Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Щаслива путь!

На білому коні

Щаслива путь!

Улас Самчук

Прощайте! В гості не приїду!

Т. Шевченко

Отже, нарешті, і день від’їзду. Гарний, погожий ранок, шоста година. Прощання з Марусею… За ці останні роки ми так часто прощалися, що кожне нове прощання вважалося звичайною рутиною. Ніяких особливих зворушень. Ніхто не проводив мене на двірець. Мій потяг відходив о шостій годині і десять хвилин з колишнього Масарикового, а тепер Гибернського двірця. Мав лише невелику, чорного кольору валізу і леткий дощовий плащ. Вниз їхав трамваєм колишньою Фошовою, тепер Німецькою вулицею, місто було ще порожнє, легкий, ранній туман висів у повітрі. Все довкруги виглядало буденно, невесело, навіть похмуро. Отже прощай, Праго! Дякую за всі твої роки!

На двірці також мало руху, мляво і сонно. У потязі мало пасажирів, у моєму переділі другого класу я був сам – прекрасна нагода віддатися мріям і спогадам.

А було що згадати. Сьомого березня 1927 року я залишив дім моїх батьків. Отже з того часу минуло чотирнадцять років і шістдесят три дні, з чого дванадцять років було прожито на цьому просторі. У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Не можу сказати, що це був мій щасливий час. Найгірше, що це був час моєї молодості, якої я фактично не помітив. Жив, здавалося, у порожньому, глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріальною нуждою.

Але все-таки тут я визрів як письменник, тут. появилися основні мої писання, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя. Бачу виразно їх у тому застиглому, давноминулому, паноптикальному просторі, взаємно зненавиджених, які робили це з надміру любові до всього, що вони стратили, бувши засуджені на ув’язнення чужим простором, зв’язані по руках і нотах тисячами різних умовностей, які не давали змоги виявити себе позитивно і довести собі й світові свою апокаліптичну трагіку і свою безмежну правду. І хоча були переможені – не були переможені, і, бувши вигнані – далі перебували у своєму раю… І хоча ненавиділи – були носіями любові.

Ось бачу ліричного, мімозного – «З журбою радість обнялась» – поета Олександра Олеся, що якось непомітно жив на шахівниці вулиць і вуличок, у лябіринті безнадії і гіркоти, у вічній гонитві за самим собою, виправдуючи правду і засуджуючи засуджене.

А то знову пригадую нейтрального статика, здавалося, вже упокореного бунтівника – Спиридона Черкасенко з його вічною «Казкою старого млина», давно зломаного драпіжною волею цивілізації.

Пригадую тихо екзальтованого пів ченця, пів демона Олексу Стефановича в його сутеренних глибинах, покритих пліснявою, льодом, міражами, з його апокаліпсою і звірями доби.

Пригадую серафімичну дівчину Оксану Лятуринську – поетку слова, барви і матерії з її невситимою тугою по минувшині і жадобою знайти місце і справжнє слово «не такого» вислову.

Знову дуже пластично виступає симбіозно-апостольська постать юного Олега Ольжича з йото кам’яною романтикою в археології і віршах і тихою поезією в революції й політиці.

Або знов той самий справжній козак-невмирака, вічний Мамай – Микола Чирський з його вродженою елеганцією, його блискучою діалектикою життя, яке, здавалося, виткане у нього гладдю на чистому шовку з чистого оптимізму, дарма що це була вічна війна і вічна революція.

А то знов парадоксальний контраст з ім’ям Михайло Мухин, що стало між поетами синонімом дружби, вічний Марко Проклятий, що невловно, як тінь, гонився за людьми (а люди за ним) і не міг знайти їх такими, якими хотіла його критично-некритична душа.

А от хоч би сатирично-лірична душа полтавського Мефістофеля Миколи Бутовича з його расовими відьмами, його козаками-чарівниками, його піснями та щедрівками, що виливалися ласкаво у його мистецтво, насичене реалістичною містикою і спокійним та філософським гумором.

А то ось протилежність – антенно-вразливий проповідник чистоти і грації лінії і правди Роберт Лісовський з його аристократичною душею і богемською безпорадністю. Усе це «моя Прага», з якою ходилося, їздилося, спалося, дискутувалося, вірилося.

Або ось з іншої опери: могутній, монументальний рустикальний наш князь на катедрі Празького університету Степан Смаль-Стоцький – по-своєму поет, мовознавець, науковець, посол і професор, мій добрий батьківський друг, учитель і добродій…

Або невтомний золотоуст і учитель минулого Дмитро Дорошенко, або вічний мрійник у постаті дипломата і державного мужа у фраку і твердому капелюсі – Микола Галаган…

Або знову прекрасна, творча, хвилююча родина Леонида і Надії Білецьких з їх літературою, малярством і вічним кліматом мистецтва та критики, або патріархальна родина вічного революціонера Дмитра Антоновича з її музеями, лекціями, університетом, широким товариством, кавою, суперечками та дискусіями; або чудовий, мальовничий діалектик, сенатор, прокурор, невизнаний історик і визнаний пасічник Сергій Шелухин, або бурхливий поет, ідеолог і революціонер Микита Шаповал…

Незабутні родини Валентина і Лідії Садовських, Русових, Яковлевих, Мірних, Битивських, Слісаренків, Щербаківських, Сімоновичів, Лащенків…

Великий самотник ц.-к. міністер і вчений Горбачевський, барвистий соціолог і професор Ольгерт А. Бочковський. І так багато інших, їм подібних, включаючи сюди і довжелезну чергу алчущих і жаждущих знання і хліба студентів наших чисельних наукових установ і інституцій…

Скільки тих різних академій, імпрез, з’їздів, сходин, засідань з нагод і без нагод, усіх тих викладів та лекцій, та промов… Тих зустрічей і відвідин… І тих безконечних розмов та дискусій, здебільша гарячих, що ними заповнені усі ті парадоксальнодивовижні роки…

У загальному атмосфера ще старої, ще передвоєнної, пророчоапостольської України, – України віруючих та ісповідуючих, України передвоєнного, лірично-літературного Києва і такого ж Львова. Тут ще бували і діяли Микола Садовський, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко. Тут ще вичувалося безпосереднє дихання шевченківської ери в її драгоманівській інтерпретації, зо всіма її добродушно-народницькими аксесуарами й інтенціями. України, якої ще не торкнулося гаряче полум’я звироднілих почувань і пристрастей наступаючого покоління занепадаючої Європи.

