Патріот

Володимир Самійленко

(Оповідання)

Як він став патріотом і яким патріотизмом уславився, я вам оце зараз розкажу.

Звався він Тонконоженко. Був він простий козак села Вороньківки, а багатир був такий, що й з панів не дуже багато в його окрузі є таких, щоб з ним могли порівнятись. Тільки ж від панів багато чим відрізнявся. Жив у простій хаті, хоч мав змогу поставити собі розкішний будинок. Живився самим чорним хлібом з прілого борошна та картоплею, хоч, проте, продавав щороку багато тисяч пудів пшениці, чимало товару, овець, птиці. І ще від панів відрізнявся й тим, що в панів маєтки звичайно меншають і переводяться ні на що, а в його грошики в банку все складались та складались, а до його ланів широких усе приточувались нові.

Ще можна зазначити, що він хоч і був письменний, але зовсім не освічений.

Багатирів такого типу чимало є по нашій Україні. Навіть у тому самому повіті я знав з п’ять таких самих.

Селяни казали, що Тонконоженка у двісті тисяч не вбереш.

Розуміється, що такий маєток не можна було нажити простому селянинові однією працею та надзвичайною скнарістю, якою він уславився в цілому повіті. Видима річ, що до тих своїх прикмет доложив він чимало жмикрутства й усякої неправди.

Та селяни, хоч і не любили його, скоріш ненавиділи в душі, проте віддавали йому всякі можливі ознаки поваги та пошанування, бо часто багатьом доводилось віддавати йому й гроші в певний час, а це не щоразу і не для кожного було легко.

Були в його, правда, й одверті вороги – з таких людей, що ні в чому від його не залежали, які мали змогу прилюдно з його глузувати, докоряти просто в вічі, та раді були б і зовсім його з’їсти не вагаючись, аби тільки знайшлась законна причина. Та хоч Тонконоженко був уже й не молодий собі, а досі робив своє діло остільки в межах закону, що ні разу не можна було знайти чого-небудь такого, за що можна б його було запровадити туди, де козам роги правлять.

І одначе сталася така пригода, що врадувала Тонконоженкових ворогів, а його самого спершу дуже заклопотала, далі засмутила, а потім так налякала, що він мусив зробитися тим, чим я його назвав з самого початку, – патріотом.

Та пригода вийшла ні з чого іншого, як з кохання. Так, з кохання, хоч се й дивно довідатись про такого шорсткого й безсердого чоловіка, яким усі знали Тонконоженка. Не вберегло його ніщо від сього почуття, ні старі вже літа, ні вічні думки про збільшення маєтків та любов до грошей, яка, здавалося, так щільно заповняла його серце, що навряд там можна було знайти навіть найменшу прихильність до чого іншого.

Проте місце для кохання знайшлося в його серці.

Як це сталося, не беруся до ладу вияснити, бо зрозуміти людську душу вельми тяжка річ. Та це мені зараз і не дуже потрібне, бо я тут тільки переказую коротенько те, що було.

А було от що.

Один дуже близький родич Тонконоженків мав гарну молоду жінку, і в цю жінку закохався Тонконоженко. Вона до його певно не мала спільного почуття, але з деяких причин уважала потрібним виявляти до його трохи прихильності. Чоловік помітив, що між його жінкою й Тонконоженком щось є негарне, і от між двома чоловіками почалась колотнеча.

Сусіди не раз чули, як родич сварився з Тонконоженком та казав йому: «Ну, тривай, я вже тобі дам такого, що ти не станеш більш липнути ні до чиїх жінок».

Та сталось щось інше, зовсім несподіване: не Тонконоженко не став залицятись до жінки, а чоловік тієї жінки не став нахвалятися; не став, бо вже не міг ні на кого нахвалятися, а не міг тому, що вмер якось несподівано.

Ще не встигли його й поховати, а вже на селі почались балачки про таку наглу смерть. Догадливі люди зараз же домислились, що тут без Тонконоженка не обійшлось. Почали говорити спершу пошепки, а далі голосніше, що він отруїв свого родича. Ця чутка незабаром дійшла й до Тонконоженка і дуже його заклопотала. Але він потішив себе тим, що мертвого вже поховано, та що, як би там не було, ніхто не наважиться прямо стати проти його з таким страшним обвинуваченням. Та, потішаючи себе, він усе ж тривожився.

А ще трохи згодом трапилося, що він схотів скінчити грошову справу з одним сусідою, чоловіком з тих людей, про яких кажуть, що голому розбій не страшний і який уже навіть не став боятися Тонконоженка, бо зовсім був зруйнований.

Тонконоженко, може, через те, що не був спокійний душею, якось не зумів додержати міри, переборщив у крутих заходах проти цього сусіди, а той, недовго вагаючися, заявив йому, що зараз же піде до станового та скаже йому, від чого вмер Панас, – так звався Тонконоженків родич.

