Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Культурна спадщина Києва / Садиба Андрія Меленського у Києві

Культурна спадщина Києва

Садиба Андрія Меленського у Києві

Марина Виноградова

Життя і діяльність Андрія Івановича Меленського – першого київського міського архітектора (з червня 1799 по березень 1829) [Посада, яка тепер дорівнюється до головного архітектора, за часів роботи А.І.Меленського звалася інакше – керуючий креслярнею, тобто, на той час, найвідповідальнішим відділом міської влади, який займався картографічною фіксацією та розплануванням усієї території Києва водночас з обстеженням існуючої забудови і містобудівельним плануванням на майбутнє] – досліджені, на жаль, ще дуже мало. Тепер завдяки ряду публікацій (газета «Літературна Україна», альбом-каталог «Головні та міські архітектори Києва 1799-1999», збірник «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» М.О.Рибакова, журнал «Поділ і ми» зі статтею Р.Лякіної про генеалогію родини Меленських, нові довідники про архітекторів), а також останнім архівним дослідженням автора цієї статті – можна дізнатися чимало нового.

Відомо, що Меленський А.І. був одним із провідних архітекторів Російської імперії кінця 18 – перших десятиріч 19 сторіччя. Вчився у Карла Бланка, працював з Василем Баженовим, Матвієм Казаковим, Джакомо Кваренгі – у Москві та Петербурзі. А перед тим, починаючи з чотирнадцятого року життя, пройшов з 1780 по 1786 рік славетну школу так званої «Экспедиции Кремлевского строения», до якої, звісно, відбирали найкращих. Проте майже все свідоме життя архітектор працював на Україні, а найбільше – у Києві.

Після набуття Андрієм Меленським найвищої архітектурної кваліфікації його відрядили на Україну. Треба було відбудувати міста, зруйнованої на західних землях під час добре відомого в історії розподілу Польщі 1793 року. Після роботи у складі спеціальної виїзної містобудівельної комісії Меленського призначили губернським архітектором Волині.

Достеменно майже нічого не відомо про життя і діяльність Меленського на волинських землях. 1799 року з Волині його перевели до Києва і призначили на посаду, яка дорівнює сьогодні посаді головного архітектора. Відтоді він оселився у Києві назавжди. Раніше був одружений. Доля першої дружини мало відома. А першого травня 1810 року «…46-летний вдовец Андрей Иванович Меленский и 27-летняя Пелагея Ивановна Лешкевич обвенчались в церкви Николы Притиска» [Лякина Р. Семья архітектора. – Поділ і ми. № 4-5, Київ, 2001, стор. 56]. Після першого шлюбу Меленський мав трьох дітей: Єлізавету, Дмитра і Мар’яну (вірогідно, це ім’я дано на честь першої дружини). Від шлюбу з Пелагеєю Іванівною додалося ще двоє – син Іван і донька Феодосія (названа на честь матері дружини). Вони мешкали на київському Подолі, у садибі, про яку йдеться далі.

Загалом, сучасний Київ не уявляється без споруд, які утворюють значну частину історико-архітектурного обличчя міста: колона Магдебурзького права, церква-ротонда на Аскольдовій могилі, де за часів радянської влади було знищено кладовище з похованням багатьох видатних особистостей. Лише кілька років тому церкву на Аскольдовій могилі було реставровано завдяки Українській греко-католицькій церкві відповідно до первинного проекту Меленського А.І. Він відтворив і спорудив ряд будівель Києво-Печерської Лаври, Братського монастиря, десятки житлових будинків тощо. Значно менше відомо про те, що архітектор був проектантом і будівником Хрестовоздвиженської церкви на «Кожум’яках», де хрестився Михайло Булгаков і де вінчався український художник Григорій Світлицький – автор чудових розписів цієї ж самої церкви. Щодня тисячі людей крокують Хрещатиком, не знаючи, що він був розпланований і згодом став розвиватися як центральна магістраль Києва завдяки задуму Меленського А.І.

