Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Купола : історичний альманах / Купола, вип. 5 (2008 р.) / Тлумач мистецтв

Тлумач мистецтв

Вікторія Головченко

Музей історії міста Києва

Ім’я Адріана Вікторовича Прахова назавжди пов’язане з Києвом через найвизначніші пам’ятки – Кирилівську церкву, Святу Софію, Володимирський собор. Вивченню та оздобленню їх він присвятив найкращі роки свого життя. Для нього, петербуржця за народженням, та його родини Київ став рідним містом.

У роки молодості Прахова мистецтвознавство як самостійна галузь науки тільки народжувалася. Санкт-Петербурзький університет, де він навчався на історико-філологічному факультеті, вперше в Росії на початку 1870-х років запровадив кафедру історії та теорії мистецтв, і першим, хто прочитав у 1874-му лекцію з нової дисципліни, був А. В. Прахов. Він якраз повернувся після кількарічного перебування в Європі для слухання лекцій і знайомства зі світовими творами мистецтва. Кафедра стала колискою вітчизняного мистецтвознавства, звідки вийшли такі визначні постаті, як Никодим Кондаков, Андрій Сомов, Дмитро Айналов.

Адріан Прахов змолоду цікавився мистецтвом і виявляв неабиякі здібності до малювання. Ілля Рєпін, який товаришував з ним в роки свого навчання в Академії мистецтв, якось, вже по смерті свого друга, згадував, як йому в студентські роки необхідно було представити на виставку ескіз на відомий біблійний сюжет «Побивання немовлят». Не відчуваючи себе впевненим в історичних реаліях давнього Єгипту, він збирався відмовитися від написання роботи і поділився цими думками з Праховим. Той промовчав, а згодом піднявся до своєї кімнати, щоб йти працювати, як він завжди робив. Наступного дня Рєпін отримав від приятеля майстерно виконаний ескіз.

А. Прахов, І. Рєпін та М. Мурашко. 1883 Інтер'єр Володимирського собору в Києві
А. Прахов, І. Рєпін та М. Мурашко. 1883 Інтер'єр Володимирського собору в Києві

Художник довершив його в кілька прийомів і віддав на розсуд комісії. Результати перевершили всі очікування – робота отримала срібну медаль Академії, яку Рєпін через багато років повернув сину Прахова – Миколі.

Неабиякі художні здібності, тонке відчуття духу мистецького витвору, багатий досвід, набутий через безпосереднє знайомство з пам’ятками, зробили згодом з Адріана Вікторовича чудового стилізатора. Це вміння допомогло йому пізніше в роботі над ескізами мармурових іконостасів у Володимирському соборі, Кирилівській церкві та в інших декоративних роботах у нових або реставрованих церквах, які довелося виконувати.

Рєпін не випадково опинився в колі спілкування Прахова, в тому числі і родинного. Бабця майбутнього мистецтвознавця, уродженка Могильовської губернії, Євдокія Василівна залюбки влаштовувала в Петербурзі сімейні вечори, де лунали українські та білоруські пісні, жарти, мова. Тому і киянин Микола Мурашко, і колишній мешканець Чугуєва Ілля Рєпін почувалися тут своїми.

У Петербурзі, в родині професора К. Люгебіля, Прахов познайомився зі своєю майбутньою дружиною Емілією Львівною Лестель-Мілютіною, натурою чутливою, артистичною, чудовою піаністкою, яка стала матір’ю їхніх трьох дітей і гостинною хазяйкою й окрасою відкритого, богемного прахівського дому.

Проте хвороба очей, головний біль, що його викликали тривалі заняття живописом, стали на заваді на шляху до професійних занять мистецтвом. Тому Адріан обрав історію та теорію мистецтв. А головним засобом набуття необхідного досвіду, як тоді, так і зараз залишалися довготривалі мандри за кордоном з метою вивчення давніх пам’яток, витворів мистецтва безпосередньо на місці їх створення. Отже, після закінчення університету Прахов помандрував до Європи. Мюнхен, Париж, Берлін і, нарешті, – Італія – Мекка всіх художників-початківців та мистецтвознавців.

Тут відбулося знайомство з родиною Мамонтових, яке продовжувалося усе подальше життя (Савва Мамонтов у 1873 році хрестив сина Миколу), Василем Полєновим, Марком Антокольським. Після повернення за кілька років до Петербурга, Прахов читав лекції в університеті, редагував художній відділ журналу «Пчела», продовжував вивчення вже вітчизняних пам’яток церковного мистецтва в Ростові, Ярославлі, Владимирі, Угличі.

