Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Краків

На білому коні

Краків

Улас Самчук

І знов прощаюся я з нею…

Т. Шевченко (Сон)

Мої чотири бойтенські дні минають, як одна хвилина. І ось я знову на пероні залізничого двірця Бойтен. П’ятниця, 16 травня. Дев’ята година. Чекаю на берлінський експрес, що має завезти мене до Кракова. Мене проводять пані Кроненберг, Олена і Фрідель. З цього місця я почав свою епопею Заходу, з цього ж місця починаю нову епопею Сходу. Тоді зустрів мене тут уперше поліцай, тепер проводять ці три жінки. І я вдячний Великій силі за те, що пройшов ті роки не даремно і знайшов цих людей.

На двірці багато руху, проходять потяги, навантажені воєнним знаряддям. Мій потяг має тут бути о дев’ятій годині двадцять п’ять хвилин. І ось він справді появляється. Довгий, могутній, гарячий. Зривається рух, метушня, гармидер. Одні виходять, інші входять, прощання, зустрічі, сміх і плач. Міцні обійми і прощання. Ніхто з нас не думає, що це прощання назавжди. О, Олена! З її гарними, добрими, щирими синіми очима, у яких блищать сльози! Дякую тобі! Хтось добрий післав мені тебе! У тяжкі дні мого життя! Ще раз дякую! І будь благословенна!

Всього п’ять хвилин – і потяг знову рушає. У вікні, разом з іншими, і моя хустина, а на пероні між хмарою інших, бачу ті три хустини, що вітають мене, між ними одна найдорожча. Прощай! Ще і ще раз прощай! І ще раз дякую! Потяг швидко лишає станцію, повертає луком ліворуч і розчиняється в просторі.

І от я знову на території, де чотирнадцять років не мав права бувати. Нікого за це не виню. Їх трагедія – їх трагедія, моя – моя. Розуміється, можна було й без цього, але так не було і так не могло бути. Вони мусіли робити своє, а ми своє. Тепер і вони і ми рівні, і зрівняла нас доля. Але все-таки чомусь не можна забути пацифікацій, та ревіндикацій, та інших доброт, включно з тим трагічним епізодом, що зветься Карпатська Україна, у якому наші милі брати-поляки відіграли роль такого класичного і зразкового істерика-інтригана. Мир їх душам!

Але все-таки який дивний той польський комплекс і який він відмінний від московського. Бо все-таки, коли я був і дезертир, і «вивротовєц», і «нєпожондни русін», і «дзіч гайдамацка», і в домі мого батька час від часу робили труси й шукали мене, в той самий час Тадеуш Голендер робив переклади моїх книжок, видавництво «Руй» у Варшаві їх видавало, Ксаверій Прушинський, «Газета літерацка», «Просто з мосту», «Кур’єр львовскі», віленське «Слово» містили чудові про них відгуки й рецензії. Подумати і порівняти лише реакцію на такі ж явища Москви. Анафема, анафема, анафема! Від першого дня до останнього. І во віки віків. І нема різниці – був це цар всеросійський чи Сталін всесовєтський…

Польща-Україна-Московщина. Три ніби рідні сестри, і такі вони трагічно нерозумні. Їх проблема простіша з простих, але саме тому нерішима. Під час дороги переважно стирчав у вікні, було цікаво бачити заборонену землю. Поліцаї мають ту саму уніформу, що й тоді, але тепер вони мене не хвилюють. Бачу багато людей, багато облич, багато будинків, сонця і неба…

Але все це не боїться мене, а я не боюся його. І як інакше було тоді на цьому саме місці у серпні, чотирнадцять років тому Але, як сказано, не маю жалю до тих людей сьогодні. Я тоді втратив лише батьківщину, вони тепер і батьківщину і Річ Посполиту… Усі їх величні амбіції лежать під колесами оцього гордого берлінського експресу, що ніби бич Божий, бичує цю здивовану землю.

Швидко минає горда столиця польського заходу Катовиці. Це є тепер так само лише «Катовіц», як свого часу наш Львів був лише «Львув». А ось там далі знов наближається Домброва Гурніча. Це місто врізалося в мою пам’ять знов таки з часу того самого серпня чотирнадцять років тому. При цій неймовірній нагоді такі речі набирають значення символіки і приречення. Тоді це було лише гостре дійство маленької людини, однієї з мільйонів, якій прийшло на думку стати дезертиром – дивна примха, яку могла собі дозволити лише багата на фантазію людина. Кинути все і піти отак, як бачать очі, в напрямку невідомого, це в якійсь пропорції нагадує вчинки божевільних, що пускалися перепливати в малих човниках океан або дряпалися без ніякого знаряддя на верхи Гімалаїв. Їх щастя в тому, що вони не міряють наперед риску і цілковито віддають себе на ласку і неласку фатуму. Це гра на все, бути чи не бути.

Моя драма почалася десь отам, за тією Домбровою, у багнах. Це була справді темна, безмісячна і беззоряна ніч. Я йшов побіля дороги, і мені здавалося, що на цілій планеті я лише одна істота, яка нічим не зв’язана. Так приємно вирватись у первісність, у інстинкт, у абсолютну порожнечу космосу. Довкруги мене, як довкруги планети, лежала міцна охоронна смута атмосфери, за порушення якої грозило небуття.

І я пригадую цю Домброву. Це було десь біля другої години ночі. Я мав намір пройти непомітно бодай до Бендзіна, і мало це статися десь біля години другої наступного дня. І враз несподівано передо мною виринає з темноти величезна кількість електричних світел, які здалека і згори виглядали не лише фантастично, але й загрозливо. Що це за вогні і чому вони там? І чи можу я так просто на них мандрувати? Це було гамлетівське питання, і я мусів над ним замислитися. Ні, я вже краще далі буду триматися геть від гріха. Тим більше, що й дорога моя почала нагло спадати вниз і скоро перейшла в якесь тряске багно, в якому ноти мої почали грузнути по коліна. Ні, ні… Краще назад, краще зачекати ранку.

Це була виняткова, можна сказати, горобина ніч на тому болоті. Але годі падати духом. З вільхового галуззя швидко лагоджу постіль, прикриваю її чепурно своїм покривалом, лягаю, вкриваюся плащем і почуваю себе, ніби Одіссей на ложі Цірцеї, впитий її чарівним лоном. Я навіть, здається, полохливо здрімнув, бо коли нагло по-заєчи прокинувся, – побачив, що сіріє і що я лежу в густому тумані, ніби у хмарах, не відомо – на землі чи на небі. Коротку мить не міг збагнути цієї містерії, але як тільки збагнув, зірвався, мов громом вдарений, похапцем згорнув своє ложе і, не вагаючись, оминаючи гірші місця болота, подався просто через луг, туман і калюжі в напрямку бачених з ночі огнів, яких тепер за туманом не було видно.

Згодом у сірій гущі туману я помітив згорблену маленьку силюету, що нагадувала примару, але потім з неї вилонилася фігурка людини у брудному, розхрістаному одязі із дзбаночком у руці. Що мав робити? Мене провокував не лишень гордий одяг воїна, але й заболочені по коліна ноги. Що я таке і чого я тут? На моєму чолі виразно красувався гордий знак білого орла, а біля мого боку грізно звисав довгий, гострий французький багнет.

– Ей! Слухай! – звернувся я солдатською мовою крізь туман до фігурки. – Що це там за місто?

Фігурка, здається, була здивована, а можливо й ображена таким питанням.

– Як, що за місто? – почув я хриплий, заспаний голос з-за туману. То ж Домброва! Не знаєш!

– А! – відповів я тоном, ніби це була моя рідна Тилявка, а я сп’яна забув її назву.

На цьому наш діалог скінчився, фігурка пішла своєю дорогою, я своєю. Отже передо мною місто, і не лишень місто, а й ріка, тому й міст. Така топографія мене не радувала, бо ж моїм стратегічним завданням було оминати подібні терени. Але виходу не було. Я змушу ту Домброву взяти – будь-що-будь, мене рятує туман і рання година, коли все спочиває, не турбуючись моїми проблемами. Помалу-малу наближаюся до мосту, обережно його переходжу, використовую безлюддя, повертаю навмання праворуч і вибираю ніби вулицю, ніби стежку, що веде невідомо куди вгору, прямую нею все далі, виходжу на передмістя, заросле кущами, з виглядом якогось старого цвинтарища. А коли входжу поміж кущі, – натрапляю на нову несподіванку: серед тієї Божої природи, біля цвинтарища, бачу в різних місцях, просто на землі, повиті міцним сном лежать у різних позах люди, чоловіки і жінки, прикриті чимсь, а то й не прикриті, деякі у тісних спокусливих обіймах, деякі ще діти, а то й просто немовлята. Збентежений, я мало не потоптав ці блаженні сотворіння, старанно виминав їх тіла, намагався скорше вибратись з цього едену, щоб повернути ще більше праворуч, без дороги, без стежки, без орієнтації, зовсім за інстинктом, держати курс в напрямку, що здавався мені заходом.

Не легко окреслити почуття людини в такому стані. Абсолютна відірваність від оточення, гостра настороженість і беззастережне рішення перемоги.

Це і була моя Домброва Гурніча з-перед чотирнадцятьох років. Згадую її чи то з жалем, чи то з сатисфакцією. Такі шматки життя не даються дешево, ніякий Ротшільд не міг би на таке дозволити. Для цього треба було мати в кишені 50 грошів капіталу і мільйони надії разом з іншими добрими чеснотами, вартість яких міг би хіба оцінити такий багач, як Діоген або хтось інший з цієї породи людей, для яких слово космос і космікос звучали ще свіжо і переконливо.

А чи належав я тоді до Діогенів, Платонів чи Колумбів? Формально може ні, але фактично так. Що я тоді шукав чи відкривав? По-перше, Європу, а по-друге – епоху. Європу для себе, а епоху для всіх. І який жаль, що мої зусилля не будуть оцінені належно і що їх лаври пожнуть Сталін, Гітлер, Муссоліні. І ніхто не буде знати, що я належу до тих незнаних піонерів втікацтва майбутньої Європи Заходу, цілі мільйони й мільйони яких у різних виглядах помандрують уздовж і впоперек цього прекрасного континенту.

Домброва Гурніча також швидко минає, а далі переді мною Краків. Чи знаю я Краків? О, я знаю Краків. Перший раз це було у липні 1927 року, у ролі вояка 16 полку піхоти польської армії, на маневрах перетинав я його форсованим маршем уночі з 5 на 6 липня. Вдруге це було трохи пізніше, того ж липня, в ролі героя і переможця марафонського бігу на десять кілометрів у змаганні трьох дивізій, які відбулися в терені біля цього міста і в яких я брав участь як член дружини змагунів нашого полку, що репрезентувала тоді нашу третю дивізію.

Це було, здається, 16 липня, і лив тоді зливний дощ. Траса бігу, з стрілянням на п’ятому кілометрі, проходила по бездорожному терену. Ми виглядали сумно, мокрі до ниточки і вкриті з ніг до голови багном, але наша дружина здобула чашу перемоги, а ми, її змагуни, були удекоровані медалями хоробрості чи чимось подібним.

Зупинилася наша дружина в одному з краківських фортів, де один з батальйонів нашого полку мав місце тривалого постою, яких сім кілометрів від міста. Після перегонів ми мали два дні відпочинку. Другого дня я попросився до міста. Сім кілометрів йшов пішки, що для марафонського бігуна не творило ніякої проблеми, вигляд мій був, ніби мене пожувала корова, але це не робило також ніякої різниці. Я довго блукав по вулицях, оглянув Вавель, могили Міцкевича й Словацького, Маріацьку площу і почував себе дуже закинутим і дуже одиноким. Хтось мені казав, що тут живуть і якісь мої земляки, але скільки я не прислухався до мови перехожих, ніякого сліду по них не знайшов…

Коли це, питаєте, було? Чотирнадцять років тому. А здається, це було вчора. За той час появилося радіо, заговорив екран кіна, умасовилося авто, на третину скоротився глобус землі.

І ось нарешті сам Краків. Дванадцята година дня. Виходжу з потягу, і – величезна, запаморочлива несподіванка. На пероні, крім Олега Штуля, Костя Мельника і Панченка-Юревича, бачу – кого? Чирського! Миколу Чирського! Того, того самого, якого залишив на ложі смерті празької лічниці на Дейвицях.

– Це ви, Чирський? – вигукнув я, не вірячи своїм очам.

– Це якраз я. А ви хотіли вже будувати Україну без мене? О, ні! Це вам не вдасться! – казав він своїм, як звичайно, театральним голосом і виглядав у тому свому рудому капелюсі набакир, ніби він щойно вийшов з магазину моди.

Бурхливе вітання, ніби ми не бачилися цілу вічність.

– Ми ось тут вам одразу і театр організуємо, і вас директором призначимо, і вже завтра йдемо до Кубійовича за фондами, – казав далі Чирський…

Мельник і Панченко-Юревич випадково приїхали тим самим потягом що й я, лише ми не бачилися, Чирський же приїхав ще вчора і вийшов зі Штулем нас зустріти. Примістили мене тимчасово, здається, на вулиці Зеленій, де мешкав Штуль…

У той час можна було говорити не лише про Краків польський, але й Краків український. Тут тепер перебувала добра половина українського Львова, плюс порядна частина Праги, Берліну, Варшави і багатьох інших провінцій нашої безмежної емігрантської держави. Відчувалося бурхливе життя за дня і ночі. За дня по різних урядах, редакціях та установах, за ночі по кав’ярнях та ресторанах. Загальний настрій був бадьорий, дарма що для цього, здавалося, не було причин. Люди були вигнані з своїх місць, надій на поворот мало, українська справа неясна. Але це офіційно. Неофіційно всі вірили в чудо, що скоро буде війна, що відкриється дорога назад, що вирине знову визвольна справа… До того ж майже всі були добре влаштовані, порядно заробляли і тішилися, можливо, більшим добробутом, ніж було дома.

Особливо активними, агресивними і певними були обидві частини ОУН, які рішуче вірили у своє майбутнє і навперейми готувалися до перебрання влади на Україні. Частина Б мала готовий уряд і весь основний кістяк державної адміністрації. Планувалися генеральні штаби, ухвалювалися розпорядження і закони. І велася завзятюща, не на життя, а на смерть, між конкурентами боротьба.

По приїзді я одразу зголосився на вулиці Зеленій 26 – головній квартирі ОУН-М. Велике, на п’ять кімнат, з рококовими меблями помешкання, і урядували там Микола Сціборський, Омелян Сеник, Олег Ольжич, який недавно переїхав з Праги, і, здається, Роман Сушко. У іншому, нижньому приміщенні містився пропагандивний і культурно-освітній відділ, де трудилося чимало секретарів, писарів, друкарів, малярів і взагалі людей паперу і пера.

