Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / «Волинська тиха сторона»

На білому коні

«Волинська тиха сторона»

Улас Самчук

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили –

Нашу славу.

Т. Шевченко («Сон»)

І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують «нашу славу». Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там десятсот-енного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та «запорожців», разом з моїми юними друзями – Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повний зал публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той самий добродій, що ось тепер вертається через це містечко з далекого свого Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі…

І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і… «ніч яка, Господи, місячна, зоряна»… Пригадується ліричний Василь Суханів з його «ніжними» віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський… То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись «тікати», за якийсь кордон…

Але «наш отаман Бульба, отаман завзятий», наглить. Братваааа! Їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче… Назви, чуті з дитинства, сильно пахне дулібами, вайлуваті, дебелі, раз на тиждень голені дядьки, розливний, лінивий говір, знайомі будови, знайомі вози, вишневі хутори. Колгоспний лад встиг уже й тут торкнутися своєю лапою, але ще не до кінця «пройшла соціалізація», і тому одразу видно, що тут ще все по-старому «обильем дышет». Не дурно наші хлопці, які верталися з волинських рейдів, завжди виглядали відживлено.

Забагато сантиментів і лірики, я внутрішньо горю і не згоряю, хотілося б обіймати кожного репаного дядька.

Біля села Верби натикаємося на справжній слід війни. Праворуч і ліворуч погорілі танки, самоходи, гармати… І димарі на місці, де було село. Тут німці напоролися на більший опір, були оточені й знищені три совєтські дивізії.

ЗІС байдуже біжить далі, її завдання виразне, терен поволі спадає, і вже біля Птичого дорога біжить понад долиною ріки Ікви, ген аж до самого Дубна. Коли ви читали «Тараса Бульбу» Гоголя, вам не треба пояснень, що таке Дубно. Це одразу нагадає автентичного Тараса Бульбу, який десь тут, у тих дібровах, мав діло з «проклятими ляхами», а також з своїм романтичним сином Андрієм. «Розігнався Андрій на коні і мало, мало не настиг Голокопитенка, коли враз якась міцна рука схопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він всім тілом і нагло зблід…» О, наші Тараси жартів не люблять.

Це містечко над Іквою з руїнами замка належало колись князям Любомирським, пізніше, після польського повстання, перейшло до князів Демидових, за царя було моїм повітовим чи пак «уездным» містом, сюди ходили наші хлопці «до побору»; сюди їздили на ярмарки, тут на Судобичах стояв якийсь піхотний полк, у якому відбував свою трирічну «унтирцерську» службу мій дядько Ялисей, про що він з нагоди і без нагоди любив оповідати.

Час так наглив, що славне Дубно ми минули без зупинки, перед нами ще шістдесят кілометрів дороги, а вже на передмісті Панталії почивало смеркати. Ой, чи доїдемо? Мабуть, таки доїдемо. Наш Геркулес-шофер, здається, вимагає милосердя, не так для себе, як для ЗІС, бо її світла поважно заслабли. Проїхавши ще кілометрів з десять, вже затемна, біля чеського села Молодава наш «Тарас Бульба» велів зупинитися.

Це було колись, як і всі чеські «колонії», багате, упорядковане село, до якого тепер помітно торкнувся дух колективізаційного мору. Шукаємо якогось начальства і знаходимо старосту, десь аж на краю села, чи не єдину українську родину, і той призначає нам нічліг. Чеські «седлаці», які живуть тут у третьому поколінні, все ще говорять між собою виключно чеською мовою, з місцевим населенням не мішаються, дуже горді своїм походженням і своєю культурою і так само, як і їх предки в Чехії, дуже відрізняються від решти слов’ян своєю поведінкою.

Мій покійний батько жив по сусідству з ними і мав ділові контакти, поважав їх за розум, такт, поведінку, цінував їх як добрих господарів і радив іншим брати з них приклад. І треба визнати, що вони багато спричинилися для піднесення господарської культури цього краю. Уявляю, як нелегко було їм давати раду з більшовицькою голотою, хоча треба й те сказати, що за минулих революцій, коли «влади» мінялися мало не кожного місяця, від чого населення мало завжди багато клопотів, чехи умудрялися найменше потерпіти, що треба завдячувати їх політичному тактові і культурі поведінки. Але на цей раз, видно, найменше їм пощастило, бо село почало виразно занепадати.

Нас поділено на дві групи, і господар, до якого мене приділили, не здався вельми привітним, але коли я заговорив до нього його мовою та сказав, що я недавно з Праги, його настрій змінився, з’явилися відомі «бухти», масло, кава і почалися розмови на тему минулої «грузовлади» (влади жаху), яка обкладала їх нечуваними податками, вічно грозила Сибіром, так що з дванадцяти голів худоби лишилася йому тільки одна корова. Було повно машинерії, тепер немає плуга, казав він. Все забрали, все пожерли, людей зобідили і самі не стали багатшими. Як ті єгипетські корови. З них такі самі господарі, як з кобили соловейко…

Ліжко, до якого мене поклали, з його тяжкими перинами, ще раз пригадало Прагу, і це був, здається, останній речевий спогад про той світ, що його залишив я назавжди. Вранці, зі сходом сонця, ми подякували нашим господарям і вирушили далі в дорогу.

