Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Кременчук від заснування до 1764 р. / Вчені нотатки

Кременчук від заснування до 1764 р.

Вчені нотатки

Вирський Д.С.

Кременчуччина – кордони представлення

Історіографічний нарис

Ad fontes

Примітки

Кордони – то власне універсальна цінність. Адже вони потрібні як тим, хто збирається їх захищати, так і тим, хто прагне їх подолати. Відтак, вдамося до окреслення кордонів для багатьох самоочевидного поняття – Кременчуччина.

Кременчуччина – кордони представлення

Сам термін походить від назви міста Кременчук і означає певний простір панування твореної в цьому осередку цивілізації. У науковий обіг термін «Кременчуччина» запроваджено, здається, з легкої руки краєзнавців 20-х рр. ХХ ст. [1], ентузіастів тогочасної політики коренізації-українізації. Перше його чітке територіальне визначення подав М.Ткаченко у своєму «Нарисі історії Кременчуччини до початку ХVIII ст.» (1929 р.). За ним «Територія Кременчуччини містилася в південно-західній частині колишньої Полтавської губернії, а тепер увіходить до складу Кременчуцької округи У.С.Р.Р.» [2] Але вже там само Ткаченко обмовився, що «безперечно, та територія, на яку поширювавсь економічний вплив Кременчуччини, була на багато більша проти зазначеної». Як побачимо нижче, саме ближче до цього зауваження визначено географічні кордони Кременчуччини у даному дослідженні.

Отже, хоча коли згадуємо «простір» не завжди йдеться про географію, але це, безперечно, перше, що спадає на думку. То визначимося з географічними кордонами Кременчуччини. Вони для неї зовсім не самоочевидні, адже «природних» кордонів у цьому передпіллі Великого Степу фактично не існує.

Утім, Кременчуччина має свою природну вісь – річку Дніпро. Вона і виконує тут роль основного структуруючого чинника місцевої цивілізації. Притоки Дніпра – задають головні напрями експансії останньої. Саме через це Правобережна Кременчуччина, де є лише одна велика дніпрова притока – річка Тясмин, суттєво поступається в темпах освоєння її лівобережній частині, де маємо потужні басейни Сули, Псла, Ворскли і меншого, але не такого вже непомітного Сухого Кагамлика (не слід ототожнювати сучасний неблискучий стан цієї сильно зміненої людським втручанням річки з її первісним потенціалом). Отже, не дивно, що саме лівобережне місто спромоглося стати центром для цього краю (завважу, що єдиний гідний конкурент Кременчука на Правобережжі – Крилів розташовувався якраз у гирлі Тясмину).

[Використовуване тут поняття «край» запозичене у Ф.Броделя (див. підрозділ «Підрозділи найпростіші, підрозділи найвищого порядку» особливо пункт «Гама просторів» (с.248-252) в: Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. – Т.3. Час світу. – К., 1998). Бродель членував простір на кантони (само місто-містечко та найближча околиця (бл.170 кв.км), яка здатна забезпечити його необхідною для простого відтворення сільськогосподарською продукцією); краї – терени «зчеплені містом, яке панувало над ними, ледь вивищуючись», спираючись на певну «економічну цілість», а ще більше на «культурну реальність», яку він з себе представляв (приклади розмірів краю Бродель наводить і в 1000 кв.км і в 3298 кв.км, і оскільки він же гадав, що чим слабше заселений край, тим ширші його кордони це поняття цілком можливо застосовувати до Кременчуччини. В прийнятих мною кордонах вона займає близько 10 тис. кв.км, але половина цієї території припадає на майже незаселене Правобережжя (крім околиць Крилова, що також періодично знелюдніли) та й на Лівобережжі протягом всього цікавого нам періоду показники залюднення аж ніяк не сягали європейських стандартів); та провінції – простори (15-25 тис. кв.км) на кшталт Бургундії, які Бродель вважає справжніми «вітчизнами» для людини XV-XVIII ст. до сформування модерних нації. Для первісної Кременчуччини рівнем провінції було зокрема Київське воєводство Речі Посполитої. Завважу, що воно за територією вчетверо більше за верхню межу розміру прийняту для «стандартної» провінції Броделя (у 1587 р. Київське воєводство простягається на 99.919 кв.км, а в 1632 р. навіть на 107.113 кв.км), що загалом підкріплює моє «нестандартне» визначення і розмірів Кременчуччини. Сучасним відповідником цієї ідентичності може бути визнана тожсамість Подніпров’я.