Тут був постійний рух. Люди приходили й відходили. Їх приймали у різних кабінетах різні референти. Мені здавалося, що найбільше відвідувачів мав Ольжич. Усе це творило так зване Організаційне бюро ОУН, головою якого був Сеник, а членами, крім вищезгаданих, були генерал М. Капустянський, Зиновій Книш і Юліян Васиян. Між гостями помітно було чимало військових, які приїжджали з різних країн, готові до послуг і акції…

Я вітався, зустрічався і розмовляв з багатьма членами цього бюра, як також з чисельними гістьми, що весь час сюди приїжджали, але діло мав лише з Ольжичем. Нашими турботами були справи культури – літератури, театру, пропаганди. Цій останній у той час надавали багато значення, бо на ній фактично трималися основи сливе всіх тодішніх європейських режимів. Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, ми планували ще ширше розгорнути її тепер. Тому що Ольжич не був промовцем, до великої міри ці речі припадали на мою долю. На Закарпатті я об’їхав з промовами дослівно цілу країну, не минувши ні одного міста, містечка і навіть більших сіл. Теперішня ситуація вимагала ще більшої в цьому напрямі активності, і ми запланували цілий ряд моїх виступів: два у Кракові, по одному в Варшаві, Ярославі, Любліні, Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці.

Теми моїх виступів були не конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз’яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдності і національної мети. Звичайно на мої виступи приходило багато слухачів, і вони мали чималий уапіх.

Час вимагав негайної в цьому напрямі активності, але на перешкоді було моє здоров’я. За останні тижні моя хвороба знову почала робити мені чималі труднощі, а тому треба було знайти місце для якоїсь курації, маючи на увазі, що в скорому часі нам доведеться бути ще більш активними. У повітрі було повно алярмуючих настроїв нової війни. Німецька воєнна машинерія була зайнята окупацією Греції, Кріту і Північної Африки, але не було вже сумніву, що і на цьому фронті треба чекати чогось нового, дарма що «дружба» Сталін-Гітлер існувала далі і більшовики старанно виконували постачання збіжжя і нафти, не дивлячись на те, що, з другого боку, всі залізниці Губернаторства були завантажені воєнними транспортами у східному напрямі.

Картина, гідна богів! Унікальна переплутаність фактів і понять. Величезний простір сходу Європи був виразно смертельно загрожений, і разом здавалося, що він не усвідомлював цього… Сотні дивізій закутого у панцери вояцтва стояли готові до походу.

Наша міжконтинентальна емігрантська імперія бачила цю макабричну істину цілком виразно і була постійно у стані хворобливого збудження. Її перспективи винятково туманні, її шанси сливе зникаючі, але вона гарячково день і ніч діє, нагадуючи космічну туманність, у якій замало концентричної енергії, щоб стати зосередженою цілістю. Справді, не легко було уявити собі нашу батьківщину в її незалежній формі, дарма що саме це було основною метою цієї акції.

Ситуація дійсно макабрична. Розуміти своє безсилля, мати дані для виходу з становища і не могти знайти такого виходу.

Ми з Ольжичем не раз наполегливо намагалися збагнути цю парадоксальність. Нас сильно вражало усе те, що тепер дістало назву «бандерівства», яке ми дуже добре знали ще з часів закарпатської практики; ми його по-своєму розуміли, але не могли морально виправдати і логічно сприйняти. Там були чисельні наші близькі знайомі, часто приятелі, там була більшість друзів Ольжича, там були сливе всі основні динамічно-активні сили організації, гарячі, патріотичні голови, довголітні мученики тяжких тюрем, заслань, вигнань з-під усіх «визволень» і учасників усіх активних підприємств нашого опору. Добрий, розумний Ольжич від душі любив тих хлопців, але разом з тим уся їх динаміка не давала запоруки для рішення нашої проблеми! І це було одним з головних клопотів думаючих людей того часу. Ми багато з цього приводу дискутували, але всі дискусії не приносили рішення. Реальна дійсність лишалася такою, якою хотіла її природа.

Краків – не лише «вулиця Зелена» другого поверху, він є також і на поверсі третьому, де містилися наші високі і найвищі уряди того часу на чолі з достойним професором Володимиром Кубійовичем і не менш достойним його заступником, з титулом ділового керівника, магістром Василем Глібовицьким.

Моя візита до цього Українського центрального комітету лише куртуазійна, а тому без претензій. Тут також звичайно багато руху. Пригадується Хуст з відвідуванням уряду. Цілі валки людей, цілі черги біля кабінету прем’єра Волошина. Тут трохи спокійніше, але все-таки і тут вичувається нервовість доби.

Авдієнція відбувається у невеликому покої, біля круглого столу, у м’яких фотелях. Сам, невисокого росту, з ознакою лисини, спокійний і зосереджений професор, його високий, з чіткими рисами обличчя, чорнявий, з нотатником у руках, заступник і я. Засадничо я маю більше довір’я до цього роду урядів, ніж до тих поверхом нижче. Говоримо про звичайні речі – про Прагу, Берлін… Про мою подорож, мої враження, мої праці. Діловий керівник час від часу щось нотує у своєму нотатнику, пан професор натомість сидить спокійно, сливе нерухомо. Я пропоную свої послуги для якоїсь роботи, мені обіцяють щось відповідне знайти, я розумію, що це лише форма чемності, і вони, мабуть, розуміють, що це лише форма чемності, але ми взаємно вдоволені і прощаємося з побажанням скорого побачення, як добрі друзі і порядні громадяни.

Професор Кубійович був відомий тоді як добрий географ, його «Географія України» мала широку популярність, і взагалі, він належав до наших передових наукових сил; лише я не міг зрозуміти, чому саме він несподівано очолив цю багатонадійну інституцію, яка під виглядом допомогової установи мала без сумніву багато амбітніші наміри в майбутньому розвитку подій.

Пізніше мені стало відомо, що пан діловий керівник комітету Глібовицький цілком одверто заявив, що він належить до тієї тоді розповсюдженої касти людей, які вважають себе покликаними вищою волею для ролі вождів. А коли я пізніше ще зустрічався з паном магістром, він недвозначно, дуже одверто і зовсім щиро оповів мені про різні свої наміри, проекти і закони, які мали б бути реалізовані на нашій батьківщині під його проводом. Тепер уже не легко в деталях відтворити ті його думки і погляди, пригадую лише, що в той час звучали вони досить патетично і досить паперово.

Після відвідин комітету приходять справи дрібніші… От хоч би відома, рідкісна, майже екзотична поява у вигляді невеликої кавареньки десь на Плантах, що має таку запашну назву, як «Полтава», з різними, справді блискучими іменами львов’ян, як Святослав Гординський, Едвард Козак, Ростислав Єндик, Марійка Донцова, Василь Дядинюк і багато, багато інших, які вже призабулися, а в тому числі також така варшав’янка, як Олена Теліга.

Ці зустрічі були для мене винятковою насолодою, бо всі вони вводили мене, родового і задавненого емігранта, трішки у засяг клімату рідного краю. Про цих людей багато читалося, багато чулося, вони виповняли собою багато ділянок культурного сектора Західної метрополії українства.

А зустріч з Оленою Телігою стала для нас своєрідним приреченням, фатумом. Пригадую цю зустріч у подробицях. Надворі накрапає. Біля третьої години по обіді. Заходжу до кав’ярні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз (бо кав’ярня містилася в сутеренах) легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому, яснозеленому, плястиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на двірці у Бойтені, але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Боже в сльози перетопить,

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.

Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чирський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимсь акцентом, голосом, сказала:

– То це так виглядає Самчук? – вимовляючи моє прізвище – «Самчюк»…

– Ви, здається, розчаровані? – відповів я.

– Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»… А між іншим… «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази…

– Для мене це несподіванка, – сказав я.

– А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев…

– А це всього лиш Улас, – казав я далі.

– Зовнішність може бути оманною, – вставив Чирський.

Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.

Розмова тривала далі і не лише цього дня, а в різних виглядах, місцях і змісті, і ніхто не міг тоді сподіватися, що це буде для нас судьбоносним. Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, я почав бувати у Теліг дома, на вулиці Славкавській 30, познайомився близько й інтимно з таким кубанським і уенерівським козаком, як Михайло, від якого вона дістала своє картинне прізвище; ми бавилися, фотографувалися, їздили на прогулянки за місто. У нас витворилися інтимні інтереси. Олена вечірньою добою за столиком і чаркою, у кав’ярні Бізанця, могла безпечно оповісти мені докладно і барвисто свої пригоди, а в тому числі й любовні, яких вона не цуралася, а вважала за своє велике добро, але не завжди могла повісти їх людям, хоч і хотіла повісти, бо любила дружбу, ніжність, щирість, приязність і тепло, як контраст до її бравурної, майже гусарської постави героїзму:

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся, –

То сміх мій рветься джерелом на волю…

Це останнє «джерелом на волю», я хотів би замінити «джерелом прозорим», бо її сміх був справді щирим і прозорим. Карикатура Едварда Козака представляла її в той час як грайливу дівчину у стрічках, за якою біжить юрба парубків, з моттом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою».

Але це було так і не так. Любила вона таких хлопців і навіть таку череду, але разом уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей від людей, ставити між ними відповідні знаки, чи навіть «гострі межі», чи – «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». І вміла тих людей вибирати, пізнавати і покоряти.

І знову таки це не була поза, легковажна кокетерія, данина добі або бляшана музика, якої у нас було тоді більше, ніж треба. Усе, що вона висловлювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було у неї автентичне.

Для мене вона була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того «Кулака», я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею. Я любив читати про мадам Помпадур, мадам фон ПІ тайн, леді Гамілтон, Єлисавету Габсбург, Марію Башкірцеву, але то все було читання. У житті я таких не зустрічав. І враз ця дійсність. І ця правда. І тому нічого дивного, що ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями.

За чергою мої стопи на цьому терені були направлені на такі фортеці нашої культури, як відоме краківське видавництво, що містилося на вулиці Кармелітській 34, з його «Краківськими вістями» та іншими виданнями. Тут я мав шану вперше пізнати такого яскравого і видатного представника львівської культурної еліти, як поет, письменник, композитор, журналіст і гуморист Роман Купчинський, аліяс Галактіон Чіпка, один з довголітніх співробітників історичної львівської газети «Діло», який справив на мене враження своєю імпозантною, лордівською поставою, як також і своєю поведінкою та своєю мовою. Не знаю чому, але першою темою нашої розмови була дискусія про українців сходу і заходу, про так званий дух степу і дух гір, при чому нас, волинян, зараховувано до цих останніх, і я, розуміється, був адвокатом сходу, можливо тому, що велику частину свого життя провів на заході…

Саме собою зрозуміле, що великою атракцією було для мене знайомство з таким виразним і шанованим улюбленцем муз і грацій – у поезії і малярстві, як Святослав Гординський, лише з огляду на дефекти його слуху нам не вдалося розгорнути з ним якихось особливих розмов. Зате ми обмінялися приязними усмішками, морганням очей, жестами рук, знизуванням плечей і голови та кількома фразами на папері…

Адоптований, вірний і щирий львов’янин Федір Дудко, якого я також зустрів у цьому видавництві, дуже швидко оповідає мені про свої нові літературні задуми. Це було знайомство на довшу мету, бо пізніше нам не раз, дома і не дома, довелося ще зустрічатися і ділитися різними нашими особистими і не особистими жалями і болями, як також різними проблемами, клопотами, успіхами і неуспіхами наших літературних гараздів.

Тут же в редакції пізнав я і редактора «Вістей» Михайла Хом’яка, як також чимало інших співробітників, але за браком ближчого контакту з цими прекрасними людьми від них не лишилося багато згадок.

А далі, поза видавництвом, на вулиці, в ресторані, кав’ярні і дома по мешканнях, я мав нагоду і приємність пізнати чимало інших звучних імен і прикметних індивідуальностей, а між ними такого прекрасного класика нашої карикатури, як Едвард Козак, тобто Еко, аліас Гриць Зозуля. Унікум у нашій гумористиці, майстер пар екселяне карикатури… Не мав одначе ближчих з ним контактів, певно тому, що наші інтереси були різні, а також можливо й тому, що й наші вдачі були діаметрально протилежні. Я бачив часто його за партією шахів, що в цей час було для мене незбагненним, як також наша метушня, мабуть, му сіла здаватися йому карикатурною. З віддалі мені здавалося, що між нами, ніби на терезах ваги, важилися симпатії й антипатії, бо йото біс нашіптував йому чіпнути мене за вразливе місце, а мій сатана, мов страж з огненним мечем, стояв тому на перешкоді. А одночасно якийсь його ангел і мій архангел тримали нас у розумній покорі і змушували до взаємної пошани.

З інших представників пензля залишилося, за браком ближчих контактів, лише туманне уявлення про Василя Дядинюка, з яким ми одного разу пробували безуспішно розпити пляшку горілки, чому на перешкоді стояв мій впертий задирака шлунок. Там таки я пізнав цікавого і талановитого маляра Ласовського. Шкодую, що ці зустрічі були фрагментарні та випадкові і лишили так мало поживи для спогадів.

Черговою вражаючою атракцією був для мене мій старий, ще з часів Крем’янця і гімназії, як частина моєї ностальгії, приятель, учитель і колега, а пізніше кум – Роман Бжеський, який у той час жив тут з своєю вірною дружиною Надією і улюбленими папужками у скромному мешканні на вулиці Гертруди 9, обложений книгами, картинами, з сливе необмеженими зацікавленнями і компетенціями. Винятково варта пам’яті і разом винятково загублена у зливі псевдонімів постать – контроверсійна, інколи загадкова, інколи гротескова, невтомно віддана справі, інквізиторська натура, яка все своє життя, без відклику й застереження, була віддана в жертву службі українській справі, яку вона дуже по-своєму і дуже контрапунктально сприймала й розуміла.

У той час його безпосередньою роботою була служба митаря, тобто він збирав для комітету данину, але для нього не була чужою і роль фарисея, і Пілата, і Фуше. Насправді ж це був каторжник свого власного демона, який гнав його немилосердно через життя на подобу Томи Торквемади, змушував бачити життя, якого ніколи не було, якого нема і якого ніколи не буде. Це комплекс ілюзій… Жорстокого, болючого обману.

Я часто з приємністю бував у Бжеських, вони гостили мене чим могли, а часом і гречаною кашею з шкварками та оповіданнями про Крем’янець, про зраду і зрадників, про націоналізм справжній і націоналізм український, історію справжню й історію викривлену ворогами і багато, багато інших очікуваних і неочікуваних несподіванок, які я з приємністю вислухував, але не завжди брав їх так на увагу, як би цього хотів мій шановний друг і учитель.

Тоді також перебували у Кракові двоє старих ветеранів нашої, вже класичної літератури – Катря Гриневичена і Богдан Лепкий. Це не емігранти і не люди коньюнктури, як ми, це старі, законні громадяни цього древнього міста Ягеллонів. Відвідувати їх було для мене особливою процедурою. Я, хоча на генерацію від них молодший, ще належав до того покоління людей і письменників, для яких старші люди мали вартість не лише як люди творчості, але й певної родової, традиційної чи історичної сили і приваби. Богдана Лепкого, як і Катрю Гриневичеву, я шанував за безпосередній зв’язок з епохою Івана Франка, за їх труд чесний, за їх шляхетну поставу і взагалі за їх духову силу великого засягу.