Була середа, шостого серпня. Був теплий, після недавньої зливи злегка туманний ранок. Наша мета – Рівне.

Місто Рівне, що його більшовики вперто величають Ровно, ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського, казьонного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за Городком і Ожовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ – лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Герінга, щоб пізніше стати Німецькою.

1919 року тут деякий час перебував уряд УНР, тут відбувся горезвісний бунт Оскілка, тут помер на тиф і був похований відомий шеф генерального штабу армії УНР Василь Тютюнник. Тепер це місто відзначилося ще шматком незвичної історії: його весь центр здовж головної вулиці, від річки Устє на заході до передмістя Грабник на сході, зірвано повітряним налетом німців зараз на другий день війни, тут отаборився штаб німців, а від листопада цього року оселився і перебував до кінця окупації знаний Райхскомісаріат України, з відомим його сатрапом Еріхом Кохом на чолі.

Наша бурхлива ватага патетично в’їхала в ці руїни і попростувала на другий її кінець. Купи звалищ, поламані стовпи телеграфу, потовчені хідники, юрби людей і валки машин супроводжували наш в’їзд. Зупинилися ми ген аж під Грабником, на узбіччі вулиці, в тіні алеї молодих ясенів. Мої супутники мали намір їхати далі на своє Полісся, а я залишався тут. Сам на вулиці, не знаючи, хто тут і що тут, не маючи ніяких планів, ніяких знайомств, ніяких організаційних зв’язків. Їхалося навмання «додому».

Але, крім різних наших планувань, раціональних передбачень, існують також ще й іраціональні плани і норми, як нагода, випадок, призначення, що в такі часи відограють вирішальну роль.

Ми були з дороги, зім’яті, запорошені, але не встигли зійти з наших висот на землю, щоб розправити ноги, як побачили, що назустріч нам, стежкою від Грабника, наближається двоє добродіїв, один старший, смаглявий, у рейтузах і чоботях, другий молодий, у звичайному одязі… І знов таки не встигли ми здивуватися, як наш чудовий отаман і смаглявий добродій уже міцно покозацьки чоломкалися, ніби зустрілися рідні брати.

– О! Яка несподіванка! Отамане! Звідки і куди? Ідем зі мною!

Загальне здивування, отаман звертається до своєї братви:

– Отже, хлопці! Відправляйтеся з шофером! Я скоро вернуся! А ви, маестро, з нами!

Не встиг я взяти наплечника, як наш отаман та його новий приятель рушили в напрямі міста, захоплено розмовляючи. Я забрав своє майно, долучився до молодого добродія, і ми мовчазно пішли за ними. По короткому часі ми опинилися перед більшим двоповерховим будинком, над дверима якого був напис: «Рівенська міська управа». Тут отаман пригадав мене:

– А чи знаєте, кого я вам привіз? – запитав він театрально.

Наші супутники байдуже глянули на мою не дуже блискучу подобу.

– Та це ж сам Улас Самчук! – додав отаман.

– Не може бути! Чого ж ви мовчите, отамане! Вибачте! Приємна несподіванка! Вітаю вас у Рівному… Дуже добре, що ви прибули… Йдемо до нашого голови, він буде дуже радий.

Ми познайомилися. Це був відомий колишній посол від Волині до польського сойму – Степан Скрипник. А другий, молодий добродій, його швагер Юрій Вітковський. З цього моменту почалася моя бурхлива рівенська епопея. Темп мого життя одразу змінився. Ми негайно опинилися на другому поверсі будинку, багато людей, уряди… Увійшли до високих дверей просторого кабінету, де за великим столом урядував поважного віку добродій, ще один Бульба, але не з Гоголя і не отаман, а Полікарп Васильович Бульба – голова міста Рівного.

Він заклопотаний, перед його столом черга відвідувачів, збоку біля дверей – секретар, але наша поява виразно порушила урядову рутину. Нове здивування, нові вигуки. Привітання з приїздом… І не лише привітання, але й запрошення на обід, як тільки скінчиться урядування. Я маю лише трохи зачекати…

Здивування велике, нічого подібного я не чекав, початок моєї Волині – блискучий. По деякому часі Скрипник з отаманом відійшли, а ми з Полікарпом Васильовичем та його сестрою Галиною сиділи у просторій совєтській «емці», яка везла нас назад на Грабник і зупинилася перед невеликим чепурним, у квітах і зелені будинком, де нас радісно привітала господиня дому Марія Іванівна у білому кухонному фартушку.

– Ану, чи вгадаєш, хто це такий? – питав по козацьки Полікарп Васильович.

– Ой, не вгадаю, – сміялась Марія Іванівна.

– Та це ж Самчук! – заявив Полікарп Васильович демонстративно.

– Ах, ти Боже мій! Така несподіванка! Яка я рада! Вітаю вас у нашій хаті! А ми ваші книжки читали, зачитувалися, перед більшовиками у землю їх ховали і переховали. І маємо, – казала Марія Іванівна і одразу вибачилася, заметушилася, забігала.

