Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Нарешті Дермань

На білому коні

Нарешті Дермань

Улас Самчук

Справді, нарешті Дермань… Після десятка днів моєї Волині, які минули для мене, як одна мить.

Субота, шістнадцятого серпня, гарний, погожий жнив’яний день. Давно вже на цей день чекаю. Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… До речі, як оповідала мати, серед незвичних обставин – на весіллі дядька Омелька… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.

А також і тому, що тут родилися, вмирали і знов родилися мої батьки, діди, прадіди і прапрадіди, з яких я знав лише діда Уліяна та бабу Євдокію по материній лінії, а діда Антона та бабу Лукію – по батьковій. Знаю, що мій прадід по батьковій лінії звався Кирилом, а прапрадід Йосафатом.. А прабабуня звалась також Євдокією… По материній лінії прадід звався Михайло Рудий-Мартинюк, а прабабуня – ще одна Євдокія, дочка ще одного Кирила.

Батько мій Олексій Данильчук-Самчук, народився 27 жовтня 1869 року, був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія з села Мизочика померла нагло 1899, залишивши двоє сиріт – Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його, моя мати, Настасія з роду Руда-Мартинюк, народжена 23 грудня 1877 року. Від цього шлюбу було п’ятеро дітей – Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васса, яку ми звали Василиною. Петро і Пилип померли на скарлатину, коли першому було три роки, а другому два. Обидва померли одного місяця, і я їх не пам’ятаю. Федот народився 1908 року, а Василина 1912.

Оце і є те коріння, що в’яже мене з Дерманем. Усі мої предки були хлібороби, за панщини кріпаки, за винятком одного з давніх предків Данила Гуци, який прибув на наш куток Запоріжжя ще за давніх часів. Оповідали, що за Хмельниччини, і що він був козаком. Мій батько залишив Запоріжжя (Дермань ділився на «кутки», і наш куток звався Запоріжжя) 1907 року і вибрався на хутір Лебедщину – п’ять кілометрів від Дерманя, де мав п’ять десятин землі. Згодом він помножив свою власність на іце одну десятину, а 1913 року залишив і це місце, переїхав до Тилявки, де вже набув чотирнадцять десятин.

А взагалі мій рід не походив з багатих. Мій дід Антін мав дев’ять десятин панщизняного наділу, але на них він мав чотири сини – Ялисея, Олексія, Омелька і Парфена, а до того дочку Лукію. Лише впертою й послідовною працею мій батько і мій дядько Ялисей набули більше грунту на Крем’янеччині, дядько Парфен залишився на нашій прабатьківщині, а дядько Омелько був відданий у приймаки до Півчого. Цей останній ніколи не був господарем, здебільша гуляв, байдикував, за революції був «за бедный класс» і належав в родині до постійної опозиції. З таких у нас звичайно рекрутувалася «савєцка власть»…

Не дивлячись на те, що мій батько мав лише «три групи» народної школи, а мати знала лишень три літери – А – як кроківка, Ж – як жук, і О – як калачик, вони намагалися дати своїм дітям кращу освіту, «посилати на вищі школи», з чого скористався лише я, бо решта моїх братів воліли зістатися дома і бути далі хліборобами. З синів мого дядька Ялисея дістав вищу освіту – історично-філологічний факультет Варшавського університету – лише Григорій, який пізніше був доцентом Львівського університету, десь 1940 року був заарештований і більше не вернувся.

Таке родинне тло мого Дерманя. І хоча мій батько залишив це місце ще перед першою світовою війною, я був тісно зв’язаний з ним духово і фізично значно довше, бо коли я скінчив 1917 року народну школу в Тилявці, я одразу перейшов «на вищі школи» до Дерманя, вступив до так званої двокласової школи при семінарії, яка пізніше, за української влади, була перейменована на чотирикласову вищу початкову школу, з якої я мав намір перейти до учительської семінарії. Але 1920 року, коли я був у третьому класі вищепочаткової школи, всі ці школи поляки нам закрили, і цього ж року я склав іспит до п’ятого класу української гімназії в Крем’янці, якої не скінчив, бо перед самим закінченням мене покликали до війська. Наша приватна гімназія від рекрутства не звільняла.

Можливо також, з помсти за це я вирішив взагалі звільнитися від опіки «братів слов’ян» і стати бездержавним громадянином світу, скориставшися претекстом військової служби.

Але все це було… За царя, за війни, за революції, за перших років Польщі. То були винятково нерівні часи, повні зривів, змін, перешкод, труднощів. Ми не могли систематично вчитися, нормально розвиватися, надіятися на нормальну працю.

Але що таке Дермань тепер? Не бачив його добрих п’ятнадцять років. Час майже одного покоління. Горів бажанням скорше там бути… І взагалі я завжди любив «їхати до Дерманя», ще в дитинстві, коли ми їздили туди з Тилявки кілька разів річно з приводу різних оказій. Теперішня поїздка має значення виняткове… Вибралися ми втрійку: я, Степан Скрипник, Іван Шеккер, і ще шофер Трифом – маленьким автом Скрипника «фіат-польський».

Як звичайно, ми не знали, до кого їдемо, де зупинимося, правдоподібно, це мав би бути мій двоюрідний швагер Семен Андрущук, бо він найзаможніший і йому найлегше дати раду з такою ватагою гостей. Але з попереднього досвіду ми вже знали, що цим турбуватися не треба. Все населення країни було моїми рідними.

Виїхали в полудень, перед нами тридцять кілометрів не дуже доброї дороги, через Басів Кут, Здолбунове, Здовбицю, Лідаву, Гільче, Лебеді. Я, розуміється, як звичайно, переживав… Людина здебільша живе життям минулого, особливо раннього, початкового… Дитинство живе в людині від початку до кінця її життєвого кола, бо це найкраща частина її центру, вічно освіжаюча субстанція, яка утримує її в чистоті й оптимізмі. І грізний загартований в боях воїн, і одчайдушний злочинець, і мудрий старець у хвилини глибоких криз стають дітьми з іменням матері на устах.

А які вражаючі ті місця, які б не були вони скромні, де наше дитинство протікало. Кожна точка такого простору лишається в пам’яті, кожний звук, кожний настрій, кожна пора року, кожна зміна погоди… І небо і земля, рослини і живі тварі, жива і мертва річ – все це лишається з нами назавжди.

