Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Песимізм і предтечі самовистарчаючого націоналізму

Дмитро Донцов

Не можна сказати, щоб на темнім тлі нашого провансальства не було кількох бодай винятків, не було кількох людей, які менш або більш ясно не відчували б того маразму, де завела нас оця філософія безсилля. Одні – виразно, і їх голос був гуканням в пустелі. Другі – самі апостоли провансальства, відчували менш яскраво трясовину, в яку попали, а їх голоси були голосами тривоги й сумніву. Та одні, і другі, – свідомо чи ні, рвалися з цієї трясовини на вільніший світ, до твердого грунту під ногами.

І характеристично! – всі вони, ці розрізнені голоси, били в одну точку, підходили (хоч не завше свідомо) до ядра тієї болячки, яка нищила націю, – до занепаду волі. Самійленко писав:

«Найкращі пориви, гарячі почуття,

розсікли ми ножем холодним міркування,

і склали ми собі розміряне життя

без сили поривання».

Те, що другі свідомо відкидали і осуджували – афект, пристрасть, за тим тужить Самійленко, і не можучи одверто порвати з старими божками, кінчить зневірою:

«і сумно за наш час, і шкода тих віків,

що ніби нам дали великії успіхи». [Самійленко. – Людськість]

Сумнівом кінчить і другий автор.

«Не нам осміяним сміятись,

не нам скаліченим іти,

не нам піснями заливатись,

сліпим – відшукувать сліди» [Олесь]

Роз’їджена розумуванням віра не була жодною вірою, і тому сумніви, мов примари, стояли перед кожним чином. А «що як ти сорок літ отсих був шалом божеським хорий, замість божого їм накидав власний плян тіснозорий»? – питається Мойсей Франка; і немов вторуючи йому, питається Винниченко, підводячи підсумки українській революції та своїй вірі: «А що як большевики мають рацію»? – Ні одна релігія сили, ні жаден її пророк ніколи не сумнівалися, що їх «власний план» є власне «божеським» планом, ніхто в своїм чині не піддавався сумнівам, бо воля і віра стояли в них на першім пляні; в наших недошлих пророків – отруя гіпертрофованого «розуму».

Тому никнув у них і миршавів всякий щирий і великий порив, тому нидів всякий прояв національного пафосу… Франко тужить великою тугою за здібністю вірити, якої він не має: «Я думав про братерство нове…; Щасливий хто вірить существом цілим. Я сумніваюсь лиш, бо вірити не можу» [Франко. – Мойсей]. Цінне признання і цінний жаль того, хто перед тим проголошував пеани на «розум владний без віри основ».

Цікаво, що, як попереду я зазначив, так і тут є паралелізм не тільки в думках, але навіть у висловах в письменників галичан і наддніпрянців. «Не нам осміяним сміятись»… писав наддніпрянець. А галичанин,

«Не нам, знесиленим журбою,

роздертим сумнівами, битим стидом,

не нам провадити тебе до бою».

Брак віри, і брак волі. Як це не дивно, а в свої ясні хвилини відчував цей брак і найбільший апологет безволля – Тичина:

«О, як гармонію чарівну ми любили!

Ми хочем бачить світ прозорим, а не грубим.

Ми бачим спокій там, де боротьба і бурі.

У небутті – красу, і правду в каламбурі,

і брязкаєм в серця, і плачемо над тим,

що все це тля і тлін, дурної крови дим…

Так як же ж нам зламать тиранію й тюремні грати,

коли співці усі в нас євнухи, кастрати?»

Так висмівав, у рідку хвилину прозріння, провансальських безвольних євнухів той, що згодом сам став архиєвнухом у поезії.

Ці духові євнухи-кастрати й були, за виразом одного ідеолога українофільства, оті роздвоєні душі, – заражені пістряком, що нищив їх психіку. Вони «всі до певної міри були полудушиими українцями», пише один. А другий: – «душі наші двоїлися» серед цікавої і дивної трагедії [Наш Голос, 350, 39, 40]. Між душею провінціональною і тією другою загальною була прірва, яку вони – хворі на волю – засипати не могли. І тому одні – в яких воля була розвинена сильніше – вирікалися провінціялізму і поринали в «ширшій стихії» чужої нації, другі – «євнухи», вирікалися ширшої стихії, але через своє «кастратство» не могли з своєї рідної зробити чогось ширшого, і тому тонули в болоті провансальства й політичного буддаізму. Вони ставали «полудушними», «свідомо обтинали собі крила призначені до високого лету». В таких обставинах «найактивніший» нині, завтра «зневірявся, губив силу далі боротися», плутався в «дисгармонії своєї двоїстої душі» [Наш Голос, 350, 39, 40].

