Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Німці

На білому коні

Німці

Улас Самчук

Останній з наших хлопців на стайні має бути вищий за кожного тубільця.

А. Гітлер

Хоч ми жили під ними, але довгий час не мали з ними ніякого контакту. На еміграції приватно я мав між ними чудових друзів, але німці, що ходили в сіро-синіх уніформах по наших вулицях, були далеко не ті самі, що ті там, дома. І причиною цього не була лише сама уніформа. Вони були штучно напомповані «духом фюрера» і стали подібні до балону, що ось-ось розірветься… Це ж римські легіони, це фаланги Кортеса, це британські Томмі. А ми лише варвари, інки, Індія. Таке зосередження традиції підбоїв у одному часовому фокусі робило з них трохи комічних маріонеток, що їм, як нащадкам Канта, Гете, Гегеля, Шпенглера, не дуже пасувало. Люди, що люблять довго і барвисто думати, під командою завжди стають бездумними, а тому безрадними, втрачаючи рівновагу, як ті, що несподівано, не маючи вправи, опиняються на ковзькому льоду.

Щоб зрозуміти це явище глибше в його реальній подобі, потрібно знов таки вернутися до Ортеги і Гассета з його дефініцією: «коли хочемо розуміти якусь епоху, то першим питанням має бути: хто управляв тоді світом».

Засадничо нашим світом управляв Гітлер. Отже хто такий Гітлер? Про це вже багато сказано, але послухаймо ще і таку відповідь, яку дає англієць Г. Р. Трейвор-Ропер у своїй передмові до англійського видання найбільш цинічного прикладу думання, висловленого людиною так званих «Тіш гешпрехе» (застольних розмов), Гітлером.

«Історія його політичної кар’єри, – каже Трейвор-Ропер, – є твердо удокументована, і ми не можемо заперечити її грізного ефекту. Ціла генерація може бути названа його іменем, і ми змушені говорити про епоху Гітлера, як про епоху Наполеона або Карла Великого. Але все-таки, не дивлячись на жорстоку очевидність його впливу на світ, якою невловною лишається його вдача! Що він зробив – ясне; його щоденне життя і особиста поведінка була перевірені і вияснені.

Але все-таки, коли питатися не що він зробив, а як зробив, або ще краще, як він міг це зробити, то історик від цього ковзького питання воліє ухилитися до невизначеної відповіді. Для марксистів, як найстаромодніших, він просто був пішаком на шахівниці подій, витвором вимираючого капіталізму в його остаточній фазі. Інші бачили в ньому шарлатана, який використав серію випадків, неперевершеного актора-лицеміра, хитрого балакучого мужика, або гіпнотизера, який зводив з розуму людей своїм чаклунським чаром. Навіть сер Лейвіс Немьєр погоджується з звітом про нього, зробленим розчарованими офіційними німецькими чинниками, як про неграмотного, нелогічного, несимпатичного, блефуючого дилетанта.

І навіть містер Баллок [біограф Гітлера – У. С.] погоджується вважати його як пекельного авантурника, жадібного влади. І тепер ми мали б розібратися, чи міг би авантурник, спритний шарлатан зробити те, що зробив Гітлер, який почав з нічого, як осамітнений плебей великого космополітичного міста, згуртувати і командувати всіма тими темними силами, які він мобілізував, скеровував і мало не підбив цілого світу?

Так ми питаємо, але рідко дістаємо відповідь: бо історики відвертаються, і, як античні герої, ми тільки знаємо, що говоримо з безсмертними тільки тому, що їх більше нема між нами.

Син скромного урядовця провінційної Австрії, з незначною освітою і дуже латаною минувшиною, в кожному разі бідний, безпорадний, безробітний невротик, який живе з дня на день поміж віденською гал ай строю, – він появляється в Німеччині як чужинець і за днів найскладніших її умов заявляє, що німецький народ своїми власними силами і проти волі переможців може не лише відзискати утрачені свої домінії, але ще й додає, що він може домінувати і управляти цілою Європою. Пізніше він заявить, що він сам цього чуда досягне. Двадцять років пізніше він так наблизиться до цієї мети, що решта світу мусить шукати нового чуда, як цьому протиставитись…»

Після довшої вникливої аналізи цього явища автор виносить такий присуд:

«Грізний феномен, справді імпонуючий розмірами своєї жорстокості, безмежно брудний у своїй різноманітній діяльності, якийсь надмірний, варварський гігант, вислів титанічної сили і дикого генія, оточений купами з гнилих відпадків – старої бляхи, змертвілої наволочі, яєчної шкаралущі і непристойної лайки – інтелектуальний детрит століття…»

Він вважав, що для нього нема на землі рівного суперника, за винятком хіба, за його власним окресленням, одного «варварського генія, лукавого кавказця» Сталіна, в якому він вбачав «велетенську особистість», «звірюку, але великого формату» або «пів звіря, пів гіганта»… Отже цих двоє гігантів, дітей Урана і Геї або простіше, на мові доби, «двоє гігантських звірюк» управляло нашим світом і вело між собою безоглядну не на життя, а на смерть боротьбу й перегони за першість у цинізмі, жорстокості, безоглядності, ніби двоє залишених на землі тварин епохи динозаврік, як сі, вмираючи, виявляла такі корчі болів, що від них здригалася планета і блідло небо.

На наших очах заходило сонце великої гібридної епохи, що в ній вели смертельну боротьбу два контрачинні ідеали – ідеали великого рабства і ідеали великої свободи. В пересиченій брудними ідеологіями атмосфері відкривалися поволі двері епохи атома, закритої сили найменших частин природи, яка гармонійно синхронізувалася з виступом на сцену буття найширших інфузорних людських мас, які заповняли концентраційні табори, катинські ями, тисячі дивізій армій в ім’я безконечного щастя майбутнього і безконечного нещастя сучасного.

На вулицях місць поселень цієї епохи роїлося від звичайних людських істот, які не думали категоріями гігантів, а жили своїм щоденним, малим життям, як зграї сардинок у морі, побіч кількох китів, які пожирали їх нараз тисячами, а до того ще й змушували їх вдавати героїв та кричати ура.

Вулиці нашого містечка Рівного, з їх потовченими хідниками і макабричними видовищами руїн, були переповнені саме цими істотами. Їх було справді багато, більше, ніж іншого часу, і всі були чимось зайняті, як мурашки, яким несподівано хтось розкидав їх муравлище. Багато з них було стривожено, багато обнадієно, багато занепалих і багато тріумфуючих. А відокремлено від цього, ніби контрастова фарба на білому, оберталися окремі сіро-сині точки з досить само впевненим виявом своєї поведінки. Це й були німці. Ті ж самі частини маси, лише відокремлені іншою барвою.

Згодом до цієї сіро-синьої барви додалася ще одна барва – барва рудої глини, якою наші селянки звикли підмазувати прізьби своїх хат. Це були руді, або «бравне» німці – гомункулюси Гітлера, майстрі, яких прислано по слідах легіонів, щоб вони змайстрували з нас Індію.

Це вже навіть не німці, це «наці», «вища раса», аристократія розпачу доби, або «гельбе пест» (жовта чума) на мові німців-людей. Цікаві їх наміри: ще одна спроба змести з лиця землі населення цього простору. Яка за чергою? Готи, гуни, половці, печеніги, монголи-татари, ляхи, москалі? «Сколько их, куда их гонят», – сказав би Пушкін.

Як це дивно, що, наприклад, мій Дермань все ще Дермань, а не якийсь Бахчисарай, дарма що там втопилося чимало тисяч відважних «наці» минулого. І Махобеї, і Шавронські, і Полетаєви в моєму Дермані сьогодні однаково добре говорять мовою дулібів, як і Сидорчуки чи Бухали, яку тепер звуть українською і вважають за свою.

Цікаво, що станеться з моїм Дерманем тепер? Чи витримає нову навалу смерті? Чи його нарешті зітруть?

У кожному разі проблема морочлива. Багатогранна і складна. Дермань на грані бути чи не бути, як старий дуб, битий скаженими вітрами чужини, на краю прірви. [Дермань спустошено і перейменовано, але не від «наці» Гітлера, а від «наці» Сталіна. Тепер Дермань – «Устє Друге», як вислів гніву й догани Москви.]

Що маємо робити? Я сидів за бюрком свого кабінету і, як звичайно, між десятою і дванадцятою годинами приймав відвідувачів. Щойно відійшов цікавий гість на прізвище Терещенко, який приїхав з заходу і мав намір їхати на схід. Чи не з тих Терещенків, які свого часу були магнатами цукрової промисловості України? Можливо, і не з тих, але і цей Терещенко має цукроварські інтереси і ось зайшов по дорозі, щоб порадитися у цих справах.

Ми довше на цю тему розмовляємо, я підтримую його наміри всіма приступними аргументами, я висловлюю свою улюблену думку, що коли б ми в минулому мали Терещенків, Семиренків, Чикаленків хоч так багато, як поетів, щоб ми заповнили ними наші міста, наші Донбаси, Криві Роги, щоб трамвайова компанія в Києві була не бельгійська, а наша, щоб пшеницю, вутіль, залізо видобували і продавали не французи чи німці, а Терещенки та Семиренки – ми були б такою ж нацією, як і німці, французи чи англійці. І не треба було б нам так багато сваритися з «проклятими» ляхами чи москалями за мову та інші наші святощі.

Ця мова, здається, моєму гостеві імпонувала, бо, відходячи, він залишив на моєму бюрку сотню цигарок виробу Львівської тютюнової фабрики, що в цей час були на вагу золота. Звичайно, я їх не вживав, але в мене досить таких, що вживають, і це буде для них найкращим подарунком.

Такі були наші думки. А що думав про це саме наш великий «фюрер»? У його «Застольних розмовах» з 17 жовтня цього ж року, тобто одночасно з відвідинами Терещенка, читаємо:

«У порівнянні до краси Німеччини нові території сходу виглядають для нас, як пустеля. Фландрія також рівнина, але яка краса! Російську пустелю ми повинні заселити. Величезний простір нашого східного фронту має стати полем найбільшого бою історії. Вигляд цієї країни ми віддамо минувшині.

Ми змінимо азійський характер цього степу і його європеїзуємо. З цими намірами ми запланували сітку автошляхів, які сполучать нас з найпівденнішими точками Криму і Кавказу. Ці дороги пов’яжуть цілу низку німецьких міст з містами, які заселять наші колоністи.

Що ж стосується тих двох чи трьох мільйонів людей, яких ми потребуємо, щоб це виконати, ми знайдемо їх скорше, ніж хто думає. Вони прийдуть з Німеччини, Скандінавії, з західніх країн і з Америки. Я вже не буду того бачити, але за двадцять років Україна стане батьківщиною двадцяти мільйонів мешканців побіч тубільців. За триста років ця країна буде найкращим садом у світі…»

Отже, після ленінського ще один рай. Мри. Але хто не мріє? Ми з Терещенком мріяли також. А найбільше мріяв я сам. Мені здається, що ця наша редакція, за бюрком якої я сиджу і яка вміщається в десятьох кімнатах, за певний час матиме ще десять кімнат, а там ще десять. Думалося вже про окремий будинок на багато поверхів. Все так гарно розвивається, люди горнуться, гроші течуть рікою. Десятки тисяч, сотні тисяч, мільйон накладу. Могутній пресовий концерн, контакти з Європою, з світом.

Чи це були справді мрії, а чи тільки нездійснена дійсність? У кожному разі поки що це дійсність або бодай її початок. Я. як доктор, приймаю клієтнів і пацієнтів. Ось вийшов Терещенко, хто там на черзі?