Моє дитинство проминуло ось у цьому просторі. Бачу його виразно тому, що це місце було для мене заборонене. Це лежить ось там далі, зараз за Гільчем, починаючи з села Лебеді з його долиною, лугом, річкою, ставками аж до Дерманя. Швидко минаємо великий залізничий вузол Здолбунове, такий пам’ятний мені з часів революції. Тут відбувалися сутички різних сил того виняткового часу, які мене інтригували…

Минаємо села Лідаву, Гільче, минаємо Лебеді. Ці назви врізалися в мою уяву назавжди. Ось те саме Гільче, куди ми їздили «на Миколи» на «отпуст». А ось Лебеді, куди посилала мене мати за три верстви «до лавки» за «керосиною», сіллю, сірниками та оселедцями. Типове українське село-присілок, розложене здовж долини з річкою двома рядами хаток з садками, городами й сіножатями. Воно не мало ні школи, ні церкви, лебедяни ходили за цими потребами до Дерманя, Гільча або Верхова, але вони мали добрий земський банк, а тому їх село виглядало заможно. Тепер воно має також свою школу.

Минаємо Лебеді… І ось та моя Лебедщина – долина з лугами і річкою, де був одинокий наш хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек… Під пригірком, над дорожиною, з молодим садом і городом та виглядом на луг, на протилежний схил долини покритий молодим сосновим лісом і на млин з Західного правого боку. Чудове, затишне, поетичне місце, виповнене містерією перших дитячих вражень.

І от, повний спогадів, я наближаюся до того місця, і яка шкода, що я не сам і їду автом, а не йду босими ногами витоптаною стежкою здовж лугу, покритого зеленою травою, ромашками, конюшинкою, Петровим батогом, від нашої криничини «з кадубцем» під вільхами з її дуже прозорою холодною водою, до цього ось місця, де стояв той хутір. Як добре було б побути тут деякий час з самим собою.

А що сталося тут за ці двадцять вісім років, відколи ми це місце залишили? Безконечно багато. Зникли не тільки всі ознаки хутора, але й ті ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до невпізнання. Яка шкода, що природа нашого краю так на очах бідніє і немає ніякої ради, щоб запобігти цього спустошення. Тепер тут усе довкруги виглядає, як один великий, стовчений вигін.

Ми зупинилися приблизно на тому місці, де стояв наш хутір, але все довкруги так змінилося, що я не мав певності, чи воно те справжнє. Поблизу на полі працювали люди, які, мабуть, були здивовані появою нашого авта в такому безлюдному місці, і я покликав чоловіка, щоб він допоміг мені розбіратися в ситуації. Він був здивований і зраділий, коли довідався, хто я і чого шукаю, бо він чув про мене, і про Скрипника, і про мого батька, і про наш хутір… Ми вже спільно розшукали те місце, нічого там не знайшли відмінного, лише Шеккер зробив при цьому кілька фотозняток, і одна з них була пізніше поміщена у першому числі нашої газети «Волинь».

Після цього ми поїхали далі, побіля «чеського млина», побіля того місця, де колись був млин і монастирський став, від яких не залишилося тепер ніякого сліду, через «Городнє» до «Лисів» і виїхали на майданчик поміж семінарськими будинками і монастирем з його трьома старими липами, між якими все ще стояв пам’ятник, так званий Дволикий Ян, призначення якого не знаю і до цього часу. Це центр села, яке на кілометри, по ярах і горбах, розляглося на всі боки, неділями і святами тут звичайно великий рух, сюди сходяться дерманці з усіх своїх «кутків», колись тут крутилися каруселі і відбувалися малі ярмарки. А ось ті великі будови школи, в яких я побирав свою мудрість, і старовинний, оточений муром, з високою дзвіницею, монастир, з яким пов’язано стільки спогадів і пригод.

Зараз тут порожньо, безлюдно і тихо. І сумно. . На всьому помітне спустошення. Майже зникли чудові сади – сливи, яблуні, горіхи… Ясеновий гай під мурами і алея високих ялин за муром, які так гарно виринали з-за мурів і шуміли навіть при тихій погоді. Все це тепер зникло. Лише рештки дерев, лише пара смерек і занедбані будови з поржавілою бляхою дахів.

Ми поїхали далі побіля великої приходської церкви, зробили кілька зняток на тлі монастиря, пробували заходити до о. Кульчинського, не застали його дома і поїхали далі на моє Запоріжжя.

Але доїхати туди модерними засобами комунікації не було простою справою. Це таки справді Запоріжжя, на горі, на краю села, за лугами та ярами… Круті, не мощені, старосвітські дороги… Наша машина зо всіх сил намагалася вивезти, але «взяти» гору до Балабів їй не вистачило снаги. На одному дуже критичному, бо вузькому й глибокому, місці вона одчайдушно загарчала, зупинилася і не пішла далі. Ніякі зусилля нашого прекрасного шофера не дали наслідків. Отже ми засіли, можна сказати, на середині дороги.

Розуміється, сама поява якогось авта в такому закутку була не абиякою сенсацією. З дворів, садів і городів почали збігатися спочатку собаки, за собаками діти, за дітьми жінки, за жінками чоловіки…. Несподівано появився і мій двоюрідний брат по материній лінії Андрій Рудий. Почалося пізнавання, дивування, чоломкання. Нам треба звільнити дорогу, яку ми зовсім затарасували, поблизу була садиба моїх старих знайомих Шевчуків, і ми попрямували до них. Застали їх у клуні при скиданні снопів, і вони були дуже здивовані, що до їх двору ввалюється якась юрба людей, а до того ще й впихають якесь авто. Ще більше було їх здивування, коли вони побачили і пізнали нас, чого вони аж ніяк не могли сподіватися.

До речі, Йосип і Мотря Шевчуки обоє мають закінчену середню освіту, він учительську семінарію в Дермані, а вона спочатку вчилася у відомій жіночій гімназії в Острозі («Острозьке братство»), а після закінчила гімназію в Крем’янці. Це жертви польської екстермінаційної політики, яка їм обом, як українцям, заборонила працювати за учительським фахом, і вони мусіли залишитися при сільському господарстві.

