Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Матеріалізм

Дмитро Донцов

(лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)

Пізнана «науково» (дедуктивно чи з досвіду) «загальна» правда – це була формальна сторона національного ідеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретно національної ідеології, та «загальна правда» виродилась у нас в нічим не прикрашений, скрайній матеріалізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи мабуть Гете, сказав Шпенглер у своїй почитній книзі: «Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює» [О. Spengler. – Untergang des Abendlandes, I, 118 etc.]. Я далекий від думки порівнювати наше провансальство з античністю, але з старосвіткістю провінції воно мало в собі дуже багато. Світ вічнозмінних явищ, що «схоплюється» змислами і розумом; що – у вигляді «законів» панує над нами і конструює свою, загальну, правду – спихав на третій план сталий, активно творчий чинник підсвідомого, іраціонального, чинник волі. Заперечення цього чинника в теорії нашого націоналізму і привело на практиці до того, що я називаю матеріалізмом; матеріалізм протиставляв цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасовий змінний вияв; невидимому «загальному» – схопиме змислами «індивідуальне».

Дана генерація, дана кляса, що репрезентує або хоче репрезентувати націю, її теперішній добробут і щастя, а не вічна воля нації, що переливається через усі кожночасові форми, стоячи понад ними; те, що є, а не те, що має бути, – ось що було приматом для нашого занепадницького провінціоналізму. Це була теорія, зроджена на тлі атрофії національного вольового інстинкту. Для здорових species – вольовий інстинкт необмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду, – має в них аксіоматичний характер, іде перед усім. Це вічне араціональне право нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, «схопиме», раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячів, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад «загальнолюдську» етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла. «Вічне» становилося там понад – «дочасне», суть – понад вияв, волю – понад її хвилеву об’єктивацію, експансію – понад статус кво, динаміку – понад статику.

Інакше дивиться на це наша старосвітщина. Для неї – оточення є лише «перерахована сума матеріяльних речей», як каже Шпенглер. Вона чужа нашому світовідчуванню, для якого «все видиме як щось умовне, протиставляється безумовному», яке жиє в душі одиниці, як і в душі народу, прямуючій до здійснення. Для старосвітщини абсурдом є уважати «лише змислове», партикулярне, за «дійсність другорядну», яку треба «перемогти» в ім’я внутрішнього, ще не здійсненого ідеалу, в ім’я «загального»; для неї, навпаки, ця змислова дійсність є одинокою реальністю в світі [О. Spengler. Op.cit.].

Як для античного світу «з’ява» творила цілість «божественного» (Гегель), так для нашої старосвітщини існував лише світ видимих явищ. Їй далека була думка, що зовнішнє є лиш «один з моментів божеського», що «царство вільного духу є царство невидимого» (idem), того, яке щойно має наступити. Гегель називав цей матеріалістичний світогляд «прозаїчним», «das nur Sinnliche» Шпенглера є в нього «Besonderheiten», що він їм протиставляє «totales Ganzes» або «freie Einheit» речей; воно як щось самостійне стоїть понад з’явищами, є їх осередком і душею, що їх оживляє… [G. W. Hegel, op. cit.]

Все це, розуміється, було метафізикою для нашого провансальства. Поодинокі люди, ці атоми безфоремної маси не були тут можливістю, що лише завдяки фірмі стають готовою річчю надорганічного світу, – вони були одинокою реальністю. В нас не думали, що суть тих надорганічних речей є в одиницях лише «potentia» (в можливості), що лиш через форму стає вона в них «actu» (в дійсності). Навпаки, атоми, ця безфоремна маса розглядалася в нас, як одинока реальність. Загальне поняття було для нас ворогом емпіричної дійсності, ця остання була одинокою реальністю. Для філософії національного волюнтаризму (який знає «вічну» волю species, а не дочасну одиниць), все, що добре для species, – добре для одиниці, для покоління, для «Я» і для «Ти», для «Ми». Для провансальської філософії все, що добре для «Я» і для даного «Ми», повинно бути правилом поведінки і для нації.

Там – примат ідеалу, стремління до його здійснення, до реалізації того, чого не, бачилося. Тут – примат теперішнього, «лише змислового», «умовного». Як для Фоєрбаха і Руссо підставою етики, так для наших провансальців підставою нацональної політики було ущасливлення «мене» і «тебе», «щастя всіх», що в даний момент заселюють національну територію. Щастя не схоплених у форму атомів, щасливих і зарозумілих на свою безфоремність.

Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм до своїх головних матеріалістичних доктрин; ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціальний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад «безумовне»; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціалізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державності, як цінності в собі.

Так по-номадськи зрозуміла «свобода», колективний егоїзм» найгіршого сорту – стали в нас вартостями в собі. Домінував так зрозумілий для провінціала момент партикулярної вигоди (особистої, клясової, провінціальної) в протиставленні до моменту загального, родового, національного примусу. Ослаблення родового інстинкту – а не його зміцнення, афірмація часового, хвилевого, даної форми – в протилежність до «вічного». Дві доктрини стояли проти себе: розв’язання егоїстичних стремлінь, деструктивна засада «laisser faire» з одного боку, з другого – принцип творчої волі цілого, що підчиняє собі одиницю, покоління, клясу, їх щастя, «свободу», «нарід», суверенне Я, – не відступаючи перед агресією і «насильством», перед накиненням всьому цієї волі, що сама в собі має свою санкцію.

Цей момент недорозвиненого вольового імпульсу виявляється в нашім провансальстві передусім у занепадницькім «гуманітаризмі», що понад все ставить фізичне «Я» одиниці. Хто не бачить за деревами лісу, за «горожанами» – народу, а за індивідуальною об’єктивацією волі species до життя – самої цієї волі, для того із зникненням даної об’єктивації зникає й саме життя. Для того фізичний біль і смерть одиниці завжди будуть найстрашнішим нещастям; для того доктрина лібералізму, що протиставила «права» одиниці правам цілого, до якого вона належала, – завжди буде аксіомою, а особливо її найвульгарніша форма – пацифізм.

Героїзм, що пхає маси до самопосвяти, ніколи не виправданий для них, в ім’яякої б величної мети він не виступав. Війна для них, незалежно від її мети й наслідків, це зло, «масове мордування», гідне вже тому всякого осуду, що посягає на «найцінніше»: на життя одиниці. «Милосердними треба нам буть задля всього живого – пише Франко – бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього»?

Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць. Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібноміщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим «клейнодом», що стояло над усякими «метафізичними» вартостями… «Ах, минали б бенкети криваві, – пише другий представник нашого гуманітаризму – брязкіт зброї скоріш би утих, – досить болю, і крові, і слави – і дочасних могил дорогих» [О. Олесь. – Вибір поезій (вид. Лаврова)].

І цей пафос не був чимсь випадковим, це була глибоко відчута «філософія». Вона згадує про дорогі могили не з гордістю, як могили «незнаного вояка», не як приклад великої самопосвяти для ідеї, що стоїть понад життя, не як заохочення і звеличення чину, що привів до передчасної смерті, – лише з сумом розлученого сантименталіста, для якого жодна ідея не виправдує тих «дочасних могил». Для другого автора війна це, передусім, «вбивство людей». Оглядаючи поле битви, питається герой: «Боже, великий добрий боже, де ж ти дівся? Засвіти сонце, засвіти пітьму ночі, нехай брат брата побаче». Бо їх «бог», то був бог безжурного щастя миші під мітлою.

Той же ж, що приніс на землю «не мир, но меч», що ставив любов до бога понад любов до людей – бог сильних рас, є «страшним богом» для провансальців; йому в обличчя глянути лякаються вони, бо він жадає собі в жертву – і «молоде життя, й здоров’я, і існування многих одиниць». В нас є навіть спеціальний роман, прийнятий з великими похвалами, роман-протест проти «страхіть війни», в якім не лише видно біль з приводу тих страхіть (почуття зрозуміле й виправдане), а в якім на війну глядиться виключно через призму хлопа, якому гранати не дають орати свою скибу, байдужого на те, кого матиме за пана… [О. Турянський. – Поза межами болю] Але романів, подібних до «Війни і миру» Л. Толстого, «Огнем і мечем» Сенкевича, або «Шуанів» Бальзака, де б показувалося не тільки одну, а й другу сторону війни – велике зусилля нації в ім’я її ідеалу, що стоїть понад життям одиниці, понад, усім, – ми ще не маємо.

Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя. Парафразуючи великого філософа волюнтаризму, можу сказати, що «не він, індивідуум, а нація є те, на чім залежить природі»; для пацифіста інакше. Члени ворогуючих націй «особисто не мають нічого один проти другого», не сміють, отже, виступати проти себе і нації, бо не їх інтереси, а вигоди одиниці є prius’om для ліберала, і «ніякий уряд не сміє стояти над моральним кодексом одиниць» [Christianity and World Problems, No. 7, The Abolition of war, N.Y.]. Бо інтерес нації в нічім не різниться від інтересів кожного з їх поодиноких членів. Поняття «роду», «нації», як щось, чого не можна схопити змислами, що є вище від суми їх членів, є для провінціяла – «метафізика». Те, що йому найдорожче, це «видимі речі»: «Я», «Ти», «Ми», одиниця або «нарід» і його терпіння й вигоди, теперішність а не завтра, матерія, а не ідея.

Це був індивідуалістичний егоїзм. Далі йшов егоїзм збірний (демократизм), хоч, зрештою, їх досить тяжко розмежувати. «Щастя одиниці» і «щастя всіх», тих, кого Конт називав Grande-être – людськість. Але в обидвох випадках інтереси дня панували над усім, «сьогодні» над «завтра», щастя ближніх над щастям далеких, інтереси даного покоління та його добробуту над категоричними наказами нації. Для колективного егоїзму і його провідників (соціалістів і демократів) такі питання як проливи і Стамбул, колонії, Ельзас, Крим, мета, для осягнення якої потрібні систематичні зусилля кількох генерацій – це метафізика. Для цієї мети треба ж жертвувати спокоєм і матеріальним добробутом даної генерації, а до такого напняття, до стремління вийти поза свої буденні завдання, спаралізована воля провансальців не сягала. Безсмертні національні ідеали? – Але ж «безсмертне лиш тіло, – бо жоден атом його не пропаде – на віки віком».

Така мета, як експансія в Пацифіку, як підбиття Сибіру Єрмаком, ідея відплати, якою жила Франція п’ятдесят років по 1871 р., – все це були химери, ілюзії поетів в політиці. Це був той поетів рай, що «лиш в сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман… цвіте». І добре, що «в кінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук і крови і страждань» [I. Франко. В пленері]. Аби лиш не було тих «страждань» – це найважливіше для провінціяла. Що ж до тих «оман», то за ними женуться ніяк не в інтересі «народу», лише «в ім’я інтересів купки авантурників». Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам’ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо – для пирятинських ідеалістів був злочинною забавою, в якій ходило лише про те, «хто має одягати… африканських негрів у фартушки» і «напувати їх алькоголем». Для пирятинських світобувальців всі ці фантазії вже тому гідні осуду, що «винищують організм селянської мирної країни» і нарушують спокій її мирних обивателів [В. Винниченко. Відродження нації, І, стор. 22].

Обиватель ніколи не керується в своїм житті «ілюзіями», лише буденними інтересами свого містечка і з цієї точки погляду оцінює всі світові події і з’явища. Він керується у своїх вчинках не абстрактними ідеалами, а інтересами найбільшого числа. Треба ті інтереси відшукати та їх правильно зформулювати (це діло не пророків, а економістів і статистиків), а полягають вони на збільшенні щастя і добробуту даного покоління в першу чергу. Ідея для провансальця є те, що приносить йому «щось реальне», а не тягне за собою «руїну краю» і «тисячі невинних жертв», або, в найліпшім випадку, приносить тяжкі податки. Будова пірамід, середньовічних катедр, великих імперій, хрестоносні походи – все це продукти «варварської» епохи, про які смішно говорити в «наш освічений вік».

Їх ідеал – сидіти тихо в хліборобській «мирній країні», що плила медом і молоком, і, крий боже, не дати себе з неї вивести жодному Мойсееві. «Ілюзії» лише на згубу «простому народові», а ще більше ті, що їх вигадують, так звані «великі люди». Бо ті великі люди це були або «різники», що нищили наше «безсмертне» тіло, або просто неморальні люди, а ніякі ширителі культури: напр., «досить згадати про гареми Володимира Святого, про його боротьбу з братами… щоб мати уяву, яку культуру плекали князі» та інші великі люди [Гр. Наш. Народня влада на Україні, Прага, 1922]

Так думають наші соціалісти і демократи, їх точка погляду є найслушніша для всіх, хто дивиться на великих людей з погляду льокая, а на історію – з точки погляду льояльного обивателя, що журиться лиш дешевим урядом, уникненням ставити на вістря меча «дражливі» міжнародні питання, порозумінням між народами та добровільною втечею від великого шляху народів: за галасливого й за невигідного для спокійної душі гуманного дрібного міщанина.