Візита у авторки «Шоломи на сонці», сучасниці Івана Франка та Василя Стефаника і взагалі старої гвардії наших будителів, мала для мене особливе значення тим, що давала можливість торкнутись чогось, що було вже історією. Вона також вабила нас патосом своєї творчої манери, своїм свідомо театральним тоном, рефлекторним насвітленням історії, пристрасним стилем мови. До цієї візити я якось особливо готувався, бо чув, що Катря Гриневичева шанує добрі манери і форму. І хоч я не мав ні фрака, ні циліндра, все-таки старанніше, ніж звичайно, голився і навіть, здається, зиркнув на себе в дзеркало, чи все є в належному вигляді.

А коли я появився на вулиці Дояздовій 3 та подзвонив, відчував, що роблю візиту. Мені, не пам’ятаю хто, відчинив, прошено увійти, зайти до кімнати і хвилину зачекати.

Моє чекання не тривало довго, увійшла пані Катря, схвильована, як дівчина, радісно привіталася, нагородила мене компліментами за «Волинь», за Матвія, за Володька, а потім попросила до іншої кімнати, де вже чекав на нас чай. Тут ми перейшли на спомини, передусім про Василя Стефаника, з яким пані Катря була у близькій дружбі і навіть, здається, мало не стала нареченою…

А потім перейшли до Франка. О, Франко! Пані Катря на згадку про нього ще й тепер рожевіє, а що вже коли їй було вісімнадцять років і коли вона носила чудову, пишну, темного оксамиту сукню з криноліном… Коли вона заставала Франка несподівано серед купи паперів, викликаючи у нього збентеження, а в його дружини зриви ревнощів. Пані Катря оповідає барвисто, картинно, патетично, довгими реченнями з яскравими порівняннями. Я був захоплений її захопленням і, що рідко бува зо мною, був добрим, щирим, справді зацікавленим і трохи приголомшеним слухачем.

Враження від цієї візити лишилося тривалим… Враження барвисте, радісне, оптимістичне…

І ще одна візита… у автора монументальної трилогії «Мазепа» та коротенького вірша «Чуєш, брате мій», що під його слова і мелодію за празьких часів ми проводили всіх наших друзів на вічний спокій, що був нашим похоронним маршем… У автора багатьох і багатьох, включно з підручником історії літератури, творів, насичених лірикою, смутком, тугою, щирістю й патріотизмом. Богдан Лепкий. Професор, поет, письменник, вчений, посол, промовець. Аристократ виглядом і душею. Останній могікан людей цього роду культури, стилю і форми.

І, здається, постійний краков’янин, що мешкав на гарній вулиці Слонешна 1, у просторому помешканні, заваленому книгами, Гравюрами, старомодніми меблями і килимами. Контраст до пані Катрі: ніякого захоплення, ніякої патетики. Тихий, повільний, спокійний. До всього – хворий на шлунок. При моєму вході він лежав на канапі, я просив його не вставати, але він все-таки встав.

– Радий вас бачити, бо я про вас багато чув… А я ось, видите – хворію. Перепрошую за непорядок! – сказав він на привітання.

Я знову вибачався, що його турбую, але я дуже хотів його пізнати і бачити. Він це розуміє, бо сам колись був цікавий. Це вже теперішня молодь не вважає нас, старших, за щось вартісне, казав він. Мені було ніяково затримуватися і тому моя візита не тривала довго. Він мав утомлений вигляд, і йому, видно, тяжко було говорити… На прощання він дякував за відвідини, просив ще заходити і знову вибачався, що так склалося. Я побажав йому видужання і пішов. Приємно, що міг ще за життя бачити цю людину. Тоді ще не думалося, що це буде востаннє, бо трохи пізніше, цього самого року, прийшла сумна вістка, що цього шляхетного поета не стало між живими.

А 22 травня у залі УДК відбувся мій перший виступ на ту ж тему, що й у Берліні. Заля була переповнена, дуже слаба адміністраційна підготовка. Олена була захоплена виступом і гостро протестувала проти недбальства адміністрації. Вечір закінчився у кав’ярні Бізанца у більшому товаристві, де не обійшлося без спічів та інших збудливих засобів. Олена вимагала нашу відому «Вдову»., яку ми інколи виконували з Ольжичем: Ольжич бас, я тенор. Чирський декламував «Три вершники» Дарагана, а взагалі було шумно, і це потривало за північ.

Саме в цей час появився на цьому терені автор книжок «Стилос і стилет», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», великий князь нашої поезії Євген Маланюк. На Зеленій його приймали у відділі військових як старшину української армії. Це була приємна зустріч, бо востаннє ми бачилися з ним давно перед війною в Празі. Але мало було часу для розмов. За кілька днів він від’їхав до своєї Варшави, і ми умовилися, що в скорому часі я приїду туди також.

Двадцять третього травня об 11 годині 49 хв. вечора я вже лишав Краків, прямуючи до Варшави. Це для мене, розуміється, була подія, а разом і своєрідна пригода. Подія, бо вперше я мав нагоду побачити це героїчне місто, хоча б у його теперішньому скаліченому вигляді, і пригода, бо я вперше зустрівся з певними аномаліями доби у вигляді «законів» для «не-німців». Тобто, мені не дозволили їхати другом класом, як «не-німцеві», і я мусів їхати третім. Ні в Протектораті, ні в Райху цих феноменальних «законів» поки що не було. Цей смішний, наскрізь гротесковий «закон», або краще – дурна видумка дурних голів у центрі Європи нашого все-таки двадцятого століття, не викликав у мене якихось почуттів гострого обурення, скорше було співчуття до людей, що у своєму хвилевому засліпленні почали так фатально переплутувати поняття людей і худоби.

Між іншим я з приємністю і своєрідною вдячністю пішов до третього класу, де знайшов і міг бачити зблизька широкі і найширші маси людей цього простору «не-німецького» походження з їх горами мішків, валіз, наплечників, які, по-своєму, вели завзяту боротьбу за існування у вигляді тотальної, всеобіймаючої, віртуозної спекуляції, при чому ці люди дуже яскраво відрізнялися від тих, яких я звик бачити в Чехо-Словаччині. Коли там панує тепер загальний понурий смуток як знак протесту, коли там люди мовчазні, спокійні, чемні і зрівноважені, тут натомість здавалося, що все це якась суцільна криклива, метушлива карусель. Ані сліду якогось жалю чи смутку. Все рух, крик, сміх, жарти, штовхання. Все, здавалося, на колесах, все кудись їде, все щось купує і щось продає. Не помагає тут ніякий контроль, ніякі приписи, ніякі закони.

О, ті справді дивні наші брати, як ми їх звикли добродушно звати «ляхи»! Які вони все-таки безпосередньо щирі у своїх почуттях, не обов’язково, розуміється, морально виправданих і не конче культурно адоптованих. І це не диво, що вони з такою легкістю прозивали нас «дзіччю гайдамацькою», бо саме подібні характеристики інших дуже прикметні для словника людей такого темпераменту. Їх політика, їх війна, їх опір – все це їх, чисто їх. Пригадується пісенька, яку ми співали у війську:

Хоцяж го обстомпі, большевікуф тшиста,

Ренце вложи в кишень і так собє гвізда!

Ха-ха-ха! Як чудово! І як точно! Почуття гумору у цих людей таке ж велике, як мале почуття відповідальності.

Біля восьмої години ранку я у Варшаві. Непроспана ніч, втомлені легені (у вагоні було повно тютюневого диму), і от ранок у гущі людей, висипаних масою, ніби на якийсь смітник. Поламані мури, потрощені хідники. Вперше бачу виразність війни. Це вже не фільм, це відчутність. Війна, крім звичайної руїни, приносить також своєрідну наркозу, навіть до певної міри – солодку. Людина вертається до дитячого віку, коли розламаний предмет спричиняє більше насолоди, ніж цілий. А до того гострий, збудливий акцент пристрасті, ніби жага, ніби секс, ніби отрута!

На вулиці снують, правда, трамваї, але я шукаю візника і щось з часом знаходжу. Мені потрібна – Алея нєподлєглосьці 159. Це не так просто, бо не близько. Вулиці, вулиці, нова доза руїн, кілька великих цілих блоків, поле, ряд великих нових будівель, і в одній з них, на якомусь там поверсі (здається, на третьому), знаходжу нарешті свого «імператора строф», прекрасного друга і кумира Євгена Маланюка.

Кожна наша зустріч з цією людиною була гаряча. І бурхлива. Тепер це у його лігві – у Варшаві. Він сам. Його дружина і син ще перед війною виїхали до Чехо-Словаччини (дружина чешка). Маланюк має велике помешкання і служницю, що приходить прибирати. Нарешті я знайшов його в його кліматі, в його атмосфері, яку він любив, і вона йому пасувала. Але нема вже справжньої Варшави, зісталася лише її тінь. Варшава в руїнах, Варшава в підпіллі, Варшава у Лондоні, Каїрі, Єрусалимі. Але все-таки і ця тінь солодка і приманлива. Маланюк, цей «дух степу», як сказав би наш друг Купчинський, знайшов у гордій столиці бунчужного шляхетства найкраще місце для вияву своїх романтичних візій і свого бурхливого темпераменту.

Так. Я не знаю, чи Маланюк був справжній у Празі, бо хоча він і розумів барокко храму св. Миколая на Старому намєсті, або готику св. Вітта на Градчанах, але можливо, що Ян Гус або Томас Гаррик Масарик були для нього трохи незручні, як, скажемо, сталевий панцер козакові. Але Варшава з її радісними фантасмагоріями величності та її стигматикою мучеництва була для повногрудого степовика своєрідним, ностальгійним відпочинком після походів і боїв на тлі багряних шовків і оксамитів.

У кліматі Міцкевича, Сенкевича і Пілсудського, у кліматі Дмовського, Грабського та інших заглоб козак-Мамай завжди знаходив для себе частину Січі, дарма що тут був і Замок Крулєвскі, і Бельведер, і православний католицизм, і католицьке православіє, що спліталося у болючу симбіозу на подобу статуї Лаокоона, разом з «духом Парижу» у вигляді експресіоністичної фігури Шопена, що, мов викрик, оздоблює площу парку Лазенки.

Ніхто, можливо, у нашій поезії і культурі взагалі не зібрав і не скупчив такої широкої гами настроїв, зацікавлень, почувань, поєднуючи і Гумільова, і Тувіма, і Махара, і Ахматову, і Рільке, і Гріга, як Маланюк. Йому були приступні й візії Міцкевича, і корчі Достоєвського, і смиреніє св. Антонія, але ці останні для цього припонтійського Геркулеса були хіба споглядальним об’єктом подиву, бо його могутня плоть не могла аж так скоритися, щоб відчувати насолоду болю від болю. Він був завжди провокативно живий і грішний, щоб живитися акридами та диким медом, бо хоч і любив цей бджолиний нектар, одначе був достатньо реалістом, щоб оцінити життя з його п’янкими соками винограду і кривавими оргіями війни. Він – поет-воїн з титулом інженера, з твердим стилосом і стилетом. На тлі нашої безпідметної літературної буденщини Маланюк вичував і розумів нашу історично зумовлену проблематику, був утаємничений в її підземні течії і був вражливим сейсмографом її поворотів і змін. Кожна зустріч з цим потужним співмайстром нашої модерної духовості була для мене хвилююче привабливою.

Такою була і ця зустріч. Перші міцні обійми, перші летючі загальники вражень… Я повідомив, шо по моїх стопах має також «нагрянути» сюди і наш бурхливий, непереможний Чирський з місією мобілізації театральних сил Варшави. Це. очевидно, нас обох радує, Маланюк любить того невтомного денді, вони з ним старі «компадри» ще з таборів інтернації, як також початкових років еміграції в Подєбрадах і Празі.

Але наше привітання на цей раз коротке: Маланюк десь там виконує свої інженерські обов’язки і мусить відійти, я ж п’ю каву з наміром надолужити мою непрості ану ніч бодай парою годин сну.

На жаль, мій сон не триває довго, мене розбудила прибиральниця, що прийшла робити порядки. Було біля години дванадцятої, а вже біля другої появився мій шановний господар, і, пообідавши, ми негайно поїхали «кинути оком» на Варшаву.

Мені трохи ніяково, що саме мені довелося бачити столицю Яреми Вишневецького, Сенкевича, Грабського, Дмовського, Перацького, Костка-Бернадського у такому оплаканому вигляді. З погляду вічного, універсального – це шматок вселюдської трагедії, що її пережила не одна Троя і не один Карфаген. Трагедії, які, до речі, нічого не вирішили, а лишень різноманітили загальний клімат людського серця.

Але слухаючи воєнні повідомлення у вересні тридцять дев’ятого року у мові і фільмі про цю подію, я уявляв собі це значно гірше. Все-таки місто жило. Пишно і розмашисто стелилися перед зором Алеє уяздовське, по яких туди і назад, з шумом і блиском котилися машини, у Лазеньках все цвіло, було багато барвистої публіки, біля пам’ятника Шопена бавилися діти, у перспективі привабливо білів Бельведер.

Ми відвідали Новий свят, Маршалковську… Зайшли на Алею руж і віддали поклін місцеві, де свого часу містилося українське посольство і мешкав легендарний уже на цьому тлі, у цих умовах Симон Петлюра. При цьому, розуміється, згадали також і вулицю Расіна у Парижі і багато дечого іншого, пов’язаного з цим трагічним комплексом.

А далі, після Старого міста з його помпейською подобою, у якій навіки зникли, можливо, найбільші вартості цього простору, ми поїхали трамваєм «на Прагу». Уперше по довгих роках я побачив справжню, не імпровізовану православну церкву-собор, як слід з цибулястими банями, трираменними хрестами і «великим дзвоном», що саме урочисто і спокійно проголошував вечірню годину, розливаючись у перлямутрі передвечірнього неба. Зайшли й до храму. Тут усе «по-справжньому». І візантійський Христос, і тяжкий, масивний іконостас, і великі стоячі свічники. Маланюк зворушив мене своєю побожністю, «прикладаючись» до чисельних напрестольних і запрестольних ікон.

В загальному Варшава справляла приємне враження своєю безпосередністю, м’якістю, ліризмом. Вражала приємно чепурність і елегантність публіки, не зважаючи на такий час. Багато гарних варшав’янок. Можна розуміти молодого Андрія Бульбенка, сина грізного Тараса, що за цю красу заплатив життям… Як і Наполеона з чарівною Валевською, яку ми не так давно бачили у фільмі в уподобленні не менш чарівної Грети Гарбо. Чомусь проходив на думку і Бальзак з Ганською…

А вже увечорі прибув і Чирський. Він зупинився у якихось там своїх знайомих, але, розуміється, на вечерю прибув до Маланюка, де ми за чаркою (… не помогли ні туберкульози, ні катари!) якоїсь феноменальної «зубрувки» створили чудову трійцю, впиваючись насолодою спогадів, переживань, характеристик, поезії, дотепів, як на це можуть здобутися тільки старі бойові друзі. І щойно десь біля першої ночі вирішили піти спати, при чому Чирський, з огляду на поліційну годину, залишився у Маланюка, що продовжило нашу розмову сливе до ранку. Теми невичерпні, а життя коротке.