Отже це хлібороби з нужди, але хлібороби прикметні. Мотря, дочка відомого в Дермані господаря Михайла Мартинюка, всі діти якого дістали порядну освіту. Найстарший його син Іван скінчив землемірство, молодший Федір, мій однокласник, закінчив медицину в Женеві. Всі вони визначалися як господарі, як люди громадської ініціативи, як фахівці… Вони мали гарно упорядковані господарства в селі і на хуторі і могли бути зразком господарювання взагалі.

Вістка про наше прибуття швидко рознеслася, подвір’я Шевчука повнилося людьми, переважно моїми співпастухами, ствшкол ярами, співпарубками Макарами та Архипами. Появився і Семен Андрущук аж «із-за рову», до якого ми властиво прямували. Багато розмов, запитів, здивування. На нічліг наше товариство поділилося: ми з Шеккером пішли до Семена, а Степан Іванович з шофером залишилися у Шевчуків. Завтра маємо зустрітися біля церкви.

Вже затемна йдемо навпростець стежкою через яр, на другий куток Запоріжжя. До болю знайомі місця, з залишками колишніх пишних садів та ярів, гаїв, городів. Стільки тут було цвіту та соловейків. Зараз це місце майже спустошене. Це були переважно багатші садиби, їх обложено неймовірними податками, до того додалися суворі зими, сади вимерзли, а гаї, дерева, плоти вирубані на паливо. «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», – казали про таке селяни.

Велика радість зустрічі з моєю найдорожчою двоюрідною сестрою Палажкою, жінкою Семена, матір’ю двох дітей, дівчини Антоніни і хлопця Тараса. З Палажкою в нас багато спільно пережитого, ще поки дядько Ялисей не виїхав до Тилявки, я постійно у них жив, ходив від них до школи і почував себе, як дома. Палажка була моєю і сестрою, і господинею, і втаємниченим у різні проблеми другом. Коли вона виходила за Семена, я був дружбою на весіллі.

А Семен – це особливий розділ нашої дійсності. Найчистіший колись пролетар, сирота, бундючний матрос Балтицького флоту з крейсера «Пересвет», перший з перших, що піднімали «красный флаг» революції «великого жовтня», один з організаторів протиукраїнського повстання тут у Дермані 1919 року (відомий напад на Здолбунів), гнаний і переслідуваний пізніше польською поліцією, а разом тепер перший з перших «куркуль», перший господар на цьому кутку, перший розкуркулений і перший кандидат на вивіз до Сибіру, який уникнув висилки лише випадково.

Впертою, послідовною, розумною працею вони обоє почали 1920 року з маленької хатини пустки, без вікон і дверей, побудували прекрасну велику, криту залізом хату, прекрасну муровану клуню, такі ж самі хліви і повітки, мали дванадцять голів рогатої худоби, шість безрогої, безліч дробу, невеличку крамницю і троє гарних коней… Тепер з того лишилися голі мури будинків, одна корова, одна ялівка і пара худих коненят. «Все з’їв Сталін»… Але вони знов зводяться на ноги і думають починати наново… Тепер йому не згадуй про його геройське матроство («Ет, були сліпаки»), він сам і його родина давно вже не ті.

І яка радість, що ми знову зустрілися, але ми й тут уже не самі. Скоро і сюди почали сходитися люди – далекі і близькі, переважно ті, з якими ми зналися від дитинства. Прибув і найближчий нащадок нашого роду, наймолодший брат мого батька, кривий дядько Парфен, що живе тут поблизу, за гаєм, на нашій прадідівщині, прийшло кілька дуже близьких сусідів Бухалів, Серед, Андрущуків… Несподівано появився, весь спотілий, тяжкий доктор Федір Мартинюк, який мешкає аж біля монастиря. Він довідався про наш приїзд, розшукував нас по цілому селі, ледве знайшов і тепер вимагає, щоб ми йшли до нього ночувати, проти чого зняв рішучий протест Семен, заявляючи, що хоч він і не доктор, але хата його не гірша від докторової і для нас тут вистачить місця.

Щоб полагодити справу полюбовно і не доводити до гострого, Семен роздобув негайно кілька старих, гранених пляшок легендарного волинського самогону, зсунули два столи, покрили білими скатертинами, Палажка додала до цього порядне кільце не менш легендарної ковбаси, ще кілька перерізок традиційного сала, і славетна запорізька гостина почалася.

Приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все «герої» моїх писань, найближчі стражі роду. Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми, здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповненій чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея.

Наш бенкет протривав до пізньої ночі, було гармидерно, рухливо, безтурботно. Перший раз за всі минулі роки ці люди почували себе вільними. До цього часу вони були переважно кандидати на вивіз до Сибіру, і той Дамоклів меч протягом двох з половиною років надавав загальний настрій їх щоденному побутові. Мало ночей спали вони спокійно, бо звичайно вивозили людей ночами. Ця дивовижна система «соціалізму» видумала саме таку форму поведінки з живими людьми, вважаючи це за велике досягнення гуманізму. Історія напевно зуміє це належно оцінити, і людство майбутнього, з перспективи часу і простору, виділить цей період своєї минувшини як приклад великого затемнення людини в людині.

А другого ранку, як велить закон цього села, ми всі збиралися до церкви. У Дермані «йти до церкви» значило виконувати певний ритуал. Це значило йти до церкви, на концерт, в оперу, на виставу мод, на прогулянку, на зустрічі й залицяння одночасно. Йшли масово, урочисто, святочно. Біля церкви (приходської чи монастирської) зустрічалися зо всіх близьких і далеких кутків рідня, куми, свати, приятелі, закохані. Для молоді це карнавал, парада, вистава. Парубки і дівчата, гуртами і поодинці, у найкращих одягах повільно проходили туди й назад від «приходу» до «монастиря», одні одних оглядали, мінялися привітами, заувагами, робили знайомства, домовлялися «на вечорниці», на музики, на побачення. Дуже часто це було перед грою їх одруження.

Дорослі і старші віддавали також данину Богові, відстоявши офіційну частину богослужби до «достойно» чи «отченаша», виходили після статечно, без поспіху на широке, обгороджене залізним парканом подвір’я під липи, акації і горіхи і тут творили форум, стояли мальовничими гуртами, обговорювали погоду, урожай, сільські сенсації, велику політику і поточні справи. Жінки звичайно обсідали всі колоди, всі лавки, а при добрій погоді і всі травники.