Увійшов черговий клієнт, і здається, без черги… Яких я ще у себе не приймав. У сіро-синьому військовому плащі (надворі падав дощ). З відзнаками «зондерфюрера». Геккель, Гайнріх Геккель… І говорить по-українськи. Подає руку. Сідає. Закурює і подає мені. Дуже дякую. Чим можу служити?

Він належить до команди військової пропаганди на Україні, заявляє Геккель і цікавиться нашої газетою. Коли вона появилася, хто її заложив, на чий дозвіл, на які фонди, який тираж, які спроможності на майбутнє? Я, розуміється, пояснив. Все добре, але щодо можливостей на майбутнє, то це його турбує. Зараз же він додає, що вони готові піти нам назустріч. Збільшення тиражу, перехід з тижневика на щоденник. Як з машинами, з папером? О, на це можна найти раду, це не є аж така проблема.

Нам тут потрібна добра преса. І він чув уже про мене. Це добре, що я вчився в Німеччині і володію її мовою. Між іншим, вони мають намір заложити цілий ряд газет українською мовою, і я міг би їм помогти в цій справі, от хоч би з підтттуком редакторів. Розуміється, що це можливе. За пів години ми домовляємося: наша газета надалі лишається нашою, ніяких засадничих змін, дістанемо готові воєнні звідомлення, політичні директиви і навіть допомогу машинами й папером. Прекрасно. Все прекрасно. До побачення! Скоро знов зустрінемося.

На другу зустріч не довелося довго чекати. Геккель появився вже другого дня в товаристві ще одного «зондерфюрера», який назвав себе Фріцом Вайсом. Говорили вже по-німецьки і знову про газету, про її розбудову, друкарню, кольпортаж. Вайс робив гарне враження – солідний вигляд, культурна мова. Наша розмова була приязна, ділова і, здається, щира. На прощання домовилися зустрічатися, я навіть запросив їх зайти до мене приватно. Здавалося, що такі приватні контакти можуть нам інколи придатися, і вони погодилися. Відходячи, Геккель залишив мені «Деякі вказівки щодо термінології і тематики газети», писані на машині українською мовою. Якимось чудом цей папірець зберігся в моєму архіві і звучить він так (подаю без змін):

«Не обговорювати будучого оформлення політичного, адміністраційного й господарського життя окупованих німцями теренів (до закінчення війни). Обговорювати: большевицьку зраду Німеччини, вину крові, роль жидів. Увільнення від большевизму й жидівства, бій проти большевизму й жидівства, діяльність III Інтернаціоналу, національне питання в союзі. Боротьба з большевицькою ідеологією: передовсім заховання большевиків у останніх часах (використовувати).

Термінологія: москалі, а не «росіяни», білорусини, а не «білоруси» («білороси»), Совєтський союз, а не «Росія» і т. п. Під словом «Росія» розуміється тільки Московія. Не писати про народності, тільки населення. Большовицька армія, а не «російська армія». (Підкреслювати, що армія в більшості, як 50% складається не з москалів! Що совєтський патріотизм нав’язує тільки до московських імперіалістичних традицій). Не вживати большевицьких назв міст, н. п. не «Куйбишев», а «Самара», не «Кірово», а «Єлисаветгород» і т. д. Не говорити про трактування німців у Радянському Союзі…»

Отже маємо вказівки, нічого несподіваного. Але цензури ще не було. Писали на власну відповідальність. І думалося, що то з того вийде. Інстинкт не вичував приємного.

Приблизно в той же час на нашому обрії появився ще один представник тієї влади, але значно іншого тону, крою і барви. Дуже молодий, чепурний, обтягнутий, у новенькій рудій уніформі з червоною опаскою і гаковим хрестом на рукаві. Увійшов без попередження, не привітався, не зняв кашкета, у рукавицях і з стеком. Підійшов до мого столу і величним тоном почав приблизно такий діалог:

– Що це за уряд? – і глянув по стінах.

– Редакція газети, – кажу спокійно.

– А ви хто такий?

– Головний редактор.

– То маєте помістити ось це! – і кинув передо мною на стіл два руді урядові коверти.

Я глянув на них і кажу:

– Гаразд. Але ось цей, здається, адресований не до нас, а до міської поліції.

– А! Не важливо! – і пальчиками в шкіряній рукавиці театрально забрав назад один з ковертів. Але потім кинув його назад на стіл, пробурчав «гайль Гітлер» і помпезно вийшов.

Це не шарж, це факт. Це перша ластівка цивільної влади «наці» у рудих уніформах, перше її розпорядження, розуміється, німецькою мовою, що стосувалося заборони вживання автомашин без дозволу так званого гебітскомісара, яке було підписане так: «Підписаний – Гебітскомісар у заступництві – Тіманн, регірунгсасесор».

Отже маємо й владу. А одного гарного осіннього ранку нагло рознеслася хвилююча вість: виарештувано майже всю верхівку ОУН(б), щось з дванадцять людей, на чолі з Ростиславом Волошином, який формально був лише заступником обласного начальника Карнаухова, а фактично він був дійсним керівником області від партії, як це тоді звичайно практикувалося. Було знято чимало активних людей, яких тяжко було замінити. І, розуміється, це наслідки демонстрації 31 серпня.

Ця подія наробила шуму, наша редакція, а також канцелярія Ради довір’я заповнилася прохачами допомоги, але чим ми могли помогти. Я негайно інтервеніював у пропаганді, але арешти від них не залежать. Вайс з цього приводу казав:

– І чого вони одразу поперлися з тими своїми демонстраціями? Кого вони лякають? Хай би попробували зробити таке проти більшовиків… Там би поплатилися не десятками, а тисячами. Хай би мовчали і робили своє діло, поки їх не чіпають.

З такими аргументами, у таких обставинах годі сперечатися. Я намагався доводити, що це не була демонстрація, а похорон жертв більшовицького терору, що таке не могло пошкодити інтересам німців, а скорше навпаки, що ці арешти недобре вплинуть на наші стосунки. Вайс відповів, що це робило вигляд виразної протинімецької демонстрації.

– Ми, – казав він, – люди західної культури, і навіть при цьому гострому режимі і в цих умовах з нами можна щось робити, зберігаючи певні норми поведінки. Дивіться на чехів. Вони мають право на більше до нас претензій, ніж ви, але як вони поводяться. І вони на цьому виграють. Героїзм тоді героїзм, коли він дає героїчні наслідки, час героїчних легенд за нами, ми належимо до епохи реального діяння…

– Але чи розумно такій силі, як німецька, звертати увагу на такі дрібні інциденти?

– Можливо й не розумно, але велика сила може собі й на це дозволити, а мала, до того й нерозумна, – це вже зовсім погано. Малим силам залишається тільки розум… Але подумайте, щоб вам зробили за таке ваші брати-слов’яни…

– Вони мають за це заплату. Дивіться, що діється на фронтах. Чи доцільно в наш час аж так нехтувати волю населення?

– Можливо ні, але що тут поможуть наші філософії. Сучасна Європа не розуміє сантиментів. І зважте: поки тут рядимо ми, військо, ви можете собі багато дозволити, але раджу вам бути обережними, коли прийде сюди цивільна влада. Бачили отого Німанна? Дурень набитий, але він буде при кермі. Оце зустрічаю його і питаю: «Ви що? їздите верхи?» «Ні, каже він, не їжджу». «А чому носите стека?» «О, для престижу». Бачите!

Так, бачу. Наша розмова кінчається, бачу виразно, що Вайсові ті арешти не дуже подобаються, і думаю, що він буде про це в певних місцях говорити, але це не поможе. Ліквідація наших активних політичних діячів відбувалася за певним планом, виробленим у центрі, і ніхто тут нічого не поможе. Це почалася ще тоді, у Празі, і буде продовжуватися з німецькою методичністю і докладністю до кінця. Наше завдання – знайти вихід.

Дуже скоро появилася і сама цивільна влада, поки що низова. У четвертому числі нашої «Волині» вже знаходимо таке оголошення:

«Від 15. IX. 1941 р. з доручення Вождя Німецького Народу переймаю становище крайового комісара Рівенської області. В силу цього всі зверхні права і вся виконавча влада цієї області переходить у мої руки.

Непереможна Німецька Армія прогнала з цього краю большевицького ворога. Вбачаю найбільшим своїм завданням направити всі заподіяні большевизмом шкоди і змагати до піднесення господарського стану області. З цього приводу домагаюся, щоб ціле населення області, бажаючи творчої співпраці і відбудови, допомогло мені ці завдання виконати. Я очікую дисципліни, пошани і зрозуміння всіх виданих мною розпоряджень.

Краєвий комісар д-р Беер»

Німецькою мовою з рівнобіжним українським текстом. Дуже зрозуміла тенденція. Праця для реалізації мрій Гітлера, щоб за двадцять років тут постав німецький рай. І ніяких ілюзій для нас.

Невдовзі дістаю запрошення відвідати цей уряд, який примістився на вулиці, що звалася колись Галлера, а тепер ще не звалася ніяк. На моє здивування, знаходжу там людину в ролі «гебітскомісара», у рудій уніформі, іншого типу, ніж той Німанн. Баварець, середній на зріст, юрист, добрі манери. Зустрів мене привітно. Хоче познайомитися, просить поради і допомоги. Мене цікавить справа, що станеться з нашою вже діючою адміністрацією. Поки що нічого, а там буде видно. Він думає, що місцева адміністрація залишиться як допоміжна сила. Пропонує мені стати його дорадником. Дякую йому, посилаюся на велике перевантаження іншою роботою, але при потребі він може завжди до мене звернутися. Пізніше його офіційним дорадником став письменник Андрій Крижанівський, який прибув з Варшави.

Але ці справи гостро цікавили українське громадянство, керівні люди сходилися на наради для їх обговорення. Пригадався 1920 рік, коли владу перебирали поляки, які так само гостро і безоглядно усунули від діла всіх наших людей, пригадується зміна 1939 року, коли «визволяли» зі сходу.

Історія повторюється. Стара Європа живе традицією минулого. Спадщиною старих античних культур. Завоювання, підбиття, поневолення. Поява Леніна, Муссоліні, Сталіна і Гітлера підсилила антагонізми. Москва швидкими кроками наближалася до чингісханізму; Берлін, Рим замаршували «римським кроком», ідеологічна література зарясніла «духами минулого». Всім хотілося обов’язково когось завойовувати, але час Азії, Африки, Америки минув, для модерних Чингіс-ханів залишались естонці та латиші, а для Юліїв Цезарів та Фрідріхів Великих Абісінії та Албанії. Донкіхотство стало домінуючою вимогою доби.

Ще раз послухаймо мрії такого дон Кіхота з ночі з 2 на 3 листопада цього року в його бункері «Вольфшанце»:

«За сто років наша мова буде мовою Європи. Країни Сходу, Півночі і Заходу мусять вчити нашу мову, щоб могти з нами комунікуватися. У старі часи Європа була обмежена південною частиною Грецького півострова. Потім Європа ототожнювалася з границями Римської імперії. Коли в цій війні впаде Росія, Європа простягнеться на схід до меж старої германської колонізації.

На східніх територіях я повинен змінити слов’янські географічні назви германськими. Крим, наприклад, буде зватися Готенланд. Ми потребуємо назв, які відтворять наше тут право на дві тисячі років назад.

