7

Юрій Клен

Проклинаю віщий і пророчий,

посланий від Бога дар.

Все, що громом в віддалі гуркоче,

всю грозу незримих кар,

що століттями десь наростала

і в печерах гір гула,

клекіт, ледве стримуваний, шалу,

вітер чорного крила, –

все в моїх глибинах потаємних

віддавалось, як луна.

В скаргах і погрозах надаремних

все я вичерпав до дна.

Побратавшись між руїн зі псами,

поріднившись з кодлом сов,

вивши на пожарищах ночами,

прагну славити любов,

захотів тепер благовістити

людям про новий едем.

Але сиплються метеорити

сторозпаленим дощем.

Знов погрози, вихорі і крики

в мозок мій луною б’ють,

вже клекочуть стоязико

в горлі, полум’ям гудуть.

Знову з нього точаться потоком,

щоби повінню рости,

вдруге водами страшного року

заливаючи світи.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 252 – 253.