Крім Броделя цікаву модель для членування соціально-просторових структур запропонував і британський метр «локальної історії» Ч.Фіт’ян-Адамс, який виділяв: 1) «ядро громади»; 2) громаду (сільську чи міську) як ціле; 3) групу сусідських громад; 4) більш широку область зі спільною соціокультурною характеристикою; 5) графство; 6) провінцію, або регіон (див.: Репина Л.П. Комбинация микро- и макроподходов в современной британской и американской историографии: несколько казусов и опыт их протчения // Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого. Доклады и выступления на конференции 5-6 октября 1998 г. – М., 1999. – С.38). Кремечуччина за нею найбільше відповідала би параметрам графства. Утім, гадаю, що аналіз «соціального простору» за Фіт’ян-Адамсом, то справа майбутнього, адже рівень опрацювання джерельного матеріалу ще не дозволяє мені так глибоко репрезентувати проблему.]

Дніпрова вісь зумовила й нерівномірність поширення впливу Кременчука в напрямках півночі та півдня. Адже, природно, що за течією великої ріки мандрувати легше, аніж проти. Відтак, грубо кажучи, Кременчуччина має форму, яка нагадує радше еліпс, ніж ідеальний шар. І основна боротьба за регіональну першість завжди точилася практично лише між північнішими центрами (крім уже згаданого Крилова, це передусім Городище-Градизьк та Чигирин-Діброва), на півдні (над Ворсклою та далі на Орель та Самару) конкуренцію Кременчуку складали більшою мірою «континентальні» (віддалені від дніпрового «узбережжя») центри – Полтава та Кобеляки (утім запорізький кошовий І.Сірко мав у середині 1670-х рр. плани зробити Келеберду центром своїх експансіоністських замірів у цьому «куті» та й у Переволочни, починаючи з кінця XVII і до середини XVIII ст., було кілька епізодів, коли вона була надзвичайно помітна на крайовому рівні).

Можливо також успіх Кременчука у змаганні з іншими «континентальними» столицями пояснюється якраз високою конкуренцією за цей титул саме у Надпсіллі, яке могло претендувати на «природну» зверхність і над єдиним містом на прилеглому Сухому Кагамлику. Адже поділений на досить потужні притоки (річки Хорол, Говтва та ін.) Псел давав можливість конкурувати за першість у своєму басейні й Гадячу, і Говтві, й Миргороду, і Хоролу, і (найпізніше) Сорочинцям.

Емансипація Кременчука від впливу Лубен (столиця Посулля) та Чигирина (столиця Надтясминня) має, ймовірно, вже цілком антропоцентричне, пов’язане із людською діяльністю походження. А саме мова про падіння Лівобережної Вишневетчини (володінь кн. Яреми Вишневецького із центром у Лубнах) у результаті Козацької революції середини XVII ст. та руйнацією гетьманського Чигирина турками 1678 р. та перетворення правобережної дніпрової смуги (із Надтясминням включно) на рукотворну пустелю за домовленостями між російським, польським та турецьким урядами.

Завершуючи цей гео- та акваполітичний огляд варто зазначити, що вплив головних надрегіональних дніпрових метрополій (на горі Київ, у пониззях Запоріжжя, а згодом Катеринослав-Дніпропетровськ) лишався в Кременчуці непохитним за будь-яких часів.

Отже, аби висловитись за можливістю рельєфно, під Кременчуччиною на сторінках цієї книги мається регіон, який локалізується вздовж Дніпра, обмежений з лівого боку нижніми течіями Сули та Ворскли (а вряди-годи може сягати і гирла Орелі), з правого – нижньою течією Тясмина і районом навпроти гирла Ворскли. Якщо орієнтуватись на сучасні населені пункти, то це будуть лінії Жовнин, Вереміївка – Царичанка; Чигирин – Мишурин Ріг. Як бачимо, Кременчуччина складається з частин 4-х сучасних областей: 1) Полтавської, 2) Кіровоградської, 3) Черкаської 4) Дніпропетровської, або за районами: 1) Глобинський (а частково, можливо, і Семенівський), Кременчуцький, Козельщинський, Кобеляцький; 2) Світло-водський, Онуфріївський (та частково Олександрійський); 3) Чигиринський (частково); 4) Верхньодніпровський (почасти) та Царичанський (також частково).

