Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Націоналізм / Чинний націоналізм / Світогляд «фавстівських» і «буддистських» народів

Націоналізм

Чинний націоналізм

Світогляд «фавстівських» і «буддистських» народів

Дмитро Донцов

Дилема: або-або

Виложена ідеологія не є фантазією, ані мозковою теорією, – вона є практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас, вона ж забезпечувала й забезпечує їм панування й посідання дібр цього світу. Тисячу прикладів дає на це історія!

Ось що каже німецький філософ про римлян: «Війська уживалися для політичних підприємств, для здобуття багатств, слави, для абстрактного панування («теологічні» вартості!). Відносини до інших народів були чистими відносинами сили… Їх Бог є лише капітолійський Юпітер і вони не респектували «сакра» інших народів. Катон говорив, по кожнім засіданні сенату, своє «ceterum censeo» i Катон був правдивий римлянин. Отже римський принцип – це була холодна абстракція панування і примусу, як «чистий егоїзм волі», принцип чину для чину. Монтеск’є каже, що було сталим звичаєм римлян зміцняти між: собою карність…

Публій Назіка казав їм, без жадної потреби, будувати воєнну фльоту. Байдикування лякалися вони більше, як ворогів». Серед них панував правдивий «страх спокою», так характеристичний для могутніх рас. Вони були «твердо переконані, що лише Рим мав приказувати іншим», і власне тому, що римляни, погорджуючи «конкретним», «поодиноким», «змисловим», гонили за «абстрактними», «теологічними», «вічними» вартостями, – перемагали вони своїх, занадто до «конкретного» прив’язаних, противників: «Римляни (пише той самий Монтеск’є) були славолюбні з гордости, картагенці – з жадоби, перші хотіли панувати й приказувати, другі – посідати; в наслідок того – останні «провадили війну, не люблячи її», і тому підпали владі Риму.

Ту саму думку висловив і Корадіні, закидаючи землякам, що для них тому така тяжка була війна, бо вони провадили її «з пацифістичними настроями». Картагена працювала для дочасних дібр; для неї, немов для провансальця, самостійність постільки мала значіння, поскільки не вимагала жертв у борні за неї, – для Риму ж самостійність була самоціллю, добром в собі, тому він став світовою імперією.

«Програні битви, упадок торгівлі, вичерпання державного скарбу, повстання сусідних племен могли змусити Картагену прийняти найтвердші мирові умови. Але для рішень Риму міродатним був лише огляд на його славу, а що він, як йому здавалось, не міг існувати без панування, то не було ані надії, ані страху, які могли б його змусити прийняти не ним подиктований мир».

Для Риму значило лише «загальне», а не «конкретне», «тілесне». Тому, «по битві під Каннами, навіть жінкам забороняли проливати сльози». Для характеристики протилежного, слезаво-«людяного» настрою здегенерованих рас (так близького нашим провансальцям), автор згадує «трусість, нездарність і м’якотілість азійських народів», а передусім філіпікуса, який «перед розпочаттям битви, розплився сльозами на думку, скільки тепер згине людей… Інші сльози проливали ті араби, які плакали з болю, коли їх начальник заключив завішення зброї» [Montesquieu. – Betrachtungen über die Ursachen der Grösse d. Römer u. deren Verfall].

Це була відданість не існуючому «тілесному», лише одній абстрактній великій ідеї, найшляхотніший ідеалізм (що його й тіні не мали «гуманітаристи»), який взносив ці народи на шпиль панування. Цим фанатичним духом, жадобою панування і відданістю ідеї, своїй місії, були перейняті й англосакси. «Війна створила нашу імперію, війна і завоювання» – каже лорд Робертс, переможець бурів («Message to the nation»). I цю тезу доводить цілий ряд англійських істориків.

Історик Сільї згадує з признанням про знану лиш великим душам відвагу людей, «які збудували імперію», і які «були в суті речі тратами». Не «гуманітаристи», не «євнухи» були ці будівничі, лише поети чину, що носили далекі ідеї в собі – мали велич, потрібну щоб доконати велике діло. Це було тяготіння до пригод відважних людей, що мріяли про блискучі діла, dreaming a greatly…

Мрійники, які перетворювали свої видива в дійсність, які ніколи не уникали небезпечної борні. Це були пірати й аристократи, адмірали й торговці невільниками, це були люди типу славного «отамана» Джексона, якого «бандитський» напад допровадив згодом до підбиття Полудневої Африки; ті, про яких казав Кіплінг, що вони не були «ні боги, ні діти», лише «мужчини серед світу мужчин». Не сухі «принципи», не недокровні теорії, лише далекозорі, з залізним завзяттям люди, що дбали про «завтра» і про «відірваний» принцип панування, створили цю імперію, про яку ні один англієць не міг думати без дрожі захоплення» [J. R. Seeley. – The Expansion of England. London, 1883]. Ціла філософія тих людей була в цитованім уже вірші Бодлера – вони «від’їздили, щоб від’їздити», щоб задовольнити свою жадобу пригод, або, як казав один з цих конкістадорів, Вальтер Ралей, «щоб відкривати незнані країни, завойовувати їх і взяти їх в імені короля в посідання»… Чим відрізняється ця філософія від римської?