По короткому часі я вже був знайомий і з їх сином Андрієм, а ще згодом ми сиділи довкруги великого круглого стола, який після нашого львівського раціону здавався верхом кулінарної розкоші. Іскристий борщ зі справжньою сметаною, якої я вже не бачив роками, і вепрова печеня, і салата, і різні пиріжки, і карафка білої, і якась наливка. А Марія Іванівна вибачалася за таке скромне прийняття, бо коли б вона знала, що будуть такі гості… А то по-домашньому… Годі було щось казати про різні наші мандрівні гаразди, я лише розсипався в похвалах її кухні, ми одразу, як годиться, випили за зустріч і празників-празник почався.

Цей мій перший обід на моїй Волині здався мені символічним. Я був дома… У рідних… Це, розуміється, випадок, але разом це певна закономірність. Я почував себе дуже добре, безпечно, радісно. Багато розмов, а заразом я вже планую і відвідини рідні на селі. Полікарп Васильович негайно взявся помогти. По-перше, треба набути якийсь тутешній особистий документ, бо з моїм празьким чужинецьким паспортом тут годі рухатися. По-друге, – засоби транспорту. Те і друге не є в цей час легка справа. Але й не безнадійна.

По обіді вертаємося до уряду, і одразу починається оформлення. Багато нових знайомств, привітань, появляється ціла делегація молодих людей з Анатолем Демо-Довгопільським, якого я знаю ще з Закарпаття і Праги, – цікава, колоритна постать, балетмайстер, актор, автор опереток, керівник революційного театру в Хусті «Летюча естрада», а заразом безпосередній учасник відомих хустських боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, звеличник Ольжича, який самотужки прибув сюди. Він організував групу молоді, і ось вони прийшли привітати мене з приїздом, а разом запросити на якесь засідання, що має відбутися вже сьогодні після урядових годин у цьому самому будинку.

Отже маємо й засідання, я, розуміється, обіцяю там бути, але тим часом за діло. Перш за все особистий документ. Це дуже просто: секретар Полікарпа Васильовича сідає за машинку, і за кілька хвилин папірець з двома, українським і німецьким, текстами у моїх руках. Це прекрасний експонат чималої збірки моїх документів того часу, з досить кумедним німецьким текстом авторства місцевого знавця цієї мови, який по-нашому звучав так:

«Рівенська Міська Управа. 6 серпня 1941 року. Посвідка. Пред’явник цього Улас Самчук, народжений 22 лютого 1905 року в Дермані Здолбунівського повіту на Волині, – український письменник. Посвідка видана на право вільного руху на Волині. Голова Міської Управи – П. Бульба».

Плюс моє старе празьке фото і дві зелені печатки з тризубами. І з помилкою в даті мого народження: на два дні пізніше. Ми так і залишили, не бажаючи турбувати такою дрібницею секретаря.

У кожному разі по багатьох роках це мій перший урядовий особистий документ українською мовою, а щодо тризубів, то перший в моєму житті взагалі.

Для більшої його дійсності мені радять зайти ще й до німецького коменданта міста, який урядує на другій половині цього ж будинку, і додати ще й його печатку.

Для мене це нова ситуація: за весь час моїх мандрів, починаючи з Праги, я ще не мав діла з німецькими, та ще й воєнними, урядами. А що як він захоче зацікавитися ближче моєю особою, яка фактично появилася тут нелегально. Розуміється, я не мушу йому сповідатися, моя посвідка свідчить виразно, хто я і звідки, але його можуть поінформувати про мене збоку… Трохи вагання, але йду. Комендант – високий, міцний, червоне обличчя, гостро питає чого мені треба. Обережно пояснюю. Що? Документи? Ніяких тепер документів! І ніяких поїздок! – заявляє з місця. Намагаюся пояснити, що я довго не бачив своїх рідних…

– Я ще давніше не бачив своїх, – перебиває той мене, і на цьому наша розмова кінчається.

Ніяких печаток. Добре, що він бодай нічого не вимагав і нічим не цікавився. Обійдемось і без нього.

– О, він у нас суворий, – казав пізніше Полікарп Васильович. – Він і мені не одне відмовив. Нічого. Вистачить і цього. Тепер за цим ніхто особливо не слідкує, який-будь папірець і досить. Завтра мобілізуємо машину – і поїдете.

Під вечір заходжу на засідання Демо-Довгопільського. Застаю пару десятків людей, нові привітання, знайомства, головує заступник голови міста д-р Савюк. Засідання досить своєрідне. Обговорюється не більш не менш, як якась революція, зміна місцевої влади. Виявляється, що адміністрація країни в руках політичних противників, і треба це змінити. Має це зробити не хто інший, як я особисто. Феноменальний курйоз, нічого подібного не чекав. Я старанно прислухався до мови промовців, особливо Демо-Довгопільського, з наміром зрозуміти справу, але мені це не особливо вдавалося. На його думку, це дуже просто: він знає, що все населення буде за мною, організація мені поможе – словом, кілька чарівних слів – і справа полагоджена, щось як з тією посвідкою.