Бо політична Європа того часу, особливо в її основних репрезентантах комуно-фашизму, хоч формально не погоджувалася з модерним, «звироднілим» загальним напрямком життя і мистецтва, одначе по своїй суті належала до тієї самої природи, що і мистецтво Пікассо, і літературні вимоги Марінетті. Це був вислів абстрактного відчування без конкретної логіки і глузду.

Але Чехо-Словацька республіка, у якій ми перебували, яку чехи звичайно звали «наше републіка», дістала ще у спадщину стиль, культуру, настрій і моральний стрижень покійної Австро-Угорщини з її добрими, міцно-міщанськими і твердо-селянськими чеснотами, де ще мали вартість гроші, майно, добра їжа, добра поведінка і навіть ще діяв єдиний у слов’янському світі парлямент, який міг вирішувати справи більшістю голосів. Тону цій ідилії надавав свого часу філософський епік Томас Гарик-Масарик – Платон на троні президента, з його впертим гаслом «правда звітєжі», тобто – правда переможе, дарма що довкруги саме поняття правда було виключене з ужитку.

Це був єдиний того роду філософський епізод держави на європейському півострові поверсальського часу, нагадуючи злегка кантонську Швейцарію, з її Альпами, дійними коровами, сиром та добрими годинниками; хіба ще деякі ситі і добрі шматки Скандінавії. Демократія як гасло, як щит, як теорія і як доктрина була у конституціях сливе всіх повоєнних країн, але мало кому вдалося ті букви і ті фрази безболісно втілювати в дійсність. Так, наприклад, славетна наша Річ-Посполита Польща, яка щороку з великими парадами святкувала свою найстарішу і найдемократичнішу конституцію «Третього мая», ніяк не змогла втриматися в межах навали своїх темпераментів і з допомогою свого славного «дзядка з Бельведеру» обернутися в диктатуру хоча б такого «диктатора», як Ридз-Смігли («Лепше Ридзь, ніж ніц»).

Але «републіка» все-таки втрималася. Довела, що і слов’яни можуть, коли захочуть, жити без батога, без «батька народного, Сталіна рідного» з Березами та іншими незчисленними Соловками. Чехо-Словаччина обійшлася без подібних установ, дарма що в ті часи не мати концентраційних таборів значило порушити добрий тон і мораль доби.

І от жилось у такій дійсності, і треба сказати, що для мене ці порядки були добрими. І я грішний признаюся, що навіть тоді я був готовий проміняти філософію Масарика на яку-будь з наших «волюнтаристичних» теорій, коли б так був вибір. Але вибору не було. Царство нашого духа було дуже відмінним і дуже приреченим, і від нього не було відклику.

І мав я навіть трішки дуже скромного, приватного, інтимно-людського життя, але не можу похвалитися його багатством. Ми були в рамцях, на якомусь затиллі… Наше рустикальне минуле не сприяло бурхливому розвиткові наших інтелектів, наші таланти з намагою пробивалися крізь нашаровання історично задавненої стагнації. Тому між нами не було «дерзких» індивідуальностей, категоричних характерів, динамічних воль. Матеріальна нужда, що походила з браку нашої ініціативи, буденність, брак фантазії і навіть темпераменту, зводили все до півтонів, півчеснот, пі в засобів. І єдине, що багатьох з нас рятувало, – це книга, переважно чужомовна, переважно Західноєвропейського походження.

Між поетами, правда, були в мощі і такі автори, як Блок, Єсенін, Гумільов, але прозаїки, а між ними і я грішний, оберталися переважно в орбіті Заходу і Скандінавії. За винятком Гоголя, Достоєвського і Толстого, які також належали до моїх фаворитів, уся решта моєї лектури – це Бальзак, Гамсун, Голсворсі і вся величезна плеяда багатющого літературного світу двадцятих і тридцятих [1920-30-х] років, як Ромен Роллан, Льюїс Сінклер, Томас Манн, Жуано, дю Гар, Люловс, Герман Гессе, чудові скандінавці, як Олаф Дун, Гунар Гунарсон, Гудмундур Комбат. Або такі, як Ганс Грімм, автор «Народ без простору», Роберт Грейвес, «Я Клавдій» якого переломив моє упередження до історичної тематики; і я подужав цілий ряд таких авторів, як Маргарет Мічел, Аллен, Клябунд. Розуміється, що не пропускалося нічого з нашого письменства.

І не лише твори красного письменства. Читалися писання Ганді, і Клемансо, і Муссоліні, і Масарика, і Бісмарка, і Бюлова, і Форда, і Едісона. Пригадую і Шпенглера, і Ортегу і Гассета, і Бергсона, і Бердяєва. Читалося багато всуміш для збільшення і загострення знання, для сприйняття і засвоєння стилю, для вивчення форми і взагалі для розбудови того, що зветься інтелектом і чого не могли зробити ніякі школи і ніякі професори.

До диспозиції я мав прекрасну міську бібліотеку, бібліотеку Слов’янського відділу Масарикавого університету і російську бібліотеку «Земгор». Богато помагав мені у виборі книжок Михайло Мухин.

Як долучити до цього щорічні мої подорожі до Берліну, Парижу, Риму, оглядини таких місць, як Лувр, Версаль, Ватікан, галерії Дрездену, Відня, Флоренції, Венеції, мандрівки на Везувій, Говерлу, Крівань, Піп Іван, наші Карпати з їх південного боку, – усе це разом давало мені підстави вважати себе причетним до культури континенту, до якого я мав щастя душею і тілом належати.

Але бувши на стопі емігранта, а до всього українського, я не мав контактів поза дозволеною сферою нашого екзилю. Не мав контактів зі світом офіційним, репрезентаційним, світом моди, світом великим і пануючим. Не мав карти вступу до тих, що завдавали тон життя Європи, до тих, що керували великою літературою, великою пресою, екраном, політикою, фінансами. Про нас не писала велика преса, не говорили мікрофони, нас не представляв екран. Ми були переважно глибоко самі в собі, у своїй замкненій провінції емігрантщини, ми були, як сказано, на затиллю життя, дарма що це було у самих центрах Європи.