Ось як гримів проти цього «теологічного духу», що каже нації ставити свій ідеал понад інтереси «народу» і його «добробут», один, може найталановитіший з прекраснодушних циніків нашого недужого віку, Анатоль Франс:

«Коли задуматися над мізерією, в якій погружена з самого печерного віку аж до наших днів нещаслива людськість (циніки і методіївці ніколи не говорять про націю, лише одразу про «людськість», про механічну суму одиниць), то її причина все є у фальшивім зрозумінні природи та ще в кількох з цих теологічних доктрин, які надають світові жорстоке й ідіотичне толкування».

Він обурюється, що в «наш освічений вік» знаходяться люди, перейняті цим духом, які відважуються проповідувати, що відмовлення собі чогось, терпіння в ім’я якоїсь вищої ідеї – є чеснотою.

«Не слухаймо попів – кінчить цей сальоновий комуніст – які вірять, що терпіння гарне. Наші інстинкти, наші органи, наша фізична і моральна натура, ціле наше єство радить нам шукати щастя на землі. Не втікаймо ж від нього».

Старий гедонізм – ось та заповідь, яку дає нам Франс. Це його ідеал. Більш примітивно й наївно формулюють його наші методіївці. В них цей ідеал стає якимсь рустикальним матеріалізмом, матеріалізмом гречкосія, але виявляється він в одних і тих самих формах: у відразі «до страхів, до саможертви, до великої звитяги», до всього, що тягне «геть від сонної мороки, од огидного безділля» в ім’я «абстрактних» вартостей. Це була філософія тих, що «вгору ніколи їм глянуть», що не хочуть знати про ніякі метафізики, «цупко держачись одного скарбу – власного життя» (Дніпрова Чайка – «Плавні горять»).

У галицьких малоукраїнців читаємо:

«Добро народної маси є першою метою… патріота. Та в чім лежить це добро народньої маси? Передусім у тім, що всі люди уважають підставою і необхідною умовою цього добра матеріальні вимоги справжнього людського життя. Добра пожива, ясні просторі помешкання, відповідна одіж, потрібний відпочинок після праці, – взагалі все те, що люди для свого фізичного життя потребують. Оце і є найконечніше національне добро. Плекати й розвивати фізичний добробут народних мас є першим завданням народних мас, є першим завданням національних змагань» [Молода Україна, 1905, ч. 1].

Оскільки взнеслішим від цього «вірую» міщанського соціалізму було «вірую» того гайдамацького ватажка, який півтораста літ тому писав до слідчої російської комісії: «Не за імущества втруждаємося, только аби віра християнська не була б осквернена» [Україна, (місячник українознавства), Київ, 1924]. Але цей темний ватажок ще не міг читати Драгоманова, ані «Молодої України»… Для цих останніх і їх учеників ці «віри християнські» та інші романтичні або «теологічні», як казав Франс, цінності – були забобонами, або «перебільшеним націоналізмом», з яким «треба боротися», бо «інакше в світі ніколи не буде миру, а буде кров і нужда»; бо інакше не переведуться сварки між народами, а вони недопустимі, бо «сварки й гризня нищуть людський рід», себто лягають тягарем на дану генерацію та її добробут [К. Коберський. – Українське народництво по обох боках Збруча. Львів-Коломия, стор. 46].

Правда, ті «сварки й гризня» між народами допровадили англосаксів до опанування половини американського, майже третини африканського і цілого австралійського континентів, Росію – до підбиття Сибіру, а Україну – до увільнення степу від кочовиків, але ці наслідки показалися щойно в будуччині, а натурою провансальця є оцінювати все з точки погляду «муки і страждань» даної генерації. Це й був їх ідеал – аби голоті «було легше», або, як в нас казали: «коли б хліб та одежа, то їв би козак лежа». Хліб та одежа або «добра пожива» молодоукраїнців це був їх «національний ідеал». Як з признанням підносячи заслуги Драгоманова, один з його учеників писав: «Лише гуманізм, найбільша сума щастя найбільшого числа людей може бути критерієм соціалістичної етики» і всякої політики [М. Шаповал. Революц. соціалізм на Україні, І, ст. 67].

Спеціяльно Драгоманів уважав, що наші «стремління до національної свободи», ніколи не повинні іти в розріз з добробутом і спокоєм «найбільшого числа людей». Дороговказом має бути не абстрактне «національство», а лише «ідеї всесвітнього гуманізму» [«Укр. жизнь», 1912, ч. 10]. Не треба згадувати, що цілий наш соціалізм, був нічим іншим, як лише відміною того «народолюбства», до якого належали Драгоманів, молодоукраїнці галицькі та інші цитовані поети й письменники Соборної України; одні – ідентифікували націю з «народом» і його стремлінням до «доброї поживи», другі – з «пролетаріатом», який в їх уяві обіймав взагалі «всіх пригнічених» соціально, отже ту ж таки масу, а обидва – з існуючою генерацією та її примітивно матеріальними потребами.

Формулюючи свій націоналізм, знаний французький політичний письменник Шарль Морас писав, що «інтереси тих земляків, що житимуть» (des nationaux à vivre) треба ставити над інтересами «тих, що живуть» (des nationaux vivants), а добро «вічної Франції» (France éternalle) – над добром «усіх французів даної доби» [Ch. Maurras, La politique Religieuse, р. 77]. Як далекий від цієї концепції був наш провінціяльний націоналізм, який нехтував волюнтаристичним чинником в історії, для якого воля до життя народу вичерпувалася потребами одиниці та їх загалу, даного покоління, і то інтересами найбільш примітивно й вульгарно зрозумілими!

На стремління до жертвування «теперішнім» в ім’я ідеалу майбутнього, – до цього найвищого ступеня об’єктивації волі нації до життя наше провансальство не здобулося.