Розуміється, теми їх невичерпні. Не було таких таємниць, яких би вони не знали, не було таких залицянок, заручень, шлюбів, яких би вони не обговорили до останнього рубчика. Все це вимагало особливої делікатності, винятково вишуканої мови, надзвичайно тонкої інтерпретації. «Дорогенька кумасю», «милий сватуню», «хороша сусідонько», «ваш гарний синочок», «ваша красуня донечка». Сумніваюся, чи найвища англійська аристократія могла похвалитися більш вишуканою мовою, ніж дерманські кумасі на церковних колодках.

Перед брамою звичайно стояли рядами підводи. Було добрим тоном приїхати до церкви гарно вимощеним і застеленим килимом возом і добре вичищеними, з заплетеними гривами кіньми. А під час сезону весіллів до цього додавалися ще розкішні оздоби з барвистого паперу. Хто з дерманців не хотів блиснути своїми кіньми або своїм гарним возом. Це вже така людська прикмета…

Приходська церква була простора, широка з великою банею. Служба відбувалася повільно, довго, урочисто з безконечними парастасами, панахидами, вінчаннями, хрищеннями. Правив звичайно священик-благочинний, колись Клавдій Іваницький з дияконом о. Дам’яном і дяком з сільської громади. Прислуговували два малі прислужники у відповідних підрясничках і звичайно пишний та солідний церковний староста. Співали два хори, один вгорі, «на хорах», і один внизу, «на крилосі». Хором заправляв досвідчений диригент, виконували найскладніші херувимські Бортнянського, Веделя й інших композиторів.

При церкві діяло дуже старе, ще з сімнадцятого століття братство, що складалося з братчиків і сестричок старшого віку, завданням яких було утримувати церкву в належному порядку, дбати про її красу, світити «на євангеліє» свічки, влаштовувати громадські обіди. Цей останній ритуал користався особливою увагою і відбувався досить часто. Влітку на звичайному свіжому травнику в саду, а зимою в залі спеціального церковного будинку, який звався «проскурницею». Пили, їли, братчики дбали про «півока», а сестрички про смажену капусту, вареники, сметану, пиріжки. Боханці, паляниці, книші споживалися в незчисленній кількості і були невід’ємним додатком при кожній оказії.

З церквою пов’язане ціле життя тутешньої людини, особливо в її ранніх роках. І не лише релігійне, а передусім соціальне, громадське, суспільне, культурне. Для селянської дитини це було єдине місце, де вона відривалася від нудної буденщини. Великдень, Трійця, Різдво, Водохрищі, крашанки, коляда. Сюди сходилися різні люди: «пани», учителі, учні, службовці, чехи, жиди, «москалі» (солдати), що приходили на відпустку, матроси, гвардійці. Все це давало поживу фантазії, викликало бажання пізнати світ і життя поза обріями Цього простору. Це було свято серед буднів, барвистість серед сірості, музика серед беззвучності.

Пізніше я мав нагоду бувати в Нотр-Дам у Парижі, в соборі св. Петра в Римі, я подивляв їх монументальну величність, багатство і розкіш їх будови, але не знаходив у них тих емоцій, що якимись особливими чарами в’яжуть нас з божественністю. Пригадую, коли я дивився з висоти Сакре-Кер на Париж, я чомусь думав про цю церкву св. Трійці в Дермані.

А тому ця неділя була для мене подією. Я повернувся назад і знов «ішов до церкви». У Дермані. З Запоріжжя. Дуже знайомими стежками, на яких не було місця, до якого б не торкнулися мої босі ноги. Спочатку перелаз з «нашої Гуцівщини» на «Мотрине», далі стежкою попри Мотрин лішник до Ляшового займиська, вниз займиськом з його старими березами, дубами й липами, до перелазу «на вигін». Далі вигоном з «криничиною» і копанками, до ще одного перелазу «на Шавронське». Далі Шавронським лугом, з високими, стрункими вільхами здовж потоку, до Монастирського… А там уже вгору твердою, пирокою стежкою з виглядом на монастир праворуч, все вище і вище, аж поки не покажеться з-за гори позолочений хрест приходської церкви, який починає на очах рости, аж поки не виросте у широку алюмінійового кольору баню, що домінує понад зеленим простором садів.

На жаль, на цей раз я не йшов дослівно до церкви через Мотрине і Ляшове займисько. Не дивлячись на довге бенкетування минулої ночі, я прокинувся дуже рано. Було не до спання. Я ж на Запоріжжі. Треба все бачити, до всього доторкнутися. Перш за все треба піти на «нашу Гуцівщину», місце мого роду з прапрадіда, і далі. Мене поймає нетерплячка дитини, бо ж це справді те по-дитячому вразливе місце нашої душі, яке не визнає норми чи стриму. Постають в уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх коріння, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут побачив світ і пізнав його. Це та точка планети, що дала мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став частиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому ця точка планети для мене така дорога.

Від Семена до Гуців всього лише чверть кілометра ходу стежкою через Трихонове і небагато далі дорогою поза садами. Ходили звичайно стежкою, спочатку через густий, молодий лішник вниз до перелазу, далі Трихонів сад і город, і знов перелаз, і, нарешті, Гуци. Назва Гуци – це назва нашого роду, назва якогось нашого далекого предка, як і назви інших мешканців Запоріжжя: Бухалів, Серед, Балабів. Нова наша прийшла назва Данильчуків-Самчуків не прищепилася на цьому місці, вона лише в урядових паперах, але тут вона чужа й нелегальна. Ціле село нас знає як Гуців – колись і тепер.

Територія нашого гуцівського царства невелика, це лише північна частина запорізького горба, вкритого садами, лішниками, бгіжами, городами, порізаного яром і відділеного з півночі від решти села стрімким, глибоким кам’янистим яром, з його долиною, криницею під трьома вербами і вигонам. На найвищому місці горба примістилася садиба Гуців, двох братів: мого діда Антона і його молодшого брата Івана. Це були переважно дерев’яні забудівлі: хата, зложена з кругляків «у зруб», дильована клуня, хліви та повітки. Все крилося соломою, стріхою, сніпками з стропами, підстрішками й капіжами. Довкруги був сад, переважно сливи-угорки, але також яблуні, груші, черешні, вишні й горіхи. А далі город і «другий», молодий сад, що разом з лішником і сіножаттю простягався до одного з потоків, з яких починається річка Устє, що десь там далі, біля Рівного, впадає до Горині.