Мені було б не легко представити своїх близьких, а особливо найближчих людей, з якими я ділив своє вигнання, яких я любив і в яких вірив. Я відчував глибинну, невимовну, навіть незбагненну трагіку нашу, як тих, що зустрілися на пів дорозі, завжди випадково і завжди несподівано, дуже різні за вдачами, дуже недопасовані і завжди контроверсійні.

З особливою ніжністю і любов’ю згадую мою першу дружину Марусю, з якою ми пройшли добру частину нашого празького життя, наповненого переважно турботами з дуже невеликими радощами і дуже невиразними надіями. Різні за фахом, різні вдачами, різні життьовими інтересами, ми жили, пов’язані лише випадковою долею. Якась невідома сила хотіла нас одного разу звести, щоб потім лишити нас у довгій, безнастанній боротьбі, а разом у глибинній, сливе трагічній пов’язаності, ніби два бігуни однієї планети. Бачу її молоденькою дівчиною з сірими, схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою, як вона недавно ще приїхала на нормальний паспорт УРСР, щоб жити у брата емігранта і вчитися у місцевих школах. Вона ось щойно скінчила українську емігрантську гімназію в Жевницях біля Праги і завзятої шукала практики у якійсь з празьких аптек, щоб пізніше вступити на фармацевтику Празького університету.

Її рідню розкуркулено, два брати її емігранти, її наставления наскрізь позитивне, вона хотіла б мати чоловіка, дітей, родину, засоби, здобуті чесною, продуктивною, корисною працею. І разом з тим її доля захотіла, щоб вона зустріла і пов’язала себе в людиною, приреченням якої є не бути дома, не мати громадянства, не мати практичного фаху, писати книги українською мовою і нічого з них не мати, бути ізгоєм на тлі величезного, бурхливого, багатого світу.

І ще та сама доля хотіла, щоб усе це пов’язалося, освятилося і закріпилося, майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті, створюючи Гордіїв вузол, який тяжко розв’язати, але з яким не можна і жити. Ми не належали до світу богеми, але ми не могли також здобути таке становище, що дало б нам гарантію нормального прожитку. Над нами постійно висіла загроза кризи, непевності і зривів. Це мусіло впливати на нерви такої вразливої, а разом раціональної людини, якою була Маруся. Вона боролася зі своїми, а пізніше і нашими неспроможностями, вона знайшла свою аптеку, вона скінчила свій університет, вона почала працю в аптеці. Вона навіть здобула чеське громадянство, що було завершенням неможливого, бо цього громадянства майже нікому з емігрантів не давали. Вона ж зреклася радянського, дістала чеське, здобула потрібні засоби і все це робила своїми силами, своєю ініціативою, своєю працею…

Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви… З надією, що одного разу це дасть результати більші, ніж ті, що їх може чекати людина, яка пише українською мовою не в себе дома. Кар’єра діячів літератури, яка починалася з мансарди, а кінчилася світовою славою і великими банковими контами, завжди здавалася нам досяжною. Ми в той час ще не перевірили нашої ситуації у широкому світі і лишень згодом, геть згодом, мали нагоду переконатися, що між нами і рештою світу стоять різні умовності на подобу китайського муру і що зрушити їх силою однієї людини, протягом короткого часу, є справою неможливою.

Усе це, розуміється, не могло не вплинути на наші родинні будні, з цього виникли наші побутові труднощі, їх годі пояснити словом, вони с інтимною частиною життя людини взагалі, а нашого зокрема.

Мав я й інших добрих, щирих, інтимних друзів – українців і не українців, людей, переважно з-поза літературних сфер, пов’язаних зі мною лишень дружбою і душею. От хоч би з особливою теплотою хочеться згадати чудового Івана Паламарчука, родом з Літина на Поділлі, ветерана армії УНР, студента Празької високої технічної школи, незамінимого друга і товариша, який, вірний своєму приреченню, згинув у боях за Хуст у березні 1939 року під час карпатських подій. Безмежно щирий і безмежно відданий, він був безпосереднім свідком і співучасником усіх моїх літературних гараздів, творчих планувань, успіхів і неуспіхів. Не бувши сам літератором, він багато читав і був прибічним моїм критиком, з яким часто доводилося рахуватися. У відплату за це я возвів його до чину «полковника» (дарма що він мав, здається, лишень чин хорунжого), наподоблюючи О. Генрі, який мав подібного полковника в особі доброго друга Дженінкса. Михайло Мухин, який часто у нас бував, звав його «ггілківніком», а Маруся просто Івасем. Незабутній, прекрасний «полковник».

І багато інших друзів, багато зустрічей, багато розмов і багато імпрез. Особливо патріотичних, як свято державності, як Крути, Базар, свято Шевченка, Листопада… Був час, коли я був винятково модним промовцем і мусів промовляти сливе на кожній з таких імпрез, а взагалі все разом це – безконечне, багатолітнє, а разом щоденне і щогодинне чекання людей з розбитого корабля на безлюдному острові, які напружено вичікували, невідомо звідки, рятунку.

Тисячу разів доводилося проходити з південного передмістя Панкрац до університетського центру на Старому місті з йото Центральною міською і Університетсько-Слов’янською бібліотеками, і, здавалося, не було дня, коли б наново і наново не передумувалося те саме настирливе питання: чому я тут, чому не дома, що сталося, що я не можу там бути, які причини стоять на перешкоді, хто зумовив це наше століття і чи відкриється дорога назад.

Мені не раз снився мій поворот, завжди в тому самому вигляді, серед якогось широкого поля, вкритого житом, пів легально, півзаборонено. Мені снився Київ, снився Дніпро, яких я ніколи не бачив. У загальному, у великому понятті я не вірив у ті чисельні причини і мотиви, що спричинили катастрофу нашого століття. Мені нічого не казали всі ті творці і генії, що спричинилися до цього. Їх слова, їх ідеології не переконували мене, і здавалися вони мені як вияв якоїсь здеформованої, іноді і патологічної, одержимої ілюзіями душі, яка розминулася з правдою, ясністю, логікою і глуздом.