Та й справді пішов до станового.

Тепер уже Тонконоженко дуже злякався, та й було від чого.

Воно правда, що той сусіда був не статечний чоловік, а так собі ледаченький, та ще й п’яничка трошки, та й мав причину держати зло на його, Тонконоженка, а проте… А що, як візьмуть до уваги те, що він скаже? А що, як і хтось інший насмілиться та почне свідчити те саме?

І Тонконоженко вже бачив у своїх думках, як заїздить слідчий, з поліцією, з лікарем, як викопують Панаса, а далі – далі страшно й подумати, що буде…

Треба зараз же щось робити, щоб одвернути лихо. Треба себе забезпечити якомога скоріш.

Що ж робити? Підкупити кого треба грошима? А що, як не схотять узяти? В такій великій справі не кожний схоче взяти яку сотню, чи й дві, чи навіть кілька тисяч, щоб потім піти під суд, – от що страшно!

Так думав Тонконоженко і аж похолонув од жаху.

Але хутко він натрапив певний шлях. Недурно він цілий вік умів хитрувати й мудрувати.

«Треба так зробити, – надумався він, – щоб добути собі доброї слави в таких високих осіб, перед якими не то що становий або справник, а й само губернське начальство маленькі люди. І тоді побачимо, чи зважиться хто прислухатися до того, що каже якийсь п’яниця, та ще й такий, що грошей мені віддати не схотів. Побачимо, чи зважуться робити слідство та викопувати Панаса тоді, як не з губернії, а з самого Петербурга прийде звістка, що я не жмикрут якийсь, усім осоружний, за якого мене тут мають, а великий патріот, яким повинен пишатись рідний край».

Яким же патріотичним ділом схотів Тонконоженко вславитись? Може, записатися в добровольці? Бо це було недавно, саме тоді, як розпочалася остання війна.

Він хутенько налагодився в дорогу, взяв торбу з хлібом, гаман з грошима і пішов пішки до залізниці. Хоч у його були свої коні, та все ж йому здавалось, що так буде дешевше.

Заплативши кондукторові рівно половину того, що коштує білет, він раненько приїхав у губернське місто.

Він пішов там до самого губернатора. Спершу його вагалися пускати, бо прийшов він у дуже полатаній свиті й таких зашкарублих чоботях, що й не видно було, з чого вони зроблені.

Але він сказав, що його справа дуже пильна й патріотична, і його зараз же допущено.

Перед губернатором Тонконоженко перш від усього заплакав.

А як губернатор запитав його, чого він плаче й хто його скривдив, то він одказав:

– Не за себе я плачу, ваша вельможність, а за тих синів і братів наших, що там, на Далекому Сході, за нас б’ються, боронячи честь нашої держави. Ми тут живемо спокійно, а вони, бідолашні, падають побиті на смерть або мучаться, тяжко поранені… Ваша вельможність, дозвольте мені що-небудь зробити для тих нещасних ранених! От я приніс те, що я зібрав за все своє життя собі на старість. Тут три тисячі карбованців. Візьміть їх і відішліть у Петербург на ліки та харч нашому війську. А мені вже не треба нічого: я бачу, що є стільки горя на світі, що мені й у злиднях все ж легше буде доживати віку, ніж тим нашим лицарям на далекій чужині.

Губернатор був так зворушений патріотичним вчинком простого селянина і великістю його жертви, що сам мало не заплакав.

– І ще прошу вашу вельможність: перешліть ці гроші окремо, не гаючись, бо мені хочеться швидше порадувати начальство. Перешліть їх начальству якнайвищому, бо найвище начальство має найбільше клопоту за всіх нас, і я хотів би його порадувати: нехай там у високих сферах знають, що й у наших селах люди журяться за свій край і бажають допомогти його оборонцям.

Губернатор гаряче подякував Тонконоженкові, стиснув його руку й сказав, що не гаючись пошле його дарунок до столиці. При тому обіцяв, що його напевно подякують і з Петербурга.

Тонконоженко поїхав додому веселий. Дорогою йому трапилась трошки неприємна оказія: бажаючи хоч трохи полегшити собі втрату трьох тисяч карбованців, він не схотів платити кондукторові положеної ціни, а заліз під лаву, був пійманий і заведений у протокол. Але це вже мало його засмутило. Він був певний, що його не мине сподівана подяка.

І він справді хутко її дочекався. Минув тиждень, і агентські телеграми рознесли славу Тонконоженка по всій державі, і він уже не боявся ворогів. А за два тижні викликано його самого до губернії, щоб об’явити йому тую подяку за патріотичний вчинок.

Довідавшись, відкіля прийшла подяка Тонконоженкові, його сусіда пішов до станового знову і просив його забути про те, що він йому казав, бо то було напідпитку.

Становий був радий позбутися такої справи і навіть згодився не садити того сусіду в холодну.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 19. – 22 січ. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 498 – 501.