Другого дня, в суботу, Маланюк знову пішов до свого уряду, а ми з Чирським до одинадцятої години розкошували на ложах, щоб опісля, по сніданні, Чирський, пообіцявши зустрітися увечорі в Українському клубі, зник у невідомому напрямі, а я розпочав розпачливі спроби телефонічно пов’язатися з Юрієм Липою, бо десь у цьому просторі такий чародій-лікар, поет, письменник, історіософ, теософ і філософ існує.

Знаю його трохи екстравагантну вдачу, його не дуже веселі стосунки з моїм господарем, як також відомі громи і блискавки невмолимого громовержця Донцова. Я розумів, що він і мене зачисляє до цього войовничого товариства, а тому не дуже поспішатиме на зустріч, але я хотів його бачити і хотів довести, що ні Маланюк, ні тим більше я ніяк не солідаризуємося з примхами Донцова. Липа завжди був і лишився для нас дуже атракційною силою на нашому культурному фронті, без уваги на всі його дивацтва, включно з певним путчем, коли наш шановний колега, позаздривши лаврам Муссоліні, забажав силою захопити «владу» над Українським допомоговим комітетом Варшави, що йому, на щастя, не повелося і тим зберегло його добре ім’я від неслави.

Це була, розуміється, пошесть часу, і вразливий на подібні інфекції поет не міг нею не заразитися. Але, на щастя, це не стало загрозливим. І от тепер я намагався увірватися в ту стратосферу і пізнати творця відомої крилатої фрази: «Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму»…

І мені це повелося. В телефоні озвався байдужий голос: «А, Самчук! Дуже приємно! Де ви тут узялися?» Кажу, що і як. «О! Розуміється! Заходьте!» Коли? Понеділок? Одинадцята година? Гаразд! Домовлено! Вулиця Вспульна 36, трамвай дев’ятка або трійка.

А поки що, як тільки повернувся Маланюк, ми поїхали на поклін до місцевого УДК на вулиці Коперніка 13, що йото очолював полковник Поготовко, замордований пізніше польськими підпільниками разом з усією обслугою комітету на тій простій підставі, що тільки вони, польські підпільники, повинні і мають право боротися за свою свободу, але такого права не має і не може мати полковник Поготовко; тільки Пілсудському або Ленінові можна було кооперуватися з німцями, але цього знов таки ніяк не можна полковникові Поготовкові, хоч ті німці не були ніякими союзниками Поготовка і український комітет не творив і не міг творити ніякої загрози для польських партизанів.

Ця, до речі, не складна, але фатальна філософія була домінуючою філософією політики не лише «братів слов’ян» з їх традиційною в цій справі безпорадністю, але й сливе всієї Європи, що призвело її на край прірви за цієї війни… У комітеті вже тоді панували суворі приписи і порядки. При вході я мусів показати особисті документи, і не помогло мені ні моє ім’я, ні присутність Маланюка, якого вони знали. Полковник прийняв нас урочисто з компліментами і галантністю, відповідними до його рангу. Ми обмінялися серією чемних фраз, домовилися про мій виступ, і на цьому скінчилося.

Після цього Маланюк залишив мене, маючи полагодити якусь справу і обіцяючи пізніше зустрітися в клубі, а я помандрував поволі до Алеї в уяздовських, де містився той самий Український клуб у чепурній, білій віллі, у якій до війни жив американський господарський дорадник. При вході до клубу на мене чекала нова пригода. Коли я запитав швейцара, чи клуб уже відчинено, він відповів, що так, але одразу додав:

– Але ви роздягніться тут і увійдіть по-людськи.

Ця вишукана увага до етикети зворушила мене, і, хоча я мав до роздягання лише один капелюх, який і так мав намір залишити в його розпорядженні, я з винятковою уважністю виконав повчальну вимогу шановного стража нашої вишуканої чемності й етикети…

У клубі було ще сливе порожньо, кількох з присутніх гостей я не мав шани знати, а тому зайняв один з фотелів, озброївся газетою і почав чекати на моїх колег. Було тихо, просторо, западав вечір. Клуб містився у кількох великих чепурних кімнатах з солідними меблями і піаніном. На стінах, розуміється, були відомі наші портрети, на вікнах звисали тяжкі, сірі завіси… Згодом появився тут Чирський, а ще згодом і Маланюк, почалися знайомства, розмови, і це протягнулося допізна.

Наступного дня була неділя. Ранок, свіжо й соняшно, їдемо з Маланюком за місто, де він має шматок городу, на якому в перспективі часу мала б постати його майбутня літня резиденція. Але поки що тут лише справді шматок поля і більш нічого. Ми, розуміється, без утоми розмовляємо. Про минулі часи, про Єлисаветтрадщину – батьківщину Маланюка, про його монументального діда, про талановитого гумориста Лещенка, якого Маланюк вдало імітує.

Обід урочисто «вкушаємо» у гостині мого земляка з Волині – доктора Петра Шумовського та його елегантної дружини пані Яніни, яка хоча й була варшав’янкою чистої води, говорила нашою «хлопською» мовою дуже гарно і дуже охоче. Поминаючи всі умовності війни, обід був вишукано багатий, не бракувало і наливок, пили чорну каву і вели розмови, у яких Маланюк, як звичайно, великий майстер.

А вечір, уже без Маланюка, у товаристві Чирського і мого знов таки волинського земляка Івана Коровицького – поета і літератора, як також у товаристві трьох молодих дам, прізвища яких, на жаль, тепер не пригадуються, провели у фешенебельному болгарському ресторані з якимись турецькими оздобами і саксофоновою оркестрою. Чирський був у своїй стихії і, розуміється, рятував наше обличчя перед дамами у танго і фокстротах, до яких ми не мали великого покликання. І лише десь біля першої години ночі, переповнені враженнями, нехтуючи поліційними годинами, які тут не були чітко окреслені, ми повернулися додому.

Рано в понеділок думалося поспати – Маланюк відійшов на роботу, тиша і спокій, але цього благородного задуму не вдалося здійснити. На заваді – телефон. Він напосівся на мене, як докучливий комар. Дзвонив Коровицький, дзвонив Чирський, після якась пані. Я вставав, знов лягав і ще вставав… А згодом появилася і прибиральниця, а там і час їхати на побачення з Юрієм Липою.

На призначену одинадцяту годину, по годині шукань і блукань, я знайшов і Вспульну, і 36 число. Це не дуже блискуча вулиця, з виразними слідами війни. Липа жив на першому поверсі. На мій дзвінок відчинив сам доктор, навіть у білому халаті.

Юрій Липа. У нашому поцейбічному літературному і взагалі культурному процесі це своєрідна, окрема, самостійна і суверенна ділянка. Автор двох дуже своєрідних збірок поезій – «Світлість» і «Суворість», історичного роману «Козаки в Московії», великої кількості винятково вникливих есеїв, кількох капітальних історіософічних праць. Знайомство з ним це велика для мене подія. Я любив його речі, особливо статті та есеї, ми зрідка з ним листувалися, він міцно підтримав мою статтю «Крик у порожнечу», що була надрукована у першому числі «Вісника».

Доктор поважний, стриманий, спокійний. Просить заходити, просить сідати. Невелика, неупорядкована мешкальна кімната, на стінах оригінальні рисунки, ескізи, витинки, мабуть, роботи його дружини Галини, яка закінчила мистецькопромислову школу у Відні. Знайомлюся з його дружиною – висока, струнка, русява пані. У них двоє маленьких дівчаток, одна з них сиділа тут же, на столі, у решеті, розмальована якоюсь мармелядою з пиріжка, якого намагалася подужати своїм маленьким ротиком.

Зовсім несподівано, дякуючи пані Галі, на столі появилася закуска і карафка чогось питного. На мою заувагу про мої шлункові справи, доктор заявив, що це більше уявне, ніж дійсне, обіцяв іншим разом ближче цим зацікавитися, а тим часом розмова перейшла на мою «Волинь», мого батька, якого він персоніфікує з Матвієм, я бачу, що він гаразд зорієнтований у цих справах і вдоволений з того, що я не пішов за традицією зображення наших селян у літературі як пришелепуватих солопіїв, а подав їх у їх справжній природі, як розумних, нормальних людей.

Ми говорили про характер нашої людини взагалі. Липа засадничо оптиміст. Наша раса зрізничкована, але в ній переважають елементи позитивні і творчі. З першого слова було видно автора «Призначення України» з його синтезою основних духових течій нашої історії, від антів до наших днів. В його логіці вражає те, що йому майже вдалося оминути пустословія про так зване переродження і «дух минулого», таке модне у ті наївні роки завмираючої епохи, що трохи нагадувало різні теорії про відмолодження старості, і скерувати свій погляд у напрямі майбутнього, де вимагалося більше справжньої молодості, більше фантазії і багато знання. І майже ніякого гусарства.

Між нами відчувся контакт, якого мало було до цього часу. Ми домовилися зустрітися ще раз і призначили для цього час. Повертаючись назад, я відчув вдоволення. Виявилося, що для певного зрозуміння явищ потрібно трішки доброї волі.

Увечорі того ж дня я слухав концерт хору Божика. Люблю пісню і люблю тих, що її співають. Божик прекрасний інтерпретатор цього добра. Його хор живий, свіжий, звучний. На концерті встановив багато нових знайомств, переважно з земляками з Волині, і навіть мого Дерманя – нових втікачів з «визволеної» Західної України. Тут також зустрів одну з своїх співтаваришок по крем’янецькій гімназії – колись струнку, ніжну дівчину Галю Кобринівну, а тепер солідну пані інженерову Кулиняк, яку, розуміється, не міг пізнати після впливів невмолимого часу. Але радість велика. Одразу безодня спогадів і запрошення на обід, уже на завтра. Додому повертався пізно, спання було не дуже багато…

Вівторок виповнений, як дорожна валіза, чисельними зустрічами з земляками, а головне – обід у пані Галі і вечеря в Українському клубі, яку урядили пані клубу з нагоди мого приїзду.

У пані Галі о третій годині я застав готовий, як степ, широкий, як сніг, білий, блискучий, замаяний і заквітчаний стіл, що, не зважаючи на відомі воєнні харчові картки, нагадував часи «за круля Саса», коли було відоме «їж, пий і розпущай паса»… Багато ностальгійних, переповнених сантиментами згадок золотого юнацтва, з барвистими вечорами, шумними сходинами у батьків Галі, з тими різними «фантами», «карами» цілунків, сміху, руху і захоплення…

Під тиском цих п’янючих згадок, як також під впливом Галі та її прекрасного чоловіка, розуміється, порушую «табу» своєї дієти, намагаюся «все їсти» і випиваю пару чарок такої «гіркої чистої», від якої, як кажуть, звикли очі лізти рогом, а на блискучому столі чортики затанцювали гопака. Це вже вказувало, що я наближаюся до своєї древньої, дулібської землі Волинської, де ця гаряча «культура» плекається з прапрадавніх часів, йоли ще полювали на тура, ходили в далекі походи на ворога і виправляли поминки з чарівниками та кудесниками.

Настрій був, можна сказати, рішучий, гострий, блискучий. У чарівному тумані, як казка, блищала минулість, блищав кришталь чарок, блищала мова, через край переливалися барвисті, свіжі, захоплюючі почуття.

Звідсіля ми всі разом біля години сьомої від’їхали до клубу, де вже застали чимало публіки. Прибули також Маланюк і Чирський. Багато нових знайомств, летючих розмов, принагідних привітань. Подали чай. Пані Старосольська заграла щось із Шумана. Я мусів також сказати пару куртуазних слів. Витворився приємний товариський, піднесений настрій. Це потривало до півночі.

Наступний день – середа, 28 травня. Прощальний день для мене у Варшаві. Зрання різні телефони, швидке писання листів і листівок, а далі друга зустріч з Липою.

Я опинився на вулці Вспульній рано, як було домовлено. М’який приємний день. Доктор зустрів мене привітно і приділив мені більше часу, ніж можна було сподіватися. Оглянув нігті моїх пальців, очі, шкіру, язика, випробував нервовість, вислухав серце, проаналізував шлунок. Тим часом ми люб’язно розмовляли про книгу Акселя Мунте («Книга про св. Михайла»), про «Записки лікаря» Вересаєва і взагалі про літературу на цю тему. Медицина складна, неосвоєна, невловна наука, її досягнення не великі, її можливості безмежні. Поки що ми блукаємо в темноті, інколи щось у ній намацуємо, наш обов’язок боротися зі смертю, але ці благі бажання безнадійні.

У моєму конкретному випадку весь клопіт у тому, що мої нерви перевантажені.

– Ви задовго, – казав доктор, – пересиджуєте у вашій робітні, мабуть, також ночами, багато переживаєте, багато рухаєтесь і довгий час були під тиском тривалого невдоволення. Рух вам потрібний, але відпочинковий, на чистому повітрі, розваговий. Вам конче треба збалансувати себе, бо ви більше згораєте, ніж постачаєте палива.

Хоча якихось особливих ускладнень у моєму організмі не помічається, серце в найкращому порядку, зуби зразкові, от хіба трішки не в порядку нерви.

– Але одного разу, – казав доктор, – ви наїстеся міцного чорного хліба з доброю волинською ковбасою і будете почувати себе, як бог здоров’я.

І як наслідок цих оглядин у моєму архіві зберігся рецепт, який звучить так:

«Др. мед. Єжи Липа. Вевнентшне. Варшава, Вспульна 36, тел. 9-32-16. 28. 5. 1941.

Рп. ВП Улас Самчук.

1) Найістотніше – регулярне життя, години їжі і сну докладно визначені.

2) Нервовість дуже шкодить – при їжі спеціально.

3) Не перебувати довго в сидячій схиленій позиції.

4) Їжа легка, небагато відразу, але часто (3 год.), ніколи в «сухом’ятку», ані загаряча, ані захолодна. Набіл (м’які яйця, молоко), городина перетерта, м’ясива легші, переварені, свіжі і січені. У місті загострена, в селі (на відпочинку) їсти більше і без загострень. По їжі більший відпочинок – 15-20-30 хв.

5) Доразово: по кожній їжі (і при болях) 1-2 ложечки гельодальбіни.

6) Кураційно: пройти курс впорсків «ляростідьє», Ю. Липа».

Після цього ми перейшли до його маленької письменницької робітні (до речі, не було пацієнтів), і відновили наші вчорашні розмови. Про людей, про наших людей зокрема, призначення, про мету нашої історії, про делікатне наше сьогодні, про війну і про її виміри, проблеми, можливості, про виключні і непримиренні сили, що саме на наших очах ведуть смертельний змаг за тотальну перемогу або тотальну поразку.

