Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Четверта границя

На білому коні

Четверта границя

Улас Самчук

Душе моя,

Чого ти сумуєш…

Шевченко («Сон»)

Медовий місяць «визволеного» Львова, з його тризубами, печатками, прапорами, здається, кінчався, дні починали бути тривожними і навіть загрозливими. Казали зняти прапори і тризуби, а з тим виникли небезпідставні чутки, що наша чудова Галичина і на цей раз мала б бути приділена не до свого основного пня, хоч би у вигляді такого окультичного «райхскомісаріату», а залишиться далі в ролі провінції так званого Генерального Губернаторства і що невдовзі на колишньому габзбурзько-романівському кордоні має воскреснути відома архаїчна лінія, яка ще раз поділить нас на дві партикулярні галузі і стане меридіаном схід-захід на віки вічні, як вислів сили і злорадства переможця.

Для мене особисто це поставала ще одна, засадничо третя, нелегальна межа, яка перетинала мені путь до Києва, якої я не мав права переступити, але яку я переступити хочу і мушу.

Ширились вірогідні чутки, що станеться це вже в найкоротшому часі і що нам з заходу нелегко буде з цим упоратися, бо німці, мовляв, прийшли до переконання, що Україна «мейд ін Москау» так прекрасно спрепарована і знечулена на кожне поневолення, так ідеально знейтралізована національно, що це якраз відповідає і їх власній політиці, а тому впускати туди наш націоналізм західного, динамічно-безкомпромісового типу, не є в їх інтересі.

Так думали німці, але не так думали ми. Ми мусимо там бути будь-що-будь, і то негайно. По свіжих слідах війни. Ще перед Києвом! На Волинь! До Рівного! Житомира! Щоб чужа адміністрація нас там уже застала.

І саме з приводу цього, на нашому многолюдному мешканні, на вулиці Тарнавського, з четверга на п’ятницю, 31 липня на 1 серпня, відбувається цілонічна хвилююча нарада нашої культурницької групи. До Львова прибув Сеник і Сціборський, виявилися якісь можливості локомоції, і ми маємо вирушити в дорогу. І то вже завтра.

Олег Ольжич поквапно ділить нашу групу на дві частини: Рогач, Штуль, Коваль, я і ще кілька, яких уже не пригадую, мали б уже завтра о шостій годині рано від’їхати, а друга група з Оленою мала б зістатися у Львові аж до виклику.

Але з цим поділом рішуче і остаточно не погоджується Олена. Як? Вона лишиться тут? «Сама»? У той час, коли «там»… І т. д., і т. д. О, ні! Ніколи! Її бурхлива, вибухова природа виходить з берегів, її невелика кімната повна шуму, вона веде завзятющі бої і переговори зо всіма членами групи, доводить, що це цілковитий нонсенс, мобілізує опінію всієї нашої армії, вимагає справедливості. Ольжичеві дістається першому, і то найбільше. Як він сміє лишати її тут в той час, коли там… Що значить війна? Яка там небезпека? Що за труднощі? Які мають бути вигоди? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків? Ні і ні! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!

Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а самий фронт. І там можна сподіватися поважних ускладнень і не менш поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинилася, я, не дивлячись на свої зобов’язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг підтримувати Олену, дарма що вона виразно від мене цього вимагала. Я тримався збоку, нейтрально, мов би безучасно.

Але біля другої години ночі вона покликала і мене до свого генерального штабу. Застав її в сльозах, що з нею могло також трапитися, не зважаючи на весь її волюнтаризм. Головну, бурхливу кризу вона, здавалося, вже перейшла, виглядала, як море, після бурі – лагідно, по-своему ніжно і по-своєму зворушливо. Говорила докірливим, злегка прохальним тоном, докоряла, чому я забув наше домовлення на Сяні і не підтримую її вимоги, що вона, мовляв, тут «сама» буде робити, повторюючи ще раз і ще раз усі свої аргументи. На закінчення альтернативне питання:

– Скажіть мені: ви за мене чи проти мене?

– Але ж, Олено! Розуміється! За вас! Завжди! Був, є і буду!

– В такому разі мусите вплинути на Ольжича, щоб він змінив своє рішення.

Іншої ради не було, я погодився «вплинути», до певної міри це мені вдалося, але Ольжич був помітно не в дусі і враз заявив, що добре, що гаразд, що Олена їде, але тут треба також комусь лишитися, і тим кимсь має бути моя особа.

Пізніше Олег мені казав, що це не була примха, а єдиний засіб затримати Олену тут, бо в цей час для неї там рішуче не було місця.