Про неї каже Токвіль: «Справа, якої успіх потрібний для Англії, є в очах англійця справою завжди справедливою… З засади, що інтерес Англії є міркою справедливості, плинула безоглядність англійської політики супроти всього, що їй стояло на дорозі: тверда й безмилосердна в здавленню бунтів, байдужа на терпіння й скарги тих, над якими панувала» [Mysi. Naród. ч.1, 1924], ця раса спричинилася рівночасно більше для людської цивілізації, як яка-будь інша.

Сорель бачить аналогію між античною людиною героїзму і людиною, що вибирається на підбиття Far West-y [Sorel. – op. cit]. Типовим виразником цієї енергії був Форд, який казав: «Все є можливе… Глядіти все наперед себе, безнастанно думати про нові проблеми… Власне такий спосіб думання створює нове становище, в якім є все можливе» [Форд. – Моє життя]. Неправда, як це різниться від «залізних законів історії», ходу «еволюції», і т. п.? Теодор Рузвелт казав: «Людина що любить чужі країни так само як свою, шкідлива для суспільності». Боронити свій край і дбати про його велич – це найвищий закон [Заграва, 1924].

Це є вперта, невсипуща енергія сильних народів, «відвага шляхетних рас, абсурдна, спонтанна, з байдужністю й погордою до втіх і вигоди тіла, до життя й добробуту» [Sorel. – ор. cit.]. Шпенглер уважає взагалі цей дух за дух окцидентальної цивілізації. Характеристичними прикметами її є: «Переборення опорів… активність, рішучість, самоутвердження… боротьба проти вражінь моменту… проти близького, схопимого, накинення того, що має загальність і тривалість…»

Це світогляд цілковито суперечний азійському, індуському. «Історія західнього європейця це доля, якої він сам прагнув, індуська – доля, що йому притрапилася». Його ідеал це «від моментальної змислової дійсності суворо відділене абстрактум», це «вища поезія сили, непогамованої волі, пристрасті змітати всі перепони». Це поезія того «божевільного» Лесі Українки, який «волю здобуває, ».

Воля влади це не сама експанзія, це «експанзія як переможення лиш змислового», те що перескакує своїм духовим зором через «мене», «тебе», через «ближніх», через «тепер» і «тут»; це стремління до «безконечного», в сенсі простору, як і в сенсі часу. Ця людина мала свого Бога не в змисловім окруженні, яке треба було перемогти, лише в «невидимім», яке треба було здійснити в боротьбі і змаганні [Spengler. – op. cit.]. Хто має свого Бога, той (каже Гюйо) для нього, для великої мрії відкидає догоди цього світу. Чи не цю думку мав і Шевченко, який аж тоді хотів линути й молитись до бога, коли він «»?

Такий є дух Окциденту, і коли деякі його народи хиляться до впадку, то не тому, що не переймаються засадами фальшивої «гуманності» і «справедливості», але тому, що цей дух, як ми його щойно схарактеризували, від них відлітає. І навпаки, тому були погружені в свій сон невільника «барвисті» народи, що не приймали цієї всеодушевлюючої ідеї. Я говорив вище про те, як занепад цієї ідеї, волі життя й влади в однім напрямку, умлівіч тягне її атрофію і в другім. Хто не вміє нападати, той не вміє боротися. Тен (Taine) каже, що буддистська доктрина, яка зачала з заборони всякої агресивноз війни, скінчила забороною війни оборонної. В противність до Платона, який вимагав інстиктову ненависть до ворога, буддизм проповідує любов до нього. Де панує ця доктрина, чужинця трактується як свого. В противність до «зокциденталізованого» аріянства, яке ідею «вічного» ставить над все дочасне, в буддистських країнах «ліпше є шанувати свого батька й матір, аніж служити небесним і земним богам». Коли «ця доктрина злагіднила людину (пише Тен), то за ціну її змертвечіння» (en amortissans).

Ця доктрина ослабила людей, що визнавали її, «вони стали менш чинні і більш соціябільні», і від того часу менше руйнували і менш творили [H. Taine. – Nouveaux essais de critique et d’histoire].