І що буде з нами? – Фатальне, незбагненне питання, на яке не можна відповісти так чи ні, а треба важити аптекарськими унціями правдоподібності. Бо живемо дослівно між молотом і ковадлом і наше «бути» залежить від звинності нашої постави між цими завжди акутними небезпеками. Коли б ще Бог післав нам велику провідницьку індивідуальність, яка б нас справді «повела» або мали силу керуватися демократією, тобто голосом більшості, – можливо, ми ще щось здобули б, але нас покарано вічним роздвоєнням між хаосом і космосом, і це безгрунтя для нас фатально небезпечне.

Липа засадичо не був ні «бе», ні «ме», не був також націоналістом обскурантського типу. Він був сам велика індивідуальність, щоб уміститися у певних стандартних нормах, тому у нього виник гострий конфлікт з Донцовим… Але він був суворим, послідовним визнавцем класичного націоналізму в його расових, культурних, традиційних формах, від Сократа починаючи і на Фіхте кінчаючи.

Ми розпрощалися з Липою винятково щиро і винятково сердечно, наскільки дозволяла йому на це його стримана вдача.

По обіді о третій годині мій перший і останній виступ у Варшаві про «позитивний тип у нашій літературі»… Публіки багато, і успіх повний. Багато, більше ніж я знав і сподівався, прихильників і прихильниць моєї творчості. Вперше також довідався про арешт мого двоюрідного брата Григорія, який скінчив Варшавський університет, був асистентом при університеті у Львові, десь у сороковому році вийшов одного разу до університету і більше не повернувся. Зустрів також членів літературного гуртка мого імени з якогось містечка біля Луцького ще з польських часів, які оповідали мені про Волинь і про те, що там тепер діється. Довідався про багатьох моїх колишніх знайомих, які втекли на Захід або були вивезені на Сибір.

А вже увечорі, як звичайно патетично, я прощався з Маланюком, щоб об одинадцятій годині і тридцять п’ять хвилин вирушити експресом назад до Кракова, при чому на цей раз я не показував мого дозволу на їзду, а почав орудувати своїм сірим чужинецьким паспортом, що мені дуже помогло зовсім без ніяких труднощів попасти знов до звичайних людей і уникнути штовханини відомого третього класу «для не-німців» – хай їм грець з їх видумками. Я їхав сам. Чирський завершував свою місію мобілізації театральних сил і мусів ще зістатися. Я був утомлений, переповнений враженнями і, користаючися кращими умовами їзди, сливе цілу дорогу, хоч не дуже солодко, але все-таки спав.

У четвер рано я знов у Кракові і на цей раз, маючи наперед домовлення, просто з двірця, їду аж за Вислу на вулицю Старовислянську 70, де мешкала з своїм братом Володимиром Бачинським пані Марійка Донцова, і тут у неї я замешкав. Тут більше місця, більше вигід, я міг краще харчуватися, користуватися доброю, вигідною канапою для відпочинку, міг регулярніше приймати ліки. Пана Володимира, який був керівником якоїсь торговельної фірми, звичайно не було дома, а пані Марійка була приємна, добра й уважна господиня, ми з нею багато розмовляли, вона завжди щось читала, переважно поточну пресу, завжди щось там знаходила «не так» і обов’язково висловлювала свої коментарі.

Але про справжній відпочинок у Кракові не можна було й думати. Приходили гості, ми ходили в гості, відвідини урядів, кав’ярня «Полтава», кав’ярня Бізанця. Люди, люди і люди. Вернувся блідий, змарнілий, з своїми бурхливими театральними проектами з Варшави Чирський, якому лікарі настирливо, замість театру, радили санаторію в Закопаному. Появився ще один летючий голландець, блідий лицар, письменник і авантурник, а разом з тим дуже кольоритна людина з добрим українським серцем – Юрій Горліс-Горський, відомий автор «Холодного Яру», який разом з іншим пречудовим колегою Ростиславом Єндиком, залучивши до свого товариства і мене грішного, у якомусь інтимному ресторані, на другому поверсі, «прожигали» купу грошових знаків, яких у цей час не бракувало, при чому Горський, мов той любимець богів – кудесник, з великодушною байдужістю і барвистою соковитістю оповідав про свої воєнні пригоди у всіх кінцях оріснту й окциденту, починаючи з Закарпаття, Румунії, Югославії, через Туреччину, Сирію і Палестину, через Олександрію, Марсель і Париж, кінчаючи Гельсінками, звідки він щойно вернувся.

І яка шкода, що на цей раз я не міг як слід гідно і солідно дотримати кроку з моїми прекрасними товаришами з огляду на обструкцію мого шлунка, який після варшавської прогулянки почав поводитися зі мною знов досить ганебно, але наші бурхливі розмови, наші ескапади в філософію, мистецтво та політику були для мене і так справжнім джерелом приємності й натхнення. Наш добрий друг Єндик, цей знаменитий расолог і блискучий автор «Реготу Арідника» та інших творів, і взагалі міцна, атракційна і вольова людина, невмолимо бив рекорди в перегонах з Горським за чашу першості і дивувався, що такий справді расовий волинець, як я, в країні якого стільки пролито найкращого самогону, так ганебно тратить престиж пияка і вводить його в другий конфуз.

Першим його конфузом зі мною була його расологія, коли він у відомій географії В. Кубійовича помістив мою фотографію на доказ, що я належу до остзейської раси з чорними очима, твердим волоссям і смаглявою шкірою… Але побачивши оригінал свого «остзейського типа», він був немало збентежений виразно ясно-синіми очима, ясним і м’яким, з нахилом до лисини, волоссям і цілковитим браком смаглявості на виду…

При цій також нагоді ми з Єндиком зробили щось на подобу домовлення: я сказав, що почну аж тоді вживати горілку, як перейду Сян, на що мій колега заявив, що у нього це буде навпаки. Перейшовши Сян, він перестане пити і запишеться до «Відродження»… Забігаючи трохи наперед, мушу сказати, що це був його третій конфуз. Перейшовши Сян, я свого слова додержав. Що додержав його і мій колега, – сказати не можу…

Тим часом програма моїх подорожей з доповідями все конкретніше оформлялася, усе це планувалося десь на половину червня, а поки що Ольжич та й інше начальство радили мені поважніше взятися за своє здоров’я. І невідомо як і звідки, я враз дістаю запрошення до якоїсь Кальварії – Броди, до якогось маєтку з парком, палацом, яким заправляв наш земляк і організаційний друг, що носив пишне ім’я Володимир Король.

Чирський з цього приводу був виразно не вдоволений, бо що, мовляв, станеться з його театром. Його підтримувала також Олена Теліга, заявляючи, що тепер не час на шлункові справи, але інші нам радили заходитися біля цього саме тепер, бо пізніше не буде справді на це часу і можливості, тим більше, що в наше краківське театральне підприємство, знаючи фізичний стан нашого ентузіастичного режисера, як також знаючи опінію лікарів про нього, я рішуче не вірив. Не дуже вірили в це й інші наші колеги…

І от пригадую гарну, соняшну неділю першого червня. Зрання їду до Теліг, пан Михайло старанно нас з Оленою фотографує, потім разом обідаємо в ресторані, багато гуторимо, а вже о годині 4.30 малим локальним потяжком я від’їжджаю у напрямі півдня.

І ще пам’ятаю тихе, мальовниче село чи містечко з великою старовинною церквою на схилі пагорбка від заходу, а з другого, східного боку великий, розлогий парк з річкою, пишними старими липами, коронастими дубами, стрільчастими ялинами і туями, які творили мальовничі краєвиди зелених полян, рівних алей і сірого двоповерхового палацика в стилі ампір.

Було під вечір, западало за Кальварією сонце, бамкав здалека дзвін і стояла непорушна, глибока тиша і безлюддя. У парку лише гомоніли ще птахи, що готувалися до ночі, і десь там далі легко шуміла річка. Після бурхливого міста ця раптова тиша здавалась мені містичною.

Так само тихо і безлюдно стояв палац з його великим балконом і двома рядами великих темних вікон. Усі його бічні входи були закриті, за винятком однієї половини дверей головного входу. Я пробував було стукати, але ніхто на мій стук не відповів. Я увійшов до середини великого вестибюлю з широкими мармуровими сходами, що вели до другого поверху, але і тут було тихо і порожньо. Спочатку я вагався, куди маю йти далі, а потім застукав до дверей праворуч, після до дверей ліворуч, але скрізь панувала мовчанка. Тоді я пішов угору по сходах, передо мною було багато дверей, але і тут та сама тиша. Двері кімнат не були замкнені, і в одній з них я побачив велике безладдя, що свідчило, що там хтось мешкає, але всі мої намагання зустріти якусь живу істоту були даремні.

Починало темніти. Я не мав зеленого поняття, кому ця будова належала і кому належить тепер… І хто тут мешкає взагалі. Я мав адресу Володимира Короля – і це все.

Потім я пішов униз до парку, знайшов лавку, сів і почав чекати. Але чого і кого чекати? Може я не туди попав? Одначе адреса була ця, і мені нічого не лишалося, як чекати.

Чекання тривало. Йшли години за годинами. Було зовсім темно. У мені зростав неспокій. Година дев’ята, десята, пішло на одинадцяту… Парк був темний, палац німо стояв, оповитий мовчанням, і нагадував казку про зачаровані замки, або містерійні оповідання Конан-Дойля… Я вже думав було, що доведеться провести на цій лавиці цілу ніч, коли так біля години першої до мене здалека донісся якийсь галас, що своєю мелодією нагадував щось з наших нічліжанських пісень. Згодом здовж алеєю появилася і швидко проїхала бричка, запряжена кіньми, яка зупинилася перед входом до палацу.

Це і був мій Володимир Король, а з ним ще троє інших молодих, здорових, веселих хлопців, один з них німець. Вони щойно вернулися з гулянки… Мене прийняли вони бурхливо і радісно. Король показав мені дванадцять кімнат і сказав:

– Вибирайте!

Я вибрав одну невелику внизу, рогову з вікном до парку, поруч з кімнатою Короля. Була це весела, біла, ясна кімната з простим залізним ліжком, звичайною військовою ковдрою, старим просидженим фотелем і малим на тонких ніжках столиком. Одна звичайна електрична лампа звисала на шнурку зі стелі.

– Тут маєте все, – сказав Король. – І повітря, і цілий день сонце… Сніданок, обід і вечерю вам принесуть. І можете тут писати вірші. Сьогодні тут порожньо, наша Зося пішла на танець, але завтра буде рухливо. Поведу вас показати господарство: двісті гектарів поля, шістнадцять корів, десятеро коней. Вмієте їздити верхи? Гаразд! До вашої диспозиції наш Фацет. Не кінь, а блискавка!

Ми ще трохи погуторили, і Король пішов. Його гості спали десь нагорі. Я лишився сам. Була година друга ночі. Через відчинене вікно лилося свіже повітря парку. І я дивувався…

Дні, які я тут провів, були днями відпруження, медитацій, загоряння на сонці, виїздів верхи, купання в річці. Це був мій улюблений місяць червень, його найкращі перші тижні, свіжі зелені дні, пахуче сонце, лагідні вітри, буревійні зливи. Я мав багато часу і проводив його переважно на самоті. На полях ішла праця, і мій господар весь час бував там. Інколи і я виходив у поле, йшов межами; свіжі, зелені ниви майоріли під сонцем, дівчата у барвистих блузках працювали на буряках, у повітрі гомоніли жайворонки. Або сідлав Фацета – чудове сотворіння ясно-каштанової масті з гарними, великими, розумними очима, – і їхав м’якою дорожиною попід лісом у напрямі монастиря. Було тихо і радісно і ніщо не нагадувало війни…

Найближчої суботи мої господарі знов їхали кудись там на розвагу і запросили мене з собою. Ми застрягли в романтичному ресторанчику на схилі гори з прекрасним краєвидом на гори. Тут було чимало військових, переважно летунів, була музика і молоді, веселі дівчата, які подавали гостям вино й каву. І був бурхливий настрій. Настрій молодості і безжурності…

У неділю ми з Королем відвідали одну українську родину, яка жила недалеко від нас. Нас частували, співали «Бодай ся когут знудив», «Кришталева чаша», «Ой, видно село». І розходилися пізньої години з дуже гарним настроєм.

Але в понеділок дев’ятого червня у нашому спокійному парку і порожньому палаці враз зробилося дуже шумно, дуже рухливо і дуже повно. Несподівано з самого ранку почали наповняти парк новенькі темно-сірої барви військові машини з танкетками і гарматками. Ціла прогилетунська дивізія появилася перед нашими очима. Весь парк і весь палац були виповнені по вінця. Зароїлося від машин і людей. Приїжджали і від’їжджали блискучі мерседес-бенци і ДКВ. Виструнчені офіцери високих чинів заходили по сходах палацу. Наша трійця цивільних людей зовсім втопилася у цій повені війська. Ми були здивовані, збентежені і зацікавлені. Щось це та значить, щось це напевно значить.

Другого дня зрання до палацу почали під’їжджати великі блискучі машини, з яких висідали не менш великі і не менш блискучі військовики переважно генеральських чинів, а згодом наш широкий травник перед палацом весь був заставлений столами, фотелями, стільцями. Ще згодом появилася пара десятків офіцерів, які розсілися на фотелях; принесли чай і каву, почалася нарада.

Це був для мене винятково несподіваний випадок, що я міг на власні вуха прослухати таку нараду, що треба завдячувати особливій певності тих людей, які могли собі дозволити таку необережність. Вікна моєї кімнати виходили просто на ту поляну, були навстіж відчинені, я сидів у своєму фотелі з томиком Бальзака в руках і міг прекрасно чути весь перебіг наради. До мене ніхто не заходив і ніхто мною не цікавився.

Нарада тривала дві години, і після цього було ясно, що вже в цих днях на сході щось станеться. Обговорювалися тактичні плани наступу і давалися розпорядження та вказівки. Мені не все було зрозуміле, але я зрозумів розпорядження про поведінку війська з мирним населенням сходу. Військо мало поводитися з населенням чемно, нічого собі не присвоювати, давати допомогу поворотцям з тюрем і концентраційних таборів та втримувати добрі стосунки з протисовєтськими партизанами.

Це викликало у мене навали думок, родилися нові надії, уявлялися привабливі картини повороту, снувалися плани роботи на рідних землях. Але все-таки не вірилося, що це принесе нам справжнє визволення. Не було для цього передумов психологічних. Німці були в зеніті своїх перемог, їх воєнне щастя переливалося через край, їх тріумфальні фанфари не вгавали, на заході, півдні і півночі все перед ними скорилося, лишається тільки схід – безпосередня і пряма мета їхнього підприємства. Пригадуючи мрії їх вождя, висловлені в «Майн кампф», я не мав ніякого сумніву, що настав час, коли ті мрії мали б здійснитися. І поки що не було на це поважних перешкод. Схід з його Сталіном був готовий до капітуляції. Після фінсько-совєтської війни остаточно розвіялася легенда про силу совєтської армії, не були ніякою таємницею загальні настрої совєтського населення, і тільки якесь чудо могло врятувати червону імперію від повного розвалу.

