Надзвичайна пригода з титулярним совітником
Володимир Самійленко
І
Титулярний совітник Каганець має звичку вставати від сну о пів до восьмої години, півгодини тратив він на те, щоб одягтись, умитись і напитись чаю, ще півгодини переглядав свої папери і тоді йшов до своєї палати. Так що приходив він туди без п’яти хвилин о дев’ятій. А тому товариші його не мало були здивовані, коли вдарила дев’ята година, а далі й десята, а Каганця все ще не було на своєму місці. Це було остільки незвичайно, що вимагало розсліду. Молодий, але многонадійний губернський секретар Корочкін побіг навіть до старшого над одділом і дав йому зрозуміти, що тут, певно, не обійшлось без чиєїсь інтриги і кривих ідей, і просив доручити йому довідатись на місці цю делікатну справу. На це старший ласкаво згодився, тільки сказав: «В усякім разі, вертайтесь до дванадцятої години, щоб мати час переписати свіжий циркуляр».
Але ще більш здивувались хазяїни того дому, де жив Каганець, коли о пів до восьмої години наймичка, постукавши в двері до пана Каганця, не мала відповіді; голосно озвалася до його кілька разів і теж не почула нічого. Прийшла о дев’ятій годині, ще дужче гатила в двері, і за ними так само було тихо.
Втретє вернулась вона з двірником і з господарем дому. Попогативши в двері чимало часу і не чуючи в хаті ніякого руху, вони зрозуміли, що сталося щось страшне, і побігли покликати поліцію.
Прийшли офіціальні особи, висадили двері. У вічі їм кинулася страшна картина: титулярний совітник Каганець лежав на ліжку одягнений у парадний мундир; мав шапку в одній руці, теку з паперами в другій і був зовсім неживий.
З першого огляду не було помітно яких-небудь ознак насильства. Гаманець лежав на столі, значить, не можна було гадати, що та смерть є вбивство з тією метою, щоб ограбувати. Стали лічити гроші, що були в гаманці. Городовий налічив їх 1 р. 22 коп. Щоб перевірити суму, перелічив гроші ще й другий поліцай, і виявилось, що перший помилився: було не 1 р. 22 коп., а 1 р. 17 коп. При тому був і кум одного з поліцаїв, співробітник газети «Вірний пес», у якій під заголовком друкувалося: «Всім намордник, а мені золотий нашийник!»
Цей співробітник, побачивши, що не можуть погодитися щодо лічби грошей, заявив: «Дайте мені, куме, перелічити; я звик у редакції до дрібних грошей і не помилюсь». Він лічив довгенько, зате зміг заявити з певністю, що в гаманці не 1 р. 17 коп., а тільки 17 копійок.
– То вам новий п’ятак здався карбованцем – бачите, як він блищить.
Кажучи це, він висипав на стіл три п’ятаки і ще 2 копійки.
– Справді, тільки сімнадцять копійок! Як же це я не догадався, що карбованця там нема! – аж скрикнув кум поліцай.
Тим часом кум не поліцай ухопився за шапку.
– Пишіть ви тут, куме, протокола, а я побіжу додому скласти замітку до «Вірного пса».
Він мав звичку писати про всякі страшні події в місті в той же день, як вони трапились, а про труси й арешти навіть за день раніш.
Прибігши додому, він зараз же написав одним духом замітку на цілі два газетні стовпчики, яка починалась так: «Ще одна жертва крамоли!» – а кінчалась словами: «Бий жидів! бий усіх, хто не читає «Вірного пса» або наважується вживати його на потреби зовсім інші, ніж читання!»
Замітка появилася другого дня і зробила надзвичайне вражіння на двірників, дрібних крамарів і різників, через їх – на куховарок, а через куховарок – на багатьох місцевих дам, які заходилися напосідати на своїх чоловіків, щоб положили край цим нечуваним злочинствам, а насамперед, щоб повиписувались із таких страшних політичних партій, як конституційно-поступова або хоч би й партія правового ладу.
І треба сказати, що чимало з тих чоловіків послухали поради і заснували нову спілку, яку назвали «Спілкою благоденственно настроєних». А по деяких містах найбільш активні люди з’єднались у спеціальний «Гончий союз».
І все те наробила одна замітка в газеті.
А тим часом у їй не було й слова правдивого. Я маю право це сказати, а чому так, читачі зараз побачать.
