до палітурника, щоб склеїв, та віддати ще кому-небудь перекласти на вкраїнську мову.

Про дописи з інших міст він просив мене не турбуватись; він сказав мені, що має багато знайомих у Вологді, Вятці, Архангельську й інших університетських містах.

До відділу оповісток він зараз же дав мені свою оповістку, що, мовляв, «студент філолог навчає за 3 рублі в місяць грати на балалайку істинних патріотів».

Незабаром у мене зібралось чимало матеріалу. Правда, що дописи з університетських міст не наспіли в свій час, але з деяких городів, де вже університети давно позакривано, кореспонденти мої прислали кілька звісток.

Тепер я почав складати перший номер.

На першім місці я поставив статтю про університетську реформу. В їй було написано ось що:

«Міністерство просвіти, закривши університети і перенісши наукові заняття з тісних меж аудиторій на широкі пляци й вулиці, безперечно, зробило велику послугу вищій освіті.

З усякого погляду, ми повинні радо повітати новий порядок.

Перш за все треба сказати, що вчитись, ходячи по вулицях, на свіжому повітрі, далеко ліпше для здоров’я, ніж у тісних хатах. Крім того, тепер, видимо, наука не буде відгороджена від життя кам’яною стіною, проти чого давно вже повставали деякі з видатніших професорів. Ми вертаємось до того способу передавання науки, яким користувались ще великі філософи грецькі – Арістотель, Теофраст, Евдом, Арістоксен і інші, котрі, як відомо, читали свої лекції, ходячи по садку, плаваючи в човні або їдучи трамваєм.

Новий, чи, краще сказати, відновлений порядок добрий ще й тим, що дав змогу записуватись у студенти євреям, без обмеження їх числа якимсь процентом; бо вже ж кожному легко зрозуміти, що в садах, на вулицях, у дешевих столових – вистачить місця для всіх. Вважаючи на це все, ми твердо віримо, що кожний читач, який поділяє напрямок «Хвостика», радітиме з нового порядку в нашім університетськім житті».

Цю статтю я замістив, нічого не скорочуючи, тільки додав від редакції, що автор допускає маленьку помилку, згадуючи про трамваї, котрих у давніх греків не було, і що скоріш усього там річ повинна бути про шарабани.

Далі в мене йшли телеграми з Петербурга від власних кореспондентів:

«У вищих сферах є певність, що фінансову кризу вдасться залагодити, випустивши нову внутрішню позичку з виграшами та видавши білетами тієї позички запомогу остзейським баронам.»

«За порадою газети «День» крестянський банк буде переіменовано в «хамський» банк».

«Справа з виданням газети «Русское государство» зовсім наладилась. Сьогодні вперше снідали в редакції. Пожовтив свій кореспондентський білет і показав. Допустили й мене до столу. Звістки деяких газет, ніби на снідання редакції призначено три мільйони, цілком брехливі: три мільйони призначено на збільшення поліції, а на снідання редакції тільки дев’ять тисяч».

Цю телеграму я навіть боявся взяти, ради приязні до видавців «Громадської думки». «А що, – подумав я, – як і наші земляки, прочитавши це, забажають, щоб і їм щодня ставлено страви на 24 крб. 66 копійок! Це може зруйнувати газету».

З місцевою хронікою в мене вийшло якесь непорозуміння. Її або не до ладу вистрижено з газет, або не так, як треба, склеєно, бо як я її переложив на нашу мову, то вийшло ось що:

«Гласний Цезарський заявив на партійних зборах, що він пролив на Кавказі тридцять відер кахетинського вина, на що Гнівушів сказав: «Знаємо вас, ходім краще пити горілку!»

«Постановлено припекти інородців і старатися, щоб щирі патріоти держались політики: «Твоя скриня – моя скриня, але моя скриня – не твоя».

«Поміж членами місцевих поступових партій панує бадьорий настрій. Сподіваються, що незабаром усі обіцяні вольності стануть законом».

«Частина київської гори, яка належить декому з гласних Думи, знов почала повзти в Дніпро. Міський голова Проценко заявив, що це робиться з намови соціалістів, які, програвши справу з робітниками, скористались несвідомістю гори, щоб підбурити її проти законних своїх хазяїнів. Чутка, що гору задержано на місці до вияснення справи – цілком фальшива».

Оце й увесь матеріал, який я мав замір замістити.

Правда, хвостик вийшов куценький, але бувають оказії, що й такого куцого втинають, а тому краще трошки, ніж багато.

Примітки

Вперше надруковано в газеті «Громадська думка». – 1906. – № 31. – 12 лют. – С. 2. Підпис: В. Сивенький.

…хвостик від «Київського вісника» – Очевидно, мається на увазі щотижневий додаток до газети «Киевский вестник», де вміщувались матеріали переважно на теми культурно-мистецького життя, розважальна хроніка тощо. З подібними додатками виходив також ряд інших газет.

…добрі люди спожили вже собі на здоров’ячко «Київський вісник» – іронічний відгук на припинення 3 лютого 1906 р. видання газети «Киевский вестник» – «ввиду вредного направления на все время действия военного положения».

…має багато знайомих у Вологді, Вятці, Архангельську й інших університетських містах. – Визначення їх як «університетських міст» є іронічним: в перерахованих містах університетів не було, натомість тут відбували заслання викладачі, студенти університетів, взагалі визнана «неблагонадійною» інтелігенція, зокрема й причетна до українського культурного руху.

Арістотель (384 – 322 до н. е.) – давньогрецький філософ і вчений, у 335 р. н. е. заснував в Афінах власну школу, названу «перипатетичною» (від слова, що в перекладі з грецької означає «прогулюватись», «проходжуватись»), або ж Лікеєм.

Теофраст (370 – 288 до н. е.) – давньогрецький філософ, учень Платона, друг і послідовник Арістотеля; після смерті останнього керував Лікеєм (див. вище).

Евдом – власне, Евдем Родоський (IV ст. до н. е.) – давньогрецький філософ, учень Арістотеля, дружив з Теофрастом (див. вище). Заснував пізніше на о. Родосі власну школу на зразок перипатетичної.

Арістоксен Тарентський (IV ст. до н. е.) – давньогрецький-філософ, вчився в Арістотеля.

«День» – щоденна політично-літературна газета, виходила в Москві в 1905 – 1907 рр.

«Русское государство» – газета, орган уряду прем’єр-міністра С. Ю. Вітте. Виходила в Петербурзі в лютому – травні 1906 р., була припинена за нового міністра внутрішніх справ П. А. Столипіна.

Пожовтив свій кореспондентський білет… – вираз іде від поняття «жовта преса», тобто означає безпринципність, конформізм, догідливість друкованого слова міщанським смакам та офіційній лінії.

Цезарський Олександр Семенович – підполковник, гласний Київської думи.

Гнівушів (Гнєвушев) Михайло Васильович – статський радник, гласний Київської думи.

…усі обіцяні вольності стануть законом… – гра слів: «законом» – «за коном», тобто зійдуть з кону, перестануть відігравати будь-яку роль.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 509 – 513.