Вертає до цієї теми і комуністичне українське письменство. Ми бачили, як одна із цих «двоїстих» душ, Драгоманів, брав в оборону ренегатство, себто «дводушників», а ось що пише соціаліст: «сама думка про ренегатство сидить глибоко в душі мало не кожного партійного робітника» [Наш голос, 350, 39, 40]. Не вірячи в свою правду, потребуючи санкції чужої, з ослабленою волею – така двоїста душа все хиталася між одною правдою і другою (одною національністю і другою), все готова до ренегатства, і «стільки геніїв пішло од нас у безвість, не маючи повітря та розмаху для крил!» [В. Поліщук – Адигейський співець, Черв. шлях, 1923, І]

Але й були голоси, що ясно вказували на головну болячку українського націоналізму – на заник волі до самостійного життя. В краснім письменстві першою представницею волевого світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філософією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду «євнухів і кастратів», з її звеличанням експансії, жорстокості і права сильного.

В політичній публіцистиці – подібні голоси теж були. Почасти до них належить знана книжка «Україна ірредента», вже хоч би через те, що висунула гасло «від тепер почати тій малій горстці свідомих уже українців, будити серед української суспільності в Росії, оскільки це лиш можливо, думки про політичну самостійність України». Поза тим ця книжка не йшла по лінії тих думок, які розвиваються тут, бо своїм світовідчуванням її автор цілковито був дитиною матеріалістично-інтелектуалістичного XIX віку, правда, позбавлений прекраснодушности маніловського українофільства, – але солідарний з останнім щодо недоцінювання волевого чинника в історії, і щодо перецінення так званих «суспільних законів», «ходу подій».

Революційний зміст української ідеї для автора «України ірреденти» не був ще зовсім ясний; він думав, що експансія не імманентна поняттю нації, і припускав, що «з упадком абсолютизму в Росії, упаде його заборча політика». Він не уявляв собі потреби боротьби за незалежність з цілою російською суспільністю, а ненависть до тієї суспільності уважав «неслушною». «Правно-державне питання українське» висунеться на порядок денний не «почуттям національної самостійності», але силою фактів натури економічної і адміністративної.

«Вимоги адміністраційні російської держави і інтереси економічні російської України, самі вже висунуть на порядок денний національне і державне українське питання, будуть навіть рішаючим чинником в них, – національне почуття радше їх випливом – силою додатковою».

Це була та сама драгоманівщина з її вірою в «біг подій», в автоматичність «поступу» і в непотрібність збуджувати національні пристрасті (духову силу), які цьому «поступові» лише перешкоджають; з неминучістю полагодження української проблеми на нашу користь в «інтересі суспільного прогресу» і кращої адміністрації самої Росії; нарешті – (логічний висновок), з потребою змагатися за національні постулати не проти чужої ідеї, («суспільності»), лише разом з нею.

Повстання Чехії, Польщі (економічно зв’язаної з Росією), по першій світовій війні, нарешті ціла балканізація середньої Європи, на яку так нарікають економісти – свідчить як помилково є перецінювати економічний (матеріальний), і недоцінювати духовий «чуттєвий» момент в національнім питанні; в цім недооцінюванні і в цім переоцінюванні автора «України ірреденти» видно той самий старий дух скрайнього інтелектуалізму, і нерозуміння сили духового, національного моменту, на яке хорувало ціле наше провансальство [Ю. Бачинський. – Україна ірредента].

Далеко важнішою публікацією (хоч і недооціненою) була «Самостійна Україна» М. Міхновського, перша брошурка видана РУП (ліпшого вона нічого не видала) в 1900 році. Коли в «Україні ірреденті» ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в «Самостійній Україні» ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби, як незбитих фактів історії і на них будує свої вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях національного характеру, лише в національнім почутті і в методах боротьби тих націй, «що вже повстали проти чужого панування».