Воно, властиво, переносило в область національної ідеології модний в XIX віці матеріалізм. Для Фоєрбаха не існували ні платонівські «ідеї», ані гегелівський «дух», яких марною відбиткою була лише дійсність. Для нього існувало в дійсності лише «Поодиноке» (das Einzelne), доступне змислам. «Загальне» ж (das Allgemeine) було тільки абстракцією. Це «Загальне» в житті народів, яке натхнуло «божеським шалом» Мойсея у його мандрівці по пустині; яке осягається зусиллями кількох поколінь, нездійснений ще ідеал, все це – в моменти сумніву – лише «тіснозора» омана, не варта, щоб її ставити понад «Поодиноке», та його терпіння. Для Фоєрбаха «дух» є ілюзією одиниці, для Франка, «душа безсмертна» – «дика фантазія», як і «дух той, що чоловік создав з нічого», бо «одне лиш вічне, без початку й кінця –… се є матерія»… Для матеріалізму є лише етика des Diesseits, моменту, «загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент» [A. Schopenhauer, op. cit., B. I., s. 339], те, що стоїть перед очима, його сльози і страждання, а не безодні тих «оманних» ідеалів, що переходять до порядку дня над потребами моменту. А з Фоєрбахівської максими – «der Mensch ist, was er isst» виплила ціла ідеологія соціалізму з його наукою, що ушляхетнити людину може тільки «добра пожива».

Нема нічого дивного, що визнаючи примат людини і їх механічного колективу, даної групи і даної генерації над тривалим, над species, наше провансальство прийшло до заперечення (отвертого або замаскованого) ідеї державності себто форми національної волі, що журиться не лише переходячим, нинішнім, «феноменальним», а й тривалим; що накладає руку на хаотичну збиранину «незалежних» одиниць, що є, сказав би я за Шопенгавером «вищим щаблем об’єктивації волі» [Укр. вєстнік, 1906, ч. 12]. Цей вищий щабель був для наших провансальців нижчий, а нижчий – вищим.

Для націй, що творять історію, націй здобувців, головною метою є панувати й уладжувати життя по своїй вподобі, якого б напруження народної енергії це й не коштувало, з якими б жертвами не було сполучено. В цих націй зродилася горда приповідка: Navigare necesse est, vivere non est necesse: стремління – все, жертви й вигода – ніщо. У наших провансальців «vivere» було всім, не та міцна організація нації, що забезпечувала їй перемогу в боротьбі між расами, лише «свобода» одиниці і загалу.

Т. Гобс встановлює чотири завдання держави: 1) оборону від чужоземців, 2) мир удома, 3) збагачення підданих, 4) ненарушення їх свобід. З цих чотирьох у нас розуміли лише три останні, а найважливішим завданням держави було забезпечення четвертого – «свободи». Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і мети одиниці, з погляду «природжених прав людини», які в першій лінії мали респектуватися. Не згори вниз, лише знизу вгору. Важливе було не міць держави, а лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Держава була не апарат для осягнення мети нації, лише – вигід одиниці.

Ясно, що коли, при такім погляді на річ, одиниця або «народ» попадали в суперечку з державою, чи нацією – державнонаціопальний ідеал відходив на другий план. Нація не мас права над одиницею, яка суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку. Щоб той, хто родився українцем мусів бути українцем, було для провансальців нечуване насильство над свобідною особистістю», бо «такий погляд суперечить самій психології національності і заслуговує на осудження, як відгомін або продукт того самого гніту над національністю і над особистістю»; «йому треба протиставити принцип політичної свободи національного самозначення особистості». Суб’єктом національності «треба визнати не рід, а людську особистість», а «національні права це ніщо іншого, як права особистості» [С. Єфремов. За рік 1912, стор. 77; Життя, орган укр. соц. молоді ч. 1 (4), 1925 р.].

Отже в разі суперечки між одиницею і нацією, уступити має остання… «Найпершим громадським завданням, що червоною ниткою переходить через всю історію людськості – це визволення людини з усіх… пут», а «кожна людська особа є найвищою цілею сама в собі» [К. Коберський. Цит. праця, стор. 114]. Коли національний ідеал вимагав повного підпорядкування одиниці своїм наказам, коли його «пута» ставали «невиносимі» для нашої «суверенної особистості», – нація і держава оберталися в той «фантом», з якого сміявся Франко. Провансалець знав лише «волю від чого», а не «волю до чого». От, як пише один з типових представників простацько-банального «народолюбства»:

«Коли волю народу забезпечує окремішність (національно-державна) – треба змагатися до окремішності; коли волю краще забезпечує спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію» [Гр. Наш. – Цит. праця]

Точка погляду члена не нації, а племені, провансальця, готового за «шмат гнилої ковбаси» («соціальну свободу» – на мові провансальців) дати себе політично вести на шнурку чужинецькому демагогові. Тому, м. ін., таку величезну ролю на всіх відтинках нашої політичної ідеології грає питання форми правління. Як у внутрішній політиці, так і в зовнішній, державник все глядить на те, яка форма уряду, взгл., яка з сусідніх держав сприятиме найліпше незалежності його країни. Для ідеологів нашого феллахства ліпше «федерація» з сусідньою республікою, аніж власна держава з монархом на чолі (коли ці феллахи ліві). Коли вони праві, то волітимуть «союз» з сусідньою монархією, аніж власну республіканську незалежність.

В цім відношенні ідеологи червоних феллахів ні в чім не різняться від ідеологів феллахів білих. Одні готові пожертвувати незалежністю краю, коли «союз» з червоним сусідом забезпечить їм «здобутки революції», другі – ідуть на «федерацію» з сусідньою монархією, аби лиш вона забезпечила бажаний їм суспільний устрій в краю, бо національні права це не права нації, що хоче бути самостійною, лише «права особистості», що дбає, як той козак, лиш про «хліб та одежу», та про знесення «пут». Бо сума інтересів одиниць вище інтересів колективу.

І одні і другі, і праві і ліві – це новітні «болоховські люди», що власну (особисту чи класову) вигоду ставлять понад справу нації. Ліві – виправдують тих «татарських людей», які в час змагання українських державнотворчих чинників з татарською навалою, – зрадили їх, перейшовши, за економічні уступки, до чужинців; виправдують тим, що під татарами «їм вільніше й краще жилося, ніж людям княжим». Для наших соціалістів громади «татарських людей», які, отже, визнавали над собою чужу зверхність – були «традицією української народної влади» [М. Драгоманів. Чудацькі думки]. Головний представник українського провансальства по Драгоманові також вихвалює «татарських людей» і осуджує державні змагання України, оскільки вони ішли коштом соціального «визволення» народних мас, або просто вимагали від них жертв.

«Я був вихований – пише апостол українофільства – в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить по стороні власті, бо інтерес трудового народу – це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі цьому трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею».

Не з тією чи іншою формою правління в ній, а з нею самою, з державою… Ось генеза всіх наших «автономій», «федерацій» та інших «союзів», причина чому – не зважаючи на цвітисту фразеологію – державницька думка є й досі думкою чужородною в наших політичних колах [М. Драгоманів. Чудацькі думки].

Mutatis mutandis цілковито ту саму психологію мають і наші праві «болоховці». Коли їх правдиве обличчя ще не вияснене і коли, серед нашої некритичної громади, вони ще приймаються за державників par excellence, то це тому, що вони прикриваються голосними фразами про державність і тому, що їх групові інтереси вимагають не «свободи», що часом переходить в анархію, лише міцної державної організації, одначе без огляду па те, своєї чи чужої. Така була концепція Куліша, Локотя і хліборобів-державників. З цієї точки погляду можуть претендувати на назву державників і «болоховці», і Савенко з його «богданівцями», бо й вони стояли за міцну державну владу (одні – татарську, другі – російську), аби лиш вона забезпечила їм їх особисті або групові «права».

Типічним «болоховцем» був, звичайно, й М. Драгоманів, якого дух більше шкодить українському націоналізмові по смерті, аніж був йому корисний за життя. Цілком в дусі тих «прав» особистості, що мала право вибирати собі національність, цілком в удсі «болоховщини», він виправдує, наприклад, ельзасців за їх зраду німецькості під час французької революції, бо Франція «ельзасців увільнила від панів і попів». Для політика з феллахською психікою «увільнення» від яких би то не було тягарів – це найважливіша річ на світі, за яку не один, а й десять разів можна міняти рідний край. «Національна єднота не завше може вести до більшої вільности» [Життя, ч. 1(4), 1925]. Коли вона веде до «більшої вільності» – осанна їй! Коли ні – тим гірше для неї, тоді для «болоховця» одна дорога: до того чи іншого хана.

Цей ідеал «татарських людей», «черні», «суверенних особистостей», та як там ще його назвати, – приймав у крайніх лівих форму «народництва» або «соціалізму». Там над державою (взгл. нацією) стояла одиниця або «нарід», тут – клас, «пролетаріат», «робочий» або «трудящий» народ. Суть лишалася та сама: засаднича нехіть до великого організуючого колективу, який в ім’я своїх тривалих інтересів вимагає жертв і накладає тягарі і на одиницю, і на народ, і на його поодинокі класи.

Для соціалістів «найвищою метою є добро й розвій чоловіка» (себто одиниці). Вони також, розуміється, державники, але їм потрібна своя держава для того, щоб «наш мужик і наш зарібник мали кусник чорного хліба». Так пишуть соціалісти, і мимоволі згадується все та сама приповідка – «коли б хліб та одежа»… Ну, а коли цей хліб буде не щодня, як, напр., було з німецьким «зарібником і мужиком» під час першої світової війни і бльокади, що тоді? – Тоді, очевидно, наступає право сецесії і «самовизначення» своєї державної приналежности для класу, як – вгорі ми бачили – для одиниці [М. Драгоманів. Листи на Наддніпрянську Украшу].

Драгоманів примиряється з російською державністю тому, що вона служила, нібито, «аграрним інтересам селян». Для нього цілком зрозуміло, що за цю ціну українська інтелігенція пішла на службу чужій державній ідеї і «стала й собі на боці уряду» царя Олександра II. Це сталося «тим легше, що тоді було в ходу «народництво», думка «злитись з народом». Виправдує й тих українців, що ставали при царськім уряді «мировими посередниками», бо вони «мають за собою оправдання в тому, що збільшили селянську землю в трьох правобережних губерніях майже на два мільйони моргів» [Гр. Наш. Цит. праця]. Як бачимо, філософія гречкосія, що на всі політичні справи дивиться з точки погляду «прирізки землі».

Виходить, отже, що «народолюбство» веде логічно до кооперації з царатом та що ця співпраця це ніщо інше, як «злиття з народом». Чи дійсно воно веде до цього? Народництво, свідоме своєї політичної мети, політичних цілей кляси, яку воно хоче заступати, – до такої співпраці не повело б, як не повело до неї «народолюбство» російських народовольців, яких відповіддю цареві за «збільшення селянської землі» був акт 1 березня 1881 року. Але «народовство» аполітичне, примітивне, – до співпраці з усякою владою готове. Як не мога краще відбивається в цій антитезі різниця двох «народовств»: з одного боку – ідеології політично-свідомих революціонерів, що прямують передусім до політичної влади, з другого – ідеології «мирових посередників», «мужиків і зарібників» (хоч би і в професорській тозі), ідеології «нашої братії», «черні», яка далі аполітичного соціального голоду не йде, і яка так характеристична для кожної некультурної верстви або племені.

Для провідників цієї верстви, «для соціаліста держава ніколи не може бути метою, а тільки засобом, переходовою формою громадського життя». Він «з цього лиш погляду» розглядає справу української державності. «Українська державність потрібна українському трудовому народові лише постільки, поскільки вона спроможна забезпечити йому кращі форми; громадського та приватного життя» [М. Драгоманів. Шевченко, українофіли і соціалізм]… З точки погляду інтересів приватного життя дивиться на світ і політику кожний міщанин, буржуазний так само, як і соціалістичний. Не дивно, що з тією самою міркою підійшло до справи державності й наше соціалістичне міщанство. Для нього інтереси рідної дзвіниці, його власної цінної особи, його покоління, хоч би ціною підпорядкування чужій волі все будуть важливішими від волі власної species до життя і до виключного панування на своїй території.

Говорячи про російські бунти XVII і XVIII віків, Драгоманів докоряв їм, що були це бунти, хоч і за старовину, але не за «чисту старовину, доцарську, додержавну», не в ім’я вічного «республіканського» політичного ідеалу, лише аполітичні бунти «за царя проти бояр». В суті речі цим рухом проти класових противників, «за царя проти бояр», за яку будь державну владу, хоч і чужу, – був і цілий наш соціалістичний націоналізм [Молода Україна, ч. 6], для якого державна ідея була книгою із сіма печатками. Не дурно ж ці соціалісти ідентифікували «національну справу» з «соціальною справою українського демосу», не дурно був для них «український націоналізм… ідентичний з соціальною справою українського мужицтва і робітництва» [М. Драгоманів. Чудацькі думки. Народ 1891, чч. 1, 2, 19].

Так думали галицькі сальонові соціалісти чверть віку тому, так думають їх наддніпрянські товариші тепер. Вони думали, що кляса стоїть над нацією, що вона може осягнути «щастя» без створення власної політичної влади, лише делегуючи їй чужій species. Підставою цієї формули була злочинна омана, що кляса, яка хоче заступати націю, може віддати розпорядження матеріальними й людськими багатствами свого краю чужим «товаришам», і не зважаючи на те, лишитися паном «у своїй сторонці»; ілюзія, якої хибність доведена кров’ю цілих генерацій.

Так само «революційність» нашого соціалізму була примітивної природи. Це не було повстання проти держави, яка надуживає своїх прав колективу, як його розуміли Джон Міль або Гобс, що дозволяли в деяких випадках це право бунту не проти держави, лиш проти даної її форми. В нас декларується право бунту проти держави, як такої, право Дортена, який також «в інтересі працюючих мас» Ренщини хотів відірвати цей край від своєї нації. Цю різницю між теоріями Мільтона і Гобса з одного боку, а з другого – Дортена і тарговичан, які ухвалювали розбір власної країни, треба добре пам’ятати при оцінці нашого «народолюбства» і його права «обраховуватися» з своєю державою в ім’я інтересів «трудящого люду».

Не вільно проводити аналогії між революціонерами з патріотизму і патріофобами з бунтарства, між бунтівниками з глибоким культом держави і бунтівниками, які – як зараз побачимо – схилялися в бік чистого анархізму; між: тими, хто найвище цінив організований колектив, і тими – для кого не було нічого вищого від «приватних» інтересів своєї дзвінниці, окремої особи, або їх механічно зліпленої цілості, «народу» чи кляси.

Виходячи з цієї самої психології, Драгоманів ставиться так само й до інших справ національного життя, напр., забезпечення границь, забезпечення спокійного посідання території нації. «Суверенне» я, «кусень хліба» для нього, видобуваний з землі, нарешті й сама земля (територія) – ось що було «реальне». Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Стреміти при тім, щоб не терпіли вічні інтереси sрecies, її волі, влади – означало гонити за «оманами». Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народові, йому ж було байдуже, чия сила ці границі забезпечить. Тому підбій Катериною Чорного моря уважає він за сторінку з «української історії» так само, як і російсько-турецьку війну 1877 року [М. Драгоманів. Чудацькі думки. Народ 1891, чч. 1, 2, 19]. Українці, які служили царям у цих походах робили «діло для свого часу нормальне і національне».

Тут яскраво виступає в цілій «красі» психологія не члена нації-пана, що уважає своїм лиш те, що вона зробила сама, лише психологія члена суспільності, і то безправної, який мусить уважати за своє те, що для нього робить стороння сила; якого функції обмежені функціями споживача й продуцента, чужого шляхетнішого завдання, організації влади і її виконування.

На тій самій точці стояв і Куліш. Цілим своїм єством журилися вони про «мирне і благоденственное житиє», про мир, незалежно від того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексія, чи мир свобідної Галії чи Іберії, чи – Рах Romana. Коли б Кулішеві або Драгоманову якимсь чудом довелось було родитися в Еспанії, коли та почала свою боротьбу за звільнення від маврів, він певно доводив би несвоєчасність цілої акції, та підносив факт, що маври закріпили для еспанців посідання берегів Атлянтику і Середземного моря… В нас думали, як говориться в старому вірші, що коли наші предки «за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору і на Царград штурмували», то це для краю мало таке саме значення, як коли другий, російський монарх гонив нас штурмувати той самий Царгород…

Для провансальця суть – «край ріднесенький», «край веселий і люд хрещений», з тим розумінням щастя яке дає йому «люд», а хто є суб’єктом панування в цьому краю – байдуже.

Наскільки цей момент вигоди переважав у наших провансальців, видно ще з того, що Драгоманів, зі своєї болоховської точки погляду, виправдує тих своїх польських сучасників (яких він нараховує «багато»), які були проти державного усамостійнення Польщі, бо «бачили, що при всіх теперішніх обставинах Європи… відрив Конгресівки від Росії був би їх руїною» [М. Драгоманів. Чудацькі думки. Народ 1891, чч. 1, 2, 19]. Певно, бо коли провансальцю треба вибирати між «абстрактним» ідеалом національної самостійності з «економічною руїною» і «економічним розцвітом» в рабстві, то він вибере останнє. Згадані вище «фізичний добробут» і «добра пожива» – це шпиль національного ідеалізму, на який може вилізти провансалець…

Взагалі він висловлювався проти незалежницьких змагань майже всіх народів, що повставали з руїн історії, і все – в ім’я примітивних інтересів «черні», якій не було діла до «політики». В редакційній статті редагованого Драгомановим «Народа» читаємо, що «приміром серби, болгари, румуни показують нам наглядно», що сама по собі політична свобода «зовсім ще не значить поправу долі робочого люду», отже, не може бути метою в собі. Так само, на його думку, боротьба чехів за самостійність, «боротьба о право корони чеської… причинила чеській суспільності величезні шкоди».

Він же ж криво дивиться й на ірландський національний рух тому, що «в тому гомрулєрстві справа економічна була поставлена трохи назад перед справою державною». Крім того, він принципіально проти національного відмежування Ірландії, бо воно скривдить… ульстерців, для нього жменька останніх очевидно має такі самі права, як ціла Ірландія, і в кожнім разі коритися волі цілої нації не має жодної потреби. З тих самих причин він проти прилучення до української етнографічної території тодішньої Угорської Русі, бо вона «не має економічно нічого спільного з Галичиною». Взагалі розділ територій згідно з етнографічними кордонами не подобається йому. Ліпше, не нарушуючи статус кво, обмежитися «загальними законами про національності» та адміністративною автономією громад [М. Драгоманів. Чудацькі думки. Народ 1891, чч. 1, 2, 19].

Прошу перечитати раз вищенаведений уступ з Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу міряється шлунковими інтересами «народу», і порівняти його з оцими словами знаного італійського історика Петра Орсі.

«Незважаючи на добру і впорядковану адміністрацію, якої інші частини Італії могли б заздрити, почала невдовзі (в Льомбардії і Венеції) виявлятися жива опозиція проти уряду австрійського з тої тільки причини, що був він чужим урядом».

Один уступ і другий, мова «хама» і мова «пана».

Ця мова, зрештою, не була властивістю одного чи другого представника нашого провансальства, лише його цілості. Відгуки її знаходимо і в відзивах деяких галичан: «нам все одно, який прапор буде в Києві віяти», аби лиш і «ми» були під ним, і в пам’ятній заяві наддніпрянців по вибуху війни (в «Укр. жизні» і «Раді») в обороні російського «отечества», і в творах різних ідеологів провансальства. Безперечно, стремління забезпечити непорушність території нації є вже вищою формою об’єктивації національної волі, аніж дбання про «щастя» даного покоління, – та в суті речі, поки в цьому стремлінні зрікаються з ролі активного чинника, задовольняючись ролею знаряддя в чужих руках, не можна цьому стремлінню дати назви державницького.

