До питання функціонування городищ
княжої доби у нижній течії межиріччя Серету та Джурина
Добрянський В.
Апробація матеріалів з археології та ономастики
Під час археологічних досліджень старожитностей значна увага надається збору інформація топонімії місцевостей, проводиться опитування тутешніх мешканців та старожилів щодо фольклорного матеріалу: легенди, перекази, оповіді. Це цілком ірраціонально, адже такі топоніми, які виникли на апелятивному рівні як вал, городище, під валом, замчище, замкова гора і т.п., обов’язково вказують на об’єкт матеріальної культури. Але, на превеликий жаль, в деяких публікаціях такий «фольклор» та «народна етимологія» походження географічних назв стають вагомим доказом реалій минулого. Тому зазначмо, що ця народна етимологія пов’язана із усною народною творчістю і є нічим іншим, як казковим і фантастичним перекручуванням історичних фактів та подій, в котрих лише іноді можна знайти достовірні зерна істини. Тому археологам та історикам потрібно бути обачними у цих питаннях і завжди звертатися до фахівців із ономастики – спеціальної мовознавчо-лінгвістичної дисципліни, яка займається етимологією походження особових імен, прізвищ, прізвиськ (антропонімів) та географічних назв – це своєрідна археологія у мовознавстві.
Отож, головною темою і метою цієї публікації поставлене завдання, щоб вирішити маловідомі й невідомі факти історії: чи існували городища у княжий період в межиріччі Серету та Джурина, опираючись як на археологічні дані, так і на дослідження із топонімії та ономастики.
Наприклад, в Наукових записках НТШ (Т. 149, 1928 р.) була надрукована стаття Юрія Полянського «Нові археологічні знахідки з Галичини», в якій подається інформація про археологічні дослідження в с. Голіградах на Заліщанщині. Науковець зазначав, що: «між населеннєм Голіград є переказ, що на полях «Вигошева» було містечко «Вигошів». Сліди княжих пам’яток утверджують правдивість цього переказу». Для того, щоб розібратися із такими висновками, залучаємо й аналізуємо дані археології, ономастики та джерелознавства.
1. Стверджуємо, що назва мікротопоніма Вигошів має відантропонімне утворення з посесивним суфіксом –ев (>-ів). Для його твірної основи послужило давньоукраїнське ім’я *Вигошъ. Воно може бути усічено-суфіксальним варіантом давньослов’янського композитного антропоніма, перший компонент якого починається на Ви- (для порівняння: Витомиръ, Виторадъ, Витославъ). Очевидно, що с. Вишгородок Ланівецького р-ну Тернопільської обл. в минулому міг бути літописним Выгошевъ, який засвідчений в Іпатіївському літописі за 1152 р. Фахівці з ономастики виводять його назву як «дворъ, замокъ Выгоша». У нашому випадку мікротопонім Вигошів із Голіград також є давнім, а його назва походить від давньоукраїнського антропоніма *Выгошъ. Хоча населений пункт Выгошевъ припинив функціонувати, але назва збереглася в мікротопонімії села.
На жаль, але жодних фортифікацій в урочищі Вигошів немає, навіть окремих фрагментів ровів чи валів, котрі б свідчили про якесь давнє укріплення у цій місцевості. Звісно, що доречніше провести додаткові, нові археологічні обстеження околиць с. Голігради, щоб остаточно підтвердити правдивість укріплень княжого часу.
2. Далі Ю. Полянський повідомляє, що «від одного старенького чоловіка чув я дуже цікаве пояснення села Голігради, після його слів місцевість ця звалася давніше «Ольгинград» або город княгині Ольги».
Тепер даємо пояснення: нині село Голігради розташоване на рівнинному плато каньйоноподібної долини р. Серет, яке було перенесене туди в 1970-х роках, у зв’язку зі спорудженням Касперівської ГЕС. Раніше воно знаходилося в глибокому яру, на лівому березі р. Серет. Перші писемні згадки про село знаходимо у документах за 1530 (було знищеним), згодом 1542 та 1556 роки – про це є відомості у XVIII томі збірника документів «Zrodla dziejowe. Polska XVI wieku pod wzgledem geograficznostatystycznym» (Варшава, 1902).