Було далебі шкода розчаровувати моїх шановних компатріотів, але вірний своїй не революційній вдачі, я обережно почав виясняти, що я щойно приїхав, що я тут ще гість, що не знаю ні людей, ні умов, ні настроїв, а до того я взагалі проти всіляких переворотів в таких умовах, і для нас тут усіх досить місця і праці, багато практичніше заходитися коло чогось потрібного, замість вести непотрібну між нами усобицю. Мені вказували, що «нас» до праці не пускають, що «вони» посіли всі місця, на що я вперто вказував, що це залежить виключно від нас самих. У нас так мало ділових людей.

Розуміється, така мова вносила болючий дисонанс до настрою моїх друзів, без сумніву їм хотілося чогось ефектного, якогось Леніна з запломбованого вагона, який прийде і розрядиться полум’яними промовами, підніме священний прапор боротьби з узурпаторами.

Розуміється також, що це дрібний епізод, але він безпосередньо прикметний нашій людині. Тут справді були «при владі» ті самі бандерівці, нам ще у Львові казали, що вони старанно оберігали свою першість, але їдучи сюди, за різними справами, я якось про це забув, тим більше, що мої земляки-волиняни холоднішої вдачі і їм наші емігрантські партійні герці не конче були цікаві.

А до того мені особисто ніяк не імпонували наші політичні стандарти взагалі. Доктрини нашої емоційної, відрухової, механічної політики мене разили. Як не розумів я й ідеологічної політики, побудованої на пристрастях, де кожна нестандартна поведінка обов’язково розцінювалась як єресь.

Але в цей час з усім цим треба рахуватися, особливо на цьому терені, де ще не було взагалі ніякої політичної традиції, а мали місце лише певні невиразні імпульси, що мали замінити політику… Взагалі морочлива справа… Не хотілося встрявати у цей комплекс молодечих розігр на грунті вождівства, що засадничо перечило моїй засаді політики як логіки, договорення, законності.

Засадничо весь курйоз у тому, що здебільша природа нашої людини не витримує політики як політики, як мистецтва керування державою, як розв’язання проблем, як політичної поведінки взагалі. На цю тему написано гори книг, починаючи з Арістотеля, це тема ясна і зрозуміла, але не кожне суспільство має дар користуватися цією ясністю.

Наша теперішня поведінка, а можливо, і поведінка взагалі, мало скидалася на політику, це був скорше певний газард, змагання за догму, виконання вимог декалогу віри. Витворився певний жаргон мови – терміни, поняття, діалектика. Не так висловлене речення, не так вжите слово ставило людей у ворожі позиції, дарма що між ними засадничих різниць не було. Зловживання словом «світогляд» доходило до безглуздя, філософія «принциповості» набрала виразу параної, політруцтво ставало зморою, оснрвна мета губилася у мряковинні забобонів.

Ми мали безліч курсів «ідеологічного вишколення», але ні одного курсу шоферства – в результаті ми були перерозвинені морфологічно й недорозвинені практично, кожна конкретна проблема ставила нас у становище безпорадності, кожна незалежна поведінка вважалася злочином.

Туму не диво, що Демо-Довгопільський був мною розчарований. На його мові це звалося «опортунізмом», «сидіти на двох стільцях», «не мати виразного світогляду». На щастя, всі ці терміни мене мало зворушували, я свідомо не брав їх до серця і робив своє діло. Спочатку це не давало ефекту, бо довкруги були самі «принципіалісти», але згодом, коли прийшло до справжнього діла та коли умови життя стали складнішими, це дало дуже гарні наслідки.

А тим часом я лише потішив Довгопільського, що на песимізм нема причини, що в скорому часі ми будемо мати повні руки доброї, корисної роботи.

Бо вже цього самого вечора, у розмові з моїм першим знайомим на цьому терені Степаном Скрипником виникла думка, що я не маю потреби аж надто поспішати до Києва, що тут також широке і вдячне поле діяльності, першим нашим завданням є організувати добрий пресовий орган і саме для цього я тут ідеально надаюся. Газету й видавництво. Є тут для цього потрібна матеріальна база. Тут збереглася частина друкарні, де друкувалися більшовицькі видання, залишилися чималі запаси паперу, як також чимала кількість технічних сил, які потребують роботи. Розуміється, я мріяв про Київ, але ця конкретна думка видалася мені також привабливою. Коли ще там Київ, а тут уже діло. Засадничо ми на цьому й погодилися.

Цього ж таки вечора прецікаве знайомство з групою людей Київської кіностудії, які прибули сюди напередодні мого приїзду і оселилися якраз насупроти мого тимчасового приміщення. Режисер Іван Петрович Кавалерідзе, йото асистентка по монтажу Тетяна Федорівна Прахова, кінооператор Іван Іванович Шеккер і дружина Шеккера Віра Михайлівна.

Справді інтригуюче товариство – частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм «Пісня про Довбуша», тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди. Полікарп Васильович приділив їм цілий порожній будинок, що належав колись репресованому докторові Могильницькому, де вони й оселилися.