Я, Ми (нарід, чернь), добробут, кляса, земля (територія) – ось були ті «реальності», які «видів» наш провансалець і в ім’я яких відкидав він всілякі «фантоми». Ще одною з таких реальностей була провінція, власна парафія, те, що він міг бачити з височини рідного смітника. Так, поруч з іншими партикулярними цінностями, які в нас протиставлялося «загальному», колективу нації, з’явилася ще одна – партикуляризм у властивім значенні того слова. Особливо помітний цей партикуляризм у галичан (про це в іншім зв’язку), але хорують на нього так само й великоукраїнці, які з запалом визнавали сепарацію Криму, створення гумористичної «молдавської республіки» на живім тілі України, тощо.

Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся в нас головно під впливом Драгоманова. Він рідко мислив категорією нації, натомість існували для нього тільки «землі». З трьох чинників, з яких складається дозріла політична нація, з території (землі), людності і влади, для нього, як і для всіх соціалістів, демократів і радикалів, найменш важливим був чинник останній – влада. Їм все одно було, в чиїх руках знаходиться влада над двома іншими чинниками, їх гаслом була не «земля і влада» а – «земля і воля». Найважливішим чинником була «людність», а тоді щойно територія, чи то в вигляді забезпечення границь ким би то не було (море для Драгоманова, «соборність» для галичан), чи то в вигляді «земельки» («соціальне визволення»); нарешті – в вигляді партикулярних інтересів тієї чи іншої провінції, які або протиставлялися інтересам цілості, або ставилися над ними.

Як відомо, в основу своего проекту поділу Росії на області Драгоманів поклав не національну, а територіяльну засаду; багато областей у нього, подібно до швейцарських кантонів, мають мішаний склад людності. В конкретній програмі самоуправи України він зробив з неї не одну державноправну одиницю, не одну цілість, лише кілька. Міродатними для нього були не інтереси нації, лише абстрактні мотиви «вигоди» тієї чи іншої землі. Отже, державно-національна думка мусіла затриматися там, де починали говорити інтереси тієї чи іншої «землі». Він же ж був тієїа думки, що «українцям, замість того, щоб рватись заложити свою державу… ліпше старатися розбавляти усяку державну силу і прямувати до волі краєвої і громадської, вкупі з усіма іншими краями і громадами».

Цей погляд, «земля» провінціонального діяча, що журився лише справами свого повіту, проводив Драгоманів уперто. В іншім місці радить він своїм землякам у боротьбі за національне визволення, крий Боже, не виступати під прапором інтересів і потреб цілої нації. Навпаки,

«найвідповіднішим буде, коли боротьбу ту, напр., ми українці будем вести на грунті не національнім, а державно-адміністраційнім, себто, висуваючи на перший план потреби автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів і провінцій» [М. Драгоманів. Чудацькі думки. Народ 1891, чч. 1, 2, 19].

В цій цитаті вже виразно звучать властиві авторові нотки анархізму.

Дорога до нього була досить легкою для українського провансальства. Першим етапом була власне ця парафіяльність, цей дух провінціоналізму, що дивився на державу з точки погляду «приватних» чи повітових інтересів, або «суверенної особистості» («гуманітаризм»); далі – ішло ототожнювання цих інтересів з інтересами нації взагалі, в наслідок чого повстало аполітичне українство, як питання «культурне», «педагогічне» або «справа демосу», коли нація мислилася як єдність чисто культурна або клясова. Нарешті – прийшов анархізм у чистім вигляді, коли нехіть до чинника збірної влади (що є суттю поняття держави) скристалізувалася поволі в «теорію».

Очевидно, що наш рідний «анархізм» не був анархізмом Грава, Малятести, Реклю або хоч би Штірнера, він був такий самий незачепний, недокровний і прекраснодушний, як і ціле провансальство; і, знов таки, не був виявом волі до чого, лише виявом волі від чого; пасивним непризнаниям моменту влади, зовсім чужого й незрозумілого провансальцям. Цей анархізм був логічним наслідком цілої ідеології нашого провансальства. На нім мусіла скінчитися ця ідеологія, бо «повна» свобода одиниці й груп – тяжко мириться з державним примусом, як і з щастям тієї «мирної країни», яка передусім не хоче, аби її виривали з її мертвого сну.

Ми вже бачили, як Драгоманів проповідував махнівську ідеологію «розбавляти всяку державну силу». В pendant до цього його ученик-професор дозволяє демократії «порахуватися з державою» (також всякою, навіть своєю). Явно анархістичні нотки розсилані в усіх його творах, особливо у «Вільній спілці» та в передмові до «Громади». Пішли за ним і його наступники й ученики. «Всі люди на землі, – читаємо в одного популяризатора й вульгаризатора ідеї учителя, – собі браття, а тільки панські й погані державні порядки роблять між ними ворогів одних другим». Державний примус, – а яка держава є без примусу, яка держава не є «панська»? – є лихо саме в собі, а тому «всі народи землі повинні заснувати вільну спілку між собою». Як має виглядати ця «вільна» спілка? – Висловлюючись тим елегантським «народницьким» стилем, який впровадив до нашої публіцистики Драгоманів, ця спілка повинна бути «без попів і без панів» (певно й з правом сецесії), «без начальства», бо «безначальство – ідеал маси», а маса, особливо темна – бог соціалістів і радикалів [К. Коберський. Цит. праця, стор. 44, 46].

Ідеал чисто анархістичний, чисто плебейський! Для кожного плебея всяка організація, що бере з нього початки, що посилає його – якогось архангельського мужика – битися з якимись там турками за проливи, – є очевидно абсурдом, нарушениям його «вільності». Тому ліпше без тієї організації. Ліпше право довільної сецесії: «захочу полюблю, захочу разлюблю»! Ліпше замкнутися в своїм повіті і бути «вільним»…

В тім самім «Капіталі» народницького міщанства читаємо, що держава «обмежує людську свободу», і вже тому ця установа є підозрілою в очах всякого щирого народолюбця. Таж всяка колективна організація не існує для інших цілей, лише для забезпечення нашої «волі», в державі ж немає волі і не може бути, бо «справді вільними можуть бути тільки малі держави, або ліпше сказати – громади, товариства» [К. Коберський. Цит. праця, стор. 44, .46]; a що український нарід – на нещастя для народолюбця, не може змаліти до розмірів Швейцарії, то найліпше створити з нього (за рецептою Драгоманова) кілька автономних груп, бо «вільність» понад усе!