А ще Київ має пригадати, що архітектор є автором першої стаціонарної споруди міського театру, про який сьогодні мало що відомо. Цікавий документ з цього приводу наводить Рибаков М.О. у книзі «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва». Це – наказ губернатора Торнасова О.П. архітектору Меленському А.І.: «По представлению ко мне здешнего магистрата о желании некоторых граждан построить собственным их коштом деревянный театр, дать на сие мое согласие и утвердить план оному, апробованный предместником моим господином от инфантерии Феншем, предписываю вашему Высокоблагородию для построения оного отвесть место лежащее между Печерска, близ горы, прилегающей к Старому Киеву, в смежности площади, называемой Конною – по левую сторону дороги, ведущей от Печерска на Подол» [Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. Вид-во «Кий», 1997, стор. 261]. Це, приблизно, – місце Українського дому (колишнього музею В.І.Леніна). Театр було побудовано у 1806-1807 роках. Примітно, що перші вистави у ньому давали українські кріпацькі трупи, зокрема, з Чернігівщини, – українською, польською і російською мовою. Згодом, крім українських, тут виступали провідні французькі, російські, італійські, польські актори, співаки, музиканти.

Хоча у Києві за два століття було споруджено десятки різного роду театральних і концертних приміщень – невеликий дерев’яний театр Меленського А.І. понині становить інтерес як унікальна споруда, художні, технічні, зокрема, акустичні особливості якої були справжнім дивом для того часу. Про це збереглися деякі спогади сучасників, зібрані істориком Д.Щербаківським і опубліковані у раритетному науковому збірнику Української академії наук [Щербаківський Д. Перший театральний будинок у Києві. – У зб. «Київ та його околиця в історії і пам’ятках» за редакцією акад. М.Грушевського. Державне видавництво України. Київ, 1926, стор. 317, 326-327]. У партері, нижніх і верхніх ложах та на галерці розміщувалося близько 470 осіб. На великій театральній завісі було зображено воїнів з давньогрецької міфології. Понад ними летів амур зі свитком у руках, на якому латинню було написано: «Ridento castigat mores», тобто «Сміючись, очищуєш мораль». Вистави відбувалися «с новыми машинами, декорациями, полетами и превращениями». Під сценою існувало різне приладдя для створення вражаючих ефектів. 1816 року, наприклад, про виставу «Гамлет» повідомлялося, що на кладовищі «…дух по разговоре с Гамлетом пропадает в земле». У театрі також відбувалися лялькові і навіть якісь «оптичні» вистави. У 1850-х роках театр було розібрано, проте кияни ще кілька десятиліть згадували про нього.

Проекти Меленського А.І. здебільшого були виконані у стилі класицизму, часто з елементами поширеного у той час ампіру. Іноді він використовував також український національний досвід будівництва. Приміром, коли виникла потреба розміщення у київському печерському шпиталі поранених під час російсько-турецької війни 1828-1829 років, Меленському було наказано розробити спеціальні приміщення (бараки) для них. Архітектор застосував старовинний український спосіб: плетені стіни ззовні і зсередини обмазувалися глиною, трамбувалася земляна підлога, дах покривався дранкою [Лякина Р. Семья архитектора, стор. 56]. Майже так віддавна будувалися українські хати, у яких завжди було тепло, сухо і чисто від комах.