Але ці метафізичні міркування не міняли реального становища. Я проходив побережжям Влтави від Карлового до Палацького мосту, бачив щодня ті самі краєвиди і старанно обдумував ті самі питання. Хотілося збагнути не лише їх зовнішню видимість, але і їх внутрішні першопричини. Було тихо, лагідно, спокійно.

Хоча десь там на обріях ідилічних днів, коли іноді так гарно світило сонце, обливаючи своїм сяйвом вежі готичного храму св. Віта на Градчанах, коли над Влтавою, якій Беджіх Сметана присвятив одну з своїх найкращих симфоній, кружляли білі меви, у той саме час десь далеко за обріями збиралася густа хмара, що мала принести нові зливи подій і потрясень. І відчинити двері до мого Києва, мого Дніпра, до землі моїх предків.

Це був повільний, загальмований, але настирливий і закономірний процес, і в моїй втомленій від чекання уяві він представлявся, як вирок самої долі, як вище і неухильне приречення.

І ось сталося. Я сиджу у переділі вагону другого класу Прага-Берлін, яким не раз було їздив у цьому напрямку, але ця моя теперішня поїздка здається мені судьбоносною. За останні роки багато дечого сталося, і що нас чекає в майбутньому – зовсім не відомо, але в кишені в мене телеграма Ольжича, який виїхав туди раніше, з Кракова: «Приїжджай негайно», і мені здається, що її зміст говорить дуже багато.

Десь біля другої години я вже на Потсдамер-бангоф Берліну, де мене зустріли Панченко-Юревич і Кость Мельник, які відпровадили мене до пансіону «Барбаросса» на вулиці Кляйста, де я вже не раз під час минулих відвідин цього міста зупинявся. У цьому пансіоні пережив я вперше потрясаючу вість про епохальну подорож фон Ріббентропа до Москви 28 серпня 1939 рожу, тут пережив фатальне перше вересня того ж року, перший летунський сполох… І ось тут також, на другий день по приїзді, почув про несподіваний, спектакулярний, повний містерії стрибок Рудольфа Гесса на Британський острів. Ця перша інвазія німців на той зачарований острів не віщувала для них нічого привабливого. В кожному разі цього хороброго буревісника одразу проголошено божевільним. І тоді я не міг знати, що під цим гаслом «Барбаросса» провадилося все те, що пізніше стало повною катастрофою для цього міста.

Вечеря в ресторані насупроти кафе «Ам-Цо» у товаристві редактора газети «Український вісник» Панченка-Юревича, який бував також у мене в Празі, мого старого знайомого і приятеля Ярослава Барановського, колишнього президента Центрального союзу українського студентства і довголітнього діяча ОУН, який тепер прибув із Відня, мого довголітнього сусіди з Праги і невтомного працівника усіх студентських і політичних організацій Костя Мельника, сотника Богдана Гнатевича, а з старих берлінців – знаного, незмінного секретаря чисельних оуенівських організацій Миколу Селешка.

А взагалі пригадую Берлін у його різних фазах розвитку, починаючи двадцять восьмим роком, коли він, перетривавши першу світову війну, революцію і інфляцію, шумів, як шампанське, першими врожаями великого господарського «буму» двадцятих [1920-х] років. В основному, не зважаючи на всі потрясения, він був ще тоді кайзерівським, пруським, масивним і добротним. Тоді ще грізний залізний канцлер Бісмарк стояв на своєму п’єдесталі насупроти гордої статуї перемоги і відомого, контроверсійного Рейхстагу, в апартаментах Кайзер-шльосу, що були вже відкриті для публіки, все це пахло парфумами придворних дам, а Унтер ден Лінден була ще ажурно причепурена відомими липами і по ній кожного полудня проходила сотня ідеально виструнчених гвардійців на зміну варти біля пам’ятника невідомого воїна.

Від того часу Берлін змінився до невпізнання, і то не лише архітектурно, не лише колона перемоги перейшла з Площі Рейхстагу на алею Грюневальд, не лише не стало кучерявих лип Унтер ден Лінден, але змінилася також його духова подоба і атмосфера. Революція СА принесла сюди новий тип, новий ритм, новий дух. Дев’ятдесят мільйонів інтелігентного, але розділеного чисельними границями народу злито в одне дихання і одну волю. Постала нова, надмір велика динамічна сила, розміри якої необчисленні.

Чому і як це сталося? Це, приблизно, тема моєї берлінської доповіді, перед численною авдиторією, під назвою «Від санкюлотів до СА», тобто від французької революції буржуазії і люмпен-пролетаріату до німецької революції середнього класу робітників, міщан і селян. Ціла та необрахована маса поверсальського гніву й обурення, весь той вулкан активності ламає давні традиції, змітає кризи, розвіває безробіття, зганяє до одного центру розпорошені сили, виковує гігантську мілітарну машинерію, розриває на всі боки кордони і виливається у глобальну повінь.

Але увага! Ця сама динаміка і ця фурія активності стає найбільшим ворогом цього народу. Саме тому Черчіль зриває свій острів ще до однієї війни і саме тому вислід її дуже невиразний.

Успіх мого реферату великий, багато оплесків, багато зустрічів, багато розмов. Берлін виповнений новими емігрантами зі сходу, а в тому числі і з моєї Волині. Колишні полонені польської армії, втікачі з «визволеної» Західної України. Увечорі велика спільна вечеря у якомусь ресторані, появилося навіть шампанське, з якого я, на жаль, не міг скористатися, бо мій шлунок був саме в зеніті недиспозиції. Керував цією справою сотник Богдан Гнатевич, і протягнулася вона за північ.