Наше знайомство було винятково просте й винятково приємне. Вони, до речі, випадково вже знали про мене з оповідань одного селянина з Панталії біля Дубна, у якого вони деякий час мешкали. Іван Петрович – високий, тяжкуватий, з кістлявим характерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Ми зустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багато спільних зацікавлень – кіно, література, спогади… Я засипав його питаннями про Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти.

Мене цікавила також його власна особа – один з перших піонерів українського фільму ще перед першою війною, з часів так званого ательє «на Сирці» біля Києва, найвидатніший після Довженка майстер кіномистецтва, творець таких фільмів, як «Коліївщина», «Перекоп», «Злива», «Штурмові ночі», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і багатьох інших, як також видатний скульптор, автор чисельних скульптурних праць.

Тетяна Прахова, спочатку акторка у фільмах «Земля» Довженка, «Трансбалт» Білинського, пізніше видатна кіномантажистка у фільмах О. Довженка, І. Кавалеридзе, І. Аненського, І. Савченка. Вона працювала над такими фільмами, як «П’ятий океан», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький»… Іван Шеккер – один з визначних кінооператорів, учень славного Дмитра Демуцького, співтворець чисельних відомих фільмів… І, нарешті, його елегантна дружина Віра, яка працювала в кіностудії як секретарка.

Для мене всі вони були винятково атракційною появою, я був жадібний на людей з Києва такого стилю, мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. І я їх зрозумів. Ми розумілися взаємно. Ми зустрілися, познайомились і стали друзями. На довгі часи.

Не можу сказати, коли від’їхав на свою Січ отаман Боровець, він мав багато власних справ, і ми скоро втратили один одного з поля зору. Тим більше, що весь мій другий день був до вінця виповнений зустрічами, знайомствами, нарадами, плануваннями, а також підготовкою до виїзду, спочатку до міста Крем’янця, де я свого часу вчився в гімназії, а після до села Тилявки, біля Крем’янця, де жили мої брати й сестри. Я був весь готовий, затримка була за автом, яке мало звільнитися для нас аж завтра.

А взагалі проблема комунікації у ці виняткові часи була дошкульно складною, потяги для цивільних ще не ходили, ніяких інших публічних засобів пересування також не існувало, коней після двох з половиною років совєтського господарювання залишилося дуже мало, а тому доводилося або йти пішки, або користатися тими дуже нечисельними приватними, звичайно, нелегальними автомашинами, що їх декому пощастило якось затримати, але для них завжди бракувало пального, яке розцінювалося на вагу золота. Використано невеликі запаси бензину й оливи, десь випадково залишені совєтами, випомповувано з залишених цистерн, з розбитих танків.

Міська управа мала деякий свій запас цього нектару, інколи щастило їй дістати щось від німців, але засадничо німці ніякого пального для потреб місцевого населення не відпускали і дозволів на вживання машин не давали. А коли ці машини дуже зрідка ще їздили, – їздили переважно нелегально, півлегально на різні підроблені або фіктивні дозволи. Навіть міська управа на дві свої машини не мала постійних дозволів, а користалася лишень тимчасовими від місцевого коменданта або своїми власними, які німці не завжди визнавали. І то користалася такими машинами лише дуже нечисленна кількість щасливців, до яких хотів також належати й я.

Бо все-таки завтра їдемо… А увечорі цього дня на помешканні С. Скрипника, який жив недалеко від Бульбів, відбулося інтригуюче прийняття. Розуміється, запрошені також наші київські гості. Винятково хвилююча зустріч людей, поділених різними забобонами доби, на тлі великої війни, які зійшлися з різних кінців світу і одразу на перший погляд відчули між собою глибоку людську приязнь. Ніяка доба, за винятком хіба середньовіччя та іспанської інквізиції, не була так перевантажена трагікомічними забобонами у міжлюдських взаєминах, як наша, а тому людина виривалася з-під того морального бруду, як тільки могла.

Ця моя перша зустріч з людьми «з того світу» була виповнена по вінця дуже інтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовні якоюсь особливою мовою. Пісня, музика, танець, радісний сміх – ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках, а тому невелике помешкання Степана Івановича було виповнене саме цією мовою, відчувався ідеально добрий настрій, всі хотіли вирватися з війни, з ідеологій, з пересудів, бути людьми між людьми. Пригадується чудова Віра Шеккер з її креольським, кокетливо-усміхненим, дискретно-приманливим, дуже жіночим обличчям, з блискучими, кольору бурштину очами, з буйним каштановим волоссям. І з її «Чубчик, чубчик кучерявий», якого вона виконувала з такою пристрасною експресією і такою вибагливою ніжністю.

Або знов пригадується Таня Прахова – гостра протилежність Віри: напружено-спокійна, внутрішньо-схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрово-білих щоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальний модель для картини стилю Ренуара – поєднання українсько-чорноморського і французько-провансальського типу.

Іван Петрович Кавалерідзе був спокійний, рівний, зовсім непитущий, але однаково товариський, повний гумору, а коли почалося змагання у співах, він своїм невеликим глухим голосом дуже гарно виконав «Чорноморець, матінко, чорноморець», і ця пісня в його інтерпретації залишилася в моїй пам’яті на все життя. Натомість Іван Іванович Шеккер – худорлявий, легкий, по-своєму елегантний, не виявив ніяких музичних талантів, натомість побивав рекорди у виконанні танго, чи то з Танею Праховою, чи з господинею цього дому, дуже гарною пані Лі дою.