І він не помилився. Почувши це рішення, Олена на півслові повернула напрям своєї бурі, раптом змінилася, безпосередньо і зворушливо-щиро вона зняла ще більший лемент, але вже в іншому напрямку, заявила, що це кпини над нею, що вже третя година ночі, о шостій треба виходити, у неї нічого не зібране, нічого не спаковане, вона не виспана, перемучена. Не помогли ніякі зойки її друзів, що це все буде без неї зроблене, що вона не мусить нічим турбуватися, що будуть випрасувані її сукні і спаковані її капелюшки. Ні і ні! Вона рішуче відмовляється їхати, на що Ольжич лише вдоволено, під ус, посміхався.

Раненько, о п’ятій годині, всі призначені до походу зривалися, хапали свої наплечники і зникали, щоб на шосту бути на призначеному місці… Всі, за винятком… нас з Оленою. Весь курйоз цієї гротескової сцени полягав у тому, що ми були призначені бути «там» першими, а вийшли останніми, а по-друте, доля хотіла, щоб це метушливе підприємство закінчилося взагалі великим, круглим зеро. Бо десь біля години першої дня всі наші хоробра мандрівці щасливо зо всіма своїми наплечниками, повернулися на старе, загріте місце. Повний крах. Обіцяний автомобіль, що мав одвезти наше товариство в землю обіцяну, спонтанно, Бог знає чому, не появився, і з ним розвіялися всі наші надії. Це ж, розуміється, був якийсь військовий тягарник, за якусь літру горілки, а з таким могло трапитися, що хочете…

Це одначе не лишилося без наслідків, особливо щодо нашої з Оленою дружби. Ми, правда, опісля щиро сміялися, пригадуючи різні подробиці буревійної ночі, але разом з тим з Оленою щось таке сталося, чого з нею раніше не бувало. Вона іноді ставала несподівано подразненою, нелогічно придирливою, безпричинно невдоволеною. Завжди педантично чепурна, вона, здавалося, почала себе занедбувати, як також менше перебувати в моєму товаристві. А один незначний епізод, здавалося, зовсім попсував наші взаємини.

Одного разу, з волі Ростислава Єндика, я мав відвідати одну фабрику взуття, де директором був приятель Єндика і де я міг роздобути кілька пар цього цінного на ті часи товару. Я запропонував цю можливість також Олені, вона, розуміється, охоче погодилася, і ми урочисто поїхали трамваєм кудись на край міста, не застали директора на місці, мусіли зачекати, а між тим, як звичайно, вели різкі розмови, у яких я мав фатальну необережність торкнутися найвразливішого місця моєї чудової приятельки, тобто я дозволив собі зауважити, що вона останнім часом почала себе занедбувати. Наслідки – presto і furioso. Що значить занедбувати? Де нема навіть порядного дзеркала. В дорозі! І пішло, і пішло…

Я був бідний. Просив вибачення, намагався змінити тему, але де там. Злива обвинувачень, докорів, скарг, жалів. З приватного перейшли на загальне. Товариське, організаційне, принципове. І коли б не директор фабрики, який несподівано появився і обірвав нашу коломийку, хто зна, як далеко це зайшло б, бо все почало виглядати на істерику, при чому чітко різьблені уста моєї прекрасної Феміди погрозливо здригалися, і все разом віщувало шторм.

Але як тільки ми перейшли до складу і перед нами виринула ціла купа різноманітного взуття, Олена на дивовижу дуже швидко змінилася. Чорні хмари розвіялися, і виглянуло сонце. Вона почала старанно вибирати щось для себе і свого Михайлика, якого вона ніколи і ніде не забувала, використовуючи мене як експерта цієї процедури, а ще згодом, обвантажені, як вона казала, «дарами вдячного населення», ми верталися трамваєм до нашого мешкання, дружньо і весело розмовляючи про різні справи наших примхливих буднів. Я мав повне право допускати, що наш конфлікт вичерпано, і він вже забувся.

Одначе дома, при інших, Олена знову чомусь пригадала нашу нефортунну дискусію, виник новий діалог, який ступнював до такого піднесення, що я не витримав і демонстративно вийшов до другої кімнати, навіть, як це в таких випадках водиться, тріснув при цьому дверима. Я був поважно збентежений, не розумів її настрою і її інтенцій, не знав, що з цього може вийти і як цьому помогти. Невже ось так несподівано і ганебно мала б закінчитися наша прекрасна дружба, яка зародилася у таких незвичних умовах? Намагався заспокоїтися, обернути все у жарт і знайти вихід. Але поки що виходу не було. Так зле, так дуже зле…

Але нема злого без доброго. По-перше, це дало мені спонуку поважніше зайнятися справою мого виїзду на схід власними силами. Перебування у цьому, без сумніву патріотичному і чесному товаристві, більше романтичному, як діловому, починало мене поважно нудити і навіть непокоїти. Минали такі винятково прекрасні дні, і то минали безвислідно. Це наводило мене на мою стару думку, що при певних умовах я сам міг би зробити значно більше, ніж ціла наша чесна кумпанія. Отже треба такі умови знайти…

Отже на Волинь! І то самотужки. Не чекаючи ніяких «організаційних засобів». Так само, як це було з Краковом… Вагався лише, чи пропонувати цю справу Олені, яка напевно за неї схопилася б, але на цей раз переважив намір їхати одинцем, приватно, сказати б, додому, до рідних, без політики і без шуму. Отже їду туди сам!