Майже тридцять п’ять років життя і діяльності першого міського архітектора Києва віддано Подолу – місцевості, добре знаній ще з часів Київської Русі. Але про життя Меленського А.І. на Подолі відомо дуже небагато, а у нечисленних публікаціях про це – допущено чимало помилок. Лише в останні роки в архівах Києва пощастило знайти документи, які дають точну інформацію про помешкання родини архітектора, зокрема, про єдиний збережений на наш час пам’ятковий будинок, де мешкав Меленський А.І. У перші роки перебування в місті він жив на розі вулиць Набережної і Духівської – у садиби № 208 за тодішньою нумерацією, прийнятою для ситуаційних планів кінця 18 – початку 19 сторіччя [План Києва 1803 року – ІА НАНУ, ф.14, спр.16; ДАК, ф.1, оп.2, спр.179, арк.31-32; там же, арк.51-58]. Її площа дорівнювала 322 кв.саж. Тут знаходився дерев’яний будинок. Він не зберігся: згорів ще під час катастрофічної пожежі на Подолі 9 липня 1811 року. Вогонь знищив більшість з 2068 подільських будинків, тобто понад половину забудови Києва: на той час у місті нараховувалось 3672 житлових споруди.

Пожежа стала переломним моментом і у професійній діяльності, і у приватному житті Меленського А.І. Територія його згорілої садиби № 208 внаслідок післяпожежного перепланування Подолу відійшла під вулицю Набережно-Хрещатицьку. Архітектору було надано іншу садибу по вулиці Олександрівській. За тодішньою нумерацією, що застосовувалася у ситуаційних планах, ділянка була позначена під № 86 у кварталі № 2. Це відповідає сучасній адресі: вул. Петра Сагайдачного № 12 [ДАК, ф.1, оп.2, спр.179, арк.51-58; ЦНБ АНУ, відділ картографії, № 22265, арк.1].

Ця садиба належала Меленському А.І. недовго, і навіть не була ним забудована. У 1817 році архітектор продав її київському міщанину Петру Лобанову [ЦДІАУ, ф.484, оп.3, спр.67, арк.126]. Це було пов’язане з тим, що на той час Меленський А.І. був одружений (у другому шлюбі) з вже згаданою Пелагією Іванівною Меленською (уродженою Лешкевич), якій ще до пожежі належала садиба, успадкована від матері, дружини бригадира (військове звання) – Феодосії Романівни Лешкевич. На плані Києва 1803 року її садиба позначена під № 699 і містилася біля Притисько-Микільської церкви, виходила на вулицю, назва якої невідома. На той час на території садиби був невеликий дерев’яний будинок із садом. У наступні роки, перед пожежею, у садибі було споруджено кам’яний будинок. Він також не зберігся, оскільки був знесений у 1835 році з причини перепланування майдану перед Притисько-Микільською церквою [ДАК, ф.19, оп.1, спр.644, арк.2].

Таким чином Меленський А.І. мешкав у своїй дружини, яка замість згорілої старої садиби (№ 699) площею 288 кв. саженів отримала нову під № 379, приблизно рівноцінних розмірів і майже на тому ж місці, у кварталі № 27, на розі вулиці Хорива та Іорданської (з 1830-х рр. – вул. Кирилівська, з 1869 року – вул. Костянтинівська). Точна сучасна адреса садиби – вулиця Хорива №№ 11-13/11, ріг Костянтинівської [ДАК, ф.1, оп.2, спр178, арк.116-119]. Будинок під № 13/11 (дещо реконструйований) зберігся донині.

Нова садиба Меленських позначена, звичайно, й на післяпожежних планах. Тут слід згадати, що планів перебудови Подолу було два. Перший, зроблений Меленським А.І. і датований 17 вересня 1811 року, не сподобався у петербурзьких колах і не був затверджений. Післяпожежне перепланування Подолу доручили петербурзькому архітектору Вільяму Гесте. Придворний зодчий, подякувавши Меленському А.І. за надані матеріали і розробки, апріорно наклав на існуючу планову підоснову сітку прямокутних кварталів. Не було враховано рельєф, існуючу систему комунікацій, водостоків, давню базово-планувальну структуру забудови, київські архітектурні традиції. Проте 3 березня 1812 року «придворний» план було затверджено [ЦНБ НАН України, відділ картографії № 22265, арк. 2]. До речі, оригінал плану В.Гесте досі не знайдено, збереглися окремі його фрагменти. На відміну від нього в неприйнятому плані Меленського А.І. було пов’язано природні умови і рельєф з історико-архітектурним середовищем, передбачалося максимально зберегти містобудівну базу, систему вулиць, розподіл на квартали, що складався на Подолі сторіччями. Враховано було навіть кожну кам’яну будівлю, збережену після пожежі: сітка вулиць прокладалася обов’язково так, щоб вцілілі споруди потрапляли на «червону лінію». На жаль, Меленському, який був відповідальним за післяпожежну відбудову і перебудову Подолу на практиці відповідно до плану В.Гесте, довелося втілювати в життя не свої, а чужі задуми. Отож маємо сьогодні Поділ такий як є.

