1.1 Визначення потенційних можливостей використання підприємницької функції в умовах промислового виробництва України
Брітченко І.Г., Момот О.М., Саєнко В.Г.
Людина, грунтуючись на сформованій здатності до праці, вступає в процес виробництва продукції, що забезпечує його життєзабезпечення матеріальними і духовними благами. В процесі виробництва продукції він перетворюється на продуктивну силу суспільства завдяки підпорядкуванню своєї мускульної і інтелектуальної енергії вживаній організаційній формі виробничої діяльності штучного об’єднання, наділеного конкретною владою над його членами і що функціонує відповідно до виробленої системи вимог.
Штучне об’єднання представляє з себе організаційну структуру, яка здатна пристосовуватися з метою самозбереження до зовнішніх умов на основі регулювання власних системотворних зв’язків і елементів. Такою особливістю наділені виробничі системи, які об’єднані доцільною організуючою діяльністю людини і формують первинну виробничу ланку людської діяльності.
Первинну виробничу ланку людської діяльності представляє з себе штучне об’єднання, утворене людиною для виробництва суспільно корисної продукції або послуг. У нім цілісність виробництва продукції забезпечується організаційною єдністю трьох елементів продуктивних сил належної якості, як-то робочої сили, знарядь праці і предметів праці, які у міру витрачання свого ресурсу по частинах переносяться за вартістю на створюваний продукт, представляючи кінець кінцем витрати на його виробництво. Залежно від співвідношення тих, що беруть участь у виробництві продукції долею живої праці (робоча сила) і матеріалізованої праці (знаряддя праці і предмети праці) і під впливом чинників зовнішнього середовища складаються суспільно необхідні витрати праці на виробництво продукції і умови його розвитку. Суспільно необхідні витрати за своєю величиною постійно змінюються, що пов’язано із споживчим інтересом населення до окремих виробів, який по ряду конкретних причин або зростає, або затухає. В зв’язку з цим рівень названих витрат, якісні і споживчі характеристики продукції, що випускається, знаходяться під контролем виробників, які в потрібний момент користуються власною підприємницькою функцією, а отримувані оцінки використовують для перетворення як внутрішнього, так і зовнішнього середовища виробництва продукції, що дозволяє продовжувати почате виробництво або організацію випуску продукції нової якості. Результатом внесених в штучне об’єднання перетворень як правило є отримання нового суспільно корисного продукту, що задовольняє потреби людини в орієнтованому напрямі.
Людська діяльність і її організаційна основа досліджується в двох варіантах поєднань: у формі штучного об’єднання в стабільному середовищі робочої сили, знарядь праці і предметів праці, або названий перелік елементів поповнюється елементом підприємницької функції робочої сили, яка розвивається в нестабільному середовищі. Серед вироблених позицій детального вивчення заслуговують вчення К. Маркса [1], яке свої організаційні положення розвинуло на матеріалістичному розумінні світу, технологічно сполучаючи три елементи продуктивних сил суспільства, економічна система основоположника політичної економії А. Сміта [2], у якій нарівні з названими елементами уперше висунені ознаки підприємницької функції людини, і школи економістів сучасності, серед яких представляються системи М.Г. Бєлопольського [3-4], А.А. Богданова [5], В.І. Голікова [6] і ряду інших дослідників, що розвивають світогляд організаційної взаємодії економічних складових.
Перш, ніж приступити до узагальнення організаційних основ названих шкіл, слід звернути увагу на ту обставину, що економічні школи і навчання формувалися під впливом історичного накопичення фактів, під впливом змісту і якісного складу яких, власне, і складалися основи шкіл і уявлення про виробничі системи. У них організаційні положення розвитку виробництва грунтувалися, як правило, на досягненнях науки тих часів, в які проводилися наукові дослідження, а штучні системи представлялися як організаційні штучні утворення. Встановленими для цього дослідження є цілі отримання такими штучними утвореннями прибутку, форми її накопичення, а дискусія ведеться щодо організаційних умов розвитку виробничого середовища, що відносно створюються.
Наукова школа До Маркса грунтувалася на матеріалістичному світогляді, в якому аналізу піддавалися форми руху енергії «механістичного» походження, що забезпечують функціонування виробничо-технологічних процесів. Розрахунки здійснювалися на закономірностях кінематичного руху тіл, поширення теплоти, світла, електрики, магнетизму, вивільнення енергії хімічних сполук, елементів і речовин, переходів агрегатних станів і процесів органічного життя з одного в інше. Організаційні положення розвитку природних і штучних систем розроблялися відповідно до теорії, згідно якої система за допомогою речовини і енергії впливає на довкілля, а середовище, у свою чергу впливає на штучно створену систему. В результаті основу виробництва склали три елементи з чотирьох – робоча сила, знаряддя праці і предмети праці [1, т. 25], які робили механічне дії на довкілля за допомогою розподілу робочої сили, що управляє, між керованими знаряддями праці.