На цій території мешкає сьогодні близько 1 млн. чоловік, а, отже, до 2 % населення України. У самому Кременчуці – 234 тис. жителів, тобто близько третини людності Кременчуччини. Зрозуміло, що ігнорування історичної спадщини такого розлогого краю веде до спотворення й сучасних візій історії України загалом.

Обрані для дослідження хронологічні кордони вимагатимуть значно коротших роз’яснень. Адже, хоча я і підтримую авторитетну гіпотезу історіографічного походження про першозаснування Кременчука за часів Вітовтового «прориву» у Великий Степ на рубежі ХIV-XV століть, але все ж волію розпочати свою працю від перших письмових згадок цього топоніму, а згодом міста. Вони ж належать саме до середини XVI ст. Та й точки зору тяглості та безперервності цивілізаційного розвитку – це цілком доречний рубіж. Відмова від членування кременчуцького часу за державною належністю (річпосполитський період, період державотворчих змагань Українського гетьманату, підросійський період) пов’язана, по-перше, з принциповим наголошенням на внутрішніх процесах розвитку місцевого соціуму, а, по-друге, з поглядом на весь означений часовий проміжок, крізь призму генези феномену української Козаччини (гадаю, що на Кременчуччині вести мову про фактичне козацьке панування можна в набагато ширших хронологічних кордонах аніж це прийнято щодо, скажімо, цілої Наддніпрянської України). У зв’язку з цим зауваженням постала і верхня межа дослідження – 1764 рік. Вона пов’язана з ліквідацією козацького ладу на більшій частині Кременчуччині, яку поглинула новоутворена Новоросійська губернія.

Методологічні кордони цього дослідження виглядають строкато та по-своєму еклектично. Оскільки тут досить часто мова йде про представлення зовсім нового джерельного матеріалу, не уникнути було використання фундаментальних неопозитивіських технік [3]. Практична відсутність структуралістських наробок на ґрунті «кременчукознавства» схиляла до заповнення цієї історіографічної лакуни, можливо коштом модних наразі деконструктивістських практик.

Великою кількістю інспіруючих ідей та моделей це дослідження завдячує працям французького історика, лідера т.зв. другого покоління «анналістів» – Фернана Броделя. Саме уявлення про Кременчуччину як про «історичний персонаж», безперечно, надихалося передмовою до першого видання «Середземного моря та середземноморського світу за доби Филипа ІІ» (1946 р.) [4]. Переконаний, що справжня рецепція творчості Броделя на вітчизняному історичному матеріалі ще не відбулась і броделівська програма досліджень має тут ще не вичерпані перспективи [5].

З новітніших історіографічних практик, що прагнуть поєднання «досвідів із структурами, особистих взаємин із соціальними системами або локального з глобальним» [6] варто окремо згадати антропологічно забарвлені мікроісторію (та її національні клони – британську локальну історію та німецьку історію повсякденності) та т.зв. «історію знизу». Вони надихнули на експерименти із зміною масштабу під час розгляду різноманітних подій та на увагу до досвідів людей з кола тих, кого часто окреслюють як «мовчазна більшість» або й до нетипових сторін натури «звичних» гравців на історичній арені.

Як досліднику, професійний досвід якого пов’язаний передусім із сюжетами інтелектуальної історії, близькими мені були також експерименти із наративістичними техніками. І хоча я уникав особливо радикальних спроб у цьому дусі [7], сподіваюсь увага до літературних принад мого тексту припаде до смаку читачеві.

З-поміж сучасних практик вітчизняного історіописання глибокий вплив на дане дослідження справили методологічні пропозиції знаного знавця проблематики історії ранньомодерної України – Наталі Яковенко. Чимале значення для виконання цієї праці мали історіографічні ідеї І.Колесник і В.Кравченка, а також джерелознавчі поради-пропозиції В.Степанкова, Ю.Мицика, Л.Тимошенка, А.Пивовара та багатьох інших вітчизняних істориків.

Історіографічний нарис

Кременчуччина як об’єкт історіописання не може похвалитися багатою історіогра-фічною традицією. Власне, в обраних для цього дослідження межах, наукових праць взагалі не існує, але, добре відомо, що відсутність представлення «цілого» зовсім не означає того самого щодо «часток» – окремих елементів. Розглянути, як народжувались, видозмінювались та задля яких ширших картин об’єднувались ці елементарні часточки історіописання, і є завданням даного нарису.

