Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Думи при вельможному ганку

М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького

Ось він, ганок бучний! По рочистих святах,

Зачумілий у рабській слаботі,

Цілий город в якійсь-то турботі

До дверей тих хапається – страх!

Записавши наймення і звання,

Повертаються гості назад,

І кожнісінький так-то вже рад,

Що, мовляв би, у тім – всі жадання!

А у будні цей ганок вельможний найбільш

Оточає люд бідний, мізерний,

І пройдисвіт, і пан, на все здатний за гріш,

І вдовиця, й каліка старезний.

Тут по ранках туди і назад раз у раз

Все з бумагами вершники скачуть;

Інший звідти іде і веселим гаразд,

А другі ж, повертаючись, плачуть.

Раз я бачив, сюди надійшли мужики,

Бідолашні, селянськії люди;

Помолились хресту, стали геть здалека,

Думні чола схиливши на груди.

Появився швейцар… «Допустіть!» – загули

Якимсь порваним голосом з муки;

Той огледів гостей: непоказні були –

Вид палений, потріскані руки,

Сірячини на плечах в латках,

По торбині на спинах зігнутих,

Хрест на шиї та кров на ногах,

В личаки саморобні узутих…

(Знати, довго чвалали вони

Та й дізнали в дорозі бідоти!)

Хтось гукнув до швейцара: «Жени!

Наш не любить тієї голоти!»

Й замкнув двері. Пождали, сіроми сумні,

Потяглись за шагом тим злиденним…

Так швейцар не прийняв, і пішли геть вони,

Палючися під сонцем південним,

Простогнавши: «Нехай його біг

Вже розсудить, – як зглянувсь над нами!»

Безнадійно махнули руками,

І, аж поки я бачити зміг,

З непокритими йшли головами…

А палацу розкішного пан

Ще у ліжку пестився, як хан…

Ти, що вік свій кохаєшся в лестощах,

Волоцюжестві, ласощах, пестощах,

Час марнуючи в картах цілком, –

Гей, прокиньсь! Заверни їх хоч з жалощі:

У тобі – їм рятунок і радощі…

Так щасливі ж не щедрі добром!

Байдуже тобі кари господнії,

А людськії ти держиш в руках, –

І несуть оті люди бездольнії

Нерозважену тугу в серцях.

Що тобі оте горе пекучеє,

Що тобі бідолашний той люд?

При житті, що мов свято кипучеє

День у день, – озирнутися в труд!

Та й навіщо? Писаків оманою

Ти народнее щастя зовеш;

Проживеш пак без нього ти з шаною

І при шані умреш!

Мов проміння рожеві, вечірнії,

Твої згаснуть безжурнії дні

На розкішнім повітрі Сіцілії,

У квітниці рясній, запашній,

Дивлячись, як те сонце яснесеньке,

Поринаючи в море синесеньке,

Озолочує в паси блакить…

Заколисаний піснею тихою

Любих хвиль – ти заснеш самохіть,

Мов дитина, між ласкою, втіхою

Дорогої твоєї сім’ї,

Що у вічі до тебе впадатиме,

(А на смерть твою заздро чигатиме)

Заберуть і останки твої,

Привезуть колією залізною

Їх до нас… І ти ляжеш в землі,

Нишком проклятий всею отчизною,

Гучно вславлений в пишній хвалі!..

Отже, як се велику парсону

Для людців ми турбуєм дрібних?

Краще зірвемо серце на них:

Безпечніш… та й чим-небудь до сон

Хоч розважим себе… Не біда,

Коли часом той хлоп постражда:

Він і звик, та й у небі святому

Так судилось! В шиночку сіроми

Все проп’ють від жалю до шага

І застогнуть, ідучи додому…

Ох і земле моя дорога!

Назови хоч одну ти країну, –

Я такого й кутка не видав, –

Де б не тяжко було селянину,

Де б твій син та сівач не стогнав?

Стогне він по полях, по дорогах,

Стогне він по темницях, острогах,

Під землею в тяжких кайданах;

Стогне він по степу коло стогу,

Стогне він коло воза тяжкого,

Стогне він і по власних хатах,

Навіть божому світу не радий,

Стогне він по усіх городах,

По прихожих судів і уряду!

Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься

Який стогін з тієї ріки?

Отой стогін в нас піснею зветься:

То ідуть на гужах бурлаки!

Волго, Волго! У повідь весною

Ти не так потопляєш поля,

Як тією людською сльозою

Напилася вже-наша земля!

Де народ, там і плач… Ох, сердешний!

Що ж твій стогін вістить безконешний?

Чи прокинешся ти з кайданів,

Чи під гнітом тяжким бідування

Ти вже все, що здолав, повершив, –

Зложив пісню, не пісню – ридання,

І душею навіки спочив?!


Примітки

Вперше надруковано в ж. «Правда», 1874, № 12, стор. 492 – 495, під псевдонімом «Гетьманець». Друкується за збіркою «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. II, К., 1883, стор. 46 – 51. Переклад поезії «» (1858 р.).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 332 – 335.