Хоча буря з Оленою так само несподівано і скоро минула, як і прийшла. Чорта хмара, блискавка, грім, злива і, диви, знову блакитне небо, знову сонце. Це Олена. Вже другого ранку, в суботу, коли ми зустрілися в кухні, вона, як звичайно, кокетливо і трішки лукаво посміхнулася, сказала, що погано спала, але все, мовляв, минуло і тепер «мусимо про все подумати поважно». Я саме було дістав запрошення від Блавацького до театру і першою моєю «поважною» думкою було запропонувати Олені їхати зі мною до театру. О! Розуміється! Це чудово! Їдемо! Що там дають? Гриця? Хай живе безсмертний Гриць! Захоплення моєї, на цей раз, Артеміди не мало меж.

І ми дійсно ще раз побували у театрі, ще раз разом сиділи у ложі Блавацького, ще раз втішалися грою артистів, ще раз пригадали і відчули нашу класичну, як казав Маланюк, «Препонтійську Елладу» Малоросію, зо всіма її мелодраматичними аксесуарами, з соняшниками, перелазами і іншим, і іншим добром нашого барвистого побуту… Настрій наш був, здавалося, рожевий, повний надій, але…

Але увага, увага! Ля-Пу! Надходзі! – як казало на початку війни, точніше – першого її дня, польське радіо, заповідаючи наближення німецьких летунів. Моя блискуча Артеміда почала негайно перевтілюватися в Феміду, як тільки довідалася, що я почав підготовку від’їзду на Волинь, а потому додав, що вже завтра їду на село з відчитом. Усе це було для Олени несподіванкою, а таких несподіванок вона не могла терпіти. Робити щось без її відома, «поза її плечима» було для неї незносним явищем. Перш усього дісталося порядно Ольжичеві за його нелояльність, а далі вже, розуміється, без кінця і краю сипалися блискавки і громи на мою бідну голову. Було б даремно їй перечити. Тоді кожне ваше слово1 не в лад, кожний звук – дисонанс, кожна думка – спротив.

Але моє рішення їхати на Волинь тверде, як діамант, і невмолиме, як фатум.

Випадок… В такі часи випадки заміняють плани… Отже випадок допоміг це рішення здійснити. На нашій Академічній несподівано появилася нова оригінальна, красочна поява: молодий, високий і стрункий, з провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника, добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно висловленою жовтосиньою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилося, що це був у власній особі, пізніше широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім’я Тарас Боровець, який очолював певну Поліську Січ і який, як це годиться справжньому отаманові, прибрав собі ще й отаманське імення, що звучало ясно і виразно – Тарас Бульба.

Явище, як казали класики, гідне богів, бо ж той гнучкий, з ясними ліричними очима нестерівського херувима отрок скорше надавався на послідовника сартрівського екзистенціялізму (що за карколомне слово!), ніж на товстючого, як його малюють, славного полковника і рубаку Запорозької Січі Тараса Бульбу, з його довжелезними вусами, довжелезною матнею і не менш довжелезною люлькою. Для мене, зіпсутого урбанізмом, уже саме слово отаман наводило своєрідні корчі дихальних органів, але на моїй чудовій батьківщині, де все ще шабля і шаблі, а в тому числі і «Чотири шаблі» Яновського, користалися винятковим культом пієтизму, слово отаман значило те саме, що батько, генерал і вождь, взяті разом, а тому без отамана не могло бути родини, війська, нації, а хто сказав, що модерний Бульба, який-небудь пра-пра-правнук свого оригіналу, мусить конче йти за Гоголем. Отаман сонарно, оптично, для шарму, і будьмо благорозумні: що б ми робили без Січі, без Бульби в часи барабанних римських кроків, сталевих танків і літаючих суперфортець?

Наше знайомство було коротке, зате бурхливе і корисне, бо я довідався, що пан отаман прибув просто з Волині, що від нього ще пахне рідними очеретами, що він має власну тритонову тягарівку радянської марки ЗІС, що вже післязавтра вертається назад до Січі і охоче візьме мене з собою.