Другий день неділя. Зрання, о пів на десяту, зустріч у кафе «Ам-Цо» з Освальдом Бурггардтом (Юрій Клен). Спокійний, погожий день, у кав’ярні ще порожньо, шукаю Клена і бачу його за одним столиком у його мішкуватій уніформі звичайного вояка. Приємне, радісне вітання. Стриманий, скромний, зі своєю теплою усмішкою, він робив дуже гарне враження культурного інтелектуала. Це наше перше особисте знайомство. Перед тим ми лише зрідка мінялися листами, а також він помістив у німецьких публікаціях пару статтей про мою творчість. Розуміється, багато тем для розмови, а передовсім Україна, наші колеги – Рильський, Драй-Хмара, Зеров, їх зустрічі, їх розмови, голодні роки, виїзди на села.

Говорили і про теперішнє, передовсім, розуміється, війна. Хто виграє? Дуже не легко сказати. Взято неправильний курс, – замість визволення, завоювання. Особливо щодо сходу. А думаєте, що там щось станеться? О, напевно. І то скоро. Чи можемо на щось надіятися? Дуже сумніваюся. Ви ж бачите: це є крик за простором, це запізнене конкістадорство… Розуміється, що щось дістанемо… Але ніколи не те, чого потребуємо. Я сказав, що їду до Кракова і маю намір їхати далі. О, розуміється, їхати треба конечно. При всіх погодах. Робити, що можна, використати нагоду бодай для пропаганди.

Мені здається, що його німецька кров і українська душа, чи краще – серце, тепер у великому протиріччі. Він боліє, що сталося саме так, нема навіть відповіді – чому.

Наші пара годин минають дуже швидко, прощаємося дружньо з надією скоро побачитися. Передо мною відвідини земляка Богдана Кентржинського, який довгий час перебував у Фінляндії і Швеції, а тепер живе тут. У Кентржинського застаю ціле товариство, а між ним також Олеся і Галю Тимошенків з Праги. Багато гамору, багато тем, багато розмов, але центральна тема, розуміється, війна і наша в ній роль. Усі приблизно погоджуються, що на сході також скоро почнеться, що їхати туди треба і робити, що для нас можна. Настрій прекрасний. Вечір кінчається у ресторані на Кюрфюрстендам десь біля першої години ночі.

Зустрічі й зустрічі. З земляками з Волині, з Миколою Ковальським. Цей останній також опинився тут працює в українській редакції радіостанції, якою відає Микола Лівицький. До війни він жив у Парижі, і там я з ним познайомився. Згадуємо Париж, наші там зустрічі, наші спільні літературні зацікавлення…

Того ж понеділка несподіване запрошення від полковника Андрія Мельника. Одвіз мене до нього сотник Гнатишин. Я мав респект до цієї людини, а тому ця зустріч є для мене не лише цікавою, але й корисною. Хотілося пізнати людину, що керує цією бурхливою машинерією, яка носить цю судьбоносну назву ОУН. Полковник виглядає добре, вишукано чемний, делікатно обережний у вислові. Розмова ведеться спочатку на тему «розвалу». Він вірить у перемогу «наших позицій», треба лише витримати і не втратити рівноваги. Згодом переходимо на інші теми, зокрема й на пропозицію полковника заходитися коло біографії Коновальця, якою я свого часу, перебуваючи в Римі, цікавився. Коли б я мав намір працювати над цим, організація могла б мені помогти. Я навіть згоджувався на цю пропозицію, але пізніше події не дозволили щось в цьому напрямі зробити. Візита тривала годину, прощання дружнє і приязне.

Трохи шкода, що я не знав ближче цієї контроверсійної постаті, щоб мати повне про неї уявлення. Знаємо цього роду наших людей не дуже добре. Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимніших зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців взагалі, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора «Слова о полку Ігореві». Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого. На нашій мові це зветься «особистою скромністю», я ж схильний це звати культурним примітивізмом. Коли читаємо Андре Моруа про Байрона, – знаємо його до подробиць, коли ж хочемо подати кілька дат про Олеся, сперечаємося, де і коли він народився. Ситуація обурлива!

І, нарешті, мій Берлін кінчається. У вівторок, 30 травня, їду далі, хоча ще не цілком до Кракова. Мій потяг, що відходить з «Ам-Цо» о 8 годині 40 хв. ранку, має пряме получения лишень до Бреслау, що мені якраз пасує, бо маю намір відвідати це місто, з яким сполучено у мене багато цікавих спогадів молодих років. Сезон зими 1928-29 року, перебування в родині Германіни фон Лінгельсгайм – матері мого друга Германа Блюме. Відвідування університету. Ціла епопея пережитого, двадцяті [1920-і] роки, програна війна, господарський бурхливий розвій, моря рекламних світел, студентство, кав’ярні, лекції професора Ганса Кюнемана про «Фауста» Гете і «Так говорив Заратустра» Ніцше, мандрівки по Одрі, за місто, до Льойтену, молодечі залицяння, зустрічі з відомим тоді письменником, автором «Народ без простору», Гансом Гріммом.

І справді незабутня пані фон Лінгельсгайм, за другим подружжям дружина відомого професора Павла фон Лінгельсгайма, який недавно також помер. Вона мала добру освіту, належала до передової верстви німецької інтелігенції, багато подорожувала, також і по Росії, бо народилася на Кавказі, де її батько, професор геології фон Шнабель, працював над дослідженням прит родних покладів… Живо цікавилася справами літератури, мала таких особистих знайомих, як Герман Штеєр, Гергард Гауптманн, Герман Зудерманн. Цей останній у листопаді того року помер, і вона читала нам його листи і багато нам про нього оповідала.

Я увійшов до цієї родини випадково, ще у Бойтені на Горішньому Шлезьку, дуже з нею подружився, ми відвідували разом театри, оперу, кав’ярні, робили візити знайомим. Ми жили з Германом в одній кімнаті, тут почалася моя літературна кар’єра з новелі «Образа» і перекладу новели Томаса Манна «Залізнича катастрофа», які друкувалися в «Літературно-науковому віснику» за редакцією Д. Донцова в ті роки. Тут писалися такі мої початкові спроби, як «Собака у вікні», «Четвертий чоловік», тут також зародилася думка писати «Волинь», яку ми спільно обговорювали у кав’ярні Шумахера і яку наполегливо радила писати наша «добра мама» пані Германіна. «Це буде добре, Влисьхен», – казала вона звичайно, «це буде дуже добре»…

І вона терпляче просиджувала зі мною годинами, навчаючи мене німецької мови, читаючи мені «Фауста», коли треба було пояснити сливе кожне речення, перекладаючи зі мною Томаса Манна, Германа Штеєра. Ми були розчаровані, коли Донцов забракував новелу Штеєра «Бабця» за її містицизм, але тішилися, коли приходив «Вісник» у малиновій палітурці і приносив щось з моїх писань. Ми пробували перекладати також «Народ без простору» Грімма, але ця книга була такого розміру, що наші видавництва тих часів не змогли б її подужати, а тому ми це підприємство мусіли залишити.