Я хотів би пригадати тим з нас, що говорять про «спустошення східніх територій», що в очах давніх римлян ціла Північна Європа виглядала спустошеною. Тепер Німеччина стала країною радісного сміху. Таким саме чином Україна стане чудовою, коли ми її відбудуємо.

Римська імперія, як також імперія інків, як і всі інші великі імперії, починала з великої сітки доріг. Тепер дороги заміняють залізниці. Дороги перемагають.

Швидкість, з якою рухалися римські легіони, дійсно дивовижна. Дороги вели просто через гори і доли. Військо мало напевно приготовані чудові табори здовж доріг. Табір біля Зальцбургу гарно про це свідчить.

Я оглядав виставку Риму імператора Августа. Цікава справа. Римська імперія ніколи так не виглядала. Досягнуто повното управління світом! Ніяка з імперій не поширила так своєї цивілізації, як цього досягнув Рим.

Світ перестає бути цікавим, коли людина почала літати. До того часу ще були білі місця на малі. Містерійність щезла цілковито. Сьогодні північний бігун став перехрестям доріг, а Тібет вже перестав бути недосяжним…»

В іншому місці той самий дон Кіхот продовжує свої мрії:

«Щоб учинно використати Україну – цю нову Індію Європи, – я потребую лише миру на Заході. Пограничної поліції вистачить цілком, щоб запевнити нам потрібні умови для експлуатації здобутих територій. Я не приділяю великої ваги юридичному закінченню війни на східному фронті…»

Отже від початку до кінця «дух минулого». І мрії про майбутнє. І ані сліду сучасного. «Світ перестає бути цікавим, коли людина почала літати», «містерійність зникла цілковито», як і щезли «білі місця на малі». А йому хочеться маршувати римським кроком легіонів, на місці України бачити біле місце, щоб заповнити його квітучим садом. Чи не має слушності Освальд Шпенглер, пророкуючи «занепад Заходу»? Гітлєрові і не снилося, що його стиль політики був стилем далеких предків і знаходиться поза орбітою, стилем і ритмом нашої доби на добрі тисячу років. І саме, можливо, через це пару років пізніше він мусів облити себе бензиною і спалити.

Чи його мрія могла здійснитися? Теоретично так. При умові, що на Американському континенті існувала б імперія інків, а не Сполучені Штати Америки. Але людина, яка починає думати лише про минуле, доводить, що вона тілам чи духом старіє і для неї нема місця в майбутньому.

Останню війну виграла не Європа, а Америка. Не забуваймо, що Гітлер – це не тільки «Третій Райх», а й «Нова Європа». Від Кавказу на сході до Бресту на заході, від Нарвіку на півночі до Тобруку на півдні. І вирішили це питання не Сталін, не де Голль, навіть не Черчіль, а Рузвельт та його генеральний штаб. Америка контра Європа, літаючі фортеці контра римських легіонів, дух сучасного проти духу минулого.

При цьому не слід плутати деяких понять. Нам можуть сказати, що виграла також Москва, комунізм, Сталін. Комунізм – це окреме зілля, виросле у зацвілих погребах декадентської Європи, але воно далеко не тотожне з доктринами політики Берліну чи Москви. Це таке ж абстрактне мистецтво в економіці й соціології, як мистецтво Карла Гофера в малярстві. Але воно наскрізь у дусі і ритмі доби, тобто політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чингіс-хана. Чи виграла вона війну? Формально і на перший погляд – так. Дякуючи, що на Американському континенті, замість імперії інків, були США. Але світ не музей, це живий організм, і рано чи пізно він захоче позбутися цього апендиксу, як позбувся Європи Гітлера, не дивлячись на її прикметник «нова».

Але поки що у Рівному повно тієї Європи, наша редакція має з нею багато клопоту. Наші люди звичайно більше довіряють силі газети, ніж уряду, а також я, здається, сливе єдиний, що говорить німецькою мовою… А тому ми завалені проханнями про допомогу. Ось, наприклад, дістаю раптом писульку, що до Рівного привели групу наших хлопців з заходу, яких піймали на сході, де вони робили пропаганду, і їх ведуть до концентраційного табору. Щось треба робити. Негайно йду до «гебітскомісара», здіймаю галас, доводжу, що це ворожа провокація, і несподівано хлопців звільняють, які, до речі, одразу знов таки вертаються на схід робити ту саму пропаганду.

Прибігає перелякана моя господиня Анна Антонівна і заявляє, що її чоловіка та його сестру арештовано і їх мають розстріляти. Як, де і завіщо? Її чоловік має комісову крамницю старих речей з цінами вільного ринку, зайшов німець, набрав товарів, заявив, що ціни спекуляційні, покликав поліцію, – і власника крамниці арештовано. Знову до комісара, знову лемент, доводжу, що тепер нема стабільних цін, що вся торгівля на цьому базується, що всі товари – це приватні речі, які продаються з нужди, а не для спекуляції. По короткому часі «злочинців» звільняють.

Це приємне, а разом і неприємне, бо тепер нам не відбитися від пошкодованих. Інколи треба рятуватися й самому. Ось, наприклад, одного разу приходить Олена Теліга і Таня Прахова і заявляють, що на наше подвір’я заїхало військове тягарове авто, яке хоче забрати всі наші меблі. Біжимо їх рятувати. З військом не така легка справа, якщо мати на увазі ту цидулку «бешлягнамт», але в своєму помешканні я застаю сержанта в товаристві жіночої особи, яка говорить по-польськи, і це справу вияснює.

Питаю сержанта, чого він хоче? Дістаю відповідь, що він приїхав забрати меблі, що тут знаходяться. На якій підставі і на чиє розпорядження? Все це, мовляв, конфісковане. Він називає якийсь штаб і якогось генерала. Виймаю записник і спокійно прошу сержанта подати мені його прізвище, до якої частини він належить і хто його сюди послав. Цього ж вимагаю від йото дами. Але мої гості не виявляють бажання зрадити свою ідентичність, мовляв, це військова таємниця. Тоді я спокійно, але рішуче заявляю, що я негайно кличу військову поліцію, яка в цьому розбереться. Це магічно вплинуло. За одну мить під якимсь претекстом їх не стало, і справа полагоджена.

Але поки що це лише дрібні і спорадичні випадки, з якими ми легко давали раду, але згодам це набрало розміру пошесті. Конфіскували будинки, меблі, речі, наші впливи перестали діяти, «нова Європа» набирала розгону.

А з нею також «стара», хоч би у вигляді залишків наших дорогих братів-слов’ян поляків та різних недоносків «русских братьев», які з приходом німецької адміністрації одразу відчули дух часу, почали вилазити з різних схованок та підносити голови. Для німців це було дуже на руку, гасло «діли і пануй», нацьковуй одного на одного якраз їм пасувало, за колишньої Польщі українців не брали на державні посади, ми не мали фахових сил для адміністрації, залізниць, пошти, телеграфу, поляки пригадали, що вони також «в Індії», а тому відновили свої старі рецепти: «нє давай ходу кабаньськім русіном».

Шовінізм тих людей мав унікальні прикмети, він був позбавлений яких-будь ознак глузду, все базувалося на найчистішій культурі мегаломанії. Старі мрії «від моря до моря» не давали їм спати, не дозволяли рахуватися ні з часом, ні з умовами, ні з логікою, ні з якими-будь моральними критеріями. Їх ненависть до нас була елементарно щира і органічно звіряча, а їх наміри абсолютно брудні.

Навіть у час цього найбільшого нашого спільного лиха ми не могли зійтися з ними ні в одній точці, вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою, у їх пресі ми могли вичитати такі розважання «зцєнтей глови», що коли вони виграють цю війну, у що вони так само вірили, як і в Матку Боску Ченстоховську, вони поширять свої володіння до Дніпра, все населення наше виселять на схід, а одночасно, на заході, «відзискають» свої історичні землі до Одеру і, розуміється, виженуть німців за Одер… Отже бідний Гітлер безнадійно спізнився, наївно вважаючи, що всі ці винаходи його власність.

Під цим оглядом вони феноменальні, з ними годі конкурувати, їм могли б позаздріти і найвідчайдушніші дон Кіхоти, а їх безпосередність безпрецедентна. Володіючи такими талантами, вони з приходом німецької адміністрації з пафосом беруться за діло, багато з них негайно стали «фольксдойчами», і багато різних ключових позицій було обсаджено ними. Для цього вони використовували свою традиційну зброю за німецьким гаслом «крафт дурх фройде» і за рецептою відомої панни Валевської, яка свого часу дістала місію перемогти Росію ліжком Наполеона… Зброя ця в наші часи діяла непомильно, так що в скорому часі всі німецькі «фюрери» мали своїх валевських у вигляді господинь, секретарок, телефоністок, а тим самим завзятющих поборників «пшеклєнтих гайдамакуф-українцуф»…

Наприклад, до нашої редакції почали напливати звіти, що при організації дирекції залізниць у Здолбунові три чверті її штату опинилося у польських руках. Не маючи права критики державних установ, ми все-таки ризикнули помістити про це невелику замітку. Реакція була негайна. У моєму кабінеті появився начальник залізниць, також поляк, прізвища якого вже не пригадую, з наміром вияснити справу. Головний мотив – нема українських фахових сил.

Між іншим, наводжу йому приклад поляків з 1920 року, які, обсадивши нашу територію і також не мавши фахових сил, негайно змінили всю обсаду залізниць, наслідком чого майже всі наші залізничники опинилися без роботи, а в цьому числі був також один мій дядько Макар Рудий. Пізніше, протягом двадцяти років, на цю роботу не було прийнято ні одного українця. Звідки мали взятися фахові сили? І як він думає: невже ми не маємо права на своїй землі бути бодай кондукторами на залізниці? Чи не слід нам використати досвід поляків? Бо інакше ми ніколи не виліземо з нефаховості. Я вимагав пропорційного обсадження залізниць нашими людьми, як нема фахових – зробити їх такими. Це не таке вже велике мистецтво…

Наслідки нашої розмови були прекрасні, начальник залізниць, до речі, порядна й інтелігентна людина, визнав за мною слушність, обіцяв змінити наставления та направити несправедливість. І вона була направлена. Після цього усунуто дискримінацію і нарікання припинилися.

Або ще приклад: одне містечко біля Луцького вело довголітню боротьбу з місцевими поляками за свою церкву. Церква була православна, але за так званої польської «ревіндикації», тобто навернення православних на католиків, з церкви зроблено костьол, дарма що католицького населення було лише десять відсотків. З приходом німців православним вдалося це лихо направити і церква стала знов православною. Але не надовго. Військовим комендантом Луцького був ревний католик, поляки підослали йому гарненьку секретарку, і нещасна церква стала знов католицькою.

Православні не думали здаватися, і, не знаю яким чином, одного разу в моєму кабінеті з’явилася тричленна делегація злощасного містечка з довжелезним списком підписів населення та проханням їм допомогти.

Я був цілковито збентежений: Луцька область не належала до нашої юрисдикції, що я міг їм помогти? Але мушу щось зробити, вони представили цілий ряд документів, з яких виходило, що правда по їх боці. Я зібрав документи, просив зачекати, а сам вдався до Фріца Вайса з пропаганди. Вислід був несподіваний: вислухавши справу, Вайс не цікавився навіть документами, а сказав своєму секретареві настрочити на машинці папірець, додав до того магічну печатку пропаганди, і справа була полагоджена. За півгодини моя делегація мала свою церкву назад і не могла вийти з дива, що все це так швидко і просто сталося. Не менше був здивований і я сам, а одночасно дуже вдоволений, що нам це так несподівано повелося.