А взагалі це був чудовий вечір, було багато розмов, сміху, і це протягнулося до пізньої, дуже гарної української ночі. Неохоче розходилися додому під спів білоруської «Бувайцє здарови», що її, здається, фаворизував Степан Іванович.

А вже другого ранку, біля дев’ятої години, у товаристві Івана Шеккера, з його неодмінною совєтського виробу «Ляйкою», авто міської управи бадьоро мчало нас хвилястою асфальтовою дорогою в напрямі Дубна. Перед нами рівно сто кілометрів віддалі: до Дубна шістдесят і далі ще сорок. Наш шофер розуміє своє діло, він добре виконує своє завдання, яке кінчається десь там у Крем’янці. Він там нас залишає, і вже далі до Тилявки я маю шукати іншого транспорту. Цього самого дня він мусить бути у Рівному…

Як звичайно, зворушення велике, я все-таки, признаюсь, творіння сантиментальне, за мною чимало пережитого, було досить часу розгубити ті різні залишки минулого… Але ні. Вони цупко тримаються мого нутра і при кожній відповідній нагоді безсоромно зловживають своїм правом.

Але далебі це не звичайна подія – зустріч з рідними по такому часі, величезна несподіванка, бо вони ж напевно цього не чекають. І кого там застану? Кого ще знайду? До кого звернуся в Крем’янці? Чи мене ще там пам’ятають? Питання, самі питання, а одночасно острахи і враження, краєвиди, настрій. Хочеться все затямити. До речі, ласкава жнив’яна, з серпанком погода і гостре відчуття рідної стихії.

Їдемо переважно мовчазно, нема теми, все в почуттях. Шеккер помітно вдоволений, для нього це нова пригода у серії інших чисельних пригод, відколи вони, на другий день вибуху війни залишили Жаб’є в Карпатах. Весь цей час вони в дорозі до Києва. Полон, фронт, німці, небезпеки, чуже середовище. І, можливо, це вперше почуття певності та міцнішого контакту з оточенням.

Година часу – і ось Дубно. Безцеремонно лишаємо його праворуч, круто повертаємо ліворуч, дорога гіршає, починається курява, але годі на це зважати. Наша мета Крем’янець, минаємо села, городи, соняшники, коноплі. Коли я бачив це? Давно. Минаємо Кам’яницю, в’їжджаємо у Смижський ліс – місце шкільних наших пікніків, а тепер дорога завалена німецькими і совєтськими розбитими машинами, які валяються безладом, мов сміття. Немає часу, вперед!

Це не наш клопіт, маємо свої завдання і біжимо їм назустріч, ось вирвалась і розгорнулася перед нами остання сторінка нашої епопеї – Білокриницька долина, ген аж до Крем’янецьких гір на півдні і до річки Ікви на заході, пам’ятна мені ще з першої війни, коли тут стояв фронт і звідси постійно доносилися до нас гарматні перегроми. А ось знову знані казарми, що чомусь мене цікавили, за царя якийсь кінний полк, а за поляків 12 уланський з малиновими обводами на рогатівках. Як це все гостро тримається в пам’яті – занедбаний воєнний собор, знайомі крейдяні, всипані кременем поля, зелені луги…

І той самий Крем’янець – колиска мого юнацтва, захований в долині, як якийсь скарб, з його маленьким залізничим двориком, з якого я не раз кудись виїжджав і останній раз виїхав одного сьомого березня. За той час наша планета зробила чотирнадцять своїх оборотів довкруги сонця, як доказ, що ніщо не стоїть на місці і кудись спішить, як і наше авто, яке має свою орбіту також… Воно повертає ліворуч і сповільнено стрибає по не дуже рівній кам’янистій вулиці в напрямі міста.

По дорозі кілька об’єктів: отам далі будинок, де мешкала моя велика любов Станіслава Грудзінська, мешкання моїх приятелів по школі Сергія Снігура й Василя Тимофісва, ресторан Отави, де ми зустрічалися, і невеличкий в’язничний будинок, що свого часу виправляв мої українські гріхи. Але нема часу. Авто швидко біжить, це лише хвилини, вже ось стара дерев’яна церковця між каштанами та липами, а ось і Василіанський монастир, де була духовна семінарія…

А далі вже Крем’янець, вузька вулиця, яка звалась Широкою, низенькі будиночки, все постаріле, все мале, все сіре. Куди далі? Просто! На Костельну вулицю, де було моє останнє мешкання.