Київ як колиска східнослов’янського християнства не могла не привабити молодого вченого своїми тоді ще мало дослідженими давніми храмами. На початку 1880-х років він очолив реставраційні роботи в Кирилівській церкві, і результатом стало відкриття фресок XII століття; трохи згодом працював у Софійському соборі. До безпосередньої дослідницької роботи в храмах додалися лекції в Київському університеті, де відкрилась кафедра історії мистецтв. З цього часу життя А. В. Прахова нерозривно поєдналося з Києвом.

Але найголовнішою справою життя стало керівництво опорядженням щойно збудованого Володимирського собору. 1882 року будівельні роботи в храмі були майже закінчені і постало питання про подальше прикрашення інтер’єрів. Київське церковно-археологічне товариство запропонувало виконати оздоблення у візантійському або давньоруському стилі. Прахов за рік надав на розсуд Товариства свої ескізи мармурових іконостасів і ківорія, але вони не сподобалися його членам. Проте робота художника-мистецтвознавця отримала палку підтримку з боку Петербурзького археологічного товариства, і 1885 року він стає керівником внутрішнього опорядження храму і входить до складу Комітету з будівництва. Завдячувати цьому Прахов мав близькому знайомству з міністром внутрішніх справ графом Толстим, знавцем церковної археології, з сином якого напередодні здійснив мандрівку на Схід.

Величезна робота по Володимирському собору виявила неабиякі організаторські здібності митця. «Там, де з’являвся Прахов, вирувало життя і неможливе ставало можливим», – писаву спогадах Михайло Нестеров. Аби не віддавати розписи собору на поталу «німцю-підрядчику Шульцу», як образно казав Прахов, до роботи він запросив найкращих живописців, вже відомих своїми новаторськими творами з релігійної тематики – Віктора Васнецова і Нестерова. Саме на Васнецова, якого Прахов раніше залучав до написання фресок Московського історичного музею, припала левова частка розписів – 15 картин і 30 окремих фігур. Михайло Нестеров, автор уже широко відомого на той час «Видіння отроку Варфоломію», став автором 16 художніх постатей в храмі.

Трохи згодом приєдналися брати Сведомські та Вільгельм Котарбінський, які все ж таки почувалися більш чужинцями у цій роботі. Прахов жартома називав Васнецова та Нестерова «грецькими» живописцями, а Сведомських та Котарбінського «фряжськими». Справжнім «відкриттям» Прахова став молодий Михайло

Врубель, який ще студентом Академії мистецтв працював у Кирилівській церкві над поновленням давніх фресок, а під час робіт у Володимирському соборі Прахов запропонував йому зробити ескізи окремих сюжетів. Проте вони видалися членам Комісії з будівництва надзвичайно сміливими і далекими від церковного канону і були відхилені.

Іконостас жертовника головного алтаря Володимирського собору Князь Володимир
Іконостас жертовника
Володимирського собору
Князь Володимир

Початок робіт у соборі, приїзди відомих митців розбурхали по-провінційному сонне життя південного Києва. Навколо дому Прахова, який майже на десять років перетворився на своєрідний «мистецький штаб», а сам керівник став «отцем-командиром» для художників, вирувало мистецьке життя. Це був і салон, і готель с «табльдотом», і місце душевного спочинку, а для декого і любовного хвилювання. Душею дому була, як завжди, Емілія Львівна, а «тихим ангелом» – молодша донька Олена (Льоля) – дбайлива господиня, весела дотепниця, а до того ж неперевершена вишивальниця, якій належить авторство плащаниці для Володимирського собору. Чудовий портрет Олени Прахової залишив для нащадків В. М. Васнецов (він зберігається у Третьяковській галереї).

Роботи в соборі не залишали байдужими киян, викликали постійну зацікавленість. Нарешті 20 серпня 1896 року з надзвичайною урочистістю, в присутності імператорської родини, відбулося освячення Володимирського собору. З почуттям виконаного обов’язку Прахов міг повертатися до Петербурга, де його чекала кафедра і вдала подальша кар’єра. Йому навіть пророкували пост віце-президента Академії мистецтв.

У 1901-1907 роках Адріан Вікторович редагує журнал «Художественные сокровища России», пише статті, читає лекції… Життя Прахова обірвалося у 1916 році під час лікування в Ялті, йому тільки-но пішов 71-ий рік. «…Талановитіша людина, блискучий вчений і все ж таки дилетант за своєю натурою», – писав про друга Ілля Рєпін.

Можливо, це й справді так, але кабінет вченого завжди був трохи затісний для нього.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3918

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.