Антін та Іван, дарма що рідні брати, вдачу і долю мали різну. Жили вони межа в межу, ріг у ріг, до них доїжджали через одну браму, їх стежки далі вниз до води перетиналися, але жили вони дуже по-різному. Антін, як сказано, мав чотири сини і одну дочку і жив «по-мужицьки», тобто селянином-хліборобом.

Але брат його не женився, а «пішов у світ» і десь там, «у Корці чи деінде», у графа Сангушки «за льокая состояв». І жив «по-панськи». Мав чисті руки, фрак, «часи» і на ногах «штиблети». Але все-таки він чомусь повернувся «на своє», привіз з собою свою «пані», тобто міщанку з Здолбунова, і вони почали господарити. У них родилися «паненята»: чотири дочки – Ліза, Надя, Оля і Маня, та два сини – Трохим та Мефодій.

Але так само, як «з Івана не буде пана», так і «з пана не буде господаря». У них було гарно в хаті, на стінах висіли фотографії, на вікнах фіранки, їх дівчата вдягали кальоші і носили парасолі, вони грали на балалайках і до них заходили паничі з семінарії, але господарство їх виглядало мізерно. Всі їх будинки були бідні, клуня городжена плотом, «пара хвостяк» худоби і пара миршавих коненят. І не завжди досить хліба.

Зовсім відмінно було в його брата-мужика Антона. В початках це було приблизно те саме, що й в Івана. У невеличкій з трьома віконцями хаті з «хатиною» через сіни жило 12-14 душ, три покоління – діди, сини і внуки. Була нужда, тіснота, нестача. Часто під весну звичайний хліб бував ласощами.

Так було за діда… Але відмінні порядки внесли сюди його сини – Ялисей і Олексій. Спочатку це був лише Олексій, дарма що молодший, бо Ялисей відбував трирічну військову службу. Олексій дуже молодим одружився, бо треба було господині, і працював, як кінь, за десятьох. А коли вернувся з «москалів» Ялисей, вони вже разом дуже швидко почали розширяти свої володіння… Прикупили в Лебідщині п’ять десятин землі, збудували там хутір для Олексія, молодшого дядька Омелька видали в прийми до Півча, а дядько Ялисей з наймолодшим братом Парфеном (ми вимовляли «Пархвен») та молодим ще сином Василем заходилися коло Гуцівщини.

Збудували простору на мурованих стовпах клуню, мурований з каменю хлів, велику шопумайстерню, при ній комору, окремо магазин на збіжжя, показну в’їздову браму, свининець, дровітню. А скінчивши з цим, 1912 року знесли стару дерев’яну хату і збудували нову, муровану, криту залізом, на три кімнати з кухнею і подвійним склепом на яблука. Їх садиба виглядала заможно, солідно, дуже відмінно від садиби Івана, у якого нічого не змінилося.

Але згодом і цього, стало замало. Одружився дядько Парфен, одружився Василь. Гуцівщина з її вісьмома десятинами стала рішуче затісною. А тому 1924 року Василь забрав свою родину, разом з батьками і по слідах свого дядька Олексія виїхав до Тилявки, де у поміщика Леха набув тринадцять десятин поля. На Запоріжжі залишився лише Парфен з своєю не дуже щасливою родиною.

Одначе для всіх нас Запоріжжя лишилося тим, чим було – дорогим старим родинним гніздом. Ми його ніколи не забували, щороку, особливо «на празник», на Зелені свята, туди з’їжджалися, щоб побути всім разом на старому місці. Для мене це місце мало виняткове значення, це був другий мій дім, звідсіль я виходив вищу початкову школу, тут пережив бурхливу дерманську революцію, тут мав багато друзів, тут також почав перші кроки знайомства з великим світом. Поки що через книжки. Учительська семінарія, монастир, а також і наша школа мали великі бібліотеки, і з ними я мав дуже близький, постійний контакт.

Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов’язане з великою містерією, про нього було багато леїенд та переказів, його предки походили з запорожців, вони викликали в мене уяву про їх романтичне минуле, нагадували чимось вікінгів, і навіть ці їх нащадки – Бухали, Балаби, Середи та мої Гуци здавалися мені іншими від решти наших селян.

А з цим різні легенди про «вішальника Ляша», відьму Уліту, упиря Казмірця, злодійську банду, що тероризувала село і багато такого іншого, що давало безліч поживи для уяви й фантазії. За винятком кількох, тут були прекрасні господарі, ініціативні люди, думаючі філософи, шукачі земель… Але саме за це їх жорстоко переслідував і майже розгромив новий більшовицький режим.

Коли я прибув тепер на Запоріжжя, я його сливе не впізнав. Ще недавно, за Польщі, це було квітуче, пишне селище, тепер же воно виглядало, мов би після пожежі або чуми. Майже зникли дерева, вимерзли зовсім сливові сади, горіхи, делікатні сорти груш і яблунь, зникли всі огорожі. Великі господарі, як Семен Андрущук, Архип Бухало, Балаби ледви трималися, бідніші голодували…

А моя Гуцівщина майже перестала існувати… З неї лишилася тільки дуже занедбана хата, кусень мурованого хліва, напіврозвалений свининець, муровані стовпи з клуні, кірат без машини серед двору і єдиний віз без якого-будь накриття. Від великої майстерні, магазину, комори не залишилося й сліду. На половині діда Івана, де тепер жив його син Мифод з родиною, залишилася тільки стара дерев’яна, пів розвал єна хатина і більше нічого.

У нашій гуцівській хаті жив тепер дядько Парфен з жінкою Вівдею і двома дітьми Віктором і дівчиною, ім’я якої вже не пригадую. У Парфена була одна коняка, корова, віз і січкарня. У свининці було порося, а по дворі, що виглядав, як вигін, ходило мало курей. На половині Мефода, крім його старої матері та численних дітей, не було дослівно нічого. З чого вони жили – було для мене великою загадкою. Назовні вони виглядали, як цигани, всі босі і, здавалося, навіть не миті. Таке сталося з колишніх наших «панів».

Розуміється, я зробив серію зняток своїм «цайс-іконом», Шеккер «Ляйкою», ми побули коротко у Парфена, просили не турбуватися за гостину, видно було його достатки, а потім відійшли. На душі у мене було тяжко. І чомусь соромно.

Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося когось просити вибачення, до когось апелювати… Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андрущуків, Бухалів. Чи не могла б з цього постати Данія, Англія, Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?

І це ж не тільки Запоріжжя, Дермань… Це ціла Україна, весь «союз» республік. Весь народ, група народів. Всі вічні голоди, недороди, посухи, зриви, саботажі, не виконані плани, кари, заслання, вигнання! «Нічні вивози, істерії пропаганди, органи безпеки. Для кого і для чого все це потрібне? Щоб отак виглядало оце квітуче колись гніздо – Запоріжжя?

Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією. Перед розумом і логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних. Яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління. Інакше бо все впаде.

І все впало. І невідомо, чи коли знов встане. Життя тяжко поранене… Воно при смерті.

Ми не були довго на Гуцівщині, зробили лише кілька зняток, я поговорив з старою «панією» – єдиною представницею найстаршого нашого роду, яка виглядала тепер, як жебрачка, поговорив з її сином, моїм колишнім товаришем Мифодом, який був нашим музикою, бо грав на скрипці. Він і тепер мав скрипку, але чобіт не мав, хоч за совєтської влади належав до її аристократії, і, здасться, його єдиного з нашого роду влада визнавала за гідну уваги особистість.

Поруч з гуцівською садибою була багата, пишна, велика садиба Бухалів… Її колишній власник Трихон уже не жив, але жила його дружина Христя, яка мала вже вісімдесят п’ять років. Це була виняткова жінка. Колись ми знали її завжди вагітною: вона породила шістнадцять дітей, з яких вижило щось половина. Щороку вона ходила пішки на прощу до Почаєва, два дні ходи в один бік, при чому туди йшли «з постом», тобто нічого не їли аж до «святого причастя». За совєтів це обірвалося, але вже цього року вона знов ходила. І знову пішки. І знов з постом. Лише з нею мусів йти один з її синів. Вона ще мала звичку кожного великого посту два рази сповідатися й причащатися, а на страсний тиждень, від четверга до розговіння на Великдень, також нічого не їсти. Вона дуже добре виглядала, ніколи не хворіла і завжди була при праці.

У них було велике господарство, багато худоби, свиней, птацтва, вона ніколи не мала наймичок. Підростали діти – і вже від раннього дитинства всі мусіли працювати. Троє з її синів – Максим, Василь, Євген і дочка Федора скінчили середні школи, а решта – Грицько й Архип господарили. Інші дочки повиходили заміж…

Вони мали велику й багату забудівлю, великий сад, гарний город, але тепер все це було на дорозі до упадку. З колишнього саду стояли лише півзасохлі сторчани; лішники й огорожі зникли, а будинки ледве трималися – кандидати на руїну. Господарив тут один з братів Архип з матір’ю і своєю численною родиною, а решта всі розійшлися хто куди. Максим і Василь були священиками на Холмщині і обидва загинули від польських партизан.

Для мене ця родина з сусідніх була найближчою, бо з Архипом і Василем ми дружили від раннього дитинства, з Василем кілька років ходили разом до школи, до того самого класу.

З інших наших сусідів тут жили ще Корній Андрущук, Антін Андрущук (Антін Мотрин: по матері Мотрі) і ціла серія інших Андрущуків, як також залишки родини Серед. Деякі з них все ще гослодарили, деякі належали «до пролетарії», колись були «за совєтську власть», але тепер однаково всі без винятку «проклинали ту власть на чом світ» і виглядали не багато краще, ніж мій дядько Парфен та Мифод.

Запоріжжя справило на мене гнітюче враження, хотілося не бачити, скорше відійти. Пригадувалися читанкові вірші Грінченка:

Не став би дивитись,

Хотів би забути,

Так сили забути нема.

То ріднії села,

То ріднії люди,

То наша Вкраїна сама.

Так воно є. Але до церкви ми того дня не йшли, а їхали, і навіть тим самим наровистим «фіатом», якого наш шофер все-таки змусів рухатись і рано прибув за нами. Це одначе не справляло мені аж надто великої приємності, бо хотілося бути ближче до землі, до людей і все бачити. Подорож автом цьому не дуже сприяла. Але мало було часу. Хода до церкви вимагала доброї години. І ми поїхали. По дорозі заїхали за Степаном Івановичем, який ночував у Шевчуків, і так усі разом у скорому часі появилися біля монастиря.

Мені хотілося обійтися без уваги, без парад і зустрічей, але цього годі тепер уникнути. Ми не могли рухатися вільно, за нами постійно йшло багато народу, багато «признавалося» з рідні, з старих знайомих, товаришів. Заходили до обох церков, ледве животів, але приходська церква не дуже змінилася. Правив богослуження велетенського росту о. Кульчинський, співав гарний хор, було повно народу. Зараз після богослуження до нас підійшла делегація обох старостів села (Дермань ділився на дві частини – «панську» й «казьонну» з окремою адміністрацією, і цей поділ залишився до цього часу), яка просила мене «сказати щось до народу». Не було ради.

Ми пішли до семінарії, де за совєтів містився учительський інститут, і тут, у великому залі колишньої їдальні семінарського інтернату, на нас чекало по вінця повно народу. Привітання виголосив один з старостів, після один з учителів, Іван Мартинюк, а після того говорив я. Звичайно, я був так зворушений, що не знаходив потрібних слів. Але мене бурхливо вітали, а коли я зійшов зі сцени, до мене підбігла якась дівчина, яка кинулася на шию і з плачем палко поцілувала. Це була одна з моїх далеких родичок, якої я вже не пам’ятав. А поза тим було повно народу, знайомих, близьких, рідних. Моя хлоп’яча любов Ніна дорікала мені, що її забув, що я говорив не про те, що треба було розповісти «щось про себе», а не про політику…

Появилися і такі, яких я «описав» у моїй «Волині», а один з них, якого я представив «за більшовика», обіцяв, що «подасть на мене в суд за образу», дарма що за революції він належав до штабу більшовицького повстання. Я обіцяв йому виправити цю «помилку». Появився один з моїх кревних, який користався в селі поганою славою, бо за Польщі належав «до хрунів», а за совєтів «перейшов до них» і «займався доносами». Через нього багато вислано до Сибіру. Він вперто мене весь час тримався, мабуть, з наміром підтримати свою репутацію.