До речі, про Фріца Вайса та його пропаганду. За професією народний учитель з Гейдельбергу, не партійний, на диво культурний, під кожним оглядом порядний, він скоро став не тільки моїм зверхником, але й співробітником та приятелем. Ми зустрічалися не тільки урядово, але й приватно у моєму помешканні, багато говорили на різні теми, не було такої справи, якої ми не обговорювали б спільно, він мав до мене повне довір’я, усі наші інтервенції йшли через нього; він став нашим адвокатом у високих і найвищих урядах, включно до всемогутнього міністерства Геббельса. Він посилав завжди корисні для нас звіти, став нашим приятелем і вболівав над нашими справами, як над своїми.

А його уряд військової пропаганди, у якому він відав пресовим відділом, належав до найвпливовіших, після уряду безпеки… До його юрисдикції належали справи преси, освіти, культури і навіть церкви на всю Україну. Він мав силу впливати на різні рішення, за винятком справ СД, тобто безпеки…

З першої зустрічі з Вайсом я зрозумів його значення для нашої справи, одразу нав’язав з ним найтісніші контакти. Наші зустрічі мали особистий і приязний характер. Знаючи німців взагалі, я легко давав собі раду. Ми запрошували його на наші прийняття, на театральні вистави, на імпрези і свята.

Пригадую одну таку нашу подорож на одне почаївське свято, здається, десятого вересня, яке на Волині звали «перенесенням мощів». За старих часів на нього сходилося десятки тисяч богомольців. За совєтів це, розуміється, припинилося, але тепер там мала відбутися велика маніфестація з приводу «визволення».

З Почаєвом у нас взагалі пов’язано багато споминів. Мандрівки на прощу, святиня, легенди, «стопа Божої Матері», «цілющі мощі Йова». Я мав там багато шкільних друзів – Анатоля Чорнобая, Гриця Цикуцького, Петра Кондратьєва, Сергія Стельмащука, Володимира Качура. Одного разу, пригадую, ми робили мандрівку до Почаєва цілою гімназією. Це була незабутня подія. Йшли звичайно пішки, багато було пісень, жартів, сміху, залицянок.

Зовсім відмінною була ця наша подорож тепер. З Рівного це становило яких дев’ятдесят кілометрів не конче доброї дороги: через Дубно, Смигу, Крем’янець і Дунаїв. Їхали двома автами – Скрипник, Шеккел і я нашим «фіатом», а Вайс з своїми двома кореспондентами французьким «сітроеном». Гарний день, знайомі місця, ми обганяли багато підвод, походів з прапорами і співами. Біля десятої години ми були на місці, зупинилися в районовій управі, де начальником був брат мого шкільного товариша Кондратьев.

Тут нас погостили сніданком, і ми пішли до лаври. Вулицями тяжко пройти від народу, йшли походи за походами з прапорами, транспарантами, вінками. Для Шеккела повно роботи, на Вайса це справляло велике враження.

Розуміється, я зустрів багато знайомих, безконечні вітання, мій шкільний товариш Володимир Качур, який тепер тут лікарем, Гакени, Бойко. Йдемо до церкви, куди тяжко за народом протиснутися. Церква вже не мала багатства, блиску і розкошів, але її чудова архітектура пізнього барокко залишилася незмінною і однаково вражала своєю мистецькою силою. Пізніше відбулася велична процесія, в якій брали участь тисячі народу.

А ще пізніше, після богослужби, якось спонтанно, без якого-будь оголошення, широку площу між лаврською дзвіницею і колишньою вищою початковою школою заповнили тисячі народу. Рознеслася чутка, що буде мітинг. Промовляв Скрипник… Я не мав бажання промовляти, але мене викликала публіка. Говорили про відомі справи того часу, але настрій був добрий, і нам бурхливо плескали.

Після мітингу наше товариство запросили на обід до монастирської трапезної. За великим у вигляді літери П столом на чоловому місці сидів архієпископ крем’янецький Олексій Громадський – солідна, плекана постать церковного ієрарха ще старорежимного виховання, праворуч і ліворуч від нього, за чинами сиділо багато інших церковних осіб, між ними також два єпископи, прислані за більшовиків з Москви, які зісталися тут і, як казали, були оком і вухом НКВД.

Ми сиділи за правим столом, спереду, недалеко від єпископа. Було тихо. Збоку на підвищенні чернець читав уголос житіє Йова Почаєвського. Подали їжу – борщ з грибами, смажену рибу, картопляне пюре, червоні бурячки, овочевий компот і чай. Архієпископ Олексій благословив їжу і коротко по-українськи привітав присутніх. По обіді ми зложили йому подяку, я обмінявся з ним кількома словами, і ми відійшли.

На нас чекав ще один обід у монастирському готелі, уряджений районовою управою, на цей раз уже не пісний і не тільки з чаєм. Скінчився він досить пізно і весело, так що виїхали ми під захід сонця, а доїхали до Рівного зовсім затемна.

Не знаю, які звіти писав Вайс своєму начальству, але сам він був дуже приємно вражений, і його симпатії та прихильність до нас були очевидні. Пізніше він не раз доводив їх на ділі. Кожна воєнна ситуація має свої закони, а ця окупація мала свої окремі, надзвичайні, і з ними треба було давати раду.

Життя йшло по землі своїми залізними безоглядними кроками: послухаймо його мову:

«З головної квартири фюрера. 16 вересня. Верховне командування збройних сил повідомляє: на Україні з’єднання німецьких військових сил, при допомозі повітряної зброї, відважними атаками захопили головні переходи нижнього Дніпра. Після кількаденних боїв з сильними ворожими відділами, підтримуваними панцерними з’єднаннями, були забезпечені і поширені переходові місця на Дніпрі, і німецькі дивізії на всьому широкому фронті перейшли до дальших посувань на схід.

У просторі на південь від Ільменського озера, як було подано в надзвичайному повідомленні, були грунтовно знищені великі сили 11, 27 і 34 армій. Ці операції були проведені військом генерал-полковника Буша з допомогою відділів повітряного флоту генерал-полковника Келлера. Десять ворожих дивізій було зовсім знищено, десять інших з кривавими для ворога втратами було розбито. Понад 53 000 полонених взято до наших рук. 320 танків, 695 гармат різного роду, як також багато різного іншого воєнного матеріалу було нами взято або знищено.

У боях проти брітанського постачального флоту німецька повітряна зброя за денного налету на заході від Гебрідів знищила нафтовий транспорт посмністю в 7 300 б.-р. тонн.

У повітряних боях з протилетунською артилерією було зістрілено 8 брітанських літаків без власних втрат. Спроби британського летунства заатакувати німецьку затоку і голандське побережжя не вдалися. Винищувачі збили два ворожі літаки».

Мова наших буднів день-що-день і ніч-що-ніч. Грізна німецька воєнна машинерія діяла з неймовірним розмахом, східній фронт швидко посувався вперед. Цілі армії совєтського війська в боях, а часто і без боїв, разом з своїми штабами переходили на бік ворога. На 19 вересня німецьке воєнне звідомлення подає 1 800 000 полонених. На 10 листопада ця цифра збільшується до 3 632 000. Полонені заповнили всі дороги, всі міста…

Не вистачало таборів. У Рівному було три табори по кілька десятків тисяч кожний. Люди жили під відкритим небом, не було їжі, становище жахливе. Ми бомбардували пропаганду, військове командування, щоб цій справі зарадити. Рівенський Червоний хрест, тоді ще під зарядом полковника Леонида Ступницького, мав повні руки роботи, працювало кілька кухонь, возили до таборів їжу, але все це було краплею в морі на таку масу людей.

Згодом до табору вкинулась пошесть тифу, люди масово гинули, померла також невсипуща діячка нашого червоного хреста Надія Пашківська – віддана, шляхетна людина і громадська діячка. Її місце пізніше посіла не менш знана громадська діячка Харитя Кононенко, що прибула з заходу і спільно з відомою волинською діячкою Галиною Варваровою та іншими панями розгорнула широку акцію допомоги полоненим. Вдалося добитися дозволу звільнення полонених, які походили з українських теренів, і на підставі цього було врятовано від загибелі багато тисяч людей.

У суботу, 20 вересня, наша газета подала алярмуючу вістку, перейняту з неофіційного повідомлення львівської радіостанції, що взято Київ і Полтаву. Згодом виявилося, що Полтаву справді взято, але за Київ ще велися бої з оточеними совстськими арміями. Не дивлячись на це, ми розгорнули широку акцію для організації великої маніфестації, формально з приводу здобуття Києва, а фактично, щоб віддати пошану місту як столиці України. Наспіх готувалося надзвичайне видання газети, а в залі театру було заповіджене велике віче, на якому мали промовляти ми з Оленою Телігою.

Але німці одразу розгадали наші наміри. Не встигли ми розліпити по місту наші повідомлення, як з пропаганди прибув посланець, який сказав, що за Київ ще ведуться бої і нам радять від такої маніфестації стриматися. І не тільки тепер, але й взагалі. Інакше це могло б викликати деякі непорозуміння з верховним командуванням. До речі, ми цього сподівалися, бо знали, що німці не бажали, щоб ми підносили справу Києва як центрального міста України, як її політичної і культурної метрополії. Нам було також відомо, що вони хотіли скасувати всі існуючі історичні наші центри і побудувати свої, нові в неозначених ще місцях.

Ми, розуміється, стягнули наші плакати і відкликали віче, але другого дня, з неділю рано, коли я сидів у редакції, готуючи надзвичайне видання газети, до мене прибігло двоє схвильованих людей з претензіями, чому я не появився на віче. У театрі повно-повнісінько народу, і всі чекають. Звідки вони про це довідалися, коли було розліплено всього два плакати, які були негайно зірвані. Треба було йти до театру і пояснювати справу. На це пояснення публіка в один голос, серцем і душею відспівала «Ще не вмерла Україна» і спокійно розійшлася. Можливо, ця заборона зробила нам більшу послугу, ніж зробило б саме віче.

Але в інших містах, наприклад, у Дубні, така маніфестація відбулася без ніякого опору, і влаштовано її на підставі наших таки повідомлень, які того самого дня без пошти, телефону й телеграфу долетіли до них. Це тільки свідчить, як гостро реагувало наше населення на ці справи.

А падіння Києва верховне командування подало аж 27 вересня, і без ніяких особливих фанфар, як це мало місце з іншими столицями. Звучало воно так:

«Великий бій біля Києва закінчився. У подвійному оточенні на великих просторах вдалося ліквідувати оборонну лінію на Дніпрі і знищити п’ять совєтських армій так, що з оточення не змогли вирватися навіть малі частини.

За час бойових дій, що відбувалися при тісному співдіянні наземних і повітряних сил, взято в полон 665 000 полонених, здобута або знищено 884 танків, 3 718 гармат і величезну кількість воєнного виряду.

Криваві втрати ворога дуже великі. Здобуто бойову перемогу, якої ще не знала світова історія. Використання висліду цієї перемоги триває повним ходом…»

Наша газета за 28 вересня вийшла з моєю передовою «Київ – серце України», у якій між іншим говорилося:

«І у тій великій, довгій серії (інших столиць) нарешті з’являється нове поняття і слово – Київ. Тільки українець може розуміти справжню вагу і справжнє значення цього поняття. Бо Київ, його зміст, його духова суть далеко і широко, у часі і просторі перевищують розуміння міста, навіть міста-столиці. Київ це не сама столиця. Київ це вузол, яким тисячолітня історія зв’язала два континенти – Європу й Азію.