Отже радості моїй, як кажуть, не було меж. Отже на Волинь! І вже найближчого понеділка. І без ніяких охів і ахів. А це значить – додому. І прощай мій чудесний, дорогий Львове, а разом вибач, що я проциндрив на твоїх чесних бруках таких гарячих пару тижнів, хоча що значить проциндрив, коли сумління моє чисте, бо ж це вперше я мав нагоду бачити і чути тебе безпосередньо, торкатися твоїх ран, твоїх престолів і побувати в тих місцях, де з болями і заїканнями родилося наше західне українство.

Моє прощання зі Львовом патетичне і зворушливе, як і личить чесному патріотові, використовувались ще останні добродійства пошти та розсилалося на всі боки, а передусім до Праги, листи, бо вже завтра переступалося кордон, за яким ніякої пошти не існувало, бо там ще димилися сліди епохальної війни і, як сповіщали алярмуточі вісті, вже почала діяти відома наша міжусобиця, як це і личить гордому русо-козацькому племені від Нестора Печерського і до днів наших. «Земля наша велика і обильна, але порядку в ній нема».

Ольжич реагував на моє підприємство ентузіастично, але наша богиня Олена розгнівалася вельми і зовсім зникла з мого зору. У неділю раненько я вже трясся селянською підводою, застеленою пасмугастим килимком, до тихого села Рудного біля Львова, весь день там промовляв, розмовляв, а вечором того ж дня, знов у Львові, старанно пакував свого рудого наплечника з наміром наступного дня, рано о сьомій, вирушити на вулицю Чарнецького, де мала на мене чекати славетна ЗІС отамана Бульби.

Бо такі льос випадл нам,

Же дзісь ту, а ютро там!

Бо такі льос дал нам Буг,

Же не вєми гдзє наш груб!

– співалося свого часу в шерегах армії Речі Посполитої, коли маршувалося в напрямку Заходу, що на карті світу визначає Європу в її есенційному розумінні, до якої тягнуло нас, як до чарівного джерела, де ми зможемо згасити спрагу пізнання життя планети… І от, пізнавши і використавши Захід, тепер з такою ж спрагою вертаєшся назад до праджерела свого буття, без огляду, в якому місці планети воно знаходиться. Всесвіт, планета, земля! Але поруч слово – Батьківщина… І молодість! Ненаситна жадоба і гострота почувань та полум’яно-жагучих вражень.

Цікаво, як зустріне Волинь – древня і сувора земля, свого неспокійного сина… І чи знає вона, що його неспокій – це бажання знайти слово про неї і сказати його світові. Про близьких і найближчих.

Сливе цілу ту ніч я почував себе друїдом під священним дубом, заклинаючи і викликаючи духи і видива з-перед чотирнадцяти років, проведених поза кругом родинного огнища. Кого ще там застану? Як виглядають старі дороги і стежки? Дерева? Будівлі? Не застану між живими багато рідних, а між ними найрідніших – батька і матері.

Можна пережити роки і роки, війни і революції, переїхати континенти, переплисти океани, перечитати гори книг, пізнати вулиці і перевулки Парижу, але такі назви, як Дермань, Рохманів, Обичі, Жолобки, Тилявка, всі ті немощені шляхи, всі врочюца і займиська сидітимуть у твоїй душі, як гострі цвяхи, і вимагатимуть данини. Грядка капусти на городі, розцвілий мак, спів солов’я, кукання зозулі… Навіть такі звичайні межі між двома ланами пшениці з кашкою і Петровим батогом, з музикою пільних коників вимагають свого…

Але моя непроспана ніч на цей раз не виправдалась. У понеділок, як було, домовлено, ми не від’їхали. Розуміється, що я вставав рано, швидко збирався, не прощаючись, на пальцях, щоб нікого не розбудити, відходив. Але вулиця Чарнецького була порожня і тиха. Ніяких отаманів, ніякої ЗІС. На думку приходила відома філософія про нашу точність, приходили і інші не конче добрі думки… Але згодом почали все-таки появлятися незнайомі постаті, як і я, з наплечниками, яких по часі набралося на добрий десяток і які, очевидно, чекали на отамана. Всі ми виглядали понуро, були скупі на слова і мало вірили, що наша фортуна нам посміхнеться.

Години минали, а отамана не було. І аж біля дев’ятої він таки появився. Заспаний, заклопотаний, зніяковілий.

– Ах, знаєте… Маестро! Братва! Чорт би забрав цілу ту ЗІС… Здуріла паскуда, і мусіли віддати її на лікарський огляд… Сьогодні нічого не вийде… Але завтра! О шостій! На бетон! На цьому самому місці!