1. План перепланування кварталів, без дати. Можливо 1814 р. – М.В. Фрагмент. – ЦНБ НАН України, відділ картографії, № 22265, арк. 2.

Нова післяпожежна садиба Меленських позначена на поквартальній розбивці, виконаній, вірогідно, у 1813 році, де на допожежну планувальну сітку Подолу накладено затверджений перепланувальний план В.Гесте. На ньому наочно видно стару згорілу ділянку Меленської, тобто Лешкевич, (№ 699) зі згаданим вище кам’яним будинком, що після перепланування потрапив на церковний майдан, через що і був знесений. Садиба мала Г-подібну форму. До неї кутом врізалася сусідня ділянка під № 378, що належала Єфросінії Осадчій. У 1819 році Меленська П.І. докупила у неї частину землі, внаслідок чого її садиба набула прямокутних обрисів [ДАК, ф.1, оп.2, спр.742, арк.73; ЦДІАУ, ф.486, оп.1, спр.2831, арк.2]. Зокрема, це видно на плані Подолу 1853-1857 років [ДАКО, ф.1542, оп.1, спр.322].

Меленська П.І. офіційно зареєстрована як власниця садиби 4 червня 1813 року. У рішенні Комісії для побудови Києво-Подільської частини, зокрема, зазначено про володіння територією: «Назначается [для дерев’яних будинків] госпоже Меленской по большинству бывшего под ея домом прикосновенного к № 379 места, на котором имеется и каменное строение» [ДАК, ф.1, оп.2, спр.178, арк.116-119]. «Каменное строение» – згаданий вище будинок, знесений при переплануванні церковного майдану. Як видно з рішення комісії, у садибі передбачалося спорудження дерев’яного будинку, що і було здійснено між 1813 і 1818 роками. На цьому місці у 1898-1899 роках споруджено триповерховий будинок (тепер – вул. Хорива № 11) [ДАКО, ф.1636, оп.6, спр.316, арк.63 зв.].

Садиба Меленських має подальшу історію. Ось її основні моменти. У 1818 році тут знаходилися два будинки: перший, дерев’яний, споруджений, як зазначалося вище, між 1813 і 1818 роком, і другий, кам’яний, на півтора поверхи, будівництво якого на той час було майже завершено. Про це свідчить опис нерухомого майна садиби, складений у березні 1818 року [ДАК, ф.1, оп.2, спр.572, арк.123-123 зв.]. Згідно з ним існуючий на той час дерев’яний будинок виглядав так [правопис оригіналу збережено – М.В.]: «Корпус деревянный состоящий из 6 комнат в совершенной отделке печей галандских изращатых три. Столярная работа окна и двери слесарной оковкой длиной оной корпус по улице Хоревой 6-ть сажень, а на площадь Притискониколаевскую 8 сажень крытый дранью под железный гвоздь внизу около корпуса каменные жилые комнаты в них 3 покоя и очаг и вход в погреб и погреба со сводами каменные…». Другий, недокінчений будинок, який зберігся до нашого часу у дещо перебудованому вигляді, описано так: «Каменный двухэтажный корпус длиною по улицам Хоревой и Иорданской по 6-ти сажень, крытой листовым железом недоконченный верхний этаж состоящий из 6 комнат в нижнем этаже служебные комнаты совсем отделани, окна двери печей галандских изращатых две, очаг и русская кирпичная печь со всеми приборами».

Розташування цих будинків на території садиби видно з уже згадуваного плану 1853-1857 років. Дерев’яний будинок виходив на церковний майдан і на вулицю Хорива, а кам’яний – на Хорива і Костянтинівську, де знаходиться і досі. У глибині позначені господарчі споруди. За описом, наведеним раніше, там були сарай, льох, стайня. Садиба була огороджена парканом.

В архівах збереглися проекти перебудови зазначених двох будинків, за якими можна, в основному, відтворити їх початковий вигляд. Первісні проекти не знайдено, хоча можна з достатньою вірогідністю припустити, що їх автором був сам Меленський А.І., адже він мешкав у цій садибі з родиною.

Дерев’яний будинок на кам’яному напівповерсі виглядав досить просто – у стилі класицизму без зайвого декору. Незмінним, очевидно, залишилися такі риси архітектури: розміщення і форма вікон (сім з боку церковного майдану, по два з боків і потрійне посередині – з боку вул. Хорива), плоскі сандрики, а також внутрішнє планування. Перебудова, як видно з більш пізнього проектного креслення, була незначною: змінено мансарду – замість напівкруглого вікна зроблено потрійне прямокутне з пілястрами з обох боків і парапетом над ним, а також влаштовано невелику прибудову з подвір’я. Проект цієї перебудови датовано 1872 роком [Там же, ф.163, оп.41, спр.325, арк.4].

2. Проект (1862 р.) перебудови кам’яного будинку, спорудженого у 1818 році. Вулиця Хорива, 13/11. – ДАКО, ф.1, оп.295, спр.55782, арк.6.

Але особливий інтерес становить проект перебудови кам’яного будинку, розроблений раніше – 1862 року. Тоді основний об’єм споруди було залишено практично в незмінному вигляді, тобто таким, як його збудовано у 1818 році, у стилі класицизму, на п’ять вікон з боку Хорива і з боку Костянтинівської, з рустованим нижнім напівповерхом тощо. Центр фасаду з вулиці Хорива виділено парними пілястрами з завершеннями доричного ордеру і прямокутним парапетом над ними. Під центральним віконом – арковий вхід з прямокутними дверима. Вікна нижнього напівповерху – з замковими каменями, верхнього – з сандриками на кронштейнах. У єдиному архітектурному вирішенні виконано міжповерховий карнизний пояс, завершувальний карниз і карниз на парапеті. З боку вул. Костянтинівської архітектура аналогічна, але без парадного оформлення центральної частини, як з боку вулиці Хорива. Перебудова полягала лише у спорудженні двох невеликих додаткових об’ємів – одноповерхової прибудови з боку вулиці Хорива з приміщенням для магазину і сходовою клітиною з входом на верхній поверх, а крім того – двоповерхової прибудови з боку Костянтинівської – також з входом на другий поверх. Внутрішнє планування залишилося незмінним [ДАКО, ф.1, опю.295, спр.55782, арк.6].

3. Проект (1882 р.) перебудови дерев’яного будинку – першого післяпожежного будинку у садибі Меленських, спорудженого у 1813-1815 рр. Вул. Хорива, 11. – ДАК, ф.163, оп.41, спр.325, арк.4.

Будинок зазнав перебудови ще раз – у 1882 році. Проект, розроблений архітектором Адольфом Геккером, зберігся в архіві [ДАК, ф.163, оп.41, спр. 2463, арк.10-11]. Було замінено оформлення центрального входу (вулиця Хорива), внесено ряд еклектичних змін у декорі, незначні перетворення відбулися у внутрішньому планування.