Автор не забуває закликати до традицій нації, хоч відважно і мужньо проголошує, що навіть «відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного». Брошура апелює в першій мірі не до «ходу подій», лише до «ображеного почуття нації» і до «кривд цілого народу», а в противність ідеї симбіози проголошує, що «інтерес наших господарів є цілком протилежний нашим інтересам». Ця брошура свідомо рвала з недолугим яровансальством, заявляючи, що «між: молодою Україною та українофілами немає ніяких зв’язків», а за гасло брала ексклюзивне гасло всякого дійсно-революційного руху – «хто… не за нас, той проти нас» [«Самостійна Україна»].

Цими ідеями «Самостійна Україна», як небо від землі відрізнялася від нашого провансальства і уважний читач майже в кожній з думок «Самостійної України» зауважить протиідею до відповідної думки провансальства. Тому я й зачислюю цю невеличку брошуру до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму.

Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і волею, на заник останньої – Микола Гоголь. Він задихався в рідній старосвітщині, яка не в силі була видобути з себе ні однієї, кажучи його стилем, гігантської ідеї, ані великого пафосу. За тим пафосом тужила цілий час його душа. «Ніколи (писав він) не прагнули ми так поривів, що здвигають дух, як у наші часи, коли тисне на нас і дусить ціла дріб’язковість забаганок і насолод, над яких вигадкою ломить собі голову наш XIX вік». Він протестує проти цього віку, що «поривається заглушити і приспати наші почуття». Він кличе втекти від потягу до добробуту і матеріального щастя, до чогось великого, щоб могло «спасти нашу бідну душу», збудити «нащі приспані почуття» і вивести нас з багна «жахливо холодного егоїзму». Прибитий марною і нікчемною сучасністю марить він про давні залізні часи нашої історії, на які глухі були сучасники, про «пристрасті минулих віків», з їх «лаконізмом сили і свободи», про їх «дикі й мстиві пориви», про «їх грубі й забобонні чесноти» про їх «залізні пороки», про їх «нечувану самопосвяту», «дику нелюдську великодушність», про «очайдушність авантурничих віків».

В своїй тузі за силою і чином, за нестриманим напняттям людської енергії й волі, він – як багато інших, ширяє думкою в Середньовіччя, шукаючиі там тих чеснот, які даремно хотів бачити в сучасній йому Україні. На Заході шукає він за тією енергіею, за «залізною силою ентузіязму», без якої життя народів «безбарвне і безсиле», за тим «фантастичним світлом», бачучи в тих віках вияв «юности прекрасної, повної найсильніших і найвеличніших надій, часто нерозсудної, але такої звабливої в цій своїй нерозсудності». За цією молодістю та її нерозсудними поривами шукав він серед своїх, тричі ним проклятих «мертвих душ» його сучасності, за нею ж шукала його стомлена і спрагнена віри і чину душа в давніх наших легендах і в суворій поезії старої України.

Цю вічну юність хотів він прищепити своєму поколінню, вщепити йому «все молоде, що кипить відвагою, пориви і мрії, що не думали про наслідки, не кликали на допомогу холодного розмислу», що були «поезія і безмотивність», Ідеалом для нього були не чеснотливі провансальці, що підстригали свої вимоги до «бігу подій» і status quo, лише молоді і свіжі народи, що з’явилися на овиді Європи на початку нашої новітньої історії. Все в них було «стремління» і «газард», що «не знало меж свойому стремлінню» [М. Гоголь. – Арабески, О средних веках, О движении народов, Как нужно создать эту драму].

Це підкреслення моменту волі, хотіння безмотивного і «безрозсудного», цю тугу за свіжими віками, протест проти «меркантилізму» (в якім легко доглянути той безнадійний матеріалізм «без віри основ», яким нас годувало провансальство), знаходимо потроху і в Куліша. Не місце тут вглиблятися в тайники цієї проблематичної натури, годити її протилежні бігуни в одній синтезі, – але факт лишається фактом: помимо свого незапереченого потягу до «тихого щастя» і прив’язання до «свого кутка», Куліш явно виламувався з думок провансальської кальокагатії. Як людина, що однією ногою стояла в крузі ідей чужої, насильницької (російської) державності, далекий від усякого драгоманівського, сантиментального анархізму, – він нераз засвоював собі невблагану національну філософію яскравої ідеології пануючих націй.