Коли перегортаємо сторінки минулого, починаючи Рюриковичами, хрещенням України Володимиром і кінчаючи останньою великою революцією, – Київ завжди був головним ключем подій, які потрясали просторами цієї частини нашого суходолу. Великокняжий престіл, розмах і зріст його володінь, які простягалися на схід до Дону і на Захід до Сяну, змагання з Візантією за першість і гегемонію над Чорним морем, походи Святослава Хороброго і, нарешті, монгольські навали – все це є писаним свідоцтвом того, що не будь у той час на Дніпрі Києва, не було б на Віслі Кракова, на Влтаві Праги і т. д.

Не було б не лише на сході Європи тих станиць європейської культури, але можна з непомильною певністю твердити, що ціла європейська культура у її сьогоднішньому цивілізаційному вияві мала б безліч втрат, безліч захованого в надрах землі. Бо під руїнами Києва, чи то за часів навали Андрія Боголюбського, чи подвійних навал монлогів, були поховані здобутки лише і лише того народу, що його репрезентував Київ.

Під руїнами золотоверхого Києва були поховані не тільки вияви матеріальної культури, не лише мури, церкви, замки… Не лише палати князів та бояр, а передусім під його руїнами поховано серце цієї землі, яке іноді, здавалося, переставало битися.

Були і такі часи, коли роль Києва перебирали звичайні ліси. Замість київського замка, замість св. Софії, – дикі праліси і печери. І в них хоронилося все те, що лягло трупом на полі брані з азіатською навалою. Цілі століття ліси і печери відогравали свою нищівну роль, і цілі століття Київ кривавився, відживав, щоб піднятися та стати на власні ноги.

І коли це сталося, коли у київських печерах горіли воскові свічі наших Несторів, наших Іларіонів чи Петрів Могил, коли крутилися вальці київських друкарень, коли ставала на ноги Київська Академія, тоді Київ та його земля знов починали промінювати своєрідним сяйвом неповторної його культури. Десь там у далекому полі дзвеніли шаблі, тупотіли копюта коней, але у Києві гули дзвони оновленої Софії, росли димарі заводів і лопотіли вітрильники торговельних кораблів.

Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крові. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: «Встане Україна і розіб’є тьму неволі».

Безперечно в цьому не було і немає найменшого сумніву».

Феноменальний виклик! Що я за статтю не поплатився, треба дякувати лише Вайсові. Пізніше, за райхскомісаріату, за таке не минув би концентраку. Це ж пряма відповідь «фюрерові» про неісторичність слов’ян, одверте заперечення його поглядів на ці проблеми. Але «за Вайса» на таке можна було ще дозволити, якщо б там, на горі, не дістали інформацій поза його відомом.

Зрештою, всі мої тодішні статті звучали гостро, виключно, ризиковано, але така вже була моя вдача. Інших я вчив обережності, сам таким не був, а коли вже заходив так далеко, що починав боятися, – намагався маскуватися компліментами на адресу «переможної армії», «великого вождя», можливо, це помагало, але як довго? Я вже відчував виразно, що медовий місяць нашої свободи кінчається і над нами завис Дамоклів меч повного поневолення. Тоді вже почала діяти в Рівному німецька пресова служба «Дойчер Нахріхтен Дінст» під керівництвом Карла Аріо, який говорив нашою мовою. Пригадую, він мене попереджав: «Ви но там прикусіть язичка, бо може бути погано».

Але поки що ми жили, екзальтовані хвилевим проблеском непевної свободи, використовуючи кожний її момент, і ні про яку обережність не думали. Ми робили демонстрації, писали, проповідували, організували, будували.

В середині вересня Степан Скрипник виїхав на чотири тижні до Берліну, і на мене залишилася також Рада довір’я, яка все ще діяла, дарма що вигляди її на майбутнє були дуже невиразні. Приходило багато відвідувачів, життя країни буяло, по містах і селах, як гриби після теплого дощу, виростали нові школи, нові організації, нові підприємства. Наша газета, не зупиняючися, била саме в цю точку, і успіхи були очевидні. Ось лише один звіт однієї організації на цей час:

«Звіт Жіночої служби Україні за півроку 1941.

1) Жіноча служба Україні перебрала на себе Червоний хрест і урухомила шоститижневий курс медсестер;

2) урухомила двотижневий курс садівничок;

3) урухомила 13 дитячих садків у селах;

4) улаштувала гуртожиток і кухню для курсантів;

5) скликала жіночий з’їзд з цілої Волині;

6) улаштувала безплатну амбулаторію для бідних м. Рівного;

7) відкрила два комісові склепи, щоб з їх прибутків підгримувати культурно-освітню роботу ЖСУ;

8) відкрила «Українську гостинницю» з кав’ярнею, призначену для переїзних наших людей;

9) урухомила курс крою і шиття;

10) перебрала від міської міліції курс машинописання;

11) видала бідним курсанткам, подорожнім і полоненим протягом місяця вересня 720 безплатних і 118 знижкових обідів;

12) улаштувала вечірку з ціллю об’єднання громадянства;

13) урухомила дитячий садок у Рівному;

14) улаштувала три академії для членів і курсанток;

15) улаштувала ялинку для бідних дітей;

16) на всіх курсах влаштувала навчання української і німецької мов, української літератури, історії і географії;

17) заложила філії ЖСУ у всіх округах і районах, і на цей час має 39 таких філій…»

Такою ж діяльністю міг похвалитися і Червоний хрест, аж поки його не ліквідували німці, і «Просвіта», і кооперативи, і шкільні уряди, і молочарські союзи, і хліборобські організації. Були пущені в рух всі розбиті або спалені цукроварні, гуральні, цегельні, млини, пожежні сторожі… Організовано нові або відновлено старі шпиталі, відновлено судівництво, постали банки. Було зібрано багато тонн харчових продуктів для Києва, для кухонь полоненим і подорожуючим. Проведено величезну пропагандивну роботу національного і політичного значення.

Передовиці нашої газети мали весь час такі наголовки: «Більше ініціативи», «Свідомо жити», «Наше село», «Наша школа», «Настрої і завдання», «Господарство і праця»… Все це розходилося два рази кожного тижня тиражем на сорок тисяч і робило своє діло. Це було виразно помітне на кожному кроці. Наша країна починала жити органічним, самостійним і самодіяльним життям, появилася ініціатива і підприємство.

Але вже з кінцем вересня у Рівному появилися перші ластівки майбутнього райхскомісаріату – головного уряду для України, інституції, завданням якої було поневолити наш народ і обернути його у повне рабство. Емісари того уряду вже розпочали свою нищівну діяльність, конфіскували все, що можна було конфіскувати, забрали готелі, громадські будинки, кращі приватні будови, а в тому числі також мешканевий блок, у якому містилася наша редакція. За два тижні наперед ми дістали з гебітскомісаріату розпорядження залишити наше теперішнє приміщення і перейти на головну вулицю, яка тепер звалася Герінга. Весь той блок, у якому ми містилися, мав перейти в розпорядження райхскомісаріату для мешкань його службовців. Я пробував було протестувати, але це вже не мало ніякого значення.

Хоча нове наше приміщення було вигідніше, ніж старе… Нам належав весь досить просторий, на два поверхи, з великою залею будинок, трохи пошкоджений бомбардуванням, але в основному цілком, як ми казали, придатний для вжитку. Ми мали досить місця для редакції й адміністрації, як також порядне приміщення для редакційної кухні і їдальні. Кожний з чотирьох редакторів мав окреме приміщення, головний редактор мав свій кабінет, секретаріят мав простору канцелярію, головна велика заля служила для сходин, конференцій і навіть малих редакційних імпрез.

Знову збільшився штат редакції, співробітників і кореспондентів. До редакції були прийняті О. Давен, Андрій Мисечко, Л. Чаплей, М. Корж. Кореспондентами були Петро Олійник, який дописував з Києва, Євген Лазор, який подавав львівське життя, з Берліну дописував Богдан Осадчук, з Холмщини Петро Олена, з Луччини Микола Книш. Було багато аматорів-дописувачів з різних кінців України, друкувалися такі наші автори, як Євген Маланюк, Федір Дудко, Юрій Горліс-Горський, Євген Яворський, і багато менше знані молоді, як Герась Соколенко, Микола Болкун, Григорій Нищий.

Розуміється, багато містили свого матеріалу співробітники редакції: Роман Бжеський (Дажбожич, Млиновецький, Характерник), Олег Штуль, Василь Штуль, Авенір Коломиєць, О. Давен, Л. Чаплей. Олена Теліга помістила чотри есеї: «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Прапори духа» і «Наростіж вікна».

Цікаві репортажі, статті й есеї містив графік Ніл Хасевич, Ю. Голинський (Віталій Юрченко) писав на теми адміністрації, о. Юрій Шумовський – про археологію і старовину, о. Михайло Носаль – про цілющі рослини, інж. Павло Шадурський, інж. К. Сірик, Петро Колісник – про господарство, техніку, будівництво, Василь Мороз і Юрій Личик – про кооперацію і торгівлю, Надія Шульгін-Іщук, Петро Зінченко, Неофіт Кибалюк – про шкільництво, дитяче виховання, просвіту, інж. В. Стежко, інж. Ярмолович – про міське господарство, електрівню, водогін, пожежну сторожу, Володимир Лучкань – про пасічництво. З Здолбунова дописували – Лев Маслов про старовинну архітектуру, Карпо Перебийніс – писав шкільні і побутові фейлетони. З Луцького дописував Олександер Миколайський про кооперацію і господарство. Писали статті Петро Остапчук, І. Талащук і багато інших, яких імена забулися.

Адміністрацією, як сказано, керували Олександер Петлюра, Єфрем Скрипнюк з цілим штатом співробітників (від середини листопада цю справу перебрав Іван Тиктор). Кухнею, постачанням і взагалі майном відав Протас Тимощук з своїм штабом куховарок і господинь.

Нас відвідувала безконечна кількість відвідувачів і гостей – зі сходу і заходу. Майже всі, що подорожували через Рівне, не минали нашої редакції, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емісарів конкуруючих церковних ієрархів – митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларіона Холмського, архієпископа луцького Полікарпа, які вели свою політику і мобілізували для цього нашу опінію.

Бували також емісари політичних середовищ – уенерівців, гетьманців, які зондували настрої, інформували нас про свою діяльність і, розуміється, сперечалися. Часто відвідували нас такі військовики, як генерал Білецький, Микола Капустянський, Омелянович-Павленко молодший, полковник Ступницький. Тема організації української військової сили не сходила з уст, дарма що ця проблема у цих умовах виглядала майже безнадійно… Для організації українського війська було багато даних і можливостей, населення масово цього домагалося, переважаюча більшість совєтських полонених для цього тільки здалися в полон, але політика Гітлера від самого початку і до самого кінця засадничо і послідовно була проти якого-будь натяку на українське військо. Ніхто з слов’ян не мав права носити зброю, цей привілей належав тільки німцям.

Досить наполегливим і до деякої міри курйозним організатором українського війська був Іван Омелянович-Павленко (молодший). Невідомо яким чином, можливо, з причин пропаганди, він мав свій своєрідний штаб, до якого належав він сам і його син. Вони носили своєрідну військову уніформу з українськими відзнаками, і коли проходили вулицею, німці вважали їх за чужоземних представників і віддавали честь. Крім того, вони мали пару верхових коней, деяке майно, зброю і канцелярію. Відколи ця парадна пара наших військових появилася на вулицях Рівного, я мав з нею чимало клопоту.