Принагідно зауважу, що українська академічна історіографія загалом формувалась великою мірою як регіональна історія (адже не мала класичної підпори у вигляді нації-держави). Відтак, пієтет до регіоналізму плекали чи не всі наукові осередки тогочасної України. З останньої третини ХІХ ст. міцний фундамент під регіональні дослідження (чи то під «земельний» напрям у вітчизняній історіографії) заклала провідна вітчизняна історіографічна школа київських істориків-документалістів з харизматичною постаттю В.Б.Антоновича на чолі [8].

Не дивно, що й класична праця «віку історії», присвячена Кременчуку, була написана учнем останнього – Федором Николайчиком [Для Кобеляччини такою класичною працею стала робота протоієрея Миколи Пирського: Пирский Н. Исторический очерк поселений Кобелякского уезда вообще и исторический и церковно-статистический очерк поселений Кобелякского уезда, расположенных по реке Ворскле в частности. – Кобеляки, 1908. – 251 с.]. Його «Город Кременчук» вийшов друком у столичному Санкт-Петербурзькому видавництві 1891 р. У частині, присвяченій козацькій добі, праця Николайчика ґрунтувалась майже винятково на джерелах, опублікованих школою Антоновича в монументальних серіях «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России» та «Архив Юго-Западной России».

З київськими істориками-документалістами пов’язаний також інший «класик» історіографії Кременчуччини – Олександр Лазаревський. Особливо значний внесок він зробив у дослідження надсульської Кременчуччини (див. його «Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв.» [9]), утім різноманітна інформація з історії краю представлялась ним і в інших працях з його величезного творчого доробку.

Численні матеріали з історії Кременчуччини у ХVIII ст. опрацював Олексій Андрієвський, діяльність якого так само пов’язана переважно з київським науковим осередком [10]. Утім, співпрацював він і з науковцями Катеринослава та Одеси, які в той час починають інтенсивно освоювати проблематику козацького Запоріжжя (їх внесок також особливо помітний у дослідженні тієї частини Кременчуччини, що згодом перебувала у складі Новоросії) [11].

За проблематикою та методологією до українських істориків-документалістів близькі були і їх польські колеги. З них найбільше для пізнання історії Кременчуччини (переважно в період ХVI-XVII ст.) зробили Олександр Яблоновський (видані ним 22-томні «Żródła dziejowe» (1876-1910) та інші праці досьогодні користуються попитом у науковців) та Едвард Руліковський (автор гасел з історії Кременчуччини у 14-томному виданні «Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich…» (1880-97)).

Наступний крок в академічному опрацюванні історії Кременчука та його околиць був зроблений вже учнями найбільш відомого учня Антоновича – Михайла Грушевського. Мова про Миколу Ткаченка та Сергія Шамрая, які вже в Києві «Записках історично-філологічного відділу ВУАН» у 1929 р. (кн. 24) видали свої праці: перший – про лівобережну Кременчуччину (з Крюковим) («Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст.» [У творчих планах М.Ткаченка було продовжити свій нарис і на ХVIII ст. (збереглися навіть начерки цієї праці), але він так і не був реалізований (окремі ж матеріали зібрані для нього стали основою для окремої статті, див.: Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на Запорізьких землях у 1752 р. // Україна. – 1926. – Кн.2-3. – С.146-159).]); другий – подав чимало матеріалів про її правобережну частину («До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина й Лизаветщина)»). Обидві роботи є класичними зразками вітчизняної неопозитивістської історіографії з її доскіпливим фактографізмом, але також і з униканням «історії-проблеми».

Окремі аспекти історії Кременчуччини потрапляли в цей час у поле уваги Н.Полонської-Василенко, М.Тищенка, М.Слабченка та ін. Можна сказати, що на цьому академічна традиція ґрунтовного, базованого на автентичних джерелах опрацювання історії Кременчуччини обривається (не так було з опрацюванням сюжетів переважно з ХХ ст., але вони не є предметом цього історіографічного нарису).