Цікаво, що і Тен приходить тут до протягнення знаку рівності між (як сказав Ніцше) Ja-Sagen і Nein-Sagen, між афірмацією і негацією (Гегель), між занеханням експансії, відпочинком – і смертю. Цитований нами німецький філософ бачив свій ідеал у суворо відділенім від змислового, «абстрактумі»; другий, його попередник, в «абстрактно загальнім», ворожім усякому «партикулярному» і всьому «втіленому». Буддисти натомість засвоїли собі як ідеал якраз щось протилежне цьому. Цим пояснюється і та незначна роля, яку грають буддистські раси в історії. Бажання, воля, є правдива сила в емоціональнім світі. Народи, позбавлені цих бажань, цих пасій (які журяться лиш зберіганням роду і продовженням його), мусять згинути. Ті, що посідають цю волю атрофованою або ослабленою, лишаються позаду в життєвій боротьбі.

Продовжуючи свої спостереження про буддизм, Тен каже, що пропаганда буддистів «покиньте ваші пристрасті, толеруйте ворогів, лишіть ненависть» (скільки в цім драгоманівщини!), – не для європейської людини.

«їх мудрість не зроблена для чинних рас Європи. Буддистська наука кличе до зречення, а ми хочемо діяти (пригадується знова Гете «з початку був лиш чин»); вона нас учить нічого не бажати, а в yас бажання є сильніше за життя. Нарешті, як винагороду за наші зусилля вона нам обіцяє нірванну (наш рідний соняшно-кларнетний спокій!), цілковитий відпочинок, якого сама ідея лякає пас. Сакія Муні прийшов не для нас, він нас не врятує» [H. Taine. – Nouveaux essais de critique et d’histoire].

Це не є ідея Окциденту.

«Нація, яка… відкидаючи всяку ідею слави, блеску, індивідуальної вищості, зводить все до задоволення матеріальних прагнень мас, себто до заспокоєння потреб насолоди найбільшого числа, стане готовою жертвою для завоювання. «Хто хоче спасти своє життя, губить його». Інтерес ніколи не зможе угрунтувати чогось; маючи страх перед речами великими й героїчною посвятою, він доводить до стану ослаблення й деморалізації» [Renan. – Op. cit.].

Живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на власне існування і на існування коштом слабших і нездар; раси, які покладаються не на обставини, але на свою невгнуту силу, для яких і розріст і їх ідея є догмою абсолютною, не релятивною, шукаючою санкції, вартістю. «Бо не знати, чи від початку світа можна назвати однісіньку культуру, установу або релігійну науку, якій би вдалося утримати, стаючи на засади, яких вартість уважалася лише релятивною». Сильні народи – це ті, в школах у яких «вливалося залізо в душу дітей», а не розслаблюючі доктрини «загальної справедливості», пошанування ворогів [G. Le Bon. – Psychologische Grundgesetze in d. Völkerentwicklung].

В цих двох світоглядах, окцидентальнім і буддистськім, втілюється боротьба рас сильних з расами слабими, які лише в дегенерації сильних бачать свій рятунок. Але кожна здорова нація, яка не хоче згинути, повинна стрясти з себе «буддизм», бо він є смерть і гибель.

«Мрійники про всесвітній мир і братерство народів (каже ПІпенглєр)… це духові провідники феллахства, це лиш інша форма пацифізму. Здане на себе саме міркування (інтелект) все було вороже життю й історії, невойовниче… Світовідчування всього расового, рішення бути суб’єктом, а не об’єктом історичного розвою (бо третього не має), коротко – воля влади, мусить тепер боронитися перед доктриною, якої прихильники… думають заступити дійсне – логічним, владу фактів – абстрактною справедливістю, долю – розумом… Колись переміг Рим решту античного світу тим, що зумів викреслити з своєї політики феллахські інстинкти… Успіх феллахів означав би зречення нації з історії не на річ вічного миру, лише на річ інших».

Така феллахська нація вернула б до первісного стану спокою, знаряддя в руках інших, до стану, який «хитається між довгим терпінням і переминаючими вибухами люті» [Spengler. – op cit.].

Чи треба звертати увагу читача на аналогії, які мимоволі самі напрошуються? В кожнім разі, в однім Шпенглер мав рацію: люди будуть вічно ритися в землі, будувати піраміди, завойовувати країни, організувати незорганізоване і боротися між собою. Хто хоче вирватися з-під влади цього закону в ім’я феллахського «миру» і «загальної справедливості», лишиться його пасивним виконавцем. Хто не хоче працювати для своїх абстрактних ідеалів, працюватиме «на фараона». Лише ця дилема стоїть перед нами.

Примітки

Робертс Фредерик (1832 – 1914) – британський воєначальник, фельдмаршал.

Джексон – Д.Донцов, мабуть, мав на увазі Вільяма Джексона, відомого морськими походами про іспанців у 1639 – 1645 рр., але у Південній Африці він не діяв.

Вальтер Ралей (Walter Raleigh, 1554 – 1616) – англійський письменник і дослідник (завойовник) нових земель.

Форд Генрі (1863 – 1947) – конструктор автомобілів, засновник корпорації «Форд Моторс».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2410

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.