Апологетами школи, оскільки не було достатнього числа фактів, передбачалася прогресивна картина історичного розвитку людства на основі «нескінченного сплетення зв’язків і взаємодій, в якій ніщо не залишається нерухомим і незмінним, а усе рухається, змінюється, виникає і зникає» [Там же, т. 20, с. 20]. Грунтуючись на приведеному припущенні, класики цієї економічної школи розглядали економіку, як органічно цілісну систему, яку приводить в рух робоча сила. Вони дійшли наступного висновку: «Сама ця органічна система як сукупне ціле має свої передумови, і її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі усі елементи суспільства або створити з нього ще бракуючі їй органи» [Там же, т. 46, ч. 1, с. 229].
Одним з головних достоїнств школи стосовно цього дослідження є те, що організаційні положення штучних утворень групуються в ній за принципом розподілу робочою силою системи знарядь праці, що впливають на предмет праці, що дозволяє здійснити і відповідний розподіл членів суспільства по різних видах виробництва, а індивідів, що беруть участь у виробничому процесі, підпорядкувати певним виробничим стосункам [1, т. 43, ч. 1, с. 33]. Система на основі принципу розподілу в процесі виробництва перетворює робочу силу на продуктивну силу, як його чинник, наділений продуктивною здатністю, яка пускається в хід при виробництві продукту.
Наукова школа А.Сміта не зупиняється на продуктивній здатності людини і поповнила економічну науку продуктивною функцією людини, яка грунтується на невидимій його енергії у формі «невидимої руки» [2] і проявляється в процесі праці, як особливий чинник виробництва, що сполучає в процесі виробництва усі інші чинники в єдину систему в умовах невизначеності отримання результату. Як і матеріалістичні положення школи Маркса, організаційне положення А.Сміта багаторазово підвищує при оволодінні енергією продуктивної функції людини продуктивну силу суспільства, перетворюючись одночасно на четвертий чинник виробничого процесу, який останнім часом отримує достатнє визнання на території України, як здатність прийняти рішення і здатність ризикувати в середовищі, своєю нестабільністю, що відрізняється.
Сучасні економісти у своїх схемах і розрахунках використовують всюди організаційні положення, що сполучають чинники виробництва в єдину систему, а саме:
– розподіл членів суспільства по видах діяльності і виробництвах – при організації виробничих систем;
– механізм підпорядкування виробників і членів суспільства певним виробничим стосункам і особливості продуктивної функції людини – при організації діяльності в окремих виробничих системах і функціонування економічної системи суспільства в цілому.
Завданням справжньої роботи виступає дослідження сукупностей діючих механізмів організаційних систем і першої, і другої групи. Найбільш інформативними є розробки авторів [3-5], у яких стосовно вирішуваних економічних завдань в якості відправної точки в аналізі застосовуються названі організаційні положення. Розглянемо ті особливості їх розробок, які представляють найбільший інтерес для формування виводів, відмічаючи при цьому ту об’єднуючу особливість, що дослідження було виконане переважно з урахуванням механізму взаємодії складових.
Виходячи з вимог механізму взаємодії складових, М.Г. Бєлопольським [3, с. 7-9] організаційні системи розглядаються на основі таких процесів взаємодії, які представляють з себе подвійний вплив: середовища на систему і системи на середовище. Таким чином в його розробках признається взаємодія людини, тобто «системи», з природою, тобто з «довкіллям». Така взаємодія в розробках організаційних систем виступає для справжнього дослідження реальною основою формування нових природних і штучних первинних ланок матеріальної системи, а також передумовами створення необхідних для їх існування природної і штучної середовищ. На рис. 1.1 представлений механізм і елементи класифікації взаємодії в сучасній системі. Відзначається наступне: продуктивна функція людини займає своє місце в одному ряду з такими чинниками дії на середовище, як техніка, технологія, економіка і ідеологія.
Рисунок 1.1 Механізм і елементи класифікації взаємодії людини з природним і штучним середовищем матеріальної системи
Оскільки «взаємодія людини (системи) з природою (довкіллям) є складною науковою і технічною проблемою, що зачіпає найрізноманітніші галузі сучасної науки» [3, с. 7], те обмежимося далі завданням дослідження змісту сукупності виробничих систем, яка у своєму розвитку підкоряється економічній системі суспільства, потребам окремих його членів. Це дозволяє виробити метод управління тими процесами, які виникають і постійно поновлюються між суспільством і природою, виробничою системою і природою, технікою і природою, і об’єднані взаємозв’язком елементів в системі «Середовище – зовнішній об’єкт – довкілля». На рис. 1.2 представлені у вигляді схеми взаємозв’язку названих елементів.
Виявляються два закономірні зв’язки, перший з яких виробничу систему представляє як цілісність з властивостями внутрішнього взаємозв’язку її частин (елементів) з єдиною орієнтацією на цілеспрямовану діяльність, другий – як автономність, наділену властивостями розвиватися у встановлених межах аж до руйнування її незалежно від вміщуючого середовища. Вміщуюче середовище орієнтовно представлене регулятором, що управляє, забезпечує життєдіяльність виробничої системи [7]. Регулятором, що управляє, виступає деяка маса праці, що управляє [1, т. 23, с. 431], продуктивна функція людини [6], а в сучасних дослідженнях – його представляють керівники, здатні вибирати сприятливе довкілля [3, с. 33] на основі мобілізації підприємницької здатності [8, с. 5] до ухвалення рішення в структурі, що «синтезує конкретні структури управління» [7, с. 65].
Автономність, наділена властивостями розвиватися, представлена в дослідженні як самостійними виробничими системами, так і вміщуючим середовищем з її регуляторами, що управляють. Методичним підходом до правильного пізнання суті і природи самостійної виробничої системи, що складається з елементів, до виявлення її основних базисних стосунків виступає її характеристика, як структурної складової, що відрізняється від інших і має особливий, властивий тільки їй, тип стосунків і зв’язків. Це дозволяє виконати угрупування необхідних досліджень, представити їх відповідно до світогляду економістів, що проводили дослідження. Таке угрупування дозволяє розглядати виробничі системи і основні базисні стосунки, що представляють з себе комплекс загальносистемних вимог до конструювання.
Розробка загальносистемної теоретичної основи складноорганізованих, цілеспрямовано і планомірно керованих систем – перша з тих, що становить угрупування – була завершена до кінця 70-х років рядом авторів, публікації яких не втратили своєї актуальності. Їх виводи були отримані за даними дослідження безлічі внутрішніх і зовнішніх зв’язків виробничих систем, які представлялися як сукупність пов’язаних діючих елементів [9, с. 96] чи взаємозв’язаних частин [10, с. 145]. Система, таким чином, представлялася як сукупність функціонально взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, що забезпечують досягнення поставлених корисних людині цілей.
Рисунок 1.2 Науковий підхід до класифікації взаємодії елементів в системі «Середовище – зовнішній об’єкт – довкілля»
Безліч елементів довільної матеріальної природи, що знаходяться в деяких заданих стосунках один до одного або як штучно організована людиною сукупність матеріальних елементів, які функціонують завдяки закладеним в них заздалегідь відомим властивостям, що задовольняють певні матеріальні або духовні потреби людини, зводилася до з’єднання елементів продуктивних сил суспільства, як-то: робочої сили, знарядь праці і предметів праці. Тобто структура системи довгий час розглядалася як сукупність комплексу стосунків, що формуються кожного разу для цілісного об’єкту, що складається з неділимих елементів, виду і характеру стійких зв’язків між ними, утворених з поєднання особистих і речових елементів виробництва, сполучених в просторі і в часі [11] розумовою працею.
Висновки формувалися під впливом ідеологічних мотивів. Так, на зміст системного аналізу в прикладних аспектах в країнах соціалістичного табору довгий час позначалося політичне неприйняття іншого, чим марксистської позиції світогляду, а виводи економістів у зв’язку з цим зводилися до того, що в зміст виробничої системи вкладалися тільки технологічні елементи її структури, або для її опису дослідники сполучали елементи систем різного виду, рівня і підлеглості, оскільки світоглядом не визнавалися деякі можливості правильної оцінки зв’язку. Ряд авторів в єдину множину включали складові вміщуючого середовища з різною суттю, різного характеру і призначення, чим порушувався єдиний тип стосунків, що являється, на нашу думку, неодмінною умовою структурних стосунків.
Щоб уникнути різночитання в подальших дослідженнях, в дослідженні під загальною структурою виробничої системи розуміється комплекс технологічних, організаційних і економічних взаємозв’язків між її складовими, спрямованими на здійснення певної мети. Тоді, виходячи з представлення виробничої системи у формі технологічної і організаційної єдності ряду процесів, спрямованих на випуск продукції при здійсненні окремих стадій її виготовлення, можна з урахуванням позиції розділити наступний висновок: «Виробничі системи – це штучні системи, енергетичні і силові потужності яких призначені для використання речовини і енергії (сировини, матеріалів, енергоресурсів і так далі), запозичених у довкілля (природи) в цілях створення необхідних матеріальних благ, призначених для громадського споживання» [3, с. 47]. При цьому, організаційне середовище такої системи представляють різні види взаємодій між керівниками (регуляторами) і фахівцями, працюючих в цехах, відділах, службах, підрозділах, спрямованих на створення раціональної організації виробничої системи« [Там же, с. 62], заснованою на інформаційних комунікаціях.
Отже, виходячи з приведеної властивості множинності систем, концептуальний підхід до дослідження виробничої системи ясний – він визначається кожного разу після вибору методу дослідження внутрішніх закономірностей функціонування структурних складових. В зв’язку з цим структурна складова єдиного цілого виступає як первинне і переважно загальне поняття, що досить повно відбиває одночасно і цілісність виробничої системи і закономірність стосунків між її окремими елементами. Форми їх існування і функціонування будуються на принципах незалежності один від одного, паралельності розвитку під динамічною дією і вимогою дотримання субординації взаємозв’язків, з’єднуючись в єдине ціле послідовністю технологічного потоку, економічним змістом або організаційними зв’язками. Тобто методологічною основою формування виробничої системи є пріоритетне узагальнення структурного аспекту поняття, доступного для відображення у вигляді моделі, або класифікації, виконаних за вимогами системного підходу.
Основні базисні стосунки – друга складова угрупування – отримали відображення в роботах дослідників, які встали на шлях розробки умов інформаційного і комунікативного забезпечення діяльності виробничих систем. Є роботи, в яких вміщуюче середовище функціонування виробничих систем представлене елементами економічної системи суспільства (рис. 1.2), що управляє ними. У ній в якості вміщуючого середовища для функціонування підприємства виступає, власне, економічна система, інформація, системне управління.
Аналізом ряду публікацій, що визначають власне зміст економічних стосунків, тип економіки і тому подібне, виявляється наступне.
У суспільстві розвиваються паралельно дві системи – на основі суспільної власності на засоби виробництва і колективного привласнення результатів праці – перша, друга – на основі приватної власності на засоби виробництва і приватного привласнення результатів праці. Проте, багато положень розглядаються з аналогічними складовими, але відрізняються своїм сенсом і змістом. Приміром, радянські економісти стверджували, що економічна система представляє з себе «сукупність виробничих стосунків і їх законів, виникаючих господарських структур, що розвиваються в процесі взаємодії…взаємодія економічних законів виражається передусім взаємозв’язком сутностей, серед яких початкова суть є також законом» [6, с.5].
Оскільки суспільству як певній системі, що розвивається, властиві загальні, загальні, специфічні (особливі) властивості і стосунки, то саме загальну властивість представляли продуктивні сили, виробничі стосунки (власність), спосіб виробництва (привласнення), а також органічна єдність виробництва, розподілу, обміну і привласнення. У конкретних виробничо-тимчасових умовах виробниче відношення характеризується певною інтенсивністю, а розвиток суспільства представляється як заміна однієї суспільно економічної формації інший, тому його можна представити як процес згасання, поступового або стрибкоподібного послаблення інтенсивності одних стосунків і активізації інших, вже відомих або нових, викликаних до життя новими видами соціальних структур і зв’язків. Названі положення не заперечуються, а приймаються на озброєння після відповідного коригування сенсу і капіталістичними економістами.
Це означає, що названі організаційні положення можуть співіснувати в перехідній період переорієнтації економіки держави, керуючись деякий час загальними началами. Так, серед них головне положення займає тезу, що полягає в наступному: «соціально-економічні структури відбивають єдність внутрішніх і зовнішніх стосунків в тому сенсі, що з певними стосунками виникають і певні структури» [Там же, с. 18]. У свою чергу, актуальними залишаються приміром, наступні положення:
«1) не існує обміну без розподілу праці, будь це останнє чимось первісним або ж результатом історичного розвитку; 2) приватний обмін припускає приватне виробництво; 3) інтенсивність обміну, його поширення,, також як і його форма визначаються розвитком і структурою виробництва» [1, т. 46, ч. 1, с. 35-36].
Це означає, що єдність внутрішніх і зовнішніх стосунків досягається на основі відособлення, громадського розподілу праці, як процесу, що представляє загальні властивості суспільства, що історично розвивається. Тому структури перехідного періоду, виділені по видах (властивостям) громадської праці, одночасно характеризуються стосунками не лише зовнішньої відмінності, але і що визначають історичну суть виробництва.
Простежуючи хід історичного розвитку організаційних процесів, приходимо до висновку: первинне відособлення пов’язане з появою суспільно продуктивної праці, внаслідок чого його носії стали першими економічними структурами суспільства. Саме виникнення одночасно декількох подібних колективів перетворилося на процес структуроутворення і було обумовлене початковими економічними відносинами.
Щоб було ясним, про що йде мова, звернемося до структур історичного розвитку. У загальному переліку серед перших соціально-економічних структур суспільства займають місце пастушачі, землеробські і ремісничі громади, з яких отримало свій початок утворення великих видів матеріальної діяльності, що мало першопричину, – виникнення і ріст додаткового продукту у зв’язку із спеціалізацією праці. Такий розподіл праці завершився розвитком соціально-економічних структур нового рівня, а також привело до налагодження економічних зв’язків більш високого порядку, якими стали оподаткування, торгівля, товарно-грошові стосунки і тому подібне. Далі настав період становлення приватновласницької структуризації усередині громад, в яких господарська єдність забезпечувалася не безпосередньо громадською працею, а обміном результатами виробничої діяльності.
Одночасно з цим поглиблення соціальної нерівності привело до виникнення антагоністичних класів, чим, власне, обумовлена поява ієрархічної адміністративно-виконавчої структури суспільства і держави. В умовах капіталізму тривало затвердження розподілу праці на продуктивний і непродуктивний, що сформувало певні стосунки до тих елементів трудового процесу, які сприяють росту його продуктивності, в першу чергу за рахунок застосування більше спеціалізованих спрямованих знарядь праці на обробку предметів праці. Відділення працівників від засобів виробництва на основі примусу породило нову форму відособлення, яка дістала назву форми політико-економічного відособлення.
Зв’язуючи виявлені історичні особливості з сучасністю, скажімо, що в перехідний період спостерігається наступний конгломерат діючих економічних умовностей, а саме:
1) присутність згасаючих соціалістичних підприємств визначає колективний принцип організації процесу праці і виробництва на основі колективного використання засобів виробництва і привласнення створеного продукту, оплати по праці, еквівалентного обміну діяльністю між підприємствами;
2) присутність наростаючих у своїй потужності приватнокапіталістичних підприємств визначає наявність не лише капіталіста і найманого робітника, але і становлення стосунків привласнення додаткової вартості.
Тобто в перехідний період співіснує дві структуротворні форми громадського з’єднання спеціалізованої праці. Перша заснована на рівноцінній і рівнозначній праці, на рівності суб’єктів діяльності в соціально-економічному сенсі, на реалізації процесу безпосереднього з’єднання працівників із засобами праці, чим власне підтримується існування соціалістичних громадських стосунків, друга – на відділенні працівників від засобів виробництва, на приватній формі привласнення результатів праці утримувачами капіталу, чим власне заохочується розвиток частнокапиталистических громадських стосунків.
Продовжуючи аналіз системотворних елементів, знаходимо наступне визначення: «Конкретні громадські структури – якісно певні явища, що виражаються в поняттях, абстракції, що існують, які узагальнюють комплекс властивостей і стосунків, вони виступають одночасно ситемоутворюючими стосунками і співвідношеннями. У такому разі має місце взаємоперехід категорій організація – структура; структура – організація, система виступає і структурою і організацією» [6, с. 17]. Структурно-функціональні стосунки, на наш погляд, на сучасному етапі економічного розвитку представляють власники і незаможні, співвласники і користувачі, індивіди і суспільство, узяте в цілому.
Щоб завершити дослідження організаційних процесів і представити зв’язок в графічному виді класифікації (рис. 1.3), звернемося до наукових публікацій [3-10] та ін. і визначимося з виявленими в них поняттями, що описують комплекс властивостей і стосунків в суспільстві, які як тепер стало відомо, представляють з себе виробничі стосунки, структурно-функціональні стосунки, соціально-економічні стосунки і політико-економічні відособлення. Названі складові в дослідженні виступають елементами з відносно самостійними властивостями. Приміром, в роботі [6, с. 17-18] виробничі стосунки способу виробництва представлені найточніше як складні системи, що складаються з підсистем або структур, які у свою чергу складаються із складних підлеглих елементів і конкретних стосунків. Щоб конкретизувати свої дослідження і отримати речові докази висновкам, в дослідженні представляється відношення, як «прояв зв’язків», громадські стосунки в ньому – це «громадська форма прояву зв’язків», структура – «це впорядкованість стосунків, що створюють інтегральну властивість, по якій одну частину цілого відрізняють від іншої». З’єднанням у взаємозв’язку понять «структура» і «стосунки» обумовлена дія взаємозв’язку виду «основна властивість – відношення». Тобто виявляється важлива для цього дослідження наступна взаємозалежність: структура не може бути пізнана без
стосунків, так само як і стосунки не виникають і не існують без властивостей, що співвідносяться. Графічне представлення взаємозв’язків дозволяє виявити структуру, в якій кожен рівень організаційних стосунків відбивається у вигляді кілець, що опоясують кожен структурний елемент системи організаційними структурами суспільства, які надають середовище їх розвитку.
Рисунок 1.3 Класифікація організаційних стосунків в суспільстві у формі кілець
Узагальнюючи сказане, можна сформулювати наступне положення: стосунки проявляються як властивість і одночасно як момент взаємодії елементів, що співвідносяться, що дозволяє не лише моделювати якісну
структуру суспільства взагалі і економіки зокрема, але і виразити кількісно інтенсивність властивостей і зв’язків, співвідношення тих, що становлять ці системи структурних одиниць, а також вказати напрям зв’язку. Залежність встановлюється при відомих стабілізаторах переходу однієї якості системи в інше і часу періоду перетворень.
Оскільки «в цілому структура і стосунки утворюють громадську організацію таким чином, що внутрішні і зовнішні стосунки підсистем і елементів є органічною єдністю» [6, с. 18], то виявляється система взаємозв’язків, яка для скорочення громіздких висновків формується в певній послідовності висновків. З цієї схеми встановлюється наступне: структура продуктивних сил виражається через техніко-організаційні стосунки, які представляє спеціалізація, технологічне об’єднання і так далі → Громадська праця представлена різними видами продукції і робочої сили. В межах кожної конкретної праці він підрозділений згідно рівня кваліфікації. → Відносне відособлення територіальних структур призводить до територіального розподілу праці. → Відбувається громадський розподіл праці на працю управлінський і виконавчий і виникає відособлення керівництва. → Громадський апарат управління представляє система органів, які є його структурою. → Виробничий колектив – це первинний господарський осередок. → Єдністю продуктивних сил і виробничих стосунків визнається технічна і економічна структура.
Представлений логічний зв’язок елементів приводить фахівців до думки про потребу управління масою живої і матеріалізованої праці в такій цілісності, в якій істотну роль відіграє територіальна економічна система.
До вивчення територіальних економічних систем різних рангів, просторових поєднань виробництва виник інтерес на початку 50-х років, коли сформувалося вчення Н.Н. Колосовського. У цьому вченні «дослідження просторових поєднань виробництва переслідує мету встановлення найбільш раціональних структурних комплексів, доцільних зв’язків і взаємозалежності між їх окремими структурними елементами, а також вдосконалення існуючого територіального розподілу праці між ними» [12, с.5]. Використання в системі виробничої діяльності ряду положень дозволяє виробити класифікаційні критерії до розвитку зв’язків, встановлених між елементами.
Для повноти аналізу в сукупність дослідження були включені результати досліджень авторів, які займалися структурними елементами території в різні часи, проте єдність думок ними не було досягнуто. Попри те, що цьому питанню приділялося надалі досить багато уваги, і в 1970 р. ВІНІТІ (м. Москва) по цій темі видано спеціальний випуск бібліографії основних публікацій, в якому було враховано 959 робіт за період з 1965 р. по 1969 р., але детально розробленої теорії територіально-виробничого комплексу з цих матеріалів теж не виявляється. Підтвердженням висловленому являється і те положення, що для відображення форми просторової організації виробничих сил різними авторами використовується ряд термінів. Серед них – «виробничо-економічна система», «виробничо-територіальний», «територіально-виробничий», «народногосподарський» комплекс, асоціація, концерн, компанія, корпорація. Найчастіше вживаним і поширеним в плануванні і публікаціях поняттям було поняття «Територіально-виробничий комплекс».
Структура територіально-виробничого комплексу формувалася по методу кібернетики, в якому отримують відображення три блоки, що будуються на загальнодержавній інформації, власне базисі і галузях економіки, а саме:
– функціональний блок – загальнодержавна інформація – представляв з себе завдання, якими визначилося його місце в територіальному розподілі праці, роль і участь підрайонів, виробнича програма, а отже, і внутрішня структура;
– інфраструктурний блок – базис територіально-виробничого комплексу – обкреслював природні, трудові і соціально-економічні ресурси;
– господарський блок – галузі матеріальної і невиробничої сфери – відбивав нормативну базу для виконання наміченої виробничої програми.
Теоретичні розробки дослідників звужувалися установкою, що отримала своє твердження ще у кінці 20-х років, яка полягала в наступному: «райони в економічному значенні цього слова – як спеціалізовані, диференційовані частини єдиного господарського цілого – «мыслимы» тільки за наявності більш менш широкого обміну між ними». [13, с. 160]. В результаті отримана диференціація виробництва по окремих районах, що досі призводить до залежності їх один від одного, а отже, до розвитку міжрайонних зв’язків, в процесі яких райони обмінюються між собою продуктами галузей спеціалізації. Крім того, як з’ясувалося і було відмічено в плані електрифікації: окремі елементи і галузі господарства не є певними величинами, значення їх міняється залежно від того, в якому поєднанні знаходяться ці елементи і галузі. Проте, незважаючи на названий недолік, в територіально-виробничому комплексі виділялося декілька організаційних груп галузей економіки. Дослідник М.М. Паламарчук, приміром, вважає, що існує чотири галузі, а саме: спеціалізації, субспеціалізації, міжрайонного значення, внутрішньорайонного значення [14]. П.М. Алампієв теж розрізняв наступні чотири групи галузей : спеціалізації, що забезпечують першу (сировиною, паливом), обслуговуючі перші дві (устаткуванням, ремонтом, будівельними матеріалами), задовольняючі потреби населення цього району [15]. Е.Б. Алаєв бачив три групи галузей, якось: спеціалізації, допоміжні, обслуговуючі [16]. И.В. Микільський по ролі і значенню підприємств розрізняв: головні, базисні, супутні, додаткові, допоміжні, обслуговуючі, місцеві групи галузей економіки [17]. Н.В. Багрів і Г. Л. Градів поверталися до дослідження чотирьох груп економіки : спеціалізації, обслуговуючі, додаткові, внутрішньорайонного значення [12].
Групу спеціалізації, виходячи із завдань дослідження, складають на наш погляд галузі, які по своєму потенціалу перевищують потреби місцевості
і передаються для обміну на інших територіях. Виходячи з цього вимоги, нарощували своє значення і такі з них, які відносилися в додаткову групу – їх продукція зобов’язана вигідному географічному положенню і призначається для вивезення – і внутрішньорайонні. На рис. 1.4 представлено висловлене положення у вигляді схеми, яке актуальне в сучасних умовах організації обміну діяльністю. Власне виявляється дві схеми обміну діяльністю, як-то:
– передача надмірно зробленої продукції в сприятливому територіально-виробничому комплексі менш розвиненому;
– насичення територіально-виробничого комплексу продукцією і подальша передача її для споживання в менш розвинені регіони.
Рисунок 1.4 Схеми обміну діяльністю в середовищі територіально-виробничого комплексу, у тому числі:
а) обмін діяльністю між суб’єктами господарювання;
б) насичення регіону виробництвом однорідної продукції і передача її в необхідний район тяжіння з обмеженими ресурсними можливостями.
Основою для перегляду меж районів виступають вимоги, обумовлені конкурентною боротьбою виробників або викликані зубожінням ресурсів. Саме з цих причин на початку минулого століття почався перегляд районів тяжіння [18].
У подальшому, оскільки конкурентна боротьба виробників на території бувш. СРСР не дозволялася, то на переділ території чинили істотної дії чинники, проблеми планового розвитку і розміщення продуктивних сил суспільства, що обумовлювалися. Під контролем фахівців виявилися наступні першопричини, по якісному стану яких в організацію економіки вносилися корективи:
– слабка забезпеченість паливними ресурсами;
– напружений паливно-енергетичний баланс;
– недостатнє використання корисних копалин;
– вдосконалення спеціалізації, що склалася;
– кооперація і комбінування в машинобудуванні;
– диспропорції між сировинною базою і виробничими потужностями індустріально-аграрного циклу.
Управління масою живої і матеріалізованої праці здійснювалося відповідно до схеми Маркса [1, т. 24, с. 193], у якій нове нарощування виробництва можливе за рахунок екстенсивного чинника розширеного відтворення, тобто нарощування поля виробництва, або за рахунок інтенсивного його чинника, тобто використання продуктивніших засобів праці. Окремі дослідники, приміром [18, с. 123], припускали, що державі «вигідніше не «точкове» розміщення окремих підприємств, а зосередження їх в одному або декількох географічних пунктах, що утворюють промисловий вузол». Оскільки промисловий вузол представлявся як територіальне поєднання підприємств, що об’єктивно складаються в процесі планомірного розвитку народного господарства, відмітні ознаки якого формуються спільністю території, єдиною системою розселення і інфраструктурного обслуговування, то це висунене положення повною мірою в ті часи утілитися в практику не могло, оскільки суперечило принципу планомірного заселення слаборозвинутих територій.
Сучасна організаційна система виробничої діяльності в регіоні сформована без внесення змін до існуючого територіального середовища. Відомі у цій галузі знань розробки, які побудовано на вказаному принципі слабкої дії на середовище по методу кластерного розвитку. Приміром, пропонуючи формувати промислові кластери по видах діяльності в роботі [19, с. 392-393], підприємства розподіляються між чотирма групами, серед яких значаться добувні, переробні, виробничі і обслуговуючі групи. Тобто по суті своїй вживана класифікація повертає дослідника до галузевої форми організації виробництва, що на рівні підприємства завершується об’єднанням інтелектуальних, фінансових і матеріальних ресурсів без зв’язку з вміщуючим середовищем. У такій організаційній структурі зберігається правило насильницького безперервного навчання усіх категорій трудящих, тобто вимагається піклуватися тільки про забезпечення універсалізації робітників високої кваліфікації, багатопрофільності кваліфікованих робітників, мало змінюючи систему управління. У класифікації підприємництво відсутнє.
Таким чином, функція територіального управління і регіонального прогнозування в Україні залишається слаборозвиненою, бо використовується в розрахунках без необхідної визначеності або безадресно. Найбільш суттєвою виявленою нами науковою розробкою у цій галузі науки визнається схема розвитку і розміщення продуктивних сил на 15-річний період, в якій отримує розвиток розділ про населення і трудові ресурси. Проте, детальне знайомство з названими схемами виявило їх довідкове призначення. На нашу думку, основу часткового регіонального ринку праці, на розвиток якого спрямовані зусилля фахівців, представляє відносно розвинений локальний господарських комплекс з «містом-ядром», що утворює за своєю суттю промисловий комплекс.
Дослідження потенційних можливостей 14-ти міст Донецької області, серед яких м. Шахтарськ, м. Сніжне, м. Торез, м. Макіївка та ін., показує, що абсолютне число цих міст вичерпало ресурс виробничого потенціалу або підійшло до критичної межі можливостей, а тому як функціонально-територіальна система не може залучати населення як в матеріальне виробництво, так і в сферу послуг. У сучасний період реформування економіки можуть бути отримані достовірні оцінки про потенційні межі трудових маятникових міграцій населення, а свій розвиток «місто-ядро» може отримати при зростанні інвестиційної активності і рухливості трудових ресурсів. Тобто, в нестабільний перехідний період, коли економічне зростання сповільнилося, вимагається вести пошук нових методичних підходів до регулювання економіки і її галузей.
Аналіз шляхів розвитку економіки показує, що в нестабільний період немає єдності у висловлюваннях економістів. Є декілька точок зору, економічно виправданою серед яких є та, яка спрямована на нарощування підприємницької функції території.
Отже, управляючи масою живої і матеріалізованої праці, на сучасному етапі організації економіки на перший план виступає дослідження механізму забезпечення функціонування виробничих систем на територіях з нестабільними умовами перехідного періоду, основною формою прояву якого являється формування середовища для розвитку підприємницької функції людини на основі організаційної взаємодії штучних об’єднань суспільства і споживчої його функції. Тобто цілісність економічної системи регіону і держави в цілому поповнюється феноменом підприємництва, що має ті, що розвивають відповідними економічними, політичними, соціальними, правовими і іншими умовами. До того ж, у вітчизняній літературі підприємництво розглядається як вид діяльності, за яким закріплюється до теперішнього часу спрощене представлення суті, як форми бізнесу. Спрощене визначення не відповідає вимогам сучасності ні за своєю суттю, ні по своїй структурі, а тому для його формування слід виконати аналіз організаційних форм і принципів розвитку, виявити організаційно-господарський механізм і функції управління, розробити класифікацію основних форм і функціонування і забезпечення підприємницької діяльності.
У основу дослідження прийняті положення публікації [20], з якої систематизовані і піддаються аналізу класифікаційні критерії, мотиви і форми функціонування підприємницької діяльності, які на початковій стадії її становлення мають важливе значення. За цим підприємницька функція отримує початок з моменту появи в товаристві суб’єкта підприємницької діяльності, яким є підприємець, здатний комбінувати чинники виробництва. Природно тут помітити, що у всі часи для комбінації чинників виробництва залучалася досить велика маса інтелектуальної і фізичної праці, але в цьому дослідженні підприємець представляє з себе «суб’єктивний (особовий) чинник відтворення, здатний на ініціативній і інноваційній основі, не боячись повної економічної відповідальності, йти на ризик і особливим чином сполучати інші чинники виробництва так, щоб в перспективі з’являвся додатковий доход» [Там же, с. 9].
Не обмежуючись на спектрі здібностей підприємця, які досить повно представлені в сучасних дослідженнях і, приєднуючись до висловленого в частині визнання людської підприємницької функції, як самостійного елементу продуктивних сил суспільства, приступимо до виявлення і аналізу спочатку організаційних форм і принципів розвитку, а потім, у міру просування і накопичення наукових фактів, і до вивчення організаційно-господарських механізмів і функцій управління.
У практиці господарського управління здатності людини реалізуються в сукупності функцій, які обумовлені практичною діяльністю. Слід визнати, що і функція підприємця теж стає відчутній в процесі здійснення практичній діяльності. У цьому списку міститься стандартний перелік функцій, який за інших рівних умов дозволяє налагодити виробництво продукції і корисних послуг.
Економічна наука підприємницьку функцію представляє як підприємницький статус, який зникає кожного разу, коли функції інноватора перетворюються на рутинний процес виробництва продукції і корисних послуг, тобто втрачають такі планові риси, якими є ризик і невизначеність, користуючись якими прогнозуються основні параметри розвитку виробництва, обміну і забезпечення додаткового комерційного ефекту. Висловлене визначає методичний підхід до насичення організаційної системи, який на наш погляд представляється підприємництво, і метод дослідження цієї системи.
До складу характеристик організаційної системи «підприємництво» включаються наступні компоненти:
– виключно раціональне з’єднання чинників виробництва, засноване на інноваційному ризиковому фундаменті;
– використання нових систем організації праці і управління виробництвом на основі розвитку новітньої техніки і технології;
– ефективне функціонування служби маркетингу.
Названі характеристики перетворюють діяльність людини на підприємницьку в тих випадках, коли суспільство отримує підприємницький доход, або за визначенням [20, с. 48] «надприбуток», як своєрідну компенсацію за ризик. Керуючись цим положенням надалі «підприємництво – це особлива інноваційна форма виробництва» [Там же], яка стає переважаючою у відповідних історичних і соціально-економічних умовах. Функціонування і розвиток названої форми виробництва стимулюється організаційно-управлінським механізмом, використання якого перетворює економічну суть виробництва продукції і корисних послуг на фазах їх виробництва, обміну, розподілу і споживання в саморегульовану суспільно-економічну систему.
Названий механізм діє за наявності двох чинників, які можуть впливати на систему як прогресивно, так і регресивно. Серед них:
– організаційно-економічні умови функціонування;
– маса праці, озброєної підприємницькою функцією.
Отже, на сучасному етапі організації систем виробничої діяльності в національному господарстві, який представляється в дослідженні, як етап початкового розвитку підприємництва, на перший план виступає вивчення механізмів перетворення діяльності людини в підприємницьку, прояву підприємництва, як особливої інноваційної форми прояву, нарощування потенціалу особистих і речових чинників людської діяльності з метою подальшого використання їх основних положень в практиці господарського управління.