Одного разу цей генерал у товаристві полковника Ступницького і просвітянського діяча Кибалюка появився в моєму кабінеті і представив мені цілий проект-схему організації української армії, генерального штабу і військової сили. Я вже було призвичаївся до різних подібних випадків, до мене приходив також винахідник перпетуум мобіле, але ця візита мене порядно збентежила. Я був лише кілька місяців у школі підстаршин, але цього ж мало, щоб вважати себе яким-будь причетним до великої штуки бога Марса. А вимагали від мене сливе чудодійного – очолити їх делегацію до нашого грізного райхскомісаріату, який у той час уже почав діяти, і запропонувати йому цю саму схему організації української армії, яка мала складатися з кількох десятків дивізій всіх родів зброї.

Завдання гідне богів… Я мусів дуже розчарувати моїх шановних гостей. Не так давно я мав щось трохи подібне, але багато скромніше з моїм приятелем отаманом Бульбою. Він звернувся до мене, щоб я пішов з ним до штабу генерала Кіцінгера, де ми мали б просити зброї, амуніції і одягу для його Поліської січі. Тоді, замість до штабу, я звернувся до Вайса, і той мені конфіденціально сказав, що за отаманом уже стежить СД, його мають арештувати, а тому хай краще, замість до штабу, звернеться до якихось добрих криївок у поліських лісах. Це нам дуже помогло, бо отаман тоді запустив ще більшу, ніж мав колись, бороду і зник з обрію легальщини на довгий час.

Розуміється, я не міг розповісти цього моїй делегації генералів, але я їм сказав, що ці їх наміри можуть спричинити їм, а головне – мені багато клопотів. Мені здавалося, що до Омеляновича-Павленка наші німці вже по-своєму призвичаїлися, що він уже пропонував подібні плани у штабі верховного командування генерала Кіцінгера, що там потрактували цю справу поблажливо, як певний курйоз, і на цьому скінчилося. Інакше могло вийти у райхскомісаріаті. Там подібні жарти викликали одразу гостру реакцію людей у рудих уніформах, кликали СД і хоробрих підприємців української збройної сили садовили за грати. А могло статися й гірше. Ми вже точно знали, що для нас там не належало не тільки армії, але навіть вищої, ніж чотири народні класи, школи.

Самозрозуміло, що я від цієї шляхетної місії відмовився, додавши до цього відповідні коментарі. Ніякої легальної збройної сили нам не належить мати. І на цьому кінець. Пригадую, генерал намагався мене переконувати, що це не політично, що німці через це програють, що ми могли б дати тримільйонову армію, що народ цього вимагає. Я радив генералові прочитати книжку Гітлера «Майн кампф», де німецька політика виразно з’ясована. На своє щастя, генерал німецької мови не знав і тієї книжки не читав, а тому міг жити певними ілюзіями.

Головна ілюзія була в тому, щоб організувати велику українську збройну силу, дочекатися, поки взаємно знищаться росіяни й німці, а тоді на чолі своєї армії переможно в’їхати до нашого золотоверхого Києва. Схема досить проста і досить вимовна. І не конче аж так наївна, бо у таких катаклізмах, як цей, могло статися і найменш очікуване, моральне і матеріальне підложжя для збройної української сили було багато більше, ніж за попередньої війни, лише все наставлення німецької політики, а з нею й міжнародна ситуація були проти цієї схеми. Німці вимагали перемоги тотальної, абсолютної, неподільної, а їх противники вимагали того самого. Перед нами стояв не німецько-російський фронт, а німецько-світовий. Хоч і хто з них переміг би – для нас там не було місця. Що для нас залишалося – доля отамана Бульби. Нелегальщина. Для збереження обличчя.

Про це міг би оповісти багато другий член тієї самої делегації, полковник Леонид Ступницький, який спочатку стояв на чолі так званого поліційного батальйону, що мав осідок у Рівному, а пізніше перейшов до підпільної Української повстанської армії. Завданням поліційного батальйону було виконувати підрядні функції німецької поліції, але українці мали на це свій погляд. Ми вважали, що кожна мілітарна формація, зложена з наших людей, може придатися для наших визвольних намірів. До батальйону належала молодь, яка готувалася не до поліційних, а до військових завдань, і за контроль над ним, як звичайно, змагалися обидві ОУН. Але коли стало відомо, що з наших намірів нічого не вийде, батальйон повністю здезертирував і перейшов до формацій УПА. На його місце прийшли інші поліційні з’єднання, зложені переважно з поляків та інших неукраїнських елементів.

З цим батальйоном у мене в’яжеться один курйозний спогад. Одного разу до мене прийшла делегація з двох молодих людей від батальйону скаржитися, що бандерівці їх там переслідують. А вони, розуміється, – мельниківці… І не бажають коритись бандерівцям… Їх за це шиканують, не дають ходу і навіть б’ють. Як мав би їм помогти? Пишу записку і прошу передати її полковнику Ступницькому.

Невдовзі з’являється Ступницький. Він не належить ні до якої ОУН, трактує всіх однаково, але не може дати ради з розвойованими партійниками. Думає одначе загострити дисципліну на чисто військовому грунті і просить йому в цьому помогти. Тобто як помогти? Вплинути бодай на одну з воюючих сторін. Але як нелегко в таких випадках бути мудрим і діяти справедливо, не маючи потрібного досвіду, а діючи навмання. Тодішні воюючі націоналісти вважали саме поняття компромісу за первородний гріх, і кожне відхилення від цього правила значило катастрофу. Я ж уважав, що компроміс у таких випадках єдино спасенний вихід з становища. І я пропонував компроміс. Не знаю, чим воно скінчилося, бо більше до мене в цій справі не зверталися.

Але я мав трохи подібну іншу справу… Можливо, це звучатиме невірогідно, але одного разу, переїжджаючи через районове містечко Мизіч, у якому свого часу я мав розмови з поліцією, я зайшов привітатися з начальником району Даниленком. Тут же, побіч районової управи, містився і місцевий мировий суд, у якому саме відбувалася судова розправа. Не можу пояснити чому, але до мене прийшов сам суддя з проханням помогти йому розібратися в одній справі. Не помогли мої виправдання, що я не юрист, не суддя і не Соломон: я мусів іти до суду, вислухувати заплутану справу якоїсь земельної спадщини і виносити присуд. Здається, противні сторони вважали свого суддю не безстороннім, а тому він, довідавшися про мій приїзд, запропонував на суддю мене. Сторони погодилися, і я мусів судити. Здається, мій присуд був пізніше виконаний.

Не менше дивно виглядала і така, знов таки судова, справа, документ якої зберігається у моєму архіві. З’являється тричленна делегація і подає прохання такого змісту (подаю його без ніяких змін):

«До Пана начальника У. Самчука. Прохання. Від громади с. Вербня Димидівського району Лубенської окр.

Просимо Пана Начальника зарадити нам у великій несправедливості, яка стається на наших очах. З початком шкільного року до нас призначено директором школи пана Кавзана Дмитра. Він взявся щиро до праці у школі, своєчасно повів навчання, зорганізував порядок у школі. В селі приложив багато праці з молоддю, організував гуртки хоровий і драматичний, заложив просвіту, здобув собі цілковитий авторитет в селі і навіть у районі.

У селі є ще учителі, москвофілка, що навіть не вміє писати по-українськи, полька і учитель, що з ними держав зв’язок. Вони взялися на директора школи, щоб його спільно з священиком о. Яблонським вижити з села. Потім доносимо, що о. Яблонський був за Польщі легіоністом, по смерті своєї жінки вів неморальне життя, людина, що всіх осуджує, стараючись держати село в темноті. Директора Кавзана забирають від нас неправно, шкодячи тим самим для загалу, бо оставляють село без дорогої людини. Ми взнали, що його зняли з роботи за грубу поведінку з учителями. А з нами начальник відділу пан Коломиєць поводився далеко грубше, бо ж двічі нашу делегацію не хотів вислухать, прохання нате кидав від себе, будучи у зв’язку з о. Яблонським.

Ми просимо Вас звернути увагу на цей нездоровий для справи випадок і ображаючу поведінку пана начальника Коломийця в Дубні і просимо залишити нам директора на місці. Отож ми, громадяни, складаємо власноручні підписи»… (підписи голови, секретаря, шістьох членів сільської управи і шістдесят шости громадян).

Вимоги категоричні… «Залишити нам директора на місці». Що з цим робити? Виправдання, що це справа не моєї компетенції – зайві. Якщо ви не поможете, ніхто нам не поможе. За нами народ! Від народу! Голос народу – голос Бога. Але я знаю також Авеніра Коломийця, і не тільки як інспектора, але також як поета і приятеля. Не хочеться вірити, щоб він міг творити аж таке беззаконня.

І ще тим гірше, що зараз за цією делегацією прибула з того ж села контрделегація з тим самим о. Яблонським на чолі, яка представила не менше слушні вимоги. Складна дилема. Пропоную їм звернутися до обласної шкільної кураторії… Не хочуть… Пропоную компроміси – не годяться. Нарешті заявляю, що це не моя справа, що я не шкільний уряд і не суд, а тому прошу звернутися до тих, кому це належить. Дядьки топчуться на місці, але не відходять… Їх погляди вимагають рішення… І мене це зобов’язує. Кажу, що я мушу справу розслідити, мушу говорити з інспектором, а тоді щось робити. «Але ми вам віримо… Ми вам віримо…» – заявляють дядьки таким тоном, який виключає негативне рішення. Будемо бачити. До побачення.

Пізніше я мав з цим досить мороки, приїжджав Коломиєць, приїжджали дядьки, справа затягнулася, директором далі був Кавзан, і чим воно взагалі скінчилося, вже не пригадую.

Подібних справ маю більше. От хочби лист редактора житомирської газети «Голос Волині»:

«Вибачте за турботи. Посилаю Вам твір, можна сказати, народний. Автор цього твору – 68-літ. старик Н. Н. з села С. С-го гебітскомісаріату. Цей твір він сам написав і сам переклав на ноти. Освіта у нього нижча. Дідусь мав 6 га землі, але в наслідок наполегливої праці – розжився був на чималу кількість добра. Совєти його не розкулачили, як середняка, але одночасно все майно забрали, бо він не хотів вступати в колгосп. Була залишена старому хата, але через деякий час її відобрали за те, що він мав борг 100 карб, за облігації (яких він не одержав) совєтської добровільної позики. Тепер дідусеві повернули хату.

Гітлер повернув мені життя – говорив він, – і я цього ніколи не забуду. Якщо цей матеріал, написаний дідусем, Ви зможете хоч частково десь використати – то буде непогано. А коли ні, то хоч напишіть, будьте ласкаві, старому хоч два слова, бо він дуже просив нас, щоб його твір ми надіслали Вам…»

І звучав цей «твір» так:

«Український державний гімн. Пошана та велика подяка нашому Фюреру, такому піднебесному соколу та орлу нашому п. Гітлеру.

Ай, ти воля моя воля золотая ти моя,

Воля сокіл піднебесний пана Гітлера. – (два рази)

Воля сонце золотеє ясний місяць в небесах,

Воля звіздочка ясная в Божих ясних висотах… – (два рази).

«Гімн» мав одинадцять таких строф і закінчувався так:

Буде вічне спасибі п. Гітлеру,

Висилися люд хрещений за свободу п. Гітлера,

Дружньо, весело всі встрітили миром гранимо ура…

Ура, ура, ура (два рази) за здоровля нашого пана Гітлера! – (два рази).