Мені радили «прогнати його», але він виглядав так пригноблено й мізерно, що мені було чомусь його шкода. Він намагався щось говорити, виправдуватися, «що все те наклепи», що його «хочуть знищити», що він має багато ворогів. Я обіцяв поговорити про це іншим разом, а поки що просив залишити мене. Мені здавалося, що всі ті «наклепи» відповідали правді, але судити його я не був уповноважений.

Цього самого дня тут мала відбутися величава маніфестація з приводу похорону жертв більшовицького терору, що їх перевезли з Дубна і мали поховати на дерманському цвинтарі. Готувалися до великого походу через ціле село на цвинтар, і ми з Степаном Івановичем були запрошені взяти в цьому участь. Похід мав прибути до села біля години другої, але ось наближається третя година, а його не видно. Був час обіду. На обід запросив нас доктор Мартишок. Не дочекавшися походу, біля години третьої ми пішли на обід.

Доктор жив тут таки на семінарському подвір’ї, у будинку, де колись жила семінарська обслуга. Тут він мав також свою докторську амбулаторію. На обіді, крім нас, були присутні інші члени великої родини доктора. Обід видався, як звичайно, величний, дружина доктора, чудова пані Маруся, про це наперед подбала. Було багато тостів, привітань, згадували минуле, наших батьків. Батько доктора Михайло мав на Лебедщині дуже гарний хутір, це був колись єдиний найближчий наш сусіда, я ще знав їх могутнього, найкращого в селі господаря, діда Федора. Похід все ще не приходив, ми мали досить часу, обід протягнувся, тостів було багато, настрій був далеко не похоронний.

І аж біля п’ятої години нам донесли, що похід наближається. Ми зібралися і через колишній семінарський сад, з якого залишилося тільки декілька сторчанів, пішли під гору до цвинтаря. Це не було так просто, дехто з нас був під сильним впливом обіду, але обставини вимагали поваги.

Дерманський цвинтар знаходиться на найвищій горі села, з нього довкруги розгорталися прекрасні краєвиди, посередині цвинтаря стояла прикметна старовинна каплиця св. Онуфрія, через цілий цвинтар проходила широка алея, тут відбувалися дуже барвисті, много людні зустрічі на Великдень, а особливо тиждень по Великодні, на так звані проводи, на які сходилося все село, правили панахиди по мертвих, а опісля на могилах або в саду на травнику влаштовували поминки з великими гостинами. Це було також місце прогулянок для молоді протягом цілого теплого сезону року.

У мене з цим цвинтарем було пов’язано багато спогадів з дитинства, а після хлоп’яцтва, тут також були поховані всі покоління моїх предків, могили яких звичайно зрівнялися, бо в ті часи про мертвих не більше дбали, ніж про живих. Всі засоби мої батьки віддавали «на землю», на роздобуття нових десятин, а на пам’ятники мертвим вже на лишалося.

І, як сказано, з цього місця на всі боки розгорталися пречудові мальовничі краєвиди. На південний схід широкий лут з Городищем, Застав’ям і далеко на обрії заставським лісом, на південь і на захід густі сади – семінарські, монастирські і церковні, а в садах білі будови семінарії з зеленим дахом, старовинні будови монастиря з його знаменитою дзвіницею, у якій колись містилася друкарня відомого українського першодрукаря Федорова, і широка баня приходської церкви. Інших будинків, яких тут було чимало, влітку за деревами не було видно. Внизу, під самим цвинтарем на захід, стояв двоповерховий будинок старої так званої земської народної школи. Свій цвинтар дерманці дуже любили, старанно його упорядковували і звали його «могилки» з наголосом на о.

На жаль, тепер і сюди було внесено спустошення. Передовсім, як і скрізь, майже зникли колись пишні сади, а все, що залишилося, це були лише незначні рештки. Як звичайно, зникли гарні огорожі. Дуже занедбано будинок семінарії. Вже за Польщі почався його упадок. За царського часу це була одна з найкращих шкільних будов цілої Волині, привілейована школа учителів під окремою опікою відомого в той час архієпископа Антонія Храповицького – всемогутнього члена Святійшого синоду православної церкви – найвпливовішої інституції Російської імперії.

Дерманська семінарія була особливо фаворизована, бо завданням її було спеціально вишколювати учителів для русифікації «западно-русского края», тобто Волині і Холмщини, як також «привіслянського краю», тобто Польщі. Для цієї школи 1912 року був побудований дуже модерний на той час просторий, двоповерховий будинок з водогоном, модерними меблями, великою бібліотекою, фізичним, природничим і музичним кабінетами, вигідним інтернатом, дуже гарним експериментальним садом, городом і пасікою, як також чудовими квітниками та спортовими грищами.

При семінарії була підготовна двокласова школа, як також так звана зразкова народна школа для вправи вихованців семінарії.

За Польщі всі ці школи були закриті, їх вихованцям не визнано права учителювати, в будові приміщено семикласову народну школу з польською мовою навчання, як також сюди перевели з Крем’янця так зване дівоче епархіяльне училище, яке кілька років пізніше було також закрите.

Коли ж прийшли совєти – тут відкрито не більш не менш, як Педінститут, тобто високу учительську школу. Була подвоєна кількість класів і значно збільшено контингент учнів. Але все це було зроблене дуже по-совєтськи – прибавлено класів, але не прибавлено приміщення, скасовано головний зал і приміщено в ній додатковий клас за перегородками з звичайних дощок. Було дуже тісно, імпровізовано, невигідно, занедбано. Назовні місцями зі стін відпав тинк, бляха на даху поржавіла і почала протікати. До того не стало колишніх пишних квітників, а морози знищили сади, які не були відновлені, як де робилося в таких випадках у минулому.

Але ось ми знову на дерманських «могилках». Дуже гарний, теплий, соняшний передвечір. Усе цвинтарище залите народом, переважно молодцю, правиться панахида, розлягається сумний похоронний спів, повільно гойдаються полотнища жовто-синіх прапорів, ряд відкритих могил, і біля них ряди виструнченої молоді у мазепинках.

Виступають промовці, говорять про Україну, її боротьбу, її жертви, її поневолення, про недавні роки більшовицького терору, про зникання людей, заслання і, нарешті, масакри по всіх тюрмах. Всі слухають напружено – сумні, міцні, загорілі молоді обличчя… Гарячі патріоти з гарячим бажанням помогти своїй землі, своїй батьківщині, своєму народові.