Чудовий отаман! Його обличчя нагадує ченця… І анахорета. Він же й поет… І драматург… І, розуміється, як кожний отаман, мрійник і фантаст. На ньому гірше ніж скромний одяг радянського піхотинця. Пригадалася гардероба нашого майора НКВД, у якого ми тимчасово замешкали, і мене «осінила» думка, що варто познайомити з нею отамана. Я запитав його, чи має він час і чи міг би поїхати зі мною на наше мешкання. Він має час і він погоджується їхати зі мною. Дорогою в трамваї розмовляємо про Полісся, про Січ, про Волинь, про літературу. Був здивований, побачивши наше мешкання, дивувався з Пушкіна на стіні, з «батька народів» за етажеркою на підлозі і дуже був здивований, коли я відкрив перед ним повну шафу військового майна. Майор не мав часу, вискочив напевно у чому був… Знав, бідака, що це непереливки… І не лише він. Он там жіночі сукеньки, і листи нерозрізані, і всі документи, шкільні свідоцтва, родинні альбоми… Не було часу цікавитися такими справами, тікалося в перших рядах…

За скромністю отаман вибрав лише новеньку, кольору трави, літню пару уніформи з відомими малиновими краями, які свого часу наводили страх на багатьох щасливих громадян великого СРСР, а тепер жалюгідно валялися разом з іншим барахлом у тій шафі. І після того ми від’їхали. Наша ескапада виявилася корисною не лише для душі, але і тіла, ми багато розмовляли, вернулися до міста, відвідали їдальню і розійшлися з вірою і надією, що завтра, як сказано, о шостій годині, таки вирушимо у нашу путь-дорогу.

Другого ранку, отже у вівторок, серпня п’ятого, при гарній погоді, я встав ще раніше, виходив ще обережніше і, розуміється, стрімголов квапився, щоб, бува, не змусити отамана чекати на мене, і точно о шостій був на призначеному місці. Ба! Та сама картина, що і вчора. Та сама порожнеча, та сама тиша. І ніякого отамана…

Гай, гай! Людина мусить часто сприймати явища по-філософськи, дивитися на світ очима Сократа і бути гордою, що вона все-таки відоме «гомо сапієнс», а не яка-будь нікчемна блоха. Але що зробиш, коли в таких випадках хвилини тягнуться годинами, а години вічністю, тратиться терпець і рівновага, пригадується вчорашня розмова в їдальні, що вже в цих днях нашу границю закриють, і тоді знов прийдеться рейдувати її, як це було з Сяном або колись з Бойтеном, коли переходилось в кредит, назелено, на рахунок майбутньої законності… Колись, мовляв, віддамо нашу позику нелегальщини і, може, з процентами, а поки що «мні отмщеніє і аз воздам», як казав про таке Христос.

Стоїчно чекалося на отамана, і не даремно. Наперед почали появлятися, ніби альбатроси нашого рейду, відомі вчорашні знайомі, які, мабуть, не повірили «на бетон» отамана і, замість шостої години, вибрали сьому. Їх передбачення були правильні… В кожному разі правильніші, ніж мої, бо отаман з своєю ЗІС і гігантом шофером, який видався мені Геркулесом, і ще однією особою жіночої статі, появився щойно між восьмою і дев’ятою.

На нашому пункті робилося людно. Нас сходилося зо всіх боків, «як та чорна хмара», і все це, розуміється, покладало надії на отамана і ЗІС, яка ось стояла збоку і терпеливо чекала, зовсім неефектного вигляду, ніяк не «Сітроен», ні «Ролс-Ройс», ні навіть популярний «Опель», а сугубо скромна, автентично пролетарська, болотняного кольору, бита часом і умовами, задрипана й обдрипана «мейд ін Совєт-Юніон» тритонка, яка з своєю величною залізною бочкою на бензину і чисельними іншими предметами ширпотребу пригадувала мені зворушливу картину біблійного стилю з віа Аппія біля Риму, коли дотепний італійський городник умудрявся помістити на маленькому ослику жінку з дитиною, два коші городини і ще в’язку сіна, настромлену на патику перед носом ослика для спонуки його йти вперед.

У нашому випадку на три тонни теоретичної потужності машини, поминаючи інші вантажі, чигало п’ятнадцять, як мур, «хлопа», не зважаючи, що шини її коліс були виїжджені до живого, дуже підозріло попухли і ледве втримували належний їм фасон.

Саме собою, що ніяких особливих церемоній знайомств тут не дотримувалися, отаман у своїй шкурятинці і «пиріжком» на голові не мав на це часу, він оглядав свою ватагу досить скептично, підозріло позирав на ЗІС, в моторі якої все ще зловісно стирчала велетенська фігура шофера з випнутим задом, що нагадував погрозливий антикапіталістичний плакат більшовиків з перших років революції.