«Твір» гідний пера сталінського лавреата з Казахстану – Джамбула Джабаєва, та сама школа, дух і наставления. І за таке Джамбула нагородили орденами. Ми цей «твір» негайно відіслали до відомого редакційного коша, тобто я заховав його як свідоцтво доби. Це було ризиковне, бо його автор вимагав публікації свого творення, а коли ми цього не зробили, його копія була надіслана до райхскомісаріату, і мене запитували, чому я його не помістив. У совєтських умовах за таке дали б Сибір, але тут обійшлося поясненням, що це писання графомана і до друку не надається.

У совєтах, коли б ішлося про Сталіна, таке оголосили б за «народну творчість» (Джамбул писав: «Я хотел тебя с солнцем сравнить! Не мог тебя с солнцем сравнить! Солнце светит нам только днем, а ты нам светишь днем и ночью»), помістили б на першій сторінці «Літературної газети» великими літерами і автора нагородили б орденом Леніна.

Не можна знайти слів, щоб це явище з’ясувати… Тим часом у ньому основна клітина трагедії. Цей «гімн» – гімн тих мільйонів полонених, які покинули свій фронт і з радісними обіймами пішли до «нашого пана Гітлера», тих мільйонів, що були вбиті голодами колективізації, висланих і вигнаних, яким заборонено бути і зведено до рівня худоби.

«Напишіть, будь ласка, старому хоч два слова» – просив редактор «Голосу Волині». Дорогі мої, рідні мої! Не два слова, а всі слова, вся мова, вся душа і серце належить вам! Рідний, мучений, сторозтерзаний український народе! Чую і розумію болі твої, скарги твої… Твою глибинну трагедію!

На мові доби це часом зветься «визволенням трудящих», «соціальною революцією», «великою революцією жовтня». На мові людській це лише трагедія, побудована на людській несвідомості.

Послухаймо мову головного її режисера В. Леніна:

«Робітники влаштовують стачки, зупиняють всі разом роботу на фабриці і вимагають збільшення заробітку, вимагають, щоб їх змушували працювати не десять годин денно, а лише вісім. Вони хочуть, щоб майстерні були влаштовані краще, щоб машини захищалися особливими засобами і не калічили працюючих, щоб їх діти могли ходити до школи, щоб хворим давати як слід допомогу в лікарнях, щоб мешкання робітників були людськими домами, а не собачими будами» («К деревенской бедноте»).

Дуже благородні вимоги. Але як їх здійснити, коли отаких, які «наслідком наполегливої праці» на шістьох гектарах здобувають собі «людське мешкання», нищать у зародку? Хто дасть і добру працю, і школу, і лікарню, і людські мешкання? За царя це мали бути капіталісти. А хто за Леніна? Ніяке диво, що двісті мільйонів населення СССР живе в «собачих будах», бо навіть тому дідусеві забрали хату за борг 100 карбованців фіктивних облігацій. Коли б таке сталося за царя, – кричав би гвалтом весь світ.

Де ділася логіка, розум, сумління? І коли їх так мало знаходимо в творах Леніна, виданих «Інститутом Маркса-Енгельса-Леніна», як можна сподіватися чогось від дідуся з «нижчою освітою», якому відобрали навіть право бути людиною.

«Ай, ти воля, моя воля – золотая ти моя» – співає та бідна істота і одразу додає: «Воля, сокіл піднебесний пана Гітлера». Розуміється, про яку власну волю може він говорити? Що йому залишилося, як не віра у фатум…

Розуміється, в певних центральних місцях того великого царства подібні розважання значать для людини лише одне: смерть. Але все-таки, коли там не знайдеться нікого, хто ці ясні істини зрозумів би, майбутні походи майбутніх гітлерів не зупиняться на Кавказі і Волзі…

В моєму архіві цілі купи подібних листів. Вони налітали з того простору спонтанно, мов вітер. Хто їх посилав, чому посилав і чому якраз до мене? Інколи до болю зворушливі, інколи трагічні, інколи скарга, інколи підлабузництво, інколи доноси.

З найрізноманітнішою кількістю найнесподіваніших справ і проблем, які годі переказати. Ось, наприклад, зразок стилю, мови і наставления такого листа:

«Добрий день, відомий український письменник Улас Самчук! Прийміть палкий український привіт! Будьмо знайомі: Іван Павлович М… коротенько свою біографію. Народився я 27. 7. 1923 року, в селі Ю. Новогеоргієвського р-ну, О. округи. З 1931 року почав ходити до школи в своєму рідному селі. Закінчив неповно-середню школу, а 1942 року в сусідньому селі І. закінчив середню школу. З приходом німецької армії староста села поставив мене на посаду листоношею. Робота, правда, не трудна, але я її виконую з честю. У вільний час читаю художню літературу, вивчаю німецьку мову, пишу вірші, п’єси, усмішки.

Я вже маю 5 поезій, надрукованих у різних часописах. Одну з них Ви, мабуть, читали в ровенському журналі «Укр. Хлібороб» (серпень м-ць 1942). На сторінках часопису «Волинь» я вперше прочитав Ваші оповідання і статті. Яка сила прози! Яке натхнення! Я був дуже радий бачити Вас! Я здорово захопився Вашою творчістю, почав зберігати газети, де містилися Ваші твори. Я радів з того, що Ви український письменник. Я хочу разом з Вами співпрацювати, щоб Ви мені допомагали порадами, що треба читати, куди надсилати свої твори, критикували мої твори, я критики не боюся! Слава Україні! Ів. М…»

З дуже барокковим підписом.

В іншому листі він пише: «Сердечно прохаю Вас, щоб ми зав’язали міцну дружбу, пишіть Ви мені багато листів, а я Вам ще більше»… І він дійсно писав і дійсно багато… І навіть без моєї відповіді. Таких кореспондентів сотні. Деякі листи на багато сторінках з безконечними описами безконечних справ…

І цілі тонни віршів. Наша земля винятково багата поетами і переважно такого звучання:

Сніг надворі, сніг у серці

Простелив саван-покров,

І в грудях, наче в озерці,

Закував морозець кров.

І горе вам, вельмишановний, дорогий, великий і т. д., пане редакторе, коли ви цього не зрозумієте, не помістите на першій сторінці і не відпишете авторові довгого патетичного листа… Інакше – ворог лютий і до гробу. Вартості поняття релятивні. Автор такого вірша і автор проекту «Емпаєр Стейт Білдінг» в Нью-Йорку однаково переживають свою творчу ерупцію.

Але деяких з тих поетів забути не можна. От хоч би Герась Соколенко і Микола Болкун – два нерозлучні барди з Проскурівщини, які прибули до Рівного, пер педум апостольорум, в перших днях мого там побуту, – загорілі від сонця, запорошені, голодні, але безконечно бадьорі і безконечно щасливі. Ось вірш з їх мандрівки «присвячений У. С.»:

Розбрелися дороги за обрій,

Потонули в зелених хлібах.

Кусень хліба у вузлику торби

І обвітрений плащ на плечах.

На обличчі цілунки, мов квіти…

А кругом – шелестять пшениці…

Як тебе – ти мій край – не любити

У солодкому гуркоті цім!

Це Болкун. А Соколенко йому вторує:

Повисли над туманами

Троянди голубі:

І пісня над курганами

Ударила крилом,

І скачуть коні змилені,

Ой, скачуть на пролом.

Долиною широкою

Підкови цок та цок,

І славою жорстокою

Вінчається Земля.

Встає горніст опівночі

І кличе: у поля!

Обидва голодні на книгу, як хижаки, накидалися на все друковане, негайно схоплювали головне з тематики, настрою, стилю. По юначому початкові, з них швидко робилися поети виразного різьблення. Побули в Рівному і відійшли на схід. Ось лист Соколенка з Шепетівки:

«З Новим Роком! Дорогий Улас Самчук, хочеться написати Вам щось таке тепле і висловити ту вдячність, яка захована в моїй душі. Хочеться бризнути чуттям прихильності і поваги і сказати одне лиш слово – дякую… дякую. Вам за все. Останні дні – це для мене щось надзвичайне: Ваш лист, серія львівських журналів «Наші дні» і книг – Маланюк, Холодна, Гординський; Микола Болкун і «Пробоєм», між іншим, Вам теж передали декілька журналів; Микола повернувся справжнім гайдамакою – «а в серці залізняцька кров», ножаку в руки і в степи. Розумієте, яка несподіванка.

В понеділок отримую лист, – просить намалювати козака з шаблюкою, «такого що – ех! (бо там хлопці цікавляться)», а у вівторок дзвонить по телефону (я саме відповідь писав) і говорить: «Я Болкун. Приходь у бюро праці». Через хвилину зустрілися. Думаю, що десь після свят і до Вас достанемось; з’явимось несподівано, нещадно, як тоді у травневу пору, принесемо Вам «жар молодих очей» і цілі купи зошитів, наговоримо різної всячини про Заслав, поезію і «РУДу-ГЛину» («руда глина» – наш криптонім для німців у рудих уніформах – У. С.). І ще, і ще…

Пишу зараз вірші для збірочки «Запорожці» (так для форми собі). Незабаром дещо надішлю Вам: «Козачий заспів» й інше. Читаю 4 ч. «Тихого Дону» Мих. Шолохова, нещодавно прочитав «Педагогічну поему» А. Макаренка, яка мені дуже сподобалась. Совєт, літ. енциклопедію можу дістати на 2-3 місяці (потім поверну), не знаю тільки, як їх переслати до Вас. В одній з них є портрет А. Любченка і його біографія, в іншій згадуються «фашисти» Маланюк і Стефанович. У «Пробоєм» пишеться, що в газеті «Нова доба» була поміщена Ваша стаття «Розмова з молодими письменниками», яка під іншими назвами обійшла майже всю Волинь. Цікаво, яка це і які назви вона ще носила, може я її і читав» (31. XII. 42).

Забігаючи ще далі наперед, улітку того ж року я дістав жорстоку вість: Соколенка арештовано й розстріляно. І саме за його контакти з нами (це вже було після мого арешту). Переживаю неймовірно, але трохи згодом приходить зі сходу молода, гарна дівчина.

– Я від Соколенка… Ні, ні… Він живе,.. Але в небезпеці. Просить вас помогти. Сидить у Шепетівській в’язниці.

Що міг йому помогти, тепер мої заходи могли тільки пошкодити, але йду до свого шефа Карла Аріо (з Німецької пресової служби, до якої я в той час був приділений) і прошу щось зробити. Аріо мав великі зв’язки, кудись там ходив, і раптом одного дня, як звичайно – несподівано, Соколенко появляється у нашій хаті. Весь виснажений, брудний, занедбаний. Ми з дружиною дуже радо його вітаємо і одразу залишаємо його у нас.

Виявляється, що його з в’язниці звільнили, але силою везли на роботу до Німеччини, і він у Здолбунові втік з потягу. Кілька з них прорізали в помості вагону діру і вночі втекли. За що його арештували? Таки дійсно за його зв’язки зі мною, при допиті весь час питали його про мене, що я роблю в Рівному, чи не маю контактів з партизанами і т. п.

Він пробув у Рівному деякий час, а потім знову зник. Перед тим одного разу зайшов до мене і подав мені маленький пакуночок. Розгортаю – шість п’ятирубльових золотих монет царського часу. Я дуже здивований, де він це взяв і чому приніс мені. Засоромлено і незграбно посміхаючись, каже, що це передав якийсь незнайомий, який не хотів свого прізвища назвати. Соколенко, як звичайно, був «омнія меа мекум порто» (все своє ношу з собою), але ніякі мої намагання бодай поділитись цим подарунком не мали успіху.