Що ж до наших українських визвольних можливостей, то фактично вони були цілковито спаралізовані. Бомба, підсунута Валюхом-Яценком полковникові Коновальцеві у Роттердамі, виконала своє завдання на всі сто відсотків. Найбільша і, можливо, єдина політична сила Західного українства – ОУН перестала існувати. Те, що зісталося і що зараз діє у Кракові, це лише залишки, які взаємно себе нищать, а те, що є десь там, на сході, це цілковита терра інкогніта.

І взагалі сама собою, віддана «на власні сили», без союзників і запілля, наша визвольна концепція реально не могла мати надії на успіх. Діяли, бо треба діяти. Вірилось у чудо, у якийсь сімнадцятий рік, у зміну умов війни, у полагодження наших внутрішніх конфліктів і, нарешті, вірилось у нашу країну. Там, мовляв, справжнє вирішення справи, там не еміграція, там знайдуться люди, і вони, а не ми, будуть вирішувати. А в загальному хотілося зміни, вірилося у фатум і в остаточному на «якось то буде»…

Щоб більше щось довідатись, я заводив розмови з військовими. Вони охоче ділилися своїми враженнями, оповідали свої пригоди з минулих походів: польського, французького, бельгійського. Всі ці люди гартовані в боях і дуже добре знають своє діло. Ніхто з них не сумнівався, що ось-ось почнеться щось нове, і всі вони вірили в успіх.

Я вже другий тиждень сиджу на цьому дозвіллі, і мені кортить навідатися до Кракова. У суботу, 14 червня, мав відбутися мій другий виступ у Кракові, але я дістав картку від Олени, що доповідь не може відбутися, «бо маємо дуже пекучі актуальні справи». Що за пекучі і що за актуальні справи? Я мушу довідатися.

У середу, одинадцятого червня, мені трапилася військова машина, що їхала до Кракова і того ж дня верталася назад. Я негайно використав цю нагоду. Але в Кракові нічого особливого не довідався, на Зеленій ніяких змін. Ольжич, Сеник і Сціборський, як звичайно, постійно конферують з відвідувачами, у пролагандивному відділі також, як звичайно, цокотять машинки і друкуються «білі книги»… Загально між нашим громадянством не помітно ніяких змін…

За винятком хіба однієї: не застав Чирського. Минулої суботи його все-таки вигнали до Закопаного. Олена оповідала, що упирався руками й ногами, але йому сказали виразно, що коли хоче бачити Україну, хай негайно їде в гори і сидить там, поки цього вимагатимуть лікарі. Олена наподоблювала вигляд Чирського, коли його відправляли на потяг… Ніби його зловили на якомусь недоброму вчинкові і вели до карцера.

– Але я їм ще покажу! – виголошував він патетично своє невдоволення, потрясаючи рукою, що нагадувала патик.

А за пору днів він прислав Олені листівку, у якій сповіщав, що має вже наречену, обов’язково одружиться, бо він «прагне дванадцять синів мати», як це «прагнув» Ольжич у одному з своїх віршів.

– Той Чирський! Той Чирський! – казала Олена. І дійсно, той Чирський!

Я оповів Олені про Броди, про Кальварію, про парк, про палац і, нарешті, про «нашествіє» війська, а також про мої шпигунські подвиги.

– То значить війна, Уласе! Їдемо на Україну!

– Їдемо, Олено! «Перейдемо убрід бурхливі води», – нагадав я її вірша.

– Це вже як доведеться! – казала вона.

Олена хотіла б також побувати в Кальварії і дуже жаліє, що це, мабуть, не вдасться.

Увечорі я від’їхав назад до Бродів. У нашому зеленому парку, по його полянах і алеях вояцькі шатра, до палацу під’їжджали і від’їжджали машини. На другому поверсі палацу пілікали телефони і цокотіли машинки. Але вже не довго.

У п’ятницю рано все це військо спокійно й ділово зібралося і рушило в невідомому напрямі. У парку і будинку запанувала знову тиша і безлюддя, здавалося, гостріше, ніж було перед тим. Зосталися лише сліди від коліс машин і дивний, хвилюючий настрій тривоги, настрій війни, настрій походу, що його, можливо, найкраще висловлено геніальним поетом «Слова о полку Ігореві». Перед очима діялась історія і стояло огненне питання, що вона принесе для нас.

А в суботу другого дня я виїхав також до Кракова.

Настрої в Кракові ставали все густіші. Вечорами перед будинками прогулювалася протилетунська цивільна служба, а перед кожними дверима мешкань появилися посудини з піском і водою. За цим прийшов гострий наказ затемнювати вікна. Залізницею на схід, сливе без перерви, йшли транспорта: війська, танків, гармат і автомашин. У повітрі стояв глухий гул їх ритмічного руху. Експерти намагалися відгадати критичну дату Х-дня.

Сімнадцятого червня, згідно з нашим розкладом, я мав виїхати у мою подорож з доповідями, починаючи з Ярослава, а далі до Любліна, Холма і т. д. Перед від’їздом ми домовилися з Ольжичем, що в разі потреби я дістану від нього телеграму і маю одразу повернутися назад. Я мав адресу доктора Євгена Грицака.

Для мене ця подорож цікава тим, що я їду далі на схід. До Сяну. Додому. Переїжджаю знайомі місця – Велічка, Бохня, Тарнів, – дорога, яку я чотирнадцять років тому пройшов пішки на захід в рядах мого першого батальйону шістнадцятого полку піхоти, який стояв у Тарнові. Тарнів – місто мого рекрутства і муштри. І там десь далі, у синяві гір, село Поремба, де лишилася моя Августа. Незабутні, ясні, голубі дні, дні молодого буяння, свіжі у спогадах, овіяні чаром життєвої екстази, мріями, тугою за далекими обріями і чужими, незнайомими берегами. Як зараз пригадую той вимарш з нарадою і оркестрою на маневри в перші дні червня в напрямі на захід, який через Берлін, Париж і Рим довів мене аж до цього дня. Дивні і незбагненні діла твої, Господи, як сказав би цар Давид.

Нарешті, Ярослав, місто над Сяном, границя прадавньої Руси Великого Володимира. Після Закарпаття, вперше знов на українській землі, між автохтонними своїми людьми. І зупинився я, якщо не помиляюсь, у родині Савицьких – дуже милих, гостинних людей. Ще крок, і там далі на обрії сама Україна.

Дуже успішний, при переповненій залі, виступ на тему нашої культури. Ще перед доповіддю, у товаристві знайомих, іду оглядати місто Ярослава. Рідко коли, за всю його довгу історію, могло воно так виглядати. На ринку перед радницею гори військового майна і виряду, на вежі радниці офіцери з біноклями без перерви обсервують протилежний беріг Сяну, валки військових машин стоять на поготові під газом, звернені до сходу. І все чогось чекає.

Мені захотілося наблизитися до самого Сяну і зблизька кинути погляд на той бік, як той козак за Дунаєм, що просив перевозу. Це була лише пара кілометрів гарним зеленим, широким лугом. Мені казали, що це не зовсім безпечне підприємство, бо сам берег засновано колючим дротом і входити туди не вільно. Але спокуса була велика. У товаристві трьох місцевих громадян ми вибрались у дорогу. Ми настільки набралися хоробрості, що вирішили зігнорувати колючі дроти і через їх лабіринти пробратися до самої річки, тим більше, що ніде нікого не було видно. Але щойно ми вступили на терен загорожі, як зовсім несподівано, ніби з-під землі, показався пограничник у сіро-зеленій уніформі німецьких поліцаїв. Гальт! Ми, розуміється, зупинилися і чекали на сторожа границі, не знаючи, що з цього вийде. Той спокійно підійшов до нас, при поясі мав лише револьвер, і запитав:

– Ви куди йдете?

Я, як головний привідця, вийняв свої документи і почав пояснювати, хто я і чого тут шукаю. Я, мовляв, журналіст і мені хотілося б зробити з цього репортаж до преси.

– Збирайтеся і негайно відходьте, – відповів на це поліцай. – І будьте раді, що я вас не арештую, бо входити за ці дроти суворо заборонено.

Але все-таки ми були над Сяном, дарма що другий його берег бачили лише здалека, там було зовсім тихо і майже безлюдно. Дорогою по тому боці проїхало лише одне вантажне, мабуть, військове авто, і це все…

Це була цікава, хвилююча прогулянка, дуже шкодую, що не зберіг у пам’яті прізвищ моїх прекрасних друзів з цього перебування в Ярославі. А коли я вернувся з цієї мандрівки, на мене вже чекала телеграма Ольжича. Отже вертатися!

Другого дня, дев’ятнадцятого червня, я був знов у Кракові. І зупинився на цей раз у директора Української споживчої кооперативи Миколи Бігуна, здається, на вулиці Баторія 17. До пані Марійки переїздом з Букарешту до Берліну прибув д-р Дмитро Донцов. Перше моє особисте знайомство з цією людиною, з якою я мав багато спільних інтересів і контактів, випало гаразд. Між нами тоді ще був лад і порядок, тільки не було часу на довші розмови, але все-таки ми з пані Марійкою провели йото на двірець й помахали хусточками на дорогу. Пані Марійка весь час турбувалася його капелюхом, його сорочками, його краваткою, доктор задоволено при цьому посміхався.

Помешкання пана Бігуна являло своєрідний інтернат і моїми співмешканцями були такі видатні потентати нашої політики, як Сеник, Сціборський і ген. Капустянський. Мешкання було просторе, всі мали досить місця, господар був добрий, цікавий співрозмовець, цікава людина взагалі і видатний, по-моєму дуже розумний, співробітник ОУН, що, можливо, єдиний займався справжнім ділом, а не лише теоріями. Господиня, пані Бігунова, частувала нас найсмачнішими, як на цей час, сніданками, обідами та вечерями, що було особливо для мого шлунку справжньою благодаттю. І тут також вечорами відбувалися довгі дискусії на тему наших партійних клопотів, ініціатором яких здебільша був я, бо мені здавалося, що йти на Україну з нашими теперішніми болями – це значить свідомо нести туди громадянську війну. Ми були організованою, легальною анархією, і здавалось, що ніхто не шукав вирішальних засобів, щоб цьому запобігти.

Мені постійно ставили одно і те саме питання, а що ж по-моєму робити, і постійно давали пояснення, що все зроблене, але ніщо не дає рішення. По-моєму, казав я, для цього є лише дві вирішальні можливості: або ліквідувати нашу опозицію, або… коли цього не можна досягнути, ліквідуватися самим. Один фізичний закон говорить ясно, що двоє однородних тіл не може міститися в тому самому просторі. Треба було вести сувору, послідовну лінію організаційної дисципліни і не допустити до розвалу в зародку, а коли вже це сталося і нема іншої ради – робити найсуворіші висновки. І то в першу чергу від самих себе.

Моя думка викликала гостру реакцію. Це недоцільне, бо це не реальне. Вони бунтують сьогодні проти одного проводу, завтра будуть проти іншого. Це не лише політика, це засада, правопорядок, закон. Я з цим рішуче погоджувався, але пробував пояснити, що в даному конкретному випадку до цього треба ще й додати конкретний, реальний розум. Причиною нашого розбиття не є якісь суттєві вимоги і потреби, а особисті пристрасті, а інколи й забобони, витворені нашими ідеологіями про «сильних», «покликаних», «виключних», які людям, що не мають органічної «вищості», мотиличать мозки і паралізують їх добру волю.

Протиставитися цьому можна лише засобами розумної поведінки, коли нема інших, більш радикальних можливостей. Не пряма, ніж на ніж акція, а щось більше, несподіване, оригінальне, і навіть не компроміс і не самоліквідація, а лише тимчасовий відхід з поля бою, бо дуже часто ухилення від боротьби з нерозумними або одержимими означає лише збереження енергії для боротьби іншими, більш доцільними засобами, які в остаточному приносять перемогу. Боротьба в наш час це не конче пряма, безпосередня, навіть з різними хитрими трюками, але примітивна акція, а вияв вищої, творчої, позитивної ініціативи. Мені здавалося нереальним думати, що в цей час переможе якась одна сторона цієї справи звичайними негативними засобами ривалізації, як також мені здавалося, що вибирати котрусь з цих двох частин однієї цілості – значило вибирати один з двох черепків однієї розбитої вази.

Але ці наші дискусії, як і всі цього роду попередні, не давали якихось позитивних наслідків. Були засвоєні певні второвані поняття, певні шаблони, певні «засади», певний так званий досвід з різних чужих прикладів, і змінити цей трафарет протягом такого короткого часу не було можливе. Все йшло засвоєним порядком, а час невмолимо наглив.

І були це винятково вагітні судьбоносними рішеннями дні, від яких мав змінитися хід історії цілого нашого континенту, ба! цілої планети. Це були години, коли дослівно відкривалися сторінки історії нової епохи, від яких дуже часто залежало – бути чи не бути… Напруження висіло видимо в атмосфері, і мій приятель Бжеський – універсальний знавець усіх справ, вирахував, як астролог, математично день і годину, коли це має початися.

Сподіваючись нищівного налету «сталінських соколів» на такий важливий стратегічний пункт, як Краків, він відпровадив негайно своїх улюблених папужок у безпечне місце за місто, а мені зателефонував напередодні, щоб я негайно прийшов і забрав валізу, яку я в нього залишив, бо він не може ручитися за її збереження, на що я йому легковажно відповів, що ні в які подібні небезпеки для моєї валізи я не вірю, а коли б це й сталося, то така скромна жертва, як моя валіза, у такій великій справі не буде для історії помітна.

Я ніколи не мав великої віри у воєнні сили Росії, маючи на увазі її історичні приклади Кримської, японської і першої світової воєн. Тепер же, після макабричних років канібальських експериментів з різними куркулями, підкуркульниками, континентальним людожерським голодом, ця віра була ще менша, але в даному конкретному випадку ми обидва мали рацію. Бжеському було значно легше вгадати день і годину початку війни, ніж повірити, що велетенська летунська фльота СССР не тільки не зітре такого важливого стратегічного центру, як залізничий вузол Краків, але не скине майже ні одної бомби на територію тодішнього Генерального губернаторства взагалі; що більше – велика совєтська наземна армія, що стояла насупроти і складалася з 139 дивізій різного роду зброї, не дасть на цей бік ні одного гарматного пострілу.

Цю дивоглядну містерію, яка була несподіванкою не лише для Бжеського, але і для всього генерального штабу Гітлера, з незрозумілих причин історія цієї війни чомусь делікатно замовчує. Совєти роблять це з сорому, бо це справді був унікальний випадок безсилля, їх союзники на заході роблять це з незнання ситуації або з бажання не ображати союзника, німці ж все відписують на рахунок своєї прецизно приготованої і не менш прецизно виконаної несподіваної атаки.

В кожному разі несподіванка висліду цієї атаки здивувала цілий світ. Тодішній міністр закордонних справ Італії Чіано у щоденнику з 29 червня того року пише: «Німці у своїх бюлетенях описують перемогу в Росії у простих і тріумфальних тонах. Також Ріббентроп телефонував до Альф’єрі, що хід операцій здивував найбільш оптимістичних передвісників». Черчіль у споминах зазначає: «Совєтські вожді, засліплені своєю догмою, не зробили тих заходів забезпечення, що диктувалися глуздом… були заскочені зненацька і на початку жахливо розгромлені…»

Але майбутні історики напевно не будуть задоволені лише цими поверховими сентенціями, бо вони висловлюють лише частину правди. Не можна допустити, щоб у всьому цьому була лише глупота Сталіна, непоінформованість його генерального штабу і нездатність його повітряних та наземних воєнних сил. Розуміється, Сталін був «засліплений» певними своїми доктринами; розуміється, для нього зудар з Гітлером був тяжчою справою, ніж боротьба з неозброєним селянством або троцькісгами-бухарінцями.

Але не можна повірити, щоб його воєнний штаб не знав, що діється за Сяном, коли це все робилося зовсім одверто, а в Кракові про це знала навіть кожна дитина, яка хотіла цим цікавитися. Отже, на нашу думку, пояснення цього таке: коли Бог хоче когось покарати – відніме тому розум, це для совєтських верхів, але для всієї величезної, монолітної, безголосої і по суті чорної маси так званого совєтського народу важило те правило, що його влучно характеризує знаний автор філософії маси Ортега і Гассет: «Коли ми хочемо зрозуміти якусь епоху, то першим нашим питанням має бути: хто правив тоді світом?»

І далі той самий автор зазначає: «Треба відрізняти насильне захоплення влади від природного панування чи правління. Правління є нормальним проявом авторитету, і воно основане на громадській думці – сьогодні так само, як і десять тисяч років тому, як серед англійців, так і серед бушменів. Ні одна влада у світі ніколи не опиралася на щось інше, як на громадську думку». Свого часу відомий Талейран казав Наполеонові: «Багнети, мій пане, годяться для всього, крім одного: на них не можна сидіти»…

Відповідь на це одна: совєтська влада ніколи не була викладом природного панування чи правління, а штучним, насильним захопленням влади, від початку до кінця засобами хитрості, настирливості, воєнної зброї і рафінованої поліційної системи. Загальна громадська думка була, є і завжди буде проти цієї влади, і саме якраз таким загальним вислідом цієї думки, таким її пасивним, майже самозгубним плебісцитом і була ця війна, яка з першого дня принесла повний і вирішальний розгром влади, яку одначе зберегли при житті та зробили навіть переможною лише і виключно, з одного боку, маніакальна антиполітичність гітлерівської політики, а з другого – життєва категоричність західніх так званих капіталістичних сил на чолі з Англією і США.

Черчіль з цього приводу у тих самих спогадах пише таке:

«До самого нападу Гітлера на Росію совєтський уряд, очевидно, не турбувався ніким, за винятком самого себе. Після ж нападу його поведінка природно стала ще більше знаменною. До того, совєтська влада з крижаним спокоєм дивилася на крах фронту у Франції 1940 року і на наші зухвалі зусилля створити фронт на Балканах 1941 року. Вона подала значну економічну підтримку нацистичній Німеччині і сприяла їй у всьому, де тільки могла.

Тепер, обдурена і захоплена зненацька, вона сама опинилася під огненним мечем Німеччини. Її першим заміром, що пізніше стало планомірною політикою, було просити всілякої допомоги у Великобрітанії та її імперії, тієї самої імперії, план розподілу якої між Сталіном і Гітлером за останні вісім місяців так захопив увагу совєтської влади, що вона не запримітила приготувань Гітлера для війни на сході. Тепер совєтський уряд, не вагаючись, звернувся найбільш настирливими і різкими висловами до повної турбот Брітанії, яка і сама вела тяжку боротьбу, вимагаючи постачання зброї, якої так бракувало і самим брітанським арміям»…

Розуміється, така допомога, і не лише зброєю, але і всіма іншими необхідними матеріалами, прийшла. І дали її капіталісти. Ті самі, що проти них була спрямована вся увага комуністичної сили. І це врятувало комунізм для його майбутніх атак проти Західного світу. А одночасно це закріпило надалі панування цієї влади над величезним простором світу і звело нанівець усі величезні жертви народів того простору, які були принесені, щоб від тієї влади звільнитися…

У перші дні війни увесь той величезний фронт від Балтійського моря до Чорного являв собою одну величезну пасивну масу, яка тільки чекала відповідної миті, щоб перейти на бік ворога або дослівно тікати хаотичною, до краю перестрашеною юрбою у глибину країни. І ця пасивність і безрадність мала одне психологічне підложжя: поневолення! Поневолення соціальне, поневолення національне, поневолення індивідуальне! Народ перетворився у юрбу, масу, чернь, безликість.

Але факт був фактом. Сталося. Вечір напередодні цієї події я провів у ресторані Бізанця у товаристві Олени Теліги. Не дивлячись на настрої, на суворе затемнення, життя цього бурхливого ресторану йшло своєю чергою. Було, як звичайно, повно публіки, рухливо і гармідерно. Всі мали добрий настрій, діяла наркотика загальних подій, відчувалося свято, парада, цирк, настрій абстракції. Невідомо, здавалось, яким чином хтось ще сіє чи косить жито, існують ресторани, ходять трамваї, шиються чоботи. Над землею у планетарному розмірі творився біблійний світовий потоп, загибель Помпеї, вибух Кракатау. Це був шалений танець на вулкані, пир під час чуми.

Ми з Оленою не довго були самі. Звідкілясь появився Горліс-Горський, а де Горліс-Горський – там і «бяла глуфка», а де «бяла глуфка» – там і Ростислав Єндик, а де збиреться така блискуча п’ятка разом, там, розуміється, і гамір, і дискусії, і вирішуються світові проблеми, і виливаються гарячі серця.

До себе на помешкання я прийшов пізно, а рано прокинувся під звуки «Дойчлянд, Дойчлянд», що доносилися через відчинене вікно сусіднього будинку через вулицю. Я одразу збагнув, що сталося, а потім почули всі незвично схвильований і ще більше патетичний голос відомого Геббельса, який на весь світ сповіщав, що найбільша в історії німецького народу епоха почалася, що великі армії німецького народу на сході Європи цілим фронтом пішли у «протинаступ»…Розуміється, весь наш будинок був на ногах і вся наша увага була скупчена на радіоапараті. Ми довідалися, що вже в цей час були засипані бомбами летовища Ковна, Вільни, Смоленська, Мінська, Києва, Одеси, Луцького, Ковля, Новгород-Волинського, Львова, і нашим єдиним бажанням було почути, що каже з цього приводу Москва.

Але Москва мовчала, як зачарована. Там лише бурчала якась музика і якась жінка оповідала для дітей казки. Щойно о дванадцятій годині якимсь глухим, неприродним, дуже схвильованим голосом заговорив «наркоміндєл» Вячеслав Молотов, який проголосив, що ворог порушив священні кордони «родіни» і почалася війна.

Отже сталося! Те, чого чекали, сподівалися, надіялися – сталося. Ця неділя, цей 22 червня – границя між вчора і завтра, перед нами.

І що мали робити ми? Еміграція? Зелена вулиця? Розбита ОУН? Нічого іншого, як іти по слідах війни на той наш зачарований схід, ту нашу безмовну батьківщину, по землі якої, як і в давні часи, гарцюють ворожі армії, не питаючи нашої згоди і не бажаючи там нас бачити взагалі. Але та земля – наша земля, там нас хочуть бачити, і ми там хочемо бути, і ми там будемо. І також нікого не питаючи. До Кракова, як на Клондайк, під час золотої гарячки, потягнулися зо всіх кінців Європи втомлені чужиною люди, які хочуть вернутися туди, звідки походять їх батьки, діди і прадіди, де вони хотіли б закінчити дні свого життя. Кабінети Ольжича, Сеника і Сціборського заповнилися міністрами, генералами, інженерами, артистами… Ну, і звичайними людьми без титулів, які хотіли лише там бути і щось там потрібне робити. До цих останніх належав і я.

Я знав, що Україна давно вже «обсаджена» міністрами і губернаторами, що існують уже готові уряди і генеральні штаби, і розумів, що це також потрібне, лише моя скептична вдача не сприймала самої механіки цього явища, часто дуже прямолінійної, майже наївної, не говорячи вже про розподіл кольорів, які між собою гармонізували. Я боявся їх темпераменту, відсутності почуття міри і політичної недозрілості.

Протягом минулих десятиліть у нас витворилося певне переконання, що в Європі єдино Німеччина може бути зацікавлена постанням України в самостійній формі. І не тільки у нас. Таке переконання мали у Польщі, у Москві, у Парижі, можливо, навіть у Лондоні. Нас же фактично взагалі «видумали» німці, так само, як і мавпу. Навіть Шевченко вважався німецькою інтригою, а щодо Грушевського, Петлюри й інших, то й не говори.

Але для німців та наша коломийка з «братами слов’янами», «за нашу і вашу вольносьць», «нєт, нє било…», Валуєвим, Грабським, Дмовським, «собачим язиком» і «дзіччю гайдамацкою» була лише справді інтригою, і настільки вигідною та корисною, що давала їм у руки аргумент нашої слов’янської політичної неоформленості, а тим самим право використання нас як засобу, що для такого фантаста і посланця неба, як Адольф Гітлер, здавалося зрілим овочем, що мав би сам упасти в його пелену, разом з пшеницею, Донбасом і Кривим Рогом.

Але засадничо лише фантазія кайзера Вільгельма II і «посланництво» «фюрера» змусили цей народ виступити проти заповітів Бісмарка і вступити на шлях мілітарного підбиття Росії, бо ж від Івана Грозного і аж до «Сталіна рідного» німці тільки те й робили, що будували Росію. Це і був фактично їх «дранг нах остен».

Ця традиція і тепер була дуже живою у широких і найширших масах німецького народу, і лише почуття їх меншевартості, розвинуте Гітлером до істерики, створило з цих традиційних русофілів штучних, пробіркових антиросів. Мовляв, германська (читай – німецька) раса – це не лише філософи і музики, а також конкістадори, либонь трохи запізнені, які одначе своє ще надолужать. Про це ясно глаголе і така універсально всеглаголюча публікація, як «Майн кампф». Але ні про яку українську самостійність у ній нема ані натяку. А якраз навпаки. Лише здобуття простору і тільки.

Також засадничо і між нами не було аж таких наївних, щоб цієї музики не розуміли, тим більше, що за нами була Карпатська справа, і ще тим більше, що на наших очах розпадалися і підгорталися під ласкавий «протекторат Гросдойчен Райхес» багато заангажованіші історично держави, ніж ми. А до того надзвичайні початкові успіхи воєнної машинерії вождя німців так запаморочили йому глузд і допровадили його до такого ступня маніяцтва, що ні на яке розумне співробітництво з цією силою апріорно не було місця.

Але треба визнати, що вони хотіли «чесно» здобути своє право на виключність і ні на яке співробітництво не квапилися. Ціле своє це світове підприємство, а в тому числі також і «Барбаросса», вони хотіли виконати власними силами, щоб опісля мати «моральне» право на весь луп. Навіть їх найближчому союзникові Муссоліні була відмовлена співучасть в інвазії на Британський острів і лише з чемності та ласки було дано згоду на кілька дивізій італійців, румунів та угорців у східному поході, дарма що Муссоліні пропонував для цього аж сорок дивізій. Хоча цю своєрідну «чесність» треба пояснювати не самими моральними причинами, а й також чисто практичними розрахунками. У їх блискавичній війні вайлуваті цивіляки у військових уніформах інших армій могли б їм лише заважати, а такий незаперечний речник цієї справи, як славетний д-р Й. Геббельс, у щоденнику від 13 лютого 1942 року цю проблему вияснює таким способом:

«Ми заробляємо цю війну не лише проливанням нашої крові, але постачанням також матеріалів і праці. І буде лише справедливо і законно, коли ми заберемо провідництво над Європою остаточно в наші руки після війни і не дозволимо відхилити нас від нашого наміру ніякій іншій державі, якого б розміру вона не була і які б перебільшені претензії вона не ставила. Німецький народ мусить стільки перестраждати і стільки витримати; він фактично здобув гегемонію над Європою і має на це моральне право».

Ця ремарка була призначена для італійців та іспанців, але ще в більшій мірі вона стосувалася всіх інших.

Не вимагали вони нічого й від нас. Ми для них сливе не існували. Ніяких політичних контактів, ніяких натяків на співучасть. Нам дозволялося лише більш-менш вільно рухатися у цьому просторі і лише окремі поліційні чинники старанно нотували наші рухи, щоб пізніше витягнути з цього відповідні висновки. Як також їх завданням було каламутити нашу воду, підривати наші сили з середини і в першу чергу, розуміється, ОУН, що їм досить легко давалося.

У таких умовах ми йшли на Україну. Ми вирішили йти туди проти їх волі, робити свою політику, ставити «Майн кампф» перед доконаним фактом, знаючи, що війна дуже часто міняє початкові свої засади і що в процесі її розвитку може статися багато. І в кожному разі ми не сміли бути пасивними спостерігачами цієї великої трагедії, а повинні бути також її співучасниками.

Саме з цих причин між обома частинами ОУН знялася велика ривалізація, і саме тому пожвавилася робота і на нашому секторі. Наради чергувалися, ми з Ольжичем мали їх також досить, і не лише офіційно на Зеленій, але й неофіційно у склепику на Маріацькій площі, де подавали старопольський мед, а також під час прохідок на Плантах. Дискутували про тактику нашої поведінки взагалі, про можливості походу на схід, про завдання, які нас там чекають. Наслідкам цих розмов була моя подорож до Праги 26 червня, де я мав організувати велике громадське віче з моєю промовою, в якій я мав з’ясувати теперішні події без робленого ентузіазму, але і без великого песимізму. Це було конче потрібне, щоб зрівноважити настрої нашого громадянства.

До речі, моя перепустка до Генерального губернаторства була ще дійсна всього чотири дні, а іншої я не мав надії дістати, тому я мусів квапитися, щоб за ці чотири дні повернутися до Кракова. Далі я мав лишитися без перепустки лише з моїм чужинецьким паспортом. Зрештою, паспортові справи на цьому терені були досить заплутані, ними фактично не дуже цікавилися, свого приїзду до Кракова я ніде не реєстрував і не думав цього робити на майбутнє.

У четвер, о 8 годині 23 хв. вечора, прямим експресом я виїхав до Праги. Приємно було знов опинитися на чеській території.

Все-таки я звик до цієї країни, і вона мені по-своєму імпонувала. Чехи між слов’янами найбільш формально, культурно і політично оформлений народ з розвиненим почуттям людської, національної свідомості й дисципліни. Їх порядок, їх спокій, їх чемність – «ма уцта! Дєкую пєкнє! Просім уцтівє!» Ніяких заколотів, ніяких скандалів. Спокійна, довірлива, вільна атмосфера і величезна різниця між окупованою Чехією і окупованою Польщею. У Чехії лише глибокий загальний траур, але без істерії і конвульсій. У Польщі натомість ніякого трауру, але повно метушні, лементу, неладу, бруду, мов на орієнтальному базарі. А разом повно підземного гострого гніву і протесту з бомбами, пострілами, де кожний спекулянт здається одночасно атентатчиком, і невідомо, чи в його валізі масло чи гранати.