Наприклад, говорячи про Польщу в її розквіті, він підкреслює як додатні риси польських культиваторів, – «зухвалість сили і талановитість в справах домового розбою». Він звеличує «правду сильного над слабим» і каже, що «оця сама груба первісна правда кермувала польським і нашим рідним плугом в українських пустелях. Вона вела наперед господарство, промисел, торгівлю, тяжкими, непротореними, небезпечними шляхами». Ця правда, на думку Куліша, оборонила край від заливу азіятчиною. Звідси його повага до козацтва.

Він разом, як колись Кисіль, то мав його за «безголовий потвір позбавлений всякої віри», то шанував його власне за цю дику енергію і волю чину. Він звеличував «гарячий темперамент стародавних русичів, що відгукнувсь в дніпровських здобичниках». В національнім фанатизмі бачить він велику зброю сильних народів, якою доконуються великі вчинки.

За цей, як він казав, «сильний нерв», в хвилинах просвітку схиляє він чоло перед Хмельницьким, ставлячи його на одну дошку з другим подібним «ентузіастом», Олівером Кромвелем; обидва такі різні, але «страшні, кождий по свойому, могли змінити обличчя Європи і Азії». В козацькій «необачній задиркуватості» добачав він не голий бунт, але й «ідею створення чогось іншого», ідею ново порядку. Нарешті він поривається до абстрактного сформулювання свого символу віри, свого – та скажу, націоналізму:

Сила в історії одиноке мірило значності, бо вона є те саме, шо життєвість, а життєвість значить право на життя, себто незаперечену правду… Рацію має сильніший[П. Кулиш. – Исторія воссоединения Росии, т. II, 771]

Коли в цих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, в Шевченка. Гоголь протестував про «меркантилізму» окружения, Куліш – проти життєвої мудрости «під’яремних биків», протиставляючи їм кожний свою, ще не здійснену ідею, сво фантазію. Цю фантазію – «загальне», що стоїть над «поодиноким», що має бути накинуте силою тому, що вже існує, свідомо бере собі за провідника муза Шевченка. «Фантазія, пише він щастя в уяві… І цього доволі! Для душ, що спочивають і люблять, – замки в повітрі триваліші і кращі від матеріальних палаців егоїста».

Не непорушне щастя, не існуюче, не сантиментальна утопія, не ідеал спокою, не щастя «мирної хліборобської країни», не ідеалізація покірного і беззубого народу, – лише апотеоза волі, що руйнує й будує світи, хоч би це був огонь, землетрус чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров’ю – ось була його віра, так далека звихненій й трусливій «вірі» українофільства. Як Гоголь, що шукав щастя в жорстоких і кривавих чеснотах Середньовіччя; як Куліш, що шукав його в силі, так і Шевченко, лише з більшою силою і переконанням, молився до того «такого страшного в нашій душі, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш», з владарною мораллю сильних, які знають один закон – величну «фантазію» і волю [Т. Шевченко. – . (Твори Т. Шевченка, т. II, вид. В. Яковенка, 1911)].

І тому його в нас так мало розуміли! З кожної великої особистості, не розуміючи її, але улягаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що, як таке, відповідало його власному світоглядові. Тому найпопулярнішою річчю в Шевченка стала в нас «», в Лесі Українки – «», цебто якраз найменше характеристичне для генія цих авторів.

У цім туподумстві провансальства і треба шукати причину того, чому всі ці виломи, які робили в його світогляді-в’язниці (іноді) Гоголь і Куліш (і завше) Шевченко, Леся Українка, автор «Самостійної України», – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили вдачі провансальців, щоб без застережень могли вони ті слова прийняти. Забагато в їх макбетівській натурі було «молока людської лагідності». Мов горох об стіну ударялися слова отих пророків нового світогляду в мур їх зкам’янілих чеснот, а «ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизму» [Кулиш. – Отпадение Малороссии от Польщи, I, 11].

Але як би мало не були зрозумілі в нас ці нотки нового, волюнтаристичного світогляду, все ж їх значіння для нації є величезне. Вони свідчать своєю істотою, що світогляд провансальства, світогляд упадку, все ж не лишався без спротиву, і то не найгірших серед українців. А зневіра й сумніви провідників того світогляду лише підкреслюють, що він не давав їм ані тієї певності себе, ані тієї віри, яку повинна мати здібна і спрагнена чинів велика нація.