В люстрації Подільського воєводства 1665 р. («Архив Юго-Западной России» Т. II. – Ч. VII. – С. 503-516) зазначалося, що в зв’язку із голодом, епідемією та переселенням жителів Подністров’я, в Голіградах проживала лише одна родина. Тодішня назва села – Горигляди (Horihladi), такою ж вона засвідчена у Йосифінській (1785-1788) метриці (Horyhlady), однак у Франсиканській (1819-1820) метриці – це Holihrady (Голігради). З огляду етимології походження назви села можна ствердити, що утворення ойконіма Горигляди (Horihladi, Horyhlady) із закінченням на -и, відбулося від патронімної, родової чи родинної назви, яка мотивована давньослов’янським іменемкомпозитом або давньоукраїнським композитним прізвиськом від *Гориглядъ (для порівняння: Горивой, Гориславъ). Дуже сумнівно, що новозасвічена назва Голігради має антропонімне походження, наприклад від *Голиградъ (пор.: Горивой, Гориславъ). Зміна назви села могла спричинитися, наприклад, канцелярською помилкою.
Адже особи, які складали документи, не завжди правильно і грамотно записували давньоукраїнські назви до граматичних особливостей латинської, давньопольської чи давньонімецької мов. Але другі факти говорять про інше: на протилежному (правому) березі Серету розташоване с. Лисичники, біля якого, за інформацією Ю. Полянського «в присілку «Миколаївка» городище». Це городище розміщене навпроти с. Голігради в уроч. Замкова гора на трикутному мисі, який врізається в правий берег р. Серет та омивається правою течією потока Ярмівка. Мис перерізаний ескарпованим ровом глибиною біля 2,5 м та шириною 7-8 м. Інших археологічних старожитностей, окрім касперівської локальної групи культури Трипілля-Кукутені етапу С II, не виявлено.
Стосовно городища поблизу присілка Миколаївка та с. Голігради існував взаємозв’язок: створена людьми, котрі приїхали із різних міcцевостей (але не корінними жителями, на це вказують історичні документи). Зокрема фольклорна легенда про «місто княгині Ольги» із назвою «Ольгин град», була приурочена городищу в урочищі Замкова гора. Тобто відбувся процес народної міфологізації та етимологізації одного об’єкта, якого ототожнили з іншим – селом Горигляди. Отже, тут не має жодної помилки канцеляриста, його не можна звинувачувати у непрофесійності чи малоосвіченості. Лише місцевий фольклор та народна етимологія спричинили зміну назви села. Тому назва с. Голігради не має ніякого відношення до антропонімного походження, вона виникла виключно на апелятивному рівні із двочленною основою: від прикметника голий (в значенні «зниклий», «пустий», «неіснуючий», «недіючий») та іменника град («замок», «укріплення», «фортеця», «місто»). Тому «Ольгин град» ніколи не існував, а подана інформація не може бути достовірною та правдивою.
3. В статті Я. Пастернака «Західне Поділля на заранні історії», яка надрукована в «Історико-мемуарному збірнику Чортківської округи» (Торонто, 1981) подана лаконічна інформація: «за народною традицією в Голіградах містечко «Вигошів» та город «Голятин». Тут знову переплилися легенди та реальність. Згідно матеріалів археологічних досліджень Ю. Полянського, в урочищі Голятин виявлена й обстежена пізньопалеолітична стоянка, але старожитностей пізнішого часу не виявлено.
За матеріалами студій з ономастики стверджуємо, що назва урочища Голятин має антропонімне походження, вона є посесивом на -ин від давньоукраїнського антропоніма *Голята, з основою гол «голий» + ят(а). На півдні Західного Поділля такі мікротопоніми поширені, особливо на Борщівщині. Аналогічний мікротопонім знаходиться поряд, в с. Касперівцях – це нижче течії р. Серет. Тож маємо справу із тим явищем, що одна топонімічна назва переноситься в інший масив. Це доволі поширене явище. Наприклад, в Голіградах знаходиться урочище Дятлів, поруч – печера Дятел. Тобто печера отримала свою назву від урочища.
Тому «город «Голятин» – інша легенда, яка засвідчена другим дослідником – Я. Пастернаком. Але коли існує такий мікротопонім як Голятин, то потрібно провести археологічні обстеження схилів плато між Голіградами та Касперівцями, щоб виявити нові старожитності та визначити місце локалізації колишнього селища Голятина, який би міг існувати у княжу добу. Про якийсь «город» мови не ведеться, адже такі легенди про давні міста існують в багатьох селах.
Також у статті Я. Пастернака вміщене повідомлення про городище в с. Торське, але науковець не вказав ні обставин його виявлення, ні місця локалізації. В книзі «Археологія України» (Торонто, 1961) відомості про городище відсутні.
Основною причиною вважати таємниче за дійсне стала поширеною думка про те, наче Торське отримало назву від тюркського племені торків. Чому би ні: адже в ті часи племена тюркських народів (половці, торки, чорні клобуки, тощо) та скандинави, були на військовій службі у Києві та галицьких князів в якості найманого війська, тобто, це були професійні воїни. Тому багато співзвучних за змістом слів краєзнавці та історики виводять етимологію походження деяких населених пунктів Західного Поділля винятково їм, наприклад, це Полівці, Черкавщина, Базар, Ягільниця, Палашівка тощо. Аналогічна ситуація із с. Торське.
Спростував такі припущення провідний фахівець з української ономастики, проф. Михайло Худаш (1925-2011). У монографії «Карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від апелятивних антропонімів)» (Львів, 2004) чітко вказав, що «ця назва співзвучна з відомих ще давньоруських часів етнонімом торки, то ж, на перший погляд, можна гадати, що від цього етноніма вона й семантично утворена з первісного значення». Насправді, як вказував дослідник – це родова назва. Тобто, в первісному значенні Торське означає «рід або піддані Торка». Назва ойконіму утворилося як релятив на -ське від особової назви Торко, яке у первісному значенні виводиться як «село, дворище Торка».
Наразі немає достовірних фактів про існування городища у княжий період в с. Нирків. Зазначаю, що на території села в XIVXVIII ст. знаходилося повітове місто Червоногород Подільського воєводства, яке із початку XVIII ст. повністю занепало й перетворене на село. Після II Світової війни населений пункт був знятий із обліку даних та увійшов в склад с. Нирків. Про давній населений пункт лише свідчить топонімічна назва урочища – Червоногород або Червоне.
У пізньому середньовіччі тут було повітове місто, яке розмістилося на видовженому мисі, утвореного правим берегом старого русла р. Джурин. Перша писемна згадка про Червоногород датована 1393 р. Супральським літописом, в якому велася мова про похід литовського князя Вітовта на Поділля. У літописі зазначалося, що весною «князь вєликии Витовтъ пєрвєи пришєлъ ко Бряславлю, и выима Бряславль, и пришєлъ к Соколцю и Соколєц вынял, и пришєл ко Камєнцу в ночи и Камєнца добыл; а потом Смотричъ вынялъ, и Скалоу и Чєръвлєныи городокъ, и вси городы позаседал».
Згідно першої згадки ойконім носив назву Чєръвлєныи городокъ, тобто він двохчленний, виник на апелятивному рівні. Місто отримало свою назву від Чєръвлєныи – червоний (з праслов’янської сьrv(j)enъ; старослов’янської чрьвєнъ, чрьвлєнъ; давньоукраїнської чрвлєнъ) – це колірна ознака, адже замок знаходився на високій скелі сформованою із пісковиків червоного відтінку. Про це влучно зазначили М. Баліцький та Т. Ліпінський у II томі своєї книги «Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym i statystycznym», (Варшава, 1845). Друга назва городокъ утворені семантичним способом від давньоруського апелятива городокъ «(невелике) укріплене поселення», яке утворене за допомогою суфікса -къ – від городъ (<*gordъ). В давньоукраїнській мовнійлексиці городокъ – це «укріплена маленька фортеця», аналогічнийвідповідник у польській мові grodek «maly zamek, male miasteczkowarowne».
Матеріали археологічних досліджень засвідчили наявність в урочищі старожитностей ранньозалізного часу, черняхівської культури, XII-XIII ст., пізньосередньовічного та ранньмодерного часу. Водночас постає риторичне запитання: чи насправді існували укріплення у княжий період? Стосовно пізного середньовіччя та ранньомодерного часу маємо однозначну відповідь: так. Про це свідчать писемні й архівні джерела й документи. Про княжу добу однозначної відповіді дати не можливо до тих пір, поки не будуть проведені грунтовні археологічні дослідження.
Таким чином, в галузі середньовічної археології велике значення має збір матеріалу із місцевої топонімії, але його необхідно ретельно опрацьовувати виключно на засадах мовознавчоїлінгвістичної дисципліни – ономастики.
Опубліковано: Добрянський В. До питання функціонування городищ княжої доби у нижній течії межиріччя Серету та Джурина: апробація матеріалів з археології та ономастики. – «Археологія Буковини: здобутки та перспективи: Тези доповідей ІV міжнародного наукового семінару», Чернівці, 2020 р., с. 54 – 60.