Все довкруги товпилося, вертілося, всідало, висідало, час тягнувся і тікав, а все решта стояло на місці і невідомо чому, бо ж все, здавалося, гаразд, і навіть шофер висунув свою голову і закрив мотор. І нарешті, десь по десятій годині, пан отаман опритомнів і, як Мойсей, що мав вести Ізраїля через море Чермнос, гласом веліїм возопив:

– Братва! Не бійся! Вивезе! Сідай!

На цю розпачливу команду почався штурм ЗІС, при чому отаман, стоячи збоку, як капітан корабля під час бурі, командував:

– Маестро! Отам! На тій шині! Андрію! Ти що? На базарі? Продаєш яйця? Чого товчешся, як Марко по пеклу? Тісніше! Тісніше! Не з порцеляни! Ей там! Ти! В береті! На бочку! Геть з тим мішком.

Крутилися, вертілися, втискалися, втрамбовувалися… Створилася піраміда, шпилем якої був загорілий парубій у темно-синьому береті, що осідлав бочку, я окупував місце на запасовій шині, одинока наша жіноча пасажирка примістилася у буді шофера, а для отамана забракло місця взагалі, і він приліпився ззаду на виступці дошки, балансуючи на одній нозі.

І, нарешті, рушили. Була година одинадцята і хвилин тридцять. Погода ніби на замовлення: сонце з молоком і медом, і синім небом, все, здавалося, співало нам осанну і стелило пальмове гілля, коли ми гордо, обережно і кокетливо, а разом велично, мов піраміда Хеопса, з загадковим виразом сфінкса, виплутувалися з замотаних у клубок вуличок середмістя і виносилися на північний схід Знесіння, намацуючи твердий асфальтовий шлях Жовква – Кам’янха-Струмилова і набираючи розгону у напрямку благословенного сходу.

Ні в казці сказати, ні пером описати! Пасажири сиділи, ніби зачаровані, отаман акробатично балансував на своїй дошці, шофер цупко вів свою лінію, мотор гомонів свою мелодію, а колеса, здавалося, стогнали, мов грішні душі в пеклі. Повз нас, туди і назад, легко і свавільно пролітали військові сірі машини і ніхто нас не чіпав, ми були цілком суверенною силою з жовто-синьою опаскою на лівому рукаві отамана.

Доїхали до розхрестя Кам’янка-Струмилова – Буськ, і тут, сливе на самому роз’їзді, під нашою пірамідою несподівано стався вибух. Бомба, саботаж, атентат? Зайві питання. Всі одразу збагнули, в чому справа. ЗІС, очевидно, зупинився на півслові, отаман зістрибнув з своєї оперативної бази, з шоферської висунулась флегматична голова Геркулеса, піраміда грізно заворушилася.

– Гей, братва! Злазь! – почулася команда отамана.

Піраміда зривалася з свого п’єдесталу і розсипалася бісером по асфальту. Я позбувся свого загрітого місця на запасовій шині, яку було негайно вжито для конкретніших потреб. Підносилися всі три тонни, відшрубовувалося потурбоване колесо, пришрубовувалося запасове, робота йшла муравлиним ладом, і в скорому часі реставрована піраміда, з незначними змінами, спокійно рушила в похід. На Буськ, на Олесько, на Броди.

Знов попливли кілометри, замигали назад і вперед сірі машини, розгорталися на всі боки золоті стерні нив, втикані густо півколами, по тридцять снопів кожна, у шапці, як у князя Мономаха, під якими колись гралося у схованки, ховалося від злив, складалося їх у стіжки. Інколи здавалося, що більше не побачу цих ритуальних символів виключно українського хліборобства… Ні тих стерень колючих, які так безжалісно кололи наші дитячі ноги, ні женців, ні серпів, ні перевесел… Але ось знову вони… Близько, реально, зворушливо…

Але тут же поруч, у ровах, лежать і стоять сталеві велетні з червоними зірками, що недавно ще були зброєю, а тепер лише купою металу, що його селяни вже почали розмонтовувати на лемеші. Інколи вони так і просяться на знятку своєю безпосередньою кволістю, що ми і робимо. Мій фотоапарат старанно нотує цих свідків нашої грізної доби, які лишилися серед цього шляху, мов викинуті з води риби, на посміховисько ворогам.