1882 року було розроблено ще один проект, розрахований на знесення старого будинку і спорудження на його місці нового. Але він не був реалізований [Там же, арк.6-8].

Згідно з заповітом Меленського А.І. [ЦДІАУ, ф.486, оп.5, спр.34, арк.7 зв. – 12] садиба свого часу повністю відійшла дружині – Пелагеї Іванівні, разом з якою архітектор володів усім маєтком (Меленський помер 1 січня 1833 року). Потім, після смерті Пелагеї Іванівни Меленської (22 серпня 1855 року) садиба перейшла до дочки Феодосії Андріївни Федорової [Там же, оп.3 (1861 р.), спр.38, арк.2, 9], яка 17 листопада 1860 року половину садиби (теперішня адреса – вул. Хорива, 13/11, тобто існуючий нині будинок, де жив Меленський А.І.) продала своїй дочці Олені Іванінвні Лужинській [Там же, (1863 р.). спр.11, арк.2]. Далі ця половина садиби належала київському купцеві 3-ої гільдії Зикову М.І. (1863-1879), потім Бережному І.С. (1879-1891), Дитинковській Н.П. (1891-1913), Старковій О.І., Олійнику О.І., Бережному М.І. (1913-1918) [Там же, оп.5, спр.441, арк.13; ф.487, оп.1, спр.220, арк.180 зв. – 181; ДАКО, ф.1636, оп.6, спр.238, арк.14, 43]. Другу половину садиби (теперішня адреса – вул.Хорива, 11) дочка Меленського Федорова Ф.А. продала 9 серпня 1863 року своєму сину Сергію Івановичу, який у 1871 році продав садибу київському купцеві 2-ої гільдії Надєждіну К.С. [ЦДІАУ, ф.486, оп.5, спр.441, арк.118 зв. – 119; спр.577, арк. 162 зв. – 164] Згодом серед власників садиби були: київський купець суконних товарів Фатєєв Ф.В., а з 1909 року – його дочка Цуканова-Фатєєва Л.Ф., яка отримала садибу в придане [ДАКО, ф.1636, оп.6, спр.316, арк.144].

Відповідно до Декрету ЦВК України «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах» від 29 червня 1919 року, Житлового Закону УРСР та Постанови РНК УРСР від 1 листопада 1921 року нерухоме майно садиби по вул. Хорива № 13/11 було націоналізовано і перейшло до відання житлопідвідділу Управління комунальних будинків Київського губвиконкому, а 22 липня 1922 року було передане в орендне користування житловому кооперативу [Там же, ф.Р-432, оп.2, спр.984, арк.43]. Це визначило подальшу долю цього невеликого будинку, тут було зроблено «комуналку». Зник майже весь зовнішній декор. Останніми роками в будинку проведено косметичний ремонт, замінено дах, риштування на вікнах, що внесло чужорідний елемент в архітектуру.

Саме у цьому будинку, існуючому донині під № 13/11 по вул. Хорива, Меленський жив близько 15 років: з 1818 року – до самої смерті 1 січня 1833 року. Це – єдиний меморіальний об’єкт, пов’язаний з памяттю першого міського архітектора Києва, збережений до нашого часу. І саме проект перебудови 1862 року наближче відтворює характер і архітектурний стиль епохи, в яку жив і працював Меленський А.І.

1994 року розпорядженням Представника Президента України в м. Києві цей будинок взято на державний облік та під охорону як пам’ятку історії та архітектури місцевого значення. Проте до нашого часу його доля не вирішена, на ньому не встановлено меморіальної дошки, не проведено музеєфікацію. Мабуть, врешті варто відзначити це місце відповідними пам’яткоохоронними атрибутами, адже 2004 року від дня народження одного з найталановитіших будівників і першого головного архітектора Києва мине 240 років.

Опубліковано : Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К. : АртЕк, 2003 р., с. 124 – 131.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6596

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.