О восьмій рано я знов у Празі. Прага цих років чітко відрізнялася від її часів колишніх. Траурно тиха, скромно провінційна, свідомо замкнута в собі і посіріла. Але разом педантично непорушна у своїх формах щоденного побуту.

Як звичайно, радісна зустріч з Марусею, яка далі працює у своїй аптеці. Наше помешкання завжди порожнє, мовчазне, мій робочий стіл, моя писальна машинка, моя невеличка книгозбірня і купи моїх паперів сумно нечинні. Але я так мало маю часу, щоб на цьому зупинятися. Лише пара годин відпочинку, і я вже прямую до УНО, яке знаходиться на Малій страні, на вулиці Юзефській 8, одразу побачення з його головою Миколою Галаганом, і одразу на другий день у великій залі Народного дому на Віноградах призначене віче.

З Миколою Галаганом, не дивлячись на різницю нашого віку, нас в’язала стара дружба. Колишній відомий діяч Соціал-демократичної партії, політичний діяч УНР, український посол до Угорщини, член правління відомого Українського громадського комітету часів Шаповала в Празі, тепер завжди активний діяч в рамцях націоналістичного середовища і довголітній голова Українського національного об’єднання.

Карпатські події, де він брав також активну участь, порядно його підкосили. Він був заарештований у Хусті, чудом уник розстрілу, перебув угорське ув’язнення в Тячеві, але, не дивлячись на це, не здавав позицій, був завжди активний, завжди у формі, його вільгельмівські рудуваті вуса були в найкращому порядку, а його чорний твердий капелюх був завжди на висоті завдання. Наші зустрічі були завжди радісні, ми мали про що говорити, і такою ж була наша зустріч тепер. Пригадавши собі, як ми разом з ним зустрічали початок війни в Берліні, ми одразу приступили до роботи.

Другого дня, о третій годині по обіді, великий зал Народного дому була вщерть виповнений публікою, дарма що на повідомлення ми мали всього один день. Це вказувало на надзвичайну гостроту зацікавлення подіями. Всі чекали чогось втішного. Але розпука – я не міг нічого втішного сказати. Багато менше, ніж на вічі у цій самій Празі, коли виникла справа Закарпаття. Тоді вірилось у перемогу, тепер була лише надія. Моїм завданням було довести це до свідомості публіки без паніки і без надто рожевих ілюзій.

Після промови було багато запитань. Усі хотіли знати, що буде. Також усі хотіли йти на Україну і боротися за її свободу.

Другий день – неділю, ми провели удвох з Марусею; соняшний, гарний літній день. День, який ніколи не забувається. О десятій вечора вона провела мене на двірець Вільсона. я попрощався з Марусею і Прагою і другого ранку, біля восьмої, був знов у Кракові.

Увечорі того ж понеділка, 30 червня, ми сиділи з Маланюком у кав’ярні Бізанця, коли прийшла нагло вістка, що у Львові через радіо була проголошена самостійність України. У кав’ярні, як звичайно, було багато публіки і ця вістка всіх наелектризувала. Я прийняв її мовчазно і спокійно. Усе це, розуміється, дуже гарно, але воно не дасть більше, ніж ще одну святочну дату, яких ми маємо так багато. Свідомість цього паралізувала мою радість.

Після цього в мельниківському таборі було помітне збентеження. Багато дискусій, багато коментарів. Не всім імпонував склад проголошеного уряду та його прем’єр Стецько. Ольжич прийняв цю справу мовчазно, а лише згодом висловив думку, що тепер нарешті німці відкриють свої карти. І вони дійсно в скорому часі їх відкрили. Усіх членів новопроголошеної влади, як також цілу верхівку ОУН (Б) було взято під контроль. Спочатку лише превенційно і делікатно, а згодом зо всією суворістю завойовника. Олена, як звичайно, була невдоволена, що проголошення зробили «вони», а не «ми»; чому це завжди так є, що «вони» скрізь перші. Я намагався пояснити, що це явище природне, і тут нема чого дивуватися. Ми ще молоді, а вони значно молодші.

У цей час я мав трохи вільного часу, мої подорожі з доповідями відпали, а тому я вирішив провести його знов у Брідській Кальварії, лише на цей раз я запропонував їхати зо мною також Маланюкові. Маланюк, що появився у Кракові у цих днях, мав також час, і він охоче прийняв мою пропозицію. У середу, 2 липня, ми виїхали.

Це були гарні дні, дні сонця, зеленого збіжжя, співочих птахів. Ми багато часу перебували в природі, у парку, в полі, в лісі – навіть пробували ловити рибу. Також від душі наговорилися, як це звичайно буває між людьми, що мають багато спільних думок та інтересів. Наш час давав для цього багато матеріалу з його дивоглядними подіями та його містичною природою. Історіософічні теми завжди цікавили нас, і ми з приємністю поринали в їх глибини. Велика внутрішня тривога за долю нашої справи не покидала нас, і ми намагалися збагнути її причини. Ми розуміли, що загальна наша постава у цих подіях недостатньо закономірна, що ключа її розв’язки ще не знайдено, що нам ще не цілком відомо, які саме рушійні сили сучасного світу нам властиві, а тому, можливо, нам так тяжко знайти наш «провід» і створити наше «державне думання». Можливо, що в цьому таїться причина культу Шевченка, який знайшов теорію нашої істини, яка вимагає від нас лише реалізації. Не Маркс, не Ленін, не Гітлер і не Ганді, а саме Шевченко.

Але Шевченко – це теорія. Практика нашого світу це все-таки Гітлер. І Сталін. Шевченко вимагає «бути людиною» і просить Вашінгтона з «новим і праведним законом», а Гітлер-Сталін не вимагають аж таких високих потреб. Для них вистачає «до ’дної ями…» І в цьому протиріччі виросло покоління, яке сьогодні творить нашу дійсність.

Такою ж вічною і невичерпною темою є для нас та духовість, що виростає там, за тією неприступною межею, мірою речей якої є Тичина, Бажан, Рильський. Як ті там дадуть собі раду, бувши безпосередньо між Сталіном і Шевченком?

У загальному Маланюк більш стихійно східній, ніж я, але своїм побутом він більше західній, ніж я. Він, мабуть, не піде переходити «Сян-річку» вбрід і воліє переїхати її конвенційним мостом у конвенційному авті.

Ці дні, до суботи 5 липня, проминули для нас непомітно. У суботу зрання прощалися ми з нашим господарем, нашим парком і нашими житами, а вже увечорі того ж дня, після зустрічі у «Полтаві», ми з Оленою відпровадили Маланюка на двірець. До Варшави.

У Кракові ці дні знаменні тим, що все його українське населення готується до виїзду. Назад, додому, до Львова, на Україну. Всіма шляхами і всіма можливостями. Лише горе, що поки що ані шляхів, ані можливостей… Ці дні показали навіть найбільшим оптимістам, що Україна, яку відкривають колумби «нової Європи», не для нас, ми там зайві, і доля її передрішена принаймні на тисячу років наперед. І нема відклику. Не помогло тут і проголошення 30 червня, а може навіть воно пошкодило. Загально стало відомим, що дозволів на переїзд туди ми не дістанемо, хіба що буде на це якась виняткова конкретна потреба.

Але український Краків на таке «не вповає». Розуміється, сісти до потягу або авта і в’їхати врочисо на головний двірець Львова є утопією, але є багато й інших доріг та засобів. Наприклад, підробитися під якесь «штелле» і за пляшку горілки дістати мандат на Україну. Або під виглядом незамінимих фахових сил. Або знайти якусь впливову пружину… А найголовніше – старий, традиційний, випробуваний паспорт нашого часу – «зелена границя». Навпростець, убрід, серед темної ночі, під музику вітру і дощу. Маленький ризик, але велика щирість і незалежність.

Я, розуміється, також готувався на Україну. І то в першу чергу, при всіх погодах і при кожній можливості. Вибираючи засоби, я зупинився на останньому – «зелена границя». Саме той, яким я прийшов сюди. Урядова моя перепустка скінчилася, паспорт мій дійсний тільки для Райху і Протекторату, на нову перепустку не було надій, тому лишається тільки один вихід – ризик.

Я не знаю, під яким виглядом мала б рушити на схід наша Зелена вулиця. Ольжич мені про це не каже, і я його не питаю, але моя ідея «зеленої границі» є для нього цілком зрозумілою, і він її акцептує. Мені потрібно лише надійного товариша для допомоги, рівноваги і певної симетрії почуттів. І дуже скоро такого товариша я мав. Щось близьке й адекватне. Олена Теліга. Поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі.

На перший мій натяк вона захоплено відгукнулася. Більше. Це ж її візія – «перейти убрід бурхливі води». Ніякі «білі коні», ніякі чуда. І ми почали завзято готуватися в дорогу.

Ольжич пропонував приєднати ще до нашого товариства Ростислава Єндика і ще там когось. На Єндика я погодився, але на «ще там когось» – ні, бо це не туристика, і більший гурт людей робив би нам лише труднощі. Єндик, розуміється, також погодився. Пригадується короткий діалог Єндик – Олена у «Полтаві», здається, напередодні нашого походу.

– Так слухай… Йдемо, чи що? – каже Єндик своїм бурчливим тоном.

– Розуміється, йдемо, – каже Олена.

– Але слухай! Це буде раненько… Як спізнишся – чекати не буду! – погрожував Єндик.

– О, ні… Не чекай, Ростику, – казала Олена.

Тієї ж суботи ми провели з Оленою останній вечір у ресторані Бізанця, мали незвично гарний настрій, замовили вечерю і якоїсь «краков’янки», говорили до нестями. Я пригадував свої «зелені границі», Олена свої.

– Це було десь двадцять третього року, – пригадую, казала вона, – як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч, дощ… Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців. І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти…

Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»… Мегаломанійна атмосфера, у якій одначе відбувалися «умопомрачальні» процеси у вигляді контроверсійної і контрапунктальної культури.

Але повернімося до дійсності! Говорімо про Євгенію Гранде, як казав Бальзак. Говорімо про себе. Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою… Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександер Сергійович Пушкін.

І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій республіці, з царствуючим професором Масарикам, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван ІІІавгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І, о жах! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові.

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавності, а Сергій навіть править там за «известного русского поэта». Моїм товариством були «истинно русские люди» з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балі у залах Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревіндикованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі…

Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка, і тепер я повертаюся до мого Києва. І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєтським Союзом.

Уявім собі на хвилинку тупого, впертого ігноранта – російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявім собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики «собачої мови», та обрали політику розуму, гідності, як своєї так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому – нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих – так. Але не для мене, не для вас… О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!

Можливо, я не точно передав її слова і вислови, але передав її думки і наставления. Того ж вечора і в тому ж тоні ми перебрали багато тем. Верталися біля другої години ночі з наміром уже завтра почати остаточні збори в дорогу. До речі, вони дуже прості. Я мав взяти лише один наплечник, Олена мала б лише ручну торбу. З допомогою Миколи Бігуна нам удалося дістати для неї міцні нові черевики. Для себе я змобілізував нові чоботи з високими халявами і штани-рейтузи.

У неділю, біля десятої, я востаннє відвідав Ольжича на його Зеленій. Як прийдемо до Львова, маємо одразу включитися в роботу редакції. Щоб улегшити перехід Сяну, Ольжич дає нам адресу зв’язкового в Ярославі, що мав би помогти нам перейти річку. На прощання Ольжич проводить мене до передньої кімнати, і саме в цей час велике, від підлоги до стелі, дзеркало в золоченій рамі, що стояло біля передньої стіни, поволі відділяється, хилиться, падає і розсипається на шматки. Це було тринадцяте число, а до того розбите дзеркало ворожило б нам смертельну невдачу. На цей грюкіт з сусідніх дверей висунулася голова Сціборського, він глянув на розбите дзеркало, похитав докірливо головою і сховався назад. Ми з Ольжичем обмінялися питальними поглядами, без коментарів розпрощалися, і я вийшов.

Про цей епізод я нічого не згадував Олені. Весь цей день ми провели з нею в розшуках за різними речами. Я роздобув для себе сорок рольок фільму для свого «Цайс-Ікона» та різних інших дрібниць, яких на сході тепер не дістати. На ніч я перейшов до Теліг. Завтра о 4 год. 30 хв. ранку наш потяг відходить до Ярослава.

Цієї ночі спалося мало. Звечора, дарма що завтра треба рано вставати, довго розмовляли. А коли лягли – не спалося, забагато думок. Я спав на канапі передньої кімнати, було душно, щось докучало. Теліги, чути, також не дуже спали. О третій ночі вже вставали, здавалося, все готове, а тут, диви, так багато ще не готового – і того бракує, і те забули… Михайло, звичайно, пакує, а при тому, також звичайно, бурчить: «І де це вона завжди подіне?»… «І що це за мода класти речі не на місце?» Олена щось також говорить, але її не чути. Її справа – одяг, обличчя, зачіска. Треба ж розуміти, що вона вибирається до Києва, до самого Києва, і як тут не чепуритися. До всього непроспана ніч і обличчя в таких випадках не зовсім свіже. А Михайло пізніше благальним тоном просить мене:

– Але ви за нею пильнуйте… Бо ж ви знаєте… Все згубить…

Я, розуміється, обіцяю припильнувати, мій рудий наплечник давно готовий, я трохи непокоюся, бо час не чекає. Михайло також готовий, тільки Олена все ще там з чимось борюкається, мабуть, з своїм упертим, неслухняним волоссям.

Але ось біля четвертої ми все-таки готові. Не снідаємо, беремо лише щось з собою їсти, а потім всі троє виходимо.

– Ну, прощай, берлого! – каже Олена і кидає востаннє погляд на кімнату. На ній сірий у смужки легкий костюм, короткі, сірі панчішки і нові, чорні черевики. Солом’яний кремової барви капелюх і прозорий, блідо-зелений пластиковий плащ, як додатки.

Надворі ще сутінок, свіжий погожий ранок щойно починається, прозоре небо обіцяє гарний день. До двірця шматок дороги, але йдемо пішки, бо візники тепер на вагу золота, а в такий ранній час не існують взагалі. Але приходимо вчасно. За десять хвилин перед відходом потягу ми вже на місці. Оглядаємося за Єндиком, але його ніде не бачимо. «Гляди мені – не спізнись», – передражнює йото Олена. «Чекати не буду», – додаю я. Ми всі сміємося, шукаємо собі місця. Потяг лише для цивільних, як на ті часи, цілком пристойний, публіки небагато, місця досить. Знаходимо цілком порожній переділ другого класу, Михайло проводить нас аж на місце. Нарешті прощання:

– Ну… Михайлику! Добре! Так прощай! Не сумуй… Передай скорше куфрика і не забудь сірого капелюха… І скоро збирайся сам! Прощай!..

Останні міцні обійми, останні півслова, Михайло ще раз пригадує мені «пильнувати її» і, нарешті, відходить. Потяг ось-ось рушає. Михайло вже на пероні, ми з Оленою у вікні вагону. Останні привітання на відході…


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 28 – 79.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 928

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.