Минають години, кілометри, картини… Високе небо, білі хмари, легкий західній вітер. З кожним кілометром мій настрій підноситься. Безліч питань тиснеться до моєї уяви. Таке все довкруги незвичне і разом звичне, так багато фантастичного. Не хочеться вірити, що це все сталося, що на цьому місці так ще недавно була Австрія, яку ми, діти з Волині, уявляли собі, як якусь безконечно далеку, чужу країну, заселену «австріяками», «нашими ворогами», «проклятою німотою», коли то «наші москалі» «йшли проти неї», «брали Львів», «воювали в Карпатах», наступали, відступали. А потім тут була зовсім несподівана, якась нереальна, вичитана з казок і Сенкевича Польща, яка «билася з козаками» колись і безконечно гонилася за нашими хлопцями тепер…

А ще потім прийшли сюди «братні визволителі» зі сходу. Асоціюється двадцятий [1920-й] рік, ватаги Будьонного, безконечні сільські обози, курява, «Яблучко», гармошка, рудий, потріпаний прапор, закурені коні…

І от між Польщею, двадцятим роком, вривається нагально рік тридцять дев’ятий, а за ним, через ніч, 1941. Калейдоскоп бере зворотний бік. Знов Австрія, знов німота, Франц Йозеф, Вільгельм, Гітлер. А що далі? Там, куди біжать без перерви ті сіро-сині машини і куди клигає наша ЗІС?

Ця лірична суміш питань несподівано вривається, коли за пару кілометрів до такого знаменитого пункту нашої мандрівки як Буськ, під нами зчиняється другий реальний вибух. І, здається, грізніший, ніж той перший. Піраміда в мить розсипається на частини, ЗІС безпорадно сіла задом, як підстрелена курка, загальна ситуація похмура. Запасових коліс більше немає, і єдина рада – використати подвійність задніх коліс, зредукувавши їх з чотирьох до трьох і відповідно до цього зменшити вантажність. Невмолимість цього грізного факту всі прекрасно розуміють, отаман збентежений, братва замовкла:

– Хоч не хоч, а прийдеться ділитися, – вибачливо розвів руками отаман і навіть, ніби для облегшення, скинув свою шкуратянку, яка давно вже цього вимагала, бо була виразно не по сезону.

– Половина з нами – половина на власне сумління. Мечи жребій!

Братва, з виглядом приречених на смерть, за винятком отамана, шофера, жіночого пасажира і мене, почала тягнути за язик долю… І поки шофер возився з колесами, шестеро з них випало з нашої піраміди, і всі вони одразу метнулися шукати порятунку, який чекав на них тут же на шляху. Почали зупиняти військові авта, і не встигли ми всістися назад до ЗІС, як усіх їх підібрали, і вони погнали далі скорше, ніж ми. Отаман одначе мав далі збентежений вигляд, бо йому все здавалося, що це з його вини таке сталося…

У зредукованому вигляді ми вже парадніше всідалися на свої місця, отаман нарешті також дістав місце, бочка стала безверхою і виглядала, як вежа замку. Знов рушили і по короткому часі, пересікши славетну річку Полтву, ми переможно в’їжджали до Буська над не менше славетним Бугом. Зупинка, перепочинок, обід. Чверть нашої дороги за нами, і лише два вибухи. Перемога очевидна!

У місцевій кооперативній харчівні чимало народу, досить руху, на стінах Коновалець і Бандера, і жовто-сині прапори. Вливаємося до загальної маси, знаходимо місця при столах і жадаємо щось поїсти. Наша поява викликала, очевидно, зацікавлення, хто ми, що ми і куди ми? До отамана обережно приглядаються, мабуть, інші отамани: їм, мабуть, хотілося б якось з ним зачіпитися, але жовто-синя опаска на його рукаві, мабуть, була їм на перешкоді.

Дістали, як годиться, борщ, дістали, вже не пам’ятаю що, друге, і навіть по пиву, і навіть без карток, смак мали вовчий, а тому насолода повна. І без особливих сантиментів. Мовчазно і просто.

А як тільки скінчили з цією процедурою – наша Одіссея негайно продовжувалася. Далі здовж шляхом закиданим радянськими танками, второваним історією, по якому не раз текли назад чи вперед потоки якихсь рушійних сил цього проточного простору. Чи то Русь древня, чи орди Чингіс-хана, чи Річ Посполита, шведи чи полки козацькі, аж до цих ось гітлеро-сталінських днів, через курені Січових Стрільців, бригад Пілсудського і Будьонного…

Для мене цей твердий шлях – це ностальгія, мрія, початки свідомості про той світ, де заходить сонце, куди не раз скеровувалися погляди і летіли думи, туди, де Берлін, де Париж, де океан. Не знаю чому хотілося Заходу. Тоді це ще була тільки тривога, інстинкт, потяг, спрага. Здавалося, що там лежить та точка опертя, з якої зможемо бачити наш власний світ більш виразно, і це допоможе нам розв’язувати наші складні життєві проблеми. Але ось сталося. Я знаю Захід. Я пізнав його дотиками власних пальців. Я задоволений. Справді, я бачу контрасти, світла, тіні і також своє місце на цій планеті. І я вертаюся, бо моє місце не тут, а там. Їдемо назустріч Сходу, звідсіль починає дихати озоном того простору, яким насичена моя кров, душа, призначення.