Не менше цікавим, інтригуючим і бурхливим було студентське середовище, до якого втягнув мене Герман – студент права цього ж університету, який готувався до дипломатичної кар’єри, вчив англійську, французьку і російську мови, брав семестри в різних університетах – у Кельні, Парижі, робив студійну подорож до Лондону і мріяв відвідати Москву, до якої мав чомусь особливе зацікавлення. Ми з ним вели завзятющі дискусії на теми політики, а особливо сходу Європи. Ці дискусії продовжувались у ширшому колі студентів у студентській мензі на острові Одри біля так званої Занд Кірхе або у студентській кав’ярні «Над Одрою», де щовечора збиралися студенти на пиво і каву, де ірали «шкат», співали «штудентен лідер» і звзятюще дискутували. Це було покоління, з якого виріс націонал-соціалізм, яке планувало новий «дранг нах остен», якому іноді здавалося, що той схід – це Мехіко часів Кортеса або інки чи ацтеки часів Колумба. Я, звичайно, стояв у найгострішій опозиції, доводячи, що весь той схід, дарма що він такий не впорядкований, що його ріки вимагали регуляції, простори – доріг, а міжплеменні чвари законності, – все-таки може принести для цих хоробрих культуртрегерів чимало несподіванок.

Завзятим моїм опонентом був студент Альфред Буркгард, що походив з польських Катовиць, який зневажливо ставився до слов’ян взагалі, а до поляків зокрема, не визнавав ніякої України, а мене вважав лишень за росіянина, а тим самим обдаровував мене поблажливим респектом; він цілком виразно передрікав нову війну за простір сходу з її неминучими консеквенціями: відтиснення поляків на схід, росіян за Урал, очищення України «нур фюр дойче». Я, розуміється, сміявся з цього, у чому підтримував мене також Герман, який був прихильником політики Бісмарка, а також і союзу з Росією. Мене він також не визнавав за українця; це, казав він, лишень примха людей «великого простору», зворотний бік «кляйнравму», який вони за всяку ціну хотіли б збільшити.

Мої посилання на мову, культуру й історію ніяк його не переконували, бо, казав він, мови і культури, які до цього часу не ствердили себе державно, не конче мусять існувати взагалі. Ігнорував він також дуже модну тоді книгу Освальда Шпенглера «Занепад Заходу» як філософію шпіцбюргера, який мститься сам на собі за власну неспроможність. Тоді дуже цікавилися спортом, особливо ужитковим, як наприклад, повітряний з його «люфт-глідерами» (планерами), винаходом ракет фірмою «Опель», досягненнями Екенерових Цеппелінів, перелетом Ліндберга через океан, питаннями раси і політикою типу Фрідріха Великого або Отто фон Бісмарка.

І от тепер, по десяти роках, прощаючись із заходом, я мав причину і нагоду ще раз глянути на Бреслау. Я прибув до нього пообідньої години. Був розчарований. За цей час тут багато змінилося. Було тихо, сумно, мало руху. На всьому помітно настрій війни. Я мав усього дві години часу, проїхався здовж трамваєм головною Швайдніцькою вулицею, кинув лишень погляд на Швайднцер-келер, на університет, на вулицю Розенгайм, де жили фон Лінденсгайми, яких я також не зміг бачити. Пані Германіна змінила помешкання, жила десь на вулиці Канта, Герман був мобілізований, а його мати, жінка і діти виїхали на село.

Тоді ще годі було передбачити все те, що сталося з цим містом кілька років пізніше. Що з Бреслау стане Вроцлав, що «дранг» відбудеться, але не на схід, а на захід, що я бачу те місто востаннє. Можливо, це був інстинкт, але, перебуваючи на вулицях того міста цього гарного, лагідного літнього дня, я не міг позбутися виразно похмурого, якогось похоронного почуття, яке весь час мене переслідувало, дарма що в загальному я мав добрий настрій подорожнього з виразними надіями.

По обіді, який я спожив у якомусь ресторані, від’їзд далі, але все ще не до Кракова. По дорозі маю ще одне місце спогадів з минулого. Це Бойтен, тепер Битом, на Горішньому Шлезьку, центр вугільного басейну, до війни передове граничне місто Райху, тісно пов’язане з моїм скитальським минулим, один з вирішальних пунктів мого життя. У тому місті, що було тоді зо всіх боків, за винятком західного, оточене границею Речі Посполитої Польщі, одного темного дощового вечора, 23 серпня 1927 року, появилася дуже своєрідна брудна, мокра і голодна постать у дуже зім’ятій уніформі вояка польської армії. Не віриться, що це міг бути я, що це зі мною таке трапилося.

Розповісти ту драматичну одіссею кількома словами нема змоги, а на багато нема місця і часу. Коротко, я був «дезертиром», як наслідок наших «братніх» слов’янських польсько-українських стосунків того часу. Це були тяжкі, небезпечні хвилини, години, дні і місяці, але я їх переміг, і переміг щасливо… І згадую їх з схвильованою подякою долі, що вона мені їх дарувала, бо без них моє життя мешканця глибокої провінції під постійною «опікою» поліційних органів, без права, без законності було б мізерне. І хоча я втратив усі стежки до краю предків, але знайшов вихід у світ, і було це для мене вирішальним.

Це була моя друга (перша ще там, дома) нелегальна границя у моєму поході до Києва, за яку я заплатив трьома тижнями свободи за вироком німецького суду. Далі я працював три місяці биндюжником, тобто тягаровим візником. Я працював у багатого міщанина Павельчика і його кіньми розвозив по копальнях вугілля та залізних гутах тяжке залізо фірми Фібік-Грінфельд. Ще пізніше, сливе чудом, я опинився в родині директора гімназії цього міста на становищі учителя російської мови.