Виступив з промовою Степан Скрипник, а також я. Ті самі слова, ті самі думки і ті самі бажання. Напружена, насичена жалем і гнівом атмосфера. Враження, яке ніколи не забудеться.

А далі поворот назад, розходили, прощання. Ми з Шеккером ночуємо знов у швагра. А другого ранку, в понеділок, відвідавши ще кількох знайомих на Запоріжжі, вертаємося до Рівного. І вже не через Гільче, а через Мизіч, щоб бачити інший шматок дороги.

Мизіч типове мале жидівське містечко, сім кілометрів від Дерманя на захід, з цукроварнею, гуральнею і галузкою залізниці від Озеран. Тут за царя була волость, за Польщі гміна, тепер район. З цим місцем пов’язані у мене перші спогади про місто. Сюди ми їздили на ярмарки, «бити олію» і взагалі «до міста».

На цей раз ми тут не мали наміру зупинятися, але все-таки зупинилися, і подбав за це наш «фіат». Дуже химерна і примхлива машина, яка своєю вдачею нагадувала осла. Іноді вона зупинялася несподівано і без всякої потреби, зовсім на рівній дорозі. Це саме сталося з нею й тепер. Зупинилася вона саме тоді, коли ми проїжджали попри станицю районової поліції, на якій уже красувалася урядова вивіска з відповідним написом і тризубом.

Становище досить курйозне. Розуміється, поява нашого авта викликала зацікавлення. Шо робити? Шофер негайно вдався до мотора і почав з ним сваритися; Степан Іванович пригадав, що тут начальником району є якийсь його знайомий, і пішов його відвідати, а ми з Шеккером зісталися в ролі асистентів шофера.

До речі, цей будинок поліції щось мені пригадував. Одного разу, це було давно, чи не 1925 року, я тут побував у досить непривабливій ролі. Пригадую того літа, під осінь, я приїхав до Дерманя з наміром улаштувати там курси українських народних танців, що їх ми навчилися від Василя Авраменка. Я ж був інструктором і цього мистецтва і мав відповідний диплом.

Пригадую, я проходив біля монастиря і несподівано зустрів двох поліціянтів. Невідомо чому вони зупинили мене і запитали про документ. Мабуть, я здався для них підозрілим або вони вже чули про мій антидержавний танечний намір. Документ я мав, але не такий, якого хотіли стражі порядку. Це була лише звичайна посвідка моєї кременецької гімназії, а вимагалося державного паспорта.

З цього почалася моя містерія. Від мене забрали посвідку і сказали, що вже завтра я маю прийти за нею аж до Мизоча до станиці гмінної поліції. Розуміється, я мусів прийти… І там мені сказали, що мою посвідку вони відсилають до староства в Крем’янці, що я маю негайно вертатися до Тилявки і чекати, поки мене викличуть до староства. Розуміється, я негайно виїхав до Тилявки і чекав виклику, а коли він прийшов і я там з’явився, мені просто сказали, що я поповнив великий злочин, що я мусів посідати державний паспорт, що я мушу негайно зажадати його у моїй Білокриницькій гміні, а поки що за мою провину я дістану тридцять злотих кари. Ніякі мої виправдання, що я учень, що до цього часу я завжди користувався моєю шкільною посвідкою, що ніяка поліція нічого проти того не мала, мені не помогли. Я мушу заплатити тридцять злотих або відбути два тижні в’язниці.

Це була дошкульна кара, бо тридцять злотих були для нас великі гроші, а сидіти також не хотілося. Ніяких відкликів не було, а тому ми мусіли платити. Це належало до системи поліційного терору, зі мною це трапилося вже втретє, щоб ми не дуже давали собі волю і не захоплювалися «вивротовими» (підривними) ділами, до яких належали і наші народні танці. Не дивлячись на це, я все-таки такі курси танців у Дермані влаштував і вони справді багато спричинилися для збагачення культури нашого побуту.

Отже цей будинок поліції пригадав мені минуле, і було приємно, що над його дверима вже не було польського напису з білим орликом, а на його місці був український напис з тризубом. Можливо, що коли б цю просту проблему належно розуміли у Варшаві чи Москві, нам легше було б бути «братами слов’янами», замість ворогами.

Розуміється, наша поява у такій гротесковій ситуації не могла не викликати зацікавлення мешканців того урядового будинку, у вікнах появилися силюети молодих людей, вони нами цікавилися, а можливо також пізнали. Пізніше двоє з них у якихось півуніформах і відомих мазепинках з тризубцями вийшли з будинку, підійшли до нас, назвали мене по прізвищу, по-військовому привіталися і запитали, чи не був би я ласкавий зайти до них на хвилинку, бо вони хотіли б зі мною говорити. Вони, мовляв, мої земляки, бо ціла їх станиця складається з дерманців.

З приємністю прийняв їх запрошення… Там уже чекала на нас ціла команда, ми привіталися, назвали себе, декого з них я знав з прізвища, і ми почали розмову. Передусім їх цікавило, що сталося з організацією націоналістів, чому вона поділилася на дві групи і чому вони ведуть між собою боротьбу. А також чому я належу до тієї групи, яку вони мусять поборювати? Вони знають мене як письменника, якого читають і якого шанують, а їм чомусь заборонено навіть мене вітати. Що це за диво?

Я пояснив, як міг, радив не перейматися антагонізмами, робити своє діло, не сіяти ворожнечі, не слухати демагогів і не робити між нами ніяких різниць. Всі ми однакові і всі маємо ту саму мету, що ж до мене особисто, то я засадничо не належу до груповців, не люблю «івства», а хочу бути просто українським письменником і помагати нашому народу чим можу. Це засадниче моє переконання.

Не знаю, чи вони зрозуміли мене належно, але говорили ми приязно, спокійно і попрощалися сердечно. Мені було приємно, що вони звернулися саме до мене і саме в цій справі. І здається, пізніше це багато нам помогло.

Була обідня пора, начальник району Даниленко був радий нас бачити, запросив на обід, погостив добрим індиком і доброю «сатилівкою», наш «фіат» також почав діяти, і вечерю ми вже їли в Рівному, у гостинній господі .Степана Івановича і в товаристві наших киян. Як звичайно, було гарно, радісно і дружньо.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 152 – 179.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 344

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.