Історія – це така хімічна лабораторія, у якій примхливі майстрі перемішують сонце, вітри, небо і землю, роблять з цього білі і червоні тільця нашої крові і цим висловлюють нашу природу не лишень фізики і хімії, але й ту «подобу Божу», що дає музику Бетховена і філософію Арістотеля. Безліч контактів єднає нас з нервом простору, в якому появляємося на світ, і все те, що звемо патріотизмом, це також своєрідна біологія, естетика і мораль. А з цього – біль і туга за кожним шматком того оточення, з якого виходили у простір свідомості.

Ось ті поля…Стерні, півкопи… І ця ось ЗІС з такими пасажирами. Це, можливо, шматок географії, побуту, але разом з цим це божество, культ, міт. Ще кілька тижнів тому не вірилося, що прийде такий п’янючий день і ми будемо душею й тілом на цих дорогах. Між нами стояли незбагнуті мури, грані, мертві смуги і навіть смерть з своєю косою, але ось щось сталося, увірвалася нова стихія, появилося сто двадцять дивізій, закутих в залізо людей, і наша плякета раптом змінила свій напрямок.

Що це таке справді історія? Чому вона саме така? Яке її призначення? І яке місце наше в її володіннях? Відповіді справжньої нема, бо все, що діється, – діється поза нашою волею. А наші відповіді – лише здогади. Треба бути свідомим атомом в її космічній структурі і розрізняти контрасти. Щоб уміти їх узгіднювати. Щоб був процес. Огонь і вода для того огонь і вода, щоб могти зварити шматок м’яса.

Попри нас, як в калейдоскопі, біжать і минають Ожидів, Олесько, Ясенів… Назустріч біжать Броди. Наша тритонова візія з своїм вантажем, ігноруючи всі вимоги дивізій, як сон, стремить до сходу, обертаючи мрію в немрію. Десь під вечір влітаємо до самих Бродів.

ЗІС вдоволено зупиняється, мов би розуміє, що це її остання точка по цьому боці. М’яка, сантиментальна, з вигорілим голубим небом погода. Сонце, що безучасно западало за обрій, теплі тіні від жовтогарячих дахів і зелених старих, обчухраних лип, безробітна юрба людей, що вешталася по нерівних цегляних хідниках, стіни і паркани, заліплені в перемішку плакатами «За родину, за Сталина», «Слава переможній армії Гітлера» і палкими привітами Україні та її героям, з тризубами і жовто-синіми прапорами – все це разом творило загальний тон часу, у якому Україна рвалася назовні з усіх щілин землі, як сила вулкану, закованого силою землі.

І приємні для нас вісті: границя ще не закрита і ми можемо котитися далі нашою дорогою. Перед нами ще половина дороги, яких сто п’ятдесят кілометрів, бо ж мета наша – Рівне. Але чи витримає герой сталінської індустріалізації ЗІС, чи подолає всю віддаль? Ніч обіцяла бути місячною, бочка з пальним не порожня, настрій ударний, отже мусить витримати. Знов сідаємо на свої місця, знов рушаємо і знов добряча беззуба бабця ЗІС гомонить свою казку про огненного дракона, мимрить своїми моторами, гарантуючи нам перемогу.

Границю ж пролетіли сливе непомітно поміж спілими житами, зеленими гайками, і, за винятком мене, ледве чи хто інший думав про неї, бо хлопці, як звичайно хлопці, почали саме щось про Сагайдачного заводити, «що проміняв жінку на тютюн та люльку», що їм, очевидно, живцем з самої душі виходило і що так чортячо пасувало до загального справді козацького настрою, без якого наша людина погано почувала б себе на землі, і що так виразно промінювало з кожного загорілого на бронзу обличчя.

Назустріч летіла відома стара «волинська тиха сторона», моя прабатьківщина, яка давно вже затратила свою «тихість» з її бурхливим, асфальтовим шляхом на Київ, по якому справді, як дракони, гнали машини, щоб, бува, не спізнитися і зловити того бика за хвоста, на якому, як відомо, примостилася блудна Європа. Не менше блудним почував себе й я на цьому її порозі, ніби той син з Євангелії, який вертався з далекої чужини, переповнений непевністю, що саме знайде на місці родинного огнища і як зустріне його земля предків. ЗІС нестримно бігла назустріч Радивилові.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 113 – 126.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 279

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.