Мій «учень», шановний студієнрат Павль Кроненберг, у скорому часі став не лишень моїм учнем, але, можливо, найкращим і найближчим другом, якого я тільки міг коли мати. Він став моїм опікуном, моїм учителем, моїм виховником, завжди цікавим, багатим співрозмовником, співмандрівником і товаришем. Він вивів мене дослівно «в люди», він зробив з мене письменника, він познайомив мене з багатьма цікавими людьми, а між ними і з панею фон Ліндельсгайм, щоб я міг побувати в Бреслау, прослухати університетський курс, познайомитися з ширшим життям країни. Тут також я набув ще одного великого друга, студента права Гюнтера Герофке, в яким ми побраталися і пережили спільно багато років чи тої разом, чи то листуючись, чи мандруючи по Європі, а також по наших Карпатах.

Це було, здавалося, неймовірне. Я прибув до цього міста гнаним, обідраним, голодним дезертиром, а вже по рокові був бажаним гостем кращих громадян міста, почував себе краще, ніж дома, вивчив мову, пізнав багате індустріальне життя і, головне, здобув стільки дружби, приязні і любові.

А ті наші розмови з Кроненбергом. У кафе «Гінденбург» на площі Франца-Йосифа, або в кафе Ющика, або в затишній каваренці Штадтпарку, або в наших сливе щоденних вечірніх мандрівках у міському парку, в позаміських гаях… Або в більших мандрах навіть по наших полонинах Гуцульщини – Ясіні, Григорівни, Говерлі… І яка безодня тем. Література, філософія, політика.

Кроненберг, крім директорства, викладав німецьку літературу, французьку та англійську мови. Мав великий нахил взагалі до мов, вчив завзято російську мову, розумів добре чеську і польську. Кожного року з німецькою систематичністю робив подорожі за кордон, до Парижу, Лондону, Риму, Мадріду. Того року, коли ми з ним познайомилися, він щойно вернувся з Москви, де познайомився з Луначарським і цілим рядом московських професорів-педагогів, навіз цілі купи книг і спостережливо та цікаво оповідав мені про те місто, тих людей, порядки. Вони йому, очевидно, не цілком імпонували, але він оцінював ті явища делікатно і по-філософськи, вважаючи, що росіяни з своїм месіянством і неконкретністю саме чогось такого потребують. Тоді ще не було Сталіна з його «переходом до соціалізму», а в Німеччині це були часи Веймарської республіки в початкові її роки, коли шукалося доріг до Москви наперекір версальським диктаторам.

І тут вперше я почав знайомитися з російською літературою радянського часу. Леонов, Еренбург, Огньов, Бабель, Гладков, Серафімович, Маяковський і навіть Дем’ян Бєдний з його блюзнірською «євангелією», за яку йому заслужено дісталось від Сергія Єсеніна.

Тут також почав я вперше читати по-німецьки, і першою моєю справжньою лектурою було «На заході без змін» Еріха-Марїї Ремарка, яке зірвало тоді цілу бурю захоплення або протесту. Потім я читав Ептона Сінклера, Драйзера, Уелса, Келлермана. З філософських речей вперше прочитав в оригіналі «Рефлексії історії» Якова Бурггардта.

З свого боку я старанно і не зовсім успішно розчарував Кроненберга, що я не руський, яким він мене вважає, а українець. Ця тема вимагала негайно коментарів і викликала дискусію. Ознайомлений з різновидністю слов’янських племен, Кроненберг одначе не міг з’ясувати собі істотної різниці між «кляйнруссен» і «гросруссен», він не мав для цього відповідної літератури, і я подбав дістати для цього граматику Гартнера – Смаль-Стоцького, що для філолога могла мати найпереконливіше значення.

Я покинув Бойтен уперше влітку 1929 року. Бував тут часто і пізніше. Востаннє це було 1939 року, за кілька місяців до початку війни, після нашої карпатської катастрофи.

І оце знов їду туди. Біля години дев’ятої вечора я у Бойтені… І одразу прямую до Кроненбергів на Гартенштраосе. Як звичайно, бурхливе, радісне, тепле вітання. І сам масивний, тепер уже шульрат Кроненберг, і його дружина Елеонора, і дочка Крістіна, і син Роберт. Кроненберг сильно постарів, посивів, мав перепрацьований вигляд. Багато його колег мобілізовано, і їх треба заступати. Пані Кроненберг також постаріла і мала ще більше недбалий вигляд, як колись. І дуже виросла, витягнулася, похорошіла, з великими претензіями на панну дочка Крістіна, яку я колись носив на руках і яка не раз приходила мене будити: «Даня! Штий ауф!». Дуже виріс також наймолодший син Роберт, який уже кінчає народну школу…

Вечеря, як звичайно, у великій їдальні, знайоме оточення, широкий, білий стіл, кришталь і порцеляна… Лише без бургундського, як це бувало колись. Тепер скромніше взагалі, бо ж «на картки». Розмови на тему війни; я, як людина зі світу, у фокусі уваги. Що буде далі? Чи підуть на схід? Чи переможуть? Шануючи патріотизм моїх друзів, я намагався бути обережним, але передаючи настрої з Праги, делікатно зазначав, що та політика не дає гарантій на загальний успіх. Непотрібне викликання ворожнечі, арогантність і зарозумілість…

Кроненберг, зрештою, більше це розуміє, ніж я. Як знавця мов, його іноді викликали до якихось там штабів, і він перекладав найсекретніші документи, в яких добре ознайомлений з ситуацією світу. Розуміється, він про це нічого не говорить. І має не дуже веселий вигляд. Він знає, що буде нова війна, що це буде на сході, і з усього видно, що його це поважно непокоїть. Пригадуючи наші колишні розмови на тему сходу, він не дуже вдоволений генеральною лінією політики теперішнього уряду, він уявляв собі її інакше, але він мовчить і лише один раз, витираючи втомлені, під окулярами очі так між іншим каже:

