Марина, солдатська мати

М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького

(Поема)

Ледве-ледве в глупу ніченьку

З полювання ми вертаємось;

Хвала богу, до торішньої

Хоч ночівлі добираємось.

«Ось і ми! Магайбі, тіточко!

Що звело вас, мов бабусеньку?

Чи про смерть уже задумали?

Киньте набік тую думоньку!

Чи зігнула біда лютая?

Розкажіть нам – може, злегшає!»

І Марина оповідала

Своє горенько сердешнее.

«Вісім год синка не бачила,

Чи живий він – ані писано;

Не гадала уже й бачитись…

А син в хату несподівано

Повернувся по безстрочному.

Затопила свою піченьку,

Напекла млинців, вареників,

Йому змила я голівоньку;

Та не довго були радощі, –

Повернувся син хворісінький:

Вночі кашель б’є москалика,

У крові платок мокрісінький.

Каже все: «Поправлюсь, матінко!»

Помилився – не поправився:

Дев’ять день хворів коханий мій,

На десятий – переставився!..»

Знишкла, змовкла, не добавила

Більш до того ні півсловонька.

«Та з чого ж так причепилася

Козакові та хворобонька?

Чи слабий був у вас змалечку?»

Стрепенулось в нені серденько:

«Був Михайло не козак – орел,

Як дубочок, ріс прямесенько!

Чудувався генерал старший,

Дивлячись на хлопця гожого,

Як в рекрутському присутствії

Становили його голого.

На хатину сю вінець складав,

Ставив сохи сам дубовії…

Красувались в чорнобривого

Пишні кучері шовковії!»

Знов замовкла безталанная.

«Не мовчіть! Розважте тугоньку!

Що зломило сина любого, –

Певно, визнали ви думоньку?»

«Не любив казати, паночку,

Як взнаки далась солдатчина:

«Людям гріх душі показувать,

Що вже богові призначена…»

Каже: «Тим гнівити господа,

А нечисту силу радувать;

Тепер ліпше про все змовчати,

Ніж на ворогів досадувать!

Німота перед сконаннячком

Подобає християнину!»

Господь знає, які мученьки

Силу витягли Михайлину, –

Я й сама вже не питалася…

Ні на що не нарікаючи,

Говорив він речі тихії

Та розважні, помираючи.

Було ходить все з сокирою

По подвір’ю він тихесенько;

Весь город заплів оборою,

Хатку злагодив старесеньку;

Перекрити ще й хліви хотів…

Не справдились його мислоньки:

Ліг та за день перед смертею

Тільки й знявсь на свої ніженьки!

Позирнути забажав ще він

На рідну свою стороночку –

Як весна пиша садочками,

Як усе радіє сонечку.

Забажав, – пішла з Михайлом я;

Попрощавсь ото він з хатами,

Попрощався з Кудлаєм старим

І з дрібними овечатами.

До лугів ми за село пішли:

«Прощавай вже, сіножатонько!

Я косив тебе ще парубком!» –

Та й заплакав мій Михайлонько.

Пісня в лузі розлягалася…

Підхопив він її, голосну:

«Не одна в полі доріженька…» –

Та затхнубся, впав на борозну:

Не стояли йому ніженьки,

Голівонька нахилялася…

Журно тьохкав соловейко нам,

Як додому поверталися.

Ох і тяжко в ніч останнюю

Стало: пам’ять мов стерялася;

Все йому перед сконаннячком

Ота муштра увижалася:

Ходить, чистить амуніцію,

Паси вибілив солдатськії,

Язиком грав якісь прйгравки

Та співав пісні ненаськії…

Викидать щось став рушницею,

Аж хатинка пішла ходором;

Журавлем стояв на ніженьці,

Витягав другую козиром.

А се зразу… застогнав притьмом,

В ноги – пуць! – ридає, кається:

«Згляньтесь, ваше благородіє!

Ваше…» Бачу – задихається…

Я до нього – стих, послухався,

Ліг на лаву. Я молилася,

Чи не дасть нам бог рятуночку!

Світом пам’ять мов з’яснилася,

Шепотнув: «Прощай, ріднесенька!

Знову ти сама зосталася!»

Над Михайлом я схилилася,

Похрестила, попрощалася, –

І погас він, немов свіченька

Воскова, передгосподняя…»

Мало слів, а горя річенька,

Горя річенька безодняя!

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Правда», 1874, № 6, стор. 242 – 244. Друкується за збіркою «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. II, К., 1883, стор. 51 – 57. Переклад поеми «» (1863 р.).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 344 – 347.