Дещо з весняних пригод...

Володимир Самійленко

Повіяло весною.

Не тією весною, що пече й морозить за одним заходом, несе з собою кашель, нежить і всякі інші хвороби.

Не тією весною, що вкорочує віку людям і вкорочує часом самих людей настільки, що від їх зостається щось дуже куценьке, незначне, таке, що й ховати не варт.

Ні, я кажу про ту звичайну весну, яка одвідує нас щороку, щоб повіяти теплом, розтопити сніги, позеленити землю травою і вкрити рясним листом гаї й садки.

Про ту весну, що хоч і спізниться часом, а все ж прийде, а як коли, то прийде раніш, ніж ви її сподіваєтесь. І робиться це зовсім «явочним» способом.

У пташок і поетів виробився нехибний звичай виспівувати весну в голосних піснях. Це звичай непоганий.

Люди мають більш практичний погляд на весну і тому виробили в себе інший звичай: користуватись її красою якомога повніш, себто сідати або ставати до роботи.

І цей звичай ще кращий.

Ніхто так не користується весною, як наша молодь, що ще не покінчила науки.

Її втіха найповніша, бо її робота в цей час найбільш напружена. І треба сказати, що наслідки цієї роботи бувають надзвичайні.

Колись один мій товариш, історик першого курсу, що займався римськими кесарями й генералами, вмістив у свою голову 2 317 їх імен за час від 9 марця до того часу, як стали одцвітати фіалки.

Зацвів бузок, і число римських значних осіб зросло в його голові до 4 519.

Йому конче потрібно було довести цей поважний гурток до 7 000, і то не пізніш того дня, як почне цвісти біла акація.

Акація зацвіла, а в голові мого приятеля сиділо тільки 6 999 історичних римлян.

Один з їх, найбільш упертий, ніяким чином не хотів лізти в досить уже начинену голову мого приятеля, видимо гадаючи, що там і без його доволі численна компанія.

І мій товариш не здав щасливо іспиту з римської історії.

Тоді він повісив обережно всіх 6 999 історичних осіб, разом із своєю власною, на старому дубі в університетськім садку.

І як його ховали, то я був певний, що ховають повний комплект 7 000 знаменитих римлян, бо душа мого приятеля теж була римська.

Це було перед кількома роками. Тепер таких випадків не може бути вже через те, що тепер студенти більш займаються географією, переважно країв північних, де природа бідна й легка до вивчення.

Щоб улегшити їм науку, вона ведеться зовсім практично, через досліди на місцях.

Але не всі студенти мають щасливу нагоду вчитися географії, і ті, що від неї вільні, охоче взялись би до якої іншої науки.

Тільки через деякі причини, які здаються їм досить поважними, вони думають, що тепер не час братися до наук, невважаючи на весну, хоч як вона кличе до роботи.

Вони кажуть: нехай спершу скасують практичні курси «географії», а тоді ми будемо вчитись.

Проте знайшлись і такі, що сказали: холодна нехай собі буде холодною, а нам погрітись пора. Себто вони висловились трошки інакше, і думка в їх була така: нехай собі інші вчаться географії, а диплом мати непогано.

З поводу такої різниці поглядів між студентами повставали не раз суперечки.

– Навіщо мені здасться диплом, – казав противник практичної географії, – коли мені, може, доведеться опинитись у Старокиївському участку!

– А невже ви, колего, не тямите, – відповідав прихильник дипломів, – що з дипломом ви можете легко стати в участку приставом!

– Може, мене зовсім не тішить надія стати приставом, – казав перший.

– Так ви, може, бажали б, щоб вас настановлено зразу поліцмейстером, – відказував другий.

– Перш за все я бажаю почувати себе громадянином.

– Маючи диплом, ви зараз дістанете звання почесного громадянина, навіть права на перший чин.

Такі балачки ні до чого не доводили, й кожний зіставався при своїй думці.

Але в останній час я почув надзвичайно дивну звістку: що прихильники дипломів знайшли спосіб прищепити свої погляди всім тим, хто раніш з ними не згоджувався.

Це мене зацікавило, і я пішов в університет, щоб почути, якими твердими доказами вони цього досягають.

Ніяких балачок я там не почув, бо й студентів не побачив, але побачив і прочитав вельми красномовне оголошення від прихильників екзаменів і дипломів.

Дозволю собі подати тут це оголошення, переказуючи його трошки своїми словами.

«Ми, нижче не підписані, твердо певні в тому, що ті студенти, які не хотять тепер здавати екзаменів, мають замір себе погубити, і ми наважились їх спасти.

А тому ми заприсяглися над писанієм неподобних Паволакія і Дмитрія, що вживатимем до цього всіх заходів.

Ми могли б узятись до способів найбільш енергічних, наприклад: відтинати страйкарям голови, вішати їх перед університетськими вікнами на телефонних стовпах і т. і.

Але ми люди гуманні й пам’ятаємо, що живемо в двадцятому віці. Крім того, ми не нападаємо на незгідних з нами, а тільки визволяємо їх з їхнього заблуду.

І тому ми постановили боротися з ними словом.

Так, ми кинемо їм у обличчя гаряче слово, яке зразу одмінить їх думки.

Це гаряче слово – «купорос».

Повища постанова має силу з 24 квітня».

Прочитавши таку оповістку, я міг тільки подякувати всім святим, що мені вже не треба здавати екзаменів, бо від «гарячого слова» мені зробилось холодно.

Тепер перед усіма студентами-«страйкарями» стоїть велике питання: чи поступитися своїми думками, чи своїми фізіономіями.

В усякім разі, вони мають ще цілий місяць на розв’язання цього питання.

Щодо мене особисто, то я вже казав, що мені іспитів здавати зовсім не треба, і тому, здавалось би, що до мене такі питання не мають найменшого відношення.

Так, здавалось би, але мені позавчора сказав один знайомий, що моє обличчя дуже нагадує якогось медика третього курсу.

Я спитав, чи той медик здаватиме екзамени, і вжахнувся, почувши, що він гостро повстає проти їх.

Тоді я, не дожидаючи ні 24 квітня, ні навіть 24 марця, запакував свої манатки і з першим поїздом виїхав з Києва.

Я зупинився аж у Харкові.

Покинувши свої речі на станції, я пішов обдивлятись місто.

Біля одного великого будинку я мимоволі спинився. Але не сама будівля його мене зацікавила. З його чувся на вулицю якийсь лемент, якісь крики, і вони звернули на себе мою увагу.

Я ввійшов усередину і зразу побачив, що то засідання дворянських зборів, але про віщо сперечаються зібрані пани, ніяк не міг розібрати за великим галасом.

На хорах, де я знайшов притулок, була офіціальна особа, і я вдався до неї за поясненням.

– Обговорюють державне питання величезної ваги, – відказала мені особа.

Мені страх хотілося швидше довідатись, що то за таке пекуче питання, що від його люди аж не своїм голосом кричать, а на одному аж луснув на спині жупан з натуги, і я почав угадувати.

– Може, – кажу, – балакають про те, чи слід пускати фельєтоністів на засідання Державної думи?

– Ні, – відповіла особа.

– Може, хотять замінити чотиристепенні вибори одностепенними?

– Ні, ні.

– Чи не бажають вони довести про потребу нових посад дворянських начальників на зразок земських, які вже єсть?

– Та ні, ні.

– А, то, певно, говорять про те, які податки кращі, чи прогресивні, чи регресивні?

– Та ніт-бо, ні!

– То, може, хотять вияснити, що значить внутрішня позичка і чиє саме нутро треба розуміти?

– Зовсім ні, вони хочуть…

– Ага, розумію; вони хочуть скасувати різницю станів дворянського й селянського?

– Та ні, зовсім ні! Хай вам біс! Ні!

– В такому разі поясніть мені, бо я ніяк не можу вгадати.

– Вони хочуть вивести з хати професора Ковалевського, а він не хоче й пручається.

– Який необачний професор, – завважив я, – мого одного приятеля недавно ввели в хату силоміць, та й то не пручався. За віщо ж його хотять вивести?

– Щоб не ганьбив дворянської честі.

Я почав прислухатись і потроху розібрав, про що сперечаються.

– Це сором для всіх дворян! – кричав один, – прийти на збори не в «присвоєнім» дворянству мундирі!

– Але ж пан професор прийшов у чорнім фраці, – завважив другий. – Фрак єсть ознака поваги.

– Фрак може одягти навіть актор. Не треба нам фраків.

– Дворянин і в фраці зістається дворянином.

– Але не кожний може вгадати тоді, що він дворянин. Мене, наприклад, двічі вважали за міщанина, а тепер я в мундирі, і кожний бачить, що я таке.

– Не треба, не треба фраків! Це образа всім нам! – кричали одні.

– Байдуже про одежу, аби душа…

– Не треба душі!

– Але право особи!

– Нема права! дворянство зобов’язує!..

– Але не зв’язує!

– Зв’язати тих, хто не визнає мундира!..

Такі суперечки тяглись довго. Газети писали, що дві години, але я можу, яко наочний свідок, спростувати помилку. Вони тяглися тільки одну годину і п’ятдесят хвилин.

Наостанку постановили: дозволити панові професору посидіти в залі, не скидаючи фрака.

Я довго дивувався, які-то широкі душею харківські пани, що в їх голові ще є досить місця для таких питань, як фраки та мундири, і то в такий час, коли вони й без того заклопотані великими питаннями державними і вселюдськими.

І я сказав собі: чому я не дворянин? Чому я не харківський дворянин?

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 66. – 22 берез. – С. 2 – 3. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

…студенти займаються географією, переважно країв північних. – Гумористичний евфемізм, мовиться про масові вислання студентської молоді, яка брала участь у революційних заворушеннях.

Старокиївський участок – одна з восьми поліційних дільниць Києва, на які було розділено місто.

…над писанієм неподобних Паволакія і Дмитрія – мовиться про газети, які редагували не раз згадувані у фейлетонах Паволакій (Павло) Крушеван та Дмитро Піхно. Очевидно, архаїчне звучання одного з імен штовхнуло автора на пародіювання врочисто-церковного стилю.

…хочуть вивести з хати професора Ковалевського – мова йде про Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916), історика, юриста, політичного діяча, професора Московського та Петербурзького університетів, з 1914 р. академіка Петербурзької АН. Народився в Харкові, на з’їзді землевласників Харківського повіту був обраний депутатом першої Державної думи. Інцидент у харківському дворянському зібранні, що виявляв М. Ковалевського людиною вільною від станових передсудів в особистій поведінці, відбито й у журналі «Шершень» (1906. – № 15; вірш «Фрак Максима Ковалевського»), водночас зроблено гострі натяки на консервативні у той час політичні позиції М. Ковалевського.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 537 – 541.