«Ах, Данель! (він мене так звав). Не все так діється в історії, як хочеться людям або зумовлюється логікою… Може пам’ятаєте у Якова Бурггардга, якого я вам колись рекомендував читати, говориться, що це не так воля людини, як воля Творця, який хотів бачити людину недосконалою, щоб не все стало трафаретом, – керує нашою долею. Це, здається, знав і Толстой, добре знав Гегель, це вже знав Платон. Лише Ленін хотів ощасливити людей готовими схемами, але що з того вийшло… Хотіли ж колись соціалісти скасувати границі, армії, паспорти, кари смерті, а що вийшло? Я боюся, дуже боюся, що і з наших намірів нічого не вийде»…

Він особливо переживав, що Німеччина знову вступила у війну з Англією. Він мав великий респект до цієї країни і колись, читаючи «Майн Кампф» Гітлера, уподобав те місце, де Гітлер каже, що немає такої дорогої ціни, якої не варто б заплатити за союз з Англією. І поруч з цим якраз війна і якраз з Англією. Звідсіль і витікає його філософія, його песимізм. Пригадую також його лист, який показувала мені його дружина, ще на початку війни. «Господь знає, що нас може тепер чекати»… – казав він у тому листі.

Його передчуття і його турбота не були безпідставні. Кілька років пізніше їх було вигнано з їх мешкань, з їх міст, з їх країни дослівно без нічого, у мороз, у безвість, у невідомість… І саме місто Бойтен стало Битомом. Але поки що це місто жило як звичайно, диміли димарі, працювали машини копалень і гут.

Я ще раз і, мабуть, востаннє оглянув знайомі місця, де я колись переживав часи моєї самоти і безнадії. Побував на задимленій, типово індустріальній вулиці Камінерштрассе, де жив мій працедавець Павельчик, що його кіньми, Пітером і Бертою, я викликав фурор як екзотичний кучер у фірмі «Фібік-Грінфельд», побував ще раз на місці тієї границі, яку я зі страхом і трепетом переходив і яка вже не є більше границею, побував у парку, де стільки ходилося, мріялося і говорилося, побував у приятелів і навіть у знайомих, лише не знайшов мого прекрасного друга Гюнтера Герофке, який був мобілізований, служив у Холмі і від якого я недавно у Празі мав листа. Розмовляв лише з його дружиною, моєю доброю приятелькою Фрідель, яка переживала відсутність свого Гюнтера і не дуже була захоплена сучасною ситуацією.

Бачився і провів багато часу з наймаркантнішою і найдорожчою для мене людиною у цьому просторі, яка фактично була головною причиною всіх моїх колишніх пригод, знайомств, успіхів і радощів, – Оленою Кравтвурст. Секретарка чужомовної коресподенції тієї самої фірми «Фібік-Грінфельд», де вона і тепер працювала, лише під зміненою вивіскою… Велика дружба, симпатія і любов. Моя русява, синьоока протеже, натхненниця і захисниця. Жила вона на польському боці в Королівській Гуті, до Бойтену лише доїжджала. На її адресу спочатку йшли мої домашні листи, за що її турбувала навіть поліція. Вона перша вчила мене німецької мови, перша влаштувала мої знайомства, перша подбала, щоб я дістав більш продуктивну працю. Вона ж завжди радісно зустрічала мене і завжди зі смутком проводила в дорогу. Так багато разів і стільки років… І нічого для себе не вимагаючи, до кінця і до краю віддано і безкорисно.

Не знаю, що було в нашій неповторній, дивовижній і незбагненній зустрічі, дружбі і любові і чому ми все-таки розійшлися і так порівнюючи просто, щиро, без драм і невдоволення. Може, вона мене не тільки розуміла, але й знала, може, це була моя летюча приреченість. Але наші пізніші зустрічі були завжди однаково ясні, прості і радісні. Ми багато ходили, їздили, говорили, оповідали, сміялися. Каваренька на розі Гартенштрасое, кав’ярня «Гінденбург», міський парк, міський ліс, кіно «Аполльо», кіно «Ліхтшпіле»…

Ця зустріч нагадувала всі минулі. Спочатку телефон, острах – чи обізветься, далі радісний вигук і обіцянка негайно, через усі перешкоди, на розі Райхспляцу зустрітися. У неї тепер більше праці, ніж звичайно, але це не важливе. Ще півгодини і ми захоплено вітаємося…

– Ну-у, Данель! Стільки часу! І нічого не писав! Стільки змін! А ти схуд, що сталося? Ах, яка радість, яка радість! Так куди йдемо? «Кляйнес кафе»?

Так. «Кляйнес кафе». На все годі нараз відповісти. У «Кляйнес кафе» порожньо, кава воєнна, «кухен» на картки, але це таке другорядне. Ми говоримо, говоримо безконечно. Олена вже не за границею, Королівська Гута знову Кенігс-Гюте, величезні зміни, безліч роботи, багато чужих робітників, полонені французи. Потім ідемо на прогулянку, доходимо аж до старої границі, філософуємо на цю тему. Усе це наслідки великої глобальної тривоги, яку, можливо, я тоді перший викликав, бо не вірив у тривалість того ладу, як і не вірю в його тривалість тепер.

Олена не філософ, вона переводить розмову на іншу тему. На буденне, на щоденне, на свою роботу, на родину. Пропонує їхати до неї, до Королівської Гути, тепер це можна. Відмовляюся за браком часу, завтра їду далі. На Краків. Олена навіть не питає, чому і що там маю робити, вона знає, що я завжди кудись їду, завжди щось там роблю, пишу якісь книжки, яких вона не може читати і читала лише одну з них польською мовою. І вона нею захоплена. Читаючи її, вона не вірила, що писав її той самий обідраний «кучер Павельчика», якого вона одного разу зустріла у вантажній рампі своєї фірми, у якого одразу повірила і в якого вірить до цього часу.

Не питав і я її, чому вона, наприклад, до цього часу не одружена, хоча мала для того нагоду. Вона ще й тепер виглядає свіжо і молодо, а тоді це була справжня Грета Гарбо з своїм пишним, ясним волоссям і гарними, мудрими, синіми очима.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 10 – 27.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 895

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.