Логотип Мысленного древа

МЫСЛЕННОЕ ДРЕВО

Мы делаем Украину – українською!

НАУКА

ОБРАЗО
ВАНИЕ

ЛИТЕРА
ТУРА

Письмо на сайт
Версия для печати
Лента новостей (RSS)
Наука / История / Купола : исторический альманах / Купола, вып. 5 (2008 г.) / Рассказ о происхождении табака

Рассказ о происхождении табака

«В вагоне железной дороги мне удалось подслушать новый и совершенно оригинальный по содержанию, предлагаемый здесь, рассказ о происхождении табака.

Седой дид, окруженный пятью или шестью случайными дорожными знакомцами, важно ведет беседу и рассказывает что-то видимо интересное, судя по всецело овладевшему всеми слушателями вниманию, старавшимися не проронить ни одного слова. Беседа, заметно, началась давно и все в духе нравоучительно-религиозном. Настала пауза, рассказ окончен. Рассказчик замолк и застыл в раздумий, упершись подбородком на палку, которую все время держал в руках и, полузакрыв глаза, как бы задремал от усталости. Слушатели, находясь под сильным впечатлением только что слышанного, тоже молчат, каждый сам про себя что-то обдумывая.

Сбор табака в южной России (иллюстрация из журнала «Нива»)

Сбор табака в южной России (иллюстрация из журнала «Нива»)

Так прошло минут пять. Сидевший рядом с дидом молодой парень первый пришел в движение. Вынул их кармана кисет с табаком, развязал его, достал оттуда сильно скомканную давно прошедших годов исписанную толстую писчую бумагу, сильно испачканную чем-то сальным и, делая из нее традиционную цигарку, тяжело, во всю грудь, вздохнул и проговорил, ни к кому не обращаясь, а как бы в раздумий, относясь лично сам к себе: «Ось і це, кажуть, теж гріх, та ще й не аби який малий»? Взоры всех остальных, как по команде, вопросительно обратились на дида, в надежде сейчас же услышать его авторитетное, по поводу этого, мнение, при том, может быть, подтвержденное, как доказательством, каким-нибудь, вроде предыдущего, рассказом. И действительно, они не ошиблись.

Дид долго себя ждать не заставил и, как бы подчиняясь общему молчаливому желанию, оживился, поднял голову, обвел всех глазами и с какою-то торжественною ноткою в голосе резко и громко проговорил: «І нема у цьому ані гріха, ані спасіння». Сказал и замолк, снова понурив голову, как бы собираясь с мыслями. – «А чому так, так ось через що. Бач, кажуть гріх й кажуть ті, що нічого не знають. Чули вони, що щось, хтось, десь дзвонив, але хто й де – їм це й байдуже. А було воно ось як. У давню давнину, ще далеко не за пам’ятку не те що батьків або дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид. Був у нього один-одним син на ймення… от і забув… це лихо, й пам’ятав, кажу, а тепер забув! Якесь чуже. Опісля, може, нагадаю, то скажу.

Була ще у того царя Давида, проміж іншою челяддю, дівка, цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї не було в усьому царстві тому, ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж, що в неї й вкохався отой, що казав царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслаб так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже, й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так, то й так.

Прийшов такий час, що обідати. Звуть й його, звичайно до гурту. Каже, нічого не хочу, не навернусь до страви. Не йде. Почув таке батько Давид й каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, видислала б синові хоч би печене яблучко; може б він з’їв легенького задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч й хворому, бути без ніякої страви, бо здоровий, та й то охляне, а він й подавно». Послухалась та вволила його волю й зараз заходилася, спрягла двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку й, покликавши ту красуню, звеліла їй віднести те до сина. Понесла та.

Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати, поки поїсть, щоб, бач, тоді посуд взяла, а сам тим часом покликав вартового москаля, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому приказ найпильніше стерегти двері й нікого не пускати до нього, та тоді й нумо з тією дівчиною женихатися. Оттаке то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на увесь двір й прямісінько майнула до царя Давида жалуватися. Вислухав її та й жаліючи сина свого, бо у старовину хоч не так було, як сього часу, але, як ось бачите, й життя рішали, каже й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала, а він вже її нагородить і грішми, й усім.

Боявсь, бач, більш вогню тих суддів, щоб вони, не дай Боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться, що він царський син, а потягнуть судити. Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло; бо як би один або два знали, то воно може б й теє, а то хиба їх мало було тих, що бачили, як дівка, з розскусьдженим волоссям та плачучи, від царевича бігла; зараз втямили, що воно це за річ, й розблаговістили по усіх усюдах. Язик, мовляв, без кісток. Дійшло таки діло й до суддів. Дізналися таки й зараз зрадили.

Давай його, кажуть, сюди! Будемо судити, й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо провина, бач, велика. По цим скарали й поховали за городом на степу, наче якого розбишаку. Що ж ви думаєте? Зробилася після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею й не зроблять. Нічим її й не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через неї та згубили чоловіка, та ще й не аби якого, а царського сина. Тільки на світ начне благословляться, то вона вже й чимчикує за город на могилку.

Упаде пластом на неї й тужить й розливається, аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просить все його, щоб простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять й ллються на землю. Поливає ними вона щодня ту могилку. Від того й виросло там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й молить Бога: Господи, каже, коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене давить, то зроби так, щоб це зілля, котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди усього світу. Звернув увагу Господь на її молитву й зробив так, як вона прохала, й полюбили його усі люди, які є на землі. Ось як воно було!

А через що пішла така назва цьому зіллеві, так ось через що. Була у тієї дівчини маненька собачка – цуцик, ось з тих, як і тепер вони у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Оттак й на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там і товче його. А дівчина й прогонює його все відтіля, щоб не шкодило, й по цим на його: – тю, – тю, – тю, – тю, – тю, кричить. Ось через що й пішла тютюном ця трава зватися. Бач як! Адже ж так!? – обратился дид к слушателям и не получив никакого ответа, ни подтверждения, ни отрицания, а одно упорное молчание, успокоился и продолжал: «От тепер й розсудіть самі, чи воно гріх, чи ні! Нема ніякого ані гріха, ані спасіння!».

Автором этих двух публикаций в журнале «Киевская старина» является украинский писатель, историк и этнограф Александр Михайлович Катрухин (1859-?), известный под псевдонимами Катренко и Кирпатый.

О нём Иван Франко писал: «Катренко – ученик Достоевського… Читаючи його оповідання, ми переживаємо ті тяжкі моменти утиску, безнадійності, руйнування людських сил і людських надій, які в ту пору переживала вся Росія».

«Киевская старина» 1890 № 8

Предыдущая статья | Перечень статей | Следующая статья

Понравилась страница? Помогите развитию нашего сайта!

© 1999 – 2019 Группа «Мысленного древа», авторы статей

Перепечатка статей с сайта приветствуется при условии
ссылки (гиперссылки) на наш сайт

Сайт живет на

Число загрузок : 1922

Модифицировано : 18.08.2012

Если вы заметили ошибку набора
на этой странице, выделите
её мышкой и нажмите Ctrl+Enter.