Місцева, назвемо її краєзнавча, традиція, великою мірою наслідувала кращі зразки історіописання свого часу. Відтак, маємо «Историческое описание города Кременчуга с его уездом» кременчуцького читача Кармазина та Бантиша-Каменського (видане під архаїчним псевдонімом «Подгородній старожил» у Кременчуці 1891 р.), «Историко-археологический очерк бывшаго Пивогорского монастиря…» читача Антоновича священика Олександра Матченка (видана в Кременчуці 1891 р.), статтю про місце Куруківської битви 1625 р. дописувача славнозвісного в історії української історіографії часопису «Киевская Старина» – крюківського священика В.Никифорова (видана на сторінках «КС» у №4 за 1885 р.).

Унікальні матеріали з історії місцевого краю в перші десятиліття ХХ ст. були зібрані та опрацьовані дослідниками, які гуртувалися навколо Полтавської та Катеринославської губернських архівних комісій. Утім, їх видання все ж дають найбільше інформації про вже посткозацькі – новоросійські та малоросійські періоди в історії Кременчуччини.

Певні здобутки мав і місцевий краєзнавчий рух 20-х рр. ХХ століття. Слід зазначити, що і він великою мірою був дирегований зі шпальт «столичного» (республіканського) київського часопису «Краєзнавство» [12].

Після погрому 30-х рр. ХХ ст., який не обійшов жодного українського історичного осередку, академічний проект підготовки монументальної «Історії міст і сіл УРСР» на рубежі 60-х та 70-х рр. ХХ ст. дав нове дихання місцевому краєзнавству і на Кременчуччині. На жаль, він також зробив компіляцію, часто-густо зроблену навіть без посилання на джерела, стандартом для праць з місцевої історії (про відвертий плагіат та фіктивне співавторство, що так само розквітли буйним цвітом, багато писати, мабуть, не варто).

На творчість у стилі «ножиць та клею» у купі з популяризацією не кращого ґатунку грішили, зокрема, як колективна праця кременчуцьких краєзнавців «Нарис історії Кременчука» (Кременчук, 1995 р., де розділи про події до ХІХ ст. готував В.Юшко), так і (меншою мірою) праця знаного фахівця з історії революційного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., професора-кременчужанина Льва Євселевського «Історія Кременчуччини до ХІХ століття» (Кременчук, 1995).

Якщо характеризувати сучасний стан краєзнавчих досліджень на Кременчуччині поза межами Кременчука, то найкраще в означених географічних межах ведеться розробка тем, пов’язаних з Дніпропетровськом (як центром нинішньої області та колишньої губернії та історичної Новоросії). Безперечно, на цьому позначилась наявність тут великого університетського осередку (який, буває, дозволяє собі й підкорення столичних інституцій [13]).

Найбільш безвідрадна ситуація на кіровоградській частині Кременчуччини. На Полтавщині новими наробками щодо цікавого тут періоду сьогодні хизуються хіба археологи [14], хоча якісь поодинокі «пробудження» інтересу до місцевого минулого (хоча й переважно в історико-публіцистичній чи пак міфологічно-легендарній формі) можна відзначити, скажімо, в Глобиному [15] (можливо, тут грає роль статус райцентру), Біликах [16], Бугаївці [17] та Комсомольську (який, здається, претендує на багату Келебердянську спадщину). На Черкащині сам історичний гетьманський Чигирин з Суботовим у купі хіба з Мотронинським монастирем, здається, ще міцно затуляють іншу історичну Чигиринщину.

Насамкінець зауважу, що це дослідження було б куди менш цікавим та інформативним без величезного комплексу спеціальної фахової (і не лише історичної) літератури, яка загалом не мала на увазі представлення минулого Кременчуччини у цілісному вигляді. Багатогранність і «несподівана корисність» почерпнутих звідти фактів дозволяє цілком оптимістично оцінювати перспективи подальших кременчукознавчих досліджень на засадах розширення їх компаративістичних обріїв.

Ad fontes

Традиційний для професійного історика заклик «До джерел!» у випадку даного дослідження має додаткову вагу, оскільки, як було зазначено в попередньому історіографічному нарисі, досі існують величезні «білі плями» у представленні минулого Кременчуччини як за просторовою, так і хронологічною шкалою виміру. Особливо тут не пощастило XVIII ст., хоча за багатством та рівнем збереження джерельних комплексів, воно значно виграє на тлі попередніх ХVI та XVII століть.

Безумовно, тут багато важить та обставина, що класичний український історичний «гранд-наратив» так і не був ніколи доведений до останнього вікового відтинку раннього модерну (М.Грушевський, як добре відомо, в монументальній «Історії України-Руси» зупинився на 1658 р.). Досить численні принагідні опрацювання окремих тем та проблем, пов’язаних із XVIII ст., не можуть вважатися справді адекватною заміною. Відтак, саме під час роботи з джерелами, що походили з цього століття, мені найчастіше доводилось відчувати себе джерелознавцем-першопрохідцем (чи то першочитачем), аніж досвідченим історіографом.

Основні джерельні знахідки походять з фондів Центрального державного історичного архіву України в м.Київ (ЦДІАУК) та Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (ІР НБУВ), хоча окремі документи мені пощастило знайти й у Головному архіві актів давніх у Варшаві (AGAD – Archiwum Glówny Aktow Dawnich w Warszawi). Це, зокрема, свідчення про похід козаків (у т.ч. кременчужан) 1653 р. на Мозирщину, привілей Кременчуку короля Яна-Казимира 1659 р., привілей-надання на Кременчуцьке староство від короля Яна ІІІ Собеського 1689 р. та деякі картографічні матеріали ХVIII ст. про Надтясминське прикордоння.

У ЦДІАУК найбільше матеріалів для цього дослідження було почерпнуто з фондів 51 (Генеральна військова канцелярія), 59 (Київське губернське правління), 102 (Миргородська полкова канцелярія), 103 (Миргородський полковий суд) та 127 (Київська духовна консисторія). Окремі документи походять також з фондів 52 (Генеральна скарбова канцелярія), 55 (Канцелярія міністерського правління), 56 (Генеральний військовий суд), 57 (Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр.), 64 (Сотенні канцелярії Лівобережної України), 229 (Кіш Нової Запорізької Січі), 269 (Канцелярія гетьмана К.Розумовського), 1104 (Київська гарнізонна канцелярія), 1501 (Похідна Генеральна військова канцелярія), 1632 (Комісія економії). Зауважу, що опрацьовані мною фонди та окремі документи становлять (особливо щодо ХVIII ст.) хіба верхівку того «айсберга» джерел, що можуть бути ще залучені до подібних досліджень.

В ІР НБУВ опрацьовувались матеріали фонду І (збірка О.Лазаревського); фонду ІІ: виписки (із збірки Історичної Секції Історично-Археографічного інституту УАН) з матеріалів Бєлгородського столу за 1660-1667 рр. (спр.15401-15424) та Розрядного приказу різних столів за 1662 р. (спр.15544), збірки полковника Іллі Новицького (№1 – спр.13960-14039 за 1680-1697 рр., №2 – спр.14040-14171 за 1670-1696 рр., №3 – спр.14172-14288 за 1679-1696 рр., №4 – спр.14289-14460 за 1679-1697 рр., №5 – спр.14462-14664 за 1679-1697 рр., №6 – спр.14664-14816 за 1680-1699 рр., а також спр.14500-14599); фондів Х та 113 (робочі нотатки М.Ткаченка) тощо.

Зрозуміло, що велику кількість матеріалів досліджено за вже видрукуваними джерелами [див. Бібліографію наприкінці цієї праці.], значна частина з яких ніколи не залучалася до праць з історії Кременчуччини. Причому спростовано чимало викривлень у тлумаченні деяких таких джерел, що траплялися у творах, які належать до попередньої історіографічної традиції.

Окремі джерельні знахідки я порахував можливим подати в Додатках до цієї праці. Вони хіба почасти можуть замінити хрестоматію з історії Кременчуччини, проект видання якої мені не вдалося реалізувати із незалежних від окремого дослідника обставин. На жаль, за видавничими обставинами, я мусив відмовитися від розміщення на сторінках книги ілюстративних матеріалів, які мав у своєму розпорядженні.

* * *

Наприкінці своїх «Вчених нотаток» я бажав би висловити вдячність за підтримку цього мого позапланового проекту адміністрації Інституту історії України НАНУ і зокрема особисто його директорові, академіку В.Смолію (без благословення якого я, безумовно, не став би «затягуватись» на той тривалий термін, який був необхідний для створення цієї праці).

Окремо я маю подякувати також програмі Міжнародної школи гуманітарних наук Східної та Центральної Європи (під егідою Ośrodka Badań nad Trdycją Antyczną Uniwersytetu Warszawskiego та Fundacji Instytutu «Artes Liberales»), яка уможливила мою працю у варшавських архівних та бібліотечних установах.

На жаль, нема за що подякувати жодним офіційним та інституційним чинникам самої Кременчуччини, які виявили традиційну байдужість до підтримки цього проекту. Утім, я вдячний окремим кременчуцьким колегам, зокрема А.Лушаковій, за корисні поради і консультації, які стали мені у нагоді. Дякую я й іншим своїм колегам та друзям (як з Києва, так і поза ним), які в різний час та в різноманітних формах підштовхували мою працю і зрештою спричинилися до постання цієї книги.

Примітки

1. Див. наприклад: Занфірова Н. З побуту Кременчуччини (Село Куцеволовка) // Краєзнавство. – 1928. – №4; чи ось приклад російськомовної кальки: Половой-Полянский К. Вооруженная борьба с деникинцами на Верхнеднепровщине и Кременчугщине (Из воспоминаний) // Летопись Революции. – 1926. – №6. – С.86-98.

2. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку ХVIII ст. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн.24. – К., 1929. – С.55.

3. Я цілком поділяю висловлену нещодавно тезу С.Леп’явка про те, що «українська історична наука повинна до кінця пройти етап накопичення і засвоєння критичного масиву фактів (нині у формі своєрідного «стихійного позитивізму») і лише тоді буде у змозі повноцінно засвоювати будь-які нові методології» (див.: Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.12).

4. Бродель Ф. Средиземное море и средиземноморский мир в эпоху Филиппа ІІ. – Ч.1. – М., 2002. – С.15-23.

5. Хоча досвід французької школи «Анналів» є чи не найкраще відомим «західним» методологічним продуктом (з якого є вже навіть навчальні посібники, див.: Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ століття. – Львів, 2001) помітних конкретно-історичних опрацювань українського історичного матеріалу за «взірцями», запропонованими «анналістами», я пригадати не можу.

6. Див.: Нові перспективи історіописання/ За ред. П.Берка. – К., 2004. – С.146.

7. Барвистий огляд таких експериментів див.: Берк П. Історія подій і відродження наративу // Нові перспективи історіописання. – С.344-363.

8. Докладний нарис становлення історичної регіоналістики в Україні див.: Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуальної аналізу. – К., 2001; Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К., 2003.

9. Див.: Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – К., 1896. – С.34-203.

10. Див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст. (1715-1774). – Одесса, 1886; Його ж. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1881-1886 (Вип.1-10) та ін.

11. Особливу цінність для мене мали матеріали Ф.Макаревського, див.: Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Дн-ськ, 2000 (репринт з Катеринославського видання 1880 р.).

12. З ним зокрема були пов’язані кременчуцькі автори невеличкої історичної довідки про місто, див.: Молоків-Журський П.П., Нечаєв М.М., Рождественський С.М. Кременчук. – Кременчук, 1929.

13. Щойно один з таких «засланих козачків» подарував нову працю з локальної історії, див.: Мицик Ю.А. Царичанка козацька: До 400-ліття заснування Царичанки. – К., 2004. – 85 с.

14. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Мироненко К.М., Кракова І.В., Тітков О.В. Старожитності Кременчука. Археологічні пам’ятки території та округи міста. – Полтава-Кременчук, 2004. – 160 с. + 4 табл.

15. Сорокопуд І.О. Глобине: від хутора до міста. – Глобине, 2003 – 334 с. (праця ця, щоправда, створена не істориком і має більше спільного з панегіричним, аніж історіографічним жанром). Див. також праці цього автора про селища Погреби та Пузикове: Сорокопуд І. Погреби: вчора, сьогодні, завтра: Історично-публіцистичний нарис. – Глобине, 1997. – 78 с.; Його ж. Пузикове реформується: Історично-публіцистичний нарис. – Глобине, 1998. – 127 с.

16. Лата А.Т. Білики: історичне минуле в документах, спогадах і художніх творах: Історичне дослідження. – К., 2002. – 187 с. (вже 4-е доповнене і доопрацьоване видання).

17. Ткаченко П.А. Село моє: (Сторінки з історії села Бугаївки на Полтавщині). – Глобине, 2001. – 120 с.

Опубліковано : Вирський Д.С. Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 8 – 20.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 8866

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.