Саме тоді, як поліція списувала протокола біля ліжка титулярного совітника Каганця, в хату ввійшов співробітник «Громадської думки», автор цього правдивого оповідання.
Так, я був там. І я зразу побачив, що тут нема вбивства, а тільки самовбивство.
Мене зацікавило, які могли бути причини до такого надприродного вчинку. Я догадувався, що тут є пожива моєму перу.
Я оглядав обстанову в хаті, бажаючи знайти який-небудь ключ, що відімкнув би для мене цю таємницю, коли це раптом глянув на портфель, що був у правій руці в титулярного совітника, і серце моє тьохнуло. «Там усередині розгадка», – сказало воно мені.
Тим часом списування протоколу посувалося наперед. Дійшли до того пункту, де треба було зазначити, які саме речі знайдено при небіжчику.
«Портфель паперовий, досить потертий, а в йому… двоєточіє»… – писав і сам собі диктував старший поліцай.
– Єгоров! подай сюди портфель.
Я вихопив теку з рук Єгорова, раніш ніж він поспів подати її.
– Дозвольте мені вам подиктувати, куме, – сказав я (мені здалось чомусь, що кожний співробітник газети, незалежно від її напрямку, повинен мати кумів між офіціальними особами і що в наш час це дуже корисно).
– Дозвольте мені, – сказав я знову, – я звик розбирати всякі рукописи.
«Кум» кивнув головою і поставив у протоколі: 1-е.
Я хутко розгорнув теку і зазирнув усередину. Я зразу побачив, що в їй найбільше було друкованого паперу, один аркуш з наштемпельованим назвиськом палати, гарненько пописаний і ще не підписаний, а далі – далі щось неначе лист, готовий до відправи, хоч і не запечатаний ще.
Зручним рухом руки я переслав його до своєї кишені, а все останнє виложив на стіл.
– Пишіть, куме: «1) три циркуляра друкованих. А) циркуляр від»… – Я почав диктувати заголовки всіх трьох циркулярів, що зайняло три чверті години часу і півтори сторінки місця в протоколі, а потім заголовок і зміст писаного паперу.
– Більш нічого нема, – сказав я.
– Спасибі, – подякував мені новий кум.
Я швиденько вибрався з помешкання титулярного совітника і побіг додому, щоб розглянути свою здобич.
II
Вона була невелика на перший погляд: один аркуш листовного паперу, кругом обписаний, і ще другий аркуш звичайного канцелярського паперу, писаний з поправками, почерканий у багатьох місцях і, видимо, незакінчений.
От що було в першому рукопису:
«В моїй смерті не винний ніхто.
Це я сам собі її заподіяв і маю до цього досить поважні причини.
Я був тільки титулярний совітник; розумієте – тільки титулярний совітник. А проте, в моїм тілі жила душа дійсного статського, а може, й вища. Я був здатний орудувати департаментом, а мене посадили завідувати столом. Я був здатний на те, щоб творити циркуляри й накази, а мені доводилось тільки завчати їх напам’ять та виконувати.
В моїй душі завше жили поривання до вищої творчості. Ще в першому класі гімназії був я написав хвальну оду до свого інспектора, і він мені подарував книжку з малюнками.
Потім, як мене вигнано з гімназії за те, що не міг опанувати грецької мови, я вже не писав віршів, бо незабаром пішов на службу до канцелярії, а там і без того доводилось мені багато переписувати, то вже писати своє не було ні часу, ні охоти.
Але в мені завше зіставалась любов до витворів людської фантазії; я й тепер люблю читати всякі надзвичайні подорожі Жюль Верна, повісті Уельса або Фламмаріонові оповідання про життя на чужих планетах.
І я певний, що вони менш фантастичні, ніж звичайно здається людям нашого часу.
Кажуть звичайно тепер, що фантастичні й усі наші тимчасові правила та циркуляри. А я певний, що вони зовсім не здались би нам фантастичними, якби ми жили два віки раніш або хоч один вік пізніш, ніж тепер.
Щодо мене, то я, не менше, ніж Фламмаріонові оповідання, люблю правила, циркуляри, накази та інструкції. Читаючи їх, залітаєш сам розумом за хмари, і здається тобі, що ти не на тій злиденній планеті, що зветься Землею, не за столом сидиш у канцелярії перед відчиненою шафою з купами списаного паперу, а десь ширяєш над іншою планетою, може, Марсом, Юпітером або над такою, про яку ще й Фламмаріон не знає.
Але недаремно я люблю читати правила та циркуляри. Я почуваю в своїй душі, що сам я міг би їх складати незгірше. Я почуваю, що міг би створити якийсь величний проект, розрішити яке-небудь величезне питання нашого державного життя. Я навіть починав не раз збирати матеріал і писати проекти, але зупиняв себе… Що я справді таке? Тільки титулярний совітник! Хто зверне увагу на мої писання? Хто подасть їх до розгляду вищому начальству? Певно, мені скажуть тільки: «Ви ще дуже молоді писати свої проекти та циркуляри, перепишіть краще оцей наш та розішліть копії по волостях».
Так, поки я титулярний совітник, я не можу сподіватись, що виявлю свою творчість. Треба чекати, поки стану хоч статським совітником і зроблюсь старшим над одділом.
І я став ждати. Ще недавно я гадав, що діждусь того часу, що зможу сміливо взятися до розв’язання одного великого й пекучого питання і виступити з проектом. У мене ще й інші питання були на черзі… І що ж я бачу тепер: не встигнеш про якесь питання подумати, а вже його підіймають на Раді міністрів. Не встигнеш зібрати матеріал, – а вже читаєш у газетах, що хтось подав проект на затвердження або що вже скликано комісію, щоб його виробити.
А мій великий проект, що мав ощастити цілий край, теж мусить погинути, бо тим самим питанням уже клопочеться комісія.
Тим часом я навіть не можу сподіватись увійти ні в яку комісію, бо до статського совітника мені ще довго, довго служити.
Одна ще втіха мені зіставалась: на мундирах чиновників деяких інститутів можна б змінити зразок гудзиків або їх розпологу. Але в останній час я впевнився, що й про це мені не доведеться писати проекту. Бо в нас буде незабаром Державна дума, а їй і на два роки не вистачить питання про гудзики, хоч би їх довелося зміняти на мундирах кожного відомства.
А раз нема поля для моєї творчості, яку я так душею люблю, то й для мене немає місця на землі. Я мушу вмерти.
Вмираючи, я найбільше журюсь над тим, що мій великий проект, мій невикінчений проект нікому не послужить на користь, бо замість його хтось вигадає інший і, може, шкідливий».
Це був передсмертний лист титулярного совітника. Другий аркуш канцелярського паперу, про який я вже згадував, оскільки я міг його відчитати, був коротким начерком того великого проекту, видимо, невикінченого і необробленого. Подаю те, що міг у йому розібрати, поставивши нумерацію до кожного пункту.
1. З усіх планет місяць найближчий до нашої землі, а тому, якщо наші земні люди знайдуть спосіб завойовувати інші планети (що неодмінно станеться), то місяць буде завойований перш від усіх.
2. Місяць щоночі, від часу сходу аж до часу заходу, плине над нашою державою, в чому я впевнився, їздячи по різних городах. Тільки днів три-чотири в протязі кожних чотирьох тижнів його в нас не видно, і тоді він, певно, світить над іншими державами. А тому треба його включити в сферу нашого впливу, а інші держави мусять признати наші переважні там інтереси.
3. До фактичного опанування місяцевої поверхні, годилось би й тепер, не гаючись, дати їй відповідне призначення. На мою думку, найкраще було б повернути її на державні потреби, так, наприклад: дати на їй наділи безземельним селянам, а щоб були між ними культурні гнізда, то наділити там участками й тих з панів, які найбільше відзначились на дійсній службі, напр., земських начальників.
4. Перш ніж нарізувати грунти на місяці, потрібно зробити обслід його через спеціально уповажнених осіб, які, поки нема туди готових доріг, можуть це зробити з поміччю телескопів. Найкраще для усього обсліду командирувати земських начальників, які й можуть одержати прогонні гроші відповідно дійсній відлеглості місяця, а також і інші суми на виконання робіт, як звичайно.
5. Треба тепер же, не гаючись, поділити видиму поверхню місяця на адміністративні округи, відповідні нашим повітам, а кожний повіт поділити на три поліційні стани, для чого зажадати від Пулковської обсерваторії повної, добре зробленої карти місяця, а на неї і намежувати відповідні участки.
6. Повітових начальників, а також участкових – останніх з правами наших станових приставів, – можна визначити тепер, з тим, що поки проїзд до місця служби їм неможливий, вони можуть числитись у командировці на землі.
Увага. Згадані начальники дістають прогони тільки за один кінець дороги, від землі до місяця.
7. Як буде вже впорядковане адміністративне урядовання місяцем, можна почати нарізку самих грунтів усім безземельним, які того забажають.
8. Нарізки не повинно спиняти те міркування, що тепер не можна ще переселятись на свій новий наділ. Нарізку можна тим часом зробити не на самих селян і панів, а на душі їх, і при тому дати право душам законно вмерших тепер же займати свої нові наділи.
Увага. Душі, які вмерли без покаяння або належать інородцям і іновірцям, не мають права на наділ на осяяній сонцем частині місяця, але вони можуть займати без перешкоди темну його половину.
9. Законно вмерлими душами треба признати: а) душі тих, що були…
Далі я нічого не міг розібрати: все було почеркано й, крім того, спідній край аркуша віддерто.
III
Але на тому не скінчилась моя пригода з титулярним совітником Каганцем, і про це читачі зараз же довідаються з переписки, яку тут подаю.
Лист перший
Шановний добродію п. Сивенький!
Від певних людей довідався я, що мій великий проект разом з тим листом, який я написав, мавши замір умерти, повинний бути в ваших руках, а тому прошу Вас негайно вернути його мені, яко законному його власникові. Маю надію на Вашу обачність і сподіваюся, що мені не доведеться вживати проти вас більш енергічних заходів.
З поважанням т. с. Каганець
Лист другий
Високоповажаний Титулярний совітнику п. Каганець!
Дуже мені любо довідатись, що Ви живі і, сподіваюся, здорові. Бо признаюся Вам, що я надзвичайно боюсь неживих людей, і мені було ввесь цей час моторошно, що я перебув цілу годину біля чоловіка, зовсім неживого. Напишіть мені, чи Ви справді воскресли і як це сталось, та чи нема тут якої інтриги чи підступу, я поспішу вернути Вам Ваші рукописи.
З повним поважанням В. Сивенький
Лист третій
Шановний добродію п. Сивенький!
Я справді живий. Я був хотів отруїтись, але в аптеці мені дано, замість дужої отрути, якоїсь слабої: мабуть, сонного зілля. Приготувавшись до смерті і одягшись як годиться, я випив те, що я вважав отрутою, але тільки міцно заснув.
Може бути, що я й не встав би зовсім, бо, вважаючи себе законно мертвим, я навряд чи насмів би підвестися з ліжка, але, на моє щастя, прийшов подивитись на мене старший над одділом. Певно, звикши до того, щоб перед ним стояли підручні, а не лежали, він, мабуть, сам несподівано для себе крикнув: «Це що за порядки? Встати зараз!»
І я скочив на ноги, а мій сон де й дівся. Мій же старший так перелякався, що заслаб. Дожидаю своїх рукописів.
З повагою т. с. Каганець
Лист четвертий
Високоповажаний Совітнику!
Дякую Вам щиро за пояснення справи. Надзвичайною Вашою пригодою я скористуюсь у найближчу неділю, коли в мене не буде іншого сюжету до оповідання. Ваші рукописи Вам разом з цим посилаю. Прошу вибачити, що дозволив собі списати з їх копії. Якщо Ви маєте за це до мене претензію, то я можу Вам відступити половину гонорару за ті друковані рядки, які займуть у моєму оповіданні Ваш лист і проект.
В. Сивенький
Примітки
Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 58. – 12 берез. – С. 2 – 3. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.
Титулярний совітник (радник) – один з невеликих чинів у царській Росії, в «табелі про ранги» чин 9-го класу, відповідав приблизно військовому званню капітана.
Губернський секретар – чин 12-го класу, один з найменших у цивільній службі.
Дійсний статський (радник) – чин 4-го класу, приблизно відповідав званню генерал-майора.
Верн Жюль (1828 – 1905) – французький письменник, автор науково-фантастичних, пригодницьких і сатиричних романів, наукових праць з географії.
Уельс (Уеллс) Герберт Джордж ( 1866 – 1946) – англійський письменник і публіцист, автор науково-фантастичних, соціально-філософських і утопічних романів.
Фламмаріон Каміль (1842 – 1925) – французький астроном і письменник, автор праць про небесні тіла, кліматологію й атмосферу Землі, науково-популярних книг, серед яких особливо відомими були «Історія неба» та «Численність заселених світів».
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 530 – 537.