І коли ми зупинилися на перехресті біля старого колодязя з великим колесом, я побачив невеличкий будинок за парканом з двома вікнами, що здався мені малим, постарілим – «будинок Куцикевичів», знаних колись міщан, у яких ми з Павликом Данилевичем, винаймали кімнату. Тут же, у дворі, їх другий дім, двоповерховий, колись червоний, тепер кремової барви, недоброї пам’яті, бо в ньому містилося саме те огидне повітове староство з його «офензивою», де нас часто карали за різні наші українські гріхи. Хіба зайти і поглянути на колишнє мешкання та привітатися з старими знайомими. Знайома фіртка, східці до ганку, скляний ганок… Але жінка, яка мені відчинила, не знає ні мене, ні Куцикевичів… Вони ту давно вже не живуть, правдоподібно їх вивезли… Не випадає пояснювати чого мені треба, тому питаю лишень, чи не знає вона тут ресторану, де можна пообідати. Ресторани там у місті, але тут поблизу, у ліцеї, нова їдальня. Це зовсім близько…

Вирішуємо цією радою скористатися, це справді зовсім близько, йдемо всі троє вузьким хідником попід залізною огорожею колишньої садиби Галяницьких, не віриться, що це дійсність, бо колись могло таке лише снитися, але зараз мури і вежі ліцею виразно свідчать, що це не сон. Цим хідником я багато ходив, головне до школи, – цікаво чи існує ще той ветхий «будинок Бакімера» на Директорській вулиці, ген там далі аж «під горами», у якому містилася наша вбога «Українська мішана приватна ім. Івана Стешенка гімназія» з «її імпозантним директором Сергієм Уліяновичем Міляшкевичем.

Такий гострий спогад – учителі, товариші… Найпопулярніший наш математик Василь Пилипович Кавун, великий наш тутор латини і української літератури Віктор Андрійович Гнажевський, бурхливий історик і географ Куц, блискуча вихователька і вчителька французької, красуня Катерина Леонтіївна Міляшкевич… І інші, й інші. Де вони і що з ними? Багатьох уже нема, а інші розсипані по цілому світу, і як цікаво було б когось ще тут зустріти.

Де наше «Юнацтво» з його журналом тієї ж назви? Андрій Уданович, Анатолій Чорнобай, Сергій Цикуцький, Павло Заяць, Антін і Володимир Гакени, Павло Білосюк, Федір Гаврилюк… І інші, й інші… І моя бентежлива Станіслава Грудзінська з її романтично-трагічним фіналом, що в дев’ятнадцять років поповнила самогубство разом з своїм нареченим… Саме оцим хідничком стільки разів ходив з нею, бо там трохи вище, напроти парку «Тіволі», вона наймала невелику кімнату з білими серпанковими занавісками на двох малих вікнах з виглядом на парк.

Тоді ще тут була Польща в її перші роки відродження, з величезною жадобою можливо скорше знищити нас як народність, як казав її один міністр на ім’я Грабський, який мав за двадцять п’ять років обернути нас на поляків. За царя у цьому містилася славетна Волинська духовна семінарія з її духовним училищем та епархіяльною школою для дівчат, за революції тут почалася наша гімназія, за Польщі все було вигнане геть і вернувся знов ліцей Чацького.

Ми в той час мали дуже небагато місця у цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи – все було виключно польське… Єдина наша гімназія якось трималася, але дуже вбого, без права, без засобів, без належного приміщення, під постійним наглядом і терором державної адміністрації. Всі ми були на списку «непожондних», наші дипломи не були дійсні, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами, з наміром нас «різати»… Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити…

За совєтів це все знову радикально змінилося. Зник ліцей Чацького, появилися інші середні школи і також музей Волині… А тепер ще примістилася тут і Жіноча служба Україні з їдальнею. Війна обійшла це містечко порівняно безболісно, все стояло на своїх місцях…

Казали, що десь там за містом впало кілька німецьких бомб, бо при відступі поляків тут деякий час перебував їх уряд з міністром закордонних справ Йозефом Беком. Але це лише спогад… Тепер тут інші порядки. Наприклад, вулиця, на якій ми зупинилися і яку я знаю як Костельну, тепер носить назву Симона Петлюри, а над входом до їдальні Жіночої служби Україні повівають два жовто-сині прапори. Всі написи крамниць українські…

Наближаємося до їдальні… Входять і виходять люди. Входимо також ми. Старовинна будова, грубі мури, склеплена стеля, коридор, двері ліворуч, простора кімната, праворуч столик, а за ним гарна повновида дівчина у пишній вишитій сорочці продає талони на обіди.

Підходимо до столика і просимо три талони. А хто ми є? Це їдальня лише для службовців міста. Називаємо себе і даємо пояснення. На це дівчина лише глянула на нас, нічого не сказала, раптом встала і вийшла до другої кімнати. Ми здивовані і не певні, чи дістанемо обід.

І раптом зчиняється несподіване… Появляються якісь люди, а між ними якийсь дуже мені знайомий добродій з сивиною, який рекомендується як голова міста і питає:

– Чи ти мене, Власе, пізнаєш?

– О! То ж це Бригадир! Дай Боже! – і ми кидаємось чоломкатися.