– Я маю все… Мені цього не треба…

А треба додати, що в той час кожна така «п’ятьорка» коштувала дві тисячі паперових карбованців.

Остання його листівка до мене в Рівному звучала так:

«Дорогий, Улас Самчук, привіт із Шопеніц Сілезія. Працюю на цегельні. Все гаразд, тільки нічого читати. Надіслав листи у Прагу та Львів. Потроху пишу. Дуже жалію, що не застав Вас, коли був у Рівному. А так хотілося. Після такої довгої розлуки, не зустрів ні жодного друга. «У час жорстокої розлуки мені ніхто не стис руки». Пишіть. Що нового? Привіт Вашій Дружині. З пов. Герась» (23. VIII. 43).

З Рівного він подався на схід, і там десь знов його піймали, їхав знову через Рівне, але на цей раз мене там, видно, не було. Правдоподібно, це було під час моєї поїздки до Берліну.

Пізніше, вже на еміграції, я мав ще відомості про нього з того самого табору, але з приходом совєтів слід за ним зник. Милий, хороший хлопчисько-поет!

А його друг Болкун писав мені також з робочого табору в Ганновері, просив допомоги, протекції, книжок. У вирі останніх подій він також зник з мого обрію…

Такі поети… І їх багато. Євген Яворський, Микола Первач, Борис Котелянчук, Михтод Волинець, Петро Семенчук, Петро Цвінь… Ні, ні. Годі їх всіх пригадати. А серед них чотирнадцятилітній Петро Г. Пригадую, хтось положив мені шматок, вирваний, як звичайно, з совєтського шкільного зшитка, дуже поганого паперу, на якому старанним школярським письмом було написано:

Вам – пане Самчук!

Від щирого серця гарячий привіт,

Вам, пане Самчук, посилаю,

Бажаю Вам сили і довгих Вам літ,

Вашим думкам розквіту бажаю.

Найкращого всього бажаю я Вам,

Творцеві «Марії» й «Волині»,

Бажаю Вам твори прегарні писать,

Щоб звучали по всій Україні.

І ще слід також щось сказати про наші поїздки в терен. По наших містах та селах відбувалося багато різних урочистостей, свят, річниць, на яких часто доводилося бувати. Звичайно, зустрічі, промови, обіди. Тоді запровадили звичай на сипання могил пам’ятників на пошану героїв, що загинули в боротьбі за свободу. Це відновлення прадавньої, ще скитської, а пізніше запорозько-козацької традиції, до стосованої до нових умов. Майже кожне місто, а то й село хотіло мати у себе таку могилу. На таку урочистість з’їжджалося багато народу, правили богослужби, влаштовували паради з промовами, і все закінчувалося великим громадським обідом.

Найвиразніше пригадується одна з таких поїздок до Дубна. Субота, 27 вересня. Їду як представник Ради довір’я, замість Степана Скрипника, який у той час перебував в Берліні. Пропоную Вайсові їхати зі мною, він погоджується, і ми їдемо його «Сітроеном». У дорозі розмовляємо на різні теми, а також і про те, як мали б німці організувати наш схід Європи, після їх перемоги. Весь цей простір мав би змінити свій вигляд, багато теперішніх його центрів перестало б існувати, прокладено б нові дороги, побудовано б нові міста. Столиця райхскомісаріату Україна мала б бути десь там на сході, можливо, на місці Дніпропетровського, а його східні границі мали б сягати до Уралу.

У Криму мала б постати окрема колонія під спеціальним зарядом ес-есів, завданням якої було б плекання селективної раси людей найвищих фізичних і інтелектуальних прикмет. Ціла Україна мала б бути поділена на зони – окремі для німців, окремі для місцевого населення. Завданням перших було б управляти країною, завданням других – виконувати всю фізичну працю.

Не можу сказати, чому Вайс вирішив таке мені казати, ми знали, що ці ідеї призначені лишень для німців і ми про них не сміли нічого знати. Розуміється, я лише слухав і мовчав. За розмовою ми скоро прибули до міста, де нас чекало велике свято. Кореспондент «Волині» так його описав:

«Дубно, а з ним цілий лубенський округ, пережили небуденну, пам’ятну подію.

Біля міста, на полях, на найвищому місці, заложено сипання пам’яткового кіпця визволення. На це свято прибуло багато тисяч народу. З раннього ранку з усіх сторін округу, по всіх шляхах пливли походи з прапорами та піснями. У церкві Чесного Хреста у асисті чисельного духовенства відправлено урочисту службу Божу. Після відправи, яка відбувалася на широкій площі за містом, при участі двадцятитисячної народної маси відправлено молебен, після якого промовив до народу начальник округу мгр О. Сацюк.

У промові він підкреслив головні моменти визвольної боротьби українського народу. Після нього з промовою виступив п. Іващук, який подав короткий хід історії визвольних змагань від найдавніших часів до останніх днів.

По закінченні урочистості на площі похід рушив до містам Звідти вийшли делегації, які склали багато вінків на могилах жертв большевицького терору у лубенській в’язниці та на могилах поляглих вояків німецької армії. Потім похід рушив і пройшов повз трибуну, де були представники української цивільної і німецької військової влади. Українську Раду довір’я заступав п. Улас Самчук, обласний уряд Рівного – його начальник доктор Карнаухів, окружий уряд Дубна – його начальник О. Сацюк, місто Дубно – голова п. Бурко, команду української міліції – сотник Шпільник. Німецьку владу заступав комендант міста і представник війська.

Похід з прапорами, транспарантами і оркестрою тягнувся пів години, пройшов містом і вийшов на місце сипання могили. О годині п’ятій було відкрито урочистий акт сипання. Відкрив його начальник округу О. Сацюк, який передав слово п. Уласові Самчукові.

Урочисто, серед глибокої тиші пронеслися слова промовця, звернені до української людини, української землі, українського неба. На віки вічні має свідчити цей пам’ятник про наш народ. Після промови відбулося посвячення місця могили, а потім завідуючий відділом освіти округу А. Коломиєць прочитав прегарно зложену пропам’ятну грамоту, яка була зложена і засипана на дні могили. Ціле свято мало глибоко урочистий характер. Маси народу, які були його свідками, не скоро забудуть цей пам’ятний, осінній день…»

І справді це було винятково хвилююче, імпозантне видовище. Було радісно бачити ті маси народу, переважно села, що з таким ентузіазмом вітали цю подію. Це свідчило про велику національну їх свідомість та патріотизм.

Але разом з тим не однаково було з нашою політичною зрілістю, бо цього самого дня і в цьому самому місці я пережив одну з наших численних, дуже прикметних пригод, яка глибоко врізалася в мою пам’ять і наводила на багато сумних розважань.

Їдучи сюди, я взяв з собою 3 500 примірників останнього видання нашої газети для наших лубенських кольпортерів – саме того числа, що було присвячене Києву з запальною передовицею «Київ – серце України», з надзвичайною прилогою про Київ і багатим іншим матеріалом.

Перед початком свята я зайшов з кількома знайомими до одного ресторану поснідати. Під час нашого сніданку прибігло двоє схвильованих хлопців-кольпортерів, які заявили, що нашу газету сконфісковано.

Я не вірив своїм вухам… Як, хто, на якій підставі? ! Місцева українська поліція. Чому? Бо ми «мельниківці»… А вони, розуміється, «бандерівці»… О, мій Боже! Такого я ще не переживав. Я негайно залишив сніданок, побіг на поліційну станицю і справді там на столі побачив цілу купу нашої газети. Я, мабуть, виглядав дуже непривітливо, бо до мене негайно підбіг молодий хлопчина у відомій мазепинці з відомим тризубчиком, який мав досить переляканий вигляд. Хто він такий? Ідеологічний інструктор станиці! Мені було нелегко втриматися від вибуху, бо різних тих політруків я не зносив засадничо, а тут ще така комедія. Інтелектуально це винятково обмежені істоти, а тому розмови з такими ніякі. Я лишень збештав хлопця, сказав кольпортерам забрати газету і загрозив, що другим разом за таке подам до суду, за грабунок чужої власності.

Трагікомічна мелодрама. Вас запрошено найвищою владою округи як представника найвищої влади країни виголосити головну промову на урочистості, а одночасно поліція тієї ж округи ні з сього, ні з того конфіскує газету, яку ви редагуєте. Яка виходить легально, за всіма вимогами законів… Явище гідне богів. Який би Гоголь потрапив таке описати. На перший погляд випадок переяскравленого інфантилізму, але в засаді психопатологія політичного сенсу нашої людини взагалі, у якому не діюча воля, а діюча сваволя визначає буття.

Увечорі за бенкетом я бештав різних комендантів, які збентежено знизували плечима. Виходить, що головний комендант Шпильник нічого про це не знав, а вже й поготів не знав про це начальник округи Сацюк. Він був приголомшений не менше від мене.

– О, вони в мене все знають. Наказують кого приймати, кого не приймати, що казати, що не казати… Мої накази для них порожні слова.

– То чому з ними вовтузитеся?

– Просто тому, що вони не мають людини, яка виглядала б дорослою, а діло робити треба.

Але виходить, що все-таки «вони» мають владу.

Парадокс нашого часу. Який почався з революцією «великого жовтня» і під різними виглядами триває до наших днів.

Не можна було довідатися, чи було це діло рук верхівки партії, а чи лишень фантазії місцевих «політичних виховників», ала я рішуче вимагав, щоб поліцію в Дубні відполітизувати, щоб вона виконувала свої безпосередні обов’язки, а політику залишила іншим.

Повертаючись назад затемна, я думав невеселі думки. Здавалося, ця війна прийшла сюди також тому, що в цьому просторі ніколи не було здорових політичних умов для здорового політичного розвитку. Культ і філософія «держиморди» домінували абсолютно, і на цьому будувалися основи правного буття держав, імперій і республік. Безправ’я породжувало беззаконіє, беззаконіє – безладдя, безладдя – анархію… А анархія – це параліч усякого розумного діяння. Весь комплекс співжиття трикутника Москва-Київ-Варшава – це типова анархія… Дарма що там існують і поліція, і закони, і суди.

У черговому числі нашої газети, у статті «Більше ініціативи», я реагував на це між іншим так:

«Коли сьогодні молодь витрачає стільки енергії на безплідне, анемічне, безгрунтовне політиканство, коли бачимо закукурічених фантастів, уся фантазія яких вичерпується раз на комунізмі, раз на сельробстві, раз на якомусь іншому доктринерстві, хочеться кричати. Люди! Пам’ятайте, що ніякий вождь не введе нас у землю обіцяну, якщо будемо такими, як ми є тепер – беззбройними, голими фантастами, відірваними від конкретного діла і конкретних потреб, безрадними при вирішенні найпростіших проблем.

Так. Нам треба людей. Але не закукурічених доктриною… Треба фантастів машин, фантастів фабричних димарів, фантастів автострад, фантастів залізниць. Нам треба великих, відважних, потужних господарів. Саме собою, нам треба й політиків, але не таких, що в безглуздому закукуріченні будуть нищити самих себе в ім’я безглуздих розподілів між собою…»

Не знаю, чи був це глас вопіющого… Дарма. Хто має очі і вуха, почує, а сліпі і глухі – це звичайні каліки і вимагати від них чогось годі.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 191 – 225.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 303

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.