Або, почекати з самостійностями, а зажити «громадами і товариствами», як ними живуть у провінції; ліпше так відгородитися від «зловредного» державного центру, щоб з нього до наших «громад», як казав Гоголь, хоч тридцять літ скачи, то не можна було б доскочити. «Громада» і «повіт», – це альфа і омега нашого «державництва», точка, до якої він завжди спадає, як би високо не злітав: до «добробуту», до «волі», до парафії – все повертає він.

В цій концепції держави без держави слідно великою мірою джерело мудрости наших соціалістів; це, з одного боку (поминаючи вихованого на російській літературі Драгоманова), писання народницьких російських «соціологів», усіх тих Міхайловських, Лаврових та інших «безсмертних водолеїв», а нарешті – Бакуніна. Цьому останньому належать слова: «Коли є держава, то неминуче є й панування, а значить і рабство; держава без рабства… немислима, ось чому ми вороги держави» [М. Бакунин. Государство и анархия]. Прошу порівняти цю тираду, так само категоричну, як і глупу, – зі згаданими щойно вгорі сентенціями наших бакунінців, аби побачити їх подібність, майже тотожність. Однакова й точка виходу: держава, всяка держава, відкидається в ім’я чисто партикуярних цінностей: одиниці, групи та їх «волі», що не зносять над собою жодного колективу.

Так само яскраво висловлюється наслідник Драгоманова. Для культурних націй Європи й Америки державний примус є конечний в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв’язку. Для вихованих в гуляйпільських степах махновців (габілітованих так само, як негабілітованих) це зовсім інакше. Народолюбний махнівець не бачить в атрибутах держави нічого, як тільки «власні марки і гроші, власний двір, армію, власні в’язниці і власних жандармів»; для нього все це «такі приємності», за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили «добру поживу». Це все страви для панського столу (для народів-панів), «але менш вередлива суспільність охоче позбудеться цих вишуканих приємностей за простіший, але здоровий куліш забезпечення свободи культури і суспільного самоозначення», за «можливість… розпоряджати своїми, місцевими відносинами» [М. Грушевський. Укр. вєстнік, 1906, ч. 3]

Отже, та сама піч, від якої мусить почати свій «державницький» танець українське провансальство: «місцеві відносини», «громади», «повіт», рідна дзвіниця; держава ж – це люксус не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму… Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву признають і його ученики, і він сам. Ідеальний громадянин, каже Драгоманів,

«буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи…, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, – щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних», себто – початки анархізму [Переднє слово до Громади, 1878].

В цім дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, а й ціла українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків,

«нова українська історіографія… жадібно ловила прояви народної активності і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме конфлікти віча з князями в XI–XII віках… опозиція Запорожжя гетьманському режимові в XVII і XVIII в…., все це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру, тощо» [М. Грушевський. Борітеся – поборете, Відень, 1920. ч. 1].

Цінне признання!

Держава, як щось загальне, що стоїть над усім поодиноким, випроваджувала з рівноваги кожного провінціяла, правого чи соціаліста. Видумала її властиво «буржуазія», видумала якусь абстрактну державу, поставила її на словах «вище всіх кляс», станів, інтересів і патякає, що «держава не хоче того, не може того, не повинна того, як якась надлюдська, надприродна істота, окультна сила, ніби втілення ідеї Бога» [М. Шаповал. Цит. праця, стор. 225]… В цій озлобленій тираді відбилася ціла душа соціалістичного міщанина. «Буржуазія», звичайно, тут не при чім, бо таке поняття держави існує так довго, як існують самі держави, але суть ненависті кожного міщанина до держави, тут віддана чудово! Він її не терпить передусім тому, що вона «надлюдська», себто тому, що мас свою мету й етику, до якої не можуть піднятися ідеологи «черні», що дбають лише про «мир», «вигоду», і «кусень чорного хліба»; – тому, що примушує коритися їй анархічну, задивлену в свої приватні справи одиницю; тому, що вона – іронізував Драгоманів, – існує «Божою милостю», себто, незалежно від одиниць і над ними.

Він ненавидить її за властивий їй, а чужий йому, елемент влади, тому, що вона наказує. Нарешті, тому, що вона «окультна», «абстрактна» сила, себто така, що стоїть понад кавзальною причиновістю світу поодиноких явищ, що не рахується «з розумом» індивідуума і свої «абстрактні», тривалі цінності ставить понад конкретні «цінності» одиниці: його добробут, життя, його конкретне і, як казав Франко, «вічне тіло», з його непередавненими правами на «добру поживу».

Психологія цього антидержавницького, наскрізь матеріалістичного світогляду і його головних доктрин (лібералізму, соціалізму, демократизму і т. д.) насуває дуже цікаві висновки щодо ідеології нашого провансальства; я їх зроблю щойно потім, як порушу тему, яка стоїть в тіснім зв’язку з антидержавницькими поглядами нашого націоналізму. Цією темою є тема симбіози в політичнім житті.

Примітки

Шпенглер Освальд (1880 – 1936) – німецький філософ і культуролог.

Фоєрбах – Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872), німецький філософ-матеріаліст.

Руссо – Жан-Жак Руссо (1712 – 1778), французький філософ.

Морас Шарль (1868 – 1952) – французький публіцист і поет.

Гобс Томас (1588 – 1679) – англійський філософ-матеріаліст.

Савенко Анатолій Іванович (1874 – 1922) – російський монархіст і націоналіст, ворог українства.

Дортена Ганс Адам (1880 – 1963) – німецький політичний діяч, який спробував в 1919 р. проголосити «Рейнську республіку» в Вісбадені, розраховуючи на підтримку французької окупаційної влади.

тарговичани – діячі Тарговицької конфедерації (1792 – 1793) в Речі Посполитій, які орієнтувались на Росію і сприяли 2-у поділу Польщі.

Орсі П’єтро (1863 – 1943) – маловідомий італійський історик, викладав у Болонському університеті.

Грав Жан (1854 – 1939) – діяч французького анархічного руху, .

Малятеста – Ерріко Малатеста (1853 – 1932), італійський анархо-комуніст.

Реклю Жан Жак (1830 – 1905) – французький географ і анархіст.

Штірнер Макс (1806 – 1856) – німецький філософ, теоретик анархічного індивідуалізму.