Це був Трохим Бригадир, мій шкільний однокласник, інженер з Данцігської політехніки. Він офіційно від імени міста нас вітає з приїздом, Шеккер негайно хапається за свою «Ляйку». А тут нова несподіванка: передо мною незабутня Катерина Леонтіївна Міляшкевич, яка рекомендується як голова Жіночої служби України. Вона лише трохи змінилася, але все ще молода й елегантна. Вона говорить до мене не по-російськи й не по-французьки, а зовсім гарною моєю рідною мовою, якої вона за мого часу ніколи не вживала. І все нові та нові несподіванки. Начальник округи Іван Міщена, начальник господарського відділу Леонтій Мальчинюк, начальник транспорту Сергій Снігур, самі начальники, а всі разом однокласники моєї гімназії, самі чоломкання, а при тому Шеккер, який старанно орудує своєю «Ляйкою».

Справді щось приголомшуюче. А за хвилину головний зал їдальні обертається в бенкетний зал, зсуваються столи, прикриваються білими скатертинами, появляються смажені курчата, пляшки, квіти, і ось я за головним столом, праворуч Катерина Леонтіївна, ліворуч Трохим Бригадир, довкруги друзі й гості, наливаються чарки, виголошуються тости, на мене звернені всі очі, я мушу щось сказати, від хвилювання не знаходжу слів, ситуація виглядає скорше на чудо, ніж на дійсність, і коли б не так наглив час та коли б ще сьогодні я не мусів бути в Тилявці, – хто зна, чим би все це скінчилося.

Так, я мушу їхати, мої друзі з цим погоджуються, але Катерина Леонтіївна заявляє, що в них завтра має відбутися ще якийсь бенкет і я мушу на ньому конче бути. Це ж бо час самих бенкетів… Отже, до завтра!

Тим часом наш шофер повертається назад до Рівного, і я мушу роздобути інший транспорт. Це тут не проблема. Сергій Снігур заявляє, що весь його обласний транспорт до моєї диспозиції, і я негайно дістаю візника на весь час мого тут перебування. А поки це полагоджується, ми цілим гуртам начальства йдемо від уряду до уряду, від вулиці до вулиці, де мені показують здобутки нового режиму. За моїх часів все це було таке чуже, а тепер, диви: і Шевченко, і Франко, і Хмельницький, і Мазепа, і Петлюра, і різні установи, навіть фабрики, наприклад, тютюнова, де я дістаю гарний подарунок – папушку тютюну для моїх київських друзів. І ще одна несподіванка: мене ведуть ген далі на Туніки, і там на перехресті двох вулиць на стовпі бачу табличку з моїм скромним прізвищем. Розуміється, зворушення велике, головне несподіване, можливо, перша нагорода за «Волинь» від Волині – зелена, кучерява вуличка, по якій колись весняними вечорами ми робили прогулянки і на якій, у помешканні Чорнобая, була головна квартира нашого «Юнацтва»…

Шеккер шкодує, що не має при собі фільмового апарату, бо це варто зафіксувати, і тут же вирішує їхати до Рівного, щоб завтра вернутися з апаратом.

Мені це дуже до речі, бо хочеться лишитися самому, мені ніяково переживати своє зворушення при свідках. Ніколи не забуду цього дня і цих вражень.

Як також моєї подорожі далі візником… Третя година по обіді, легка бричка, запряжена парою гарних гнідих коней, повільно піднімається вгору кам’янистою дорогою попід горою Боною з її , в напрямі сходу. За мною лишається знайомий краєвид долини зі схилами гір, умаяними садами, гаями і білими точками розкиданих будівель. За топографією це одно з найкращих місць Волині. Передо мною п’ятнадцять кілометрів дороги, на якій немає місця, до якого б не торкалася моя нога. Безліч разів по ній їздив, а ще більше ходив у час, коли явища сприймаються винятково гостро, коли наша свідомість знаходиться в ембріоні, коли все ще лише загадка. Дитина тисячолітнього села, яка рветься до міста, яка з болями виривається з свого середовища.

Весь той зачумлений духом неволі клімат – чужий, ворожий, холодний, Дамоклів меч постійного втручання чужої поліції, з містами, у яких лишень базарні сидухи та ярмаркові дядьки говорили твоєю мовою. Ганебне, нестерпне становище! І це тут, на цій дорозі, найбільше було пережите, як також тут зародилося бажання «йти на Захід» і шукати там відповіді. Я був завжди в гострій опозиції до сковородинського «не шукай щастя за морем», бо яке щастя між людьми, які не потрапили сформувати норм вищого рівня, відцуралися міста, торгівлі, промислу, підприємств, індустрії, замкнулися в колі найнижчих інтересів і лишень віками безсило нарікали на якусь абстрактну долю, яка ніби завинила в їх становиші. До чорта з таким щастям! Ніхто і нічого нам не завинив! Завинили ми самі! Завинив передусім я! А тому я мушу знати чому. І питати там, де є відповідь.

А тому я йшов на Захід, бо наша домашня розв’язка питання мене ніяк не переконувала. Ні царі, ні Ленін, ні Пілсудський не йшли по лінії свободи, я ще тоді не знав Лінкольна, але я вже цілковито розумів, що свобода явище неподільне. Рабом є не тільки той, що кориться, але й той, що неволить до покори. Це загальний неподільний клімат рабства.

Чи знайшов я відповідь на Заході? Засадничо так. Передусім я виразно зрозумів, що свобода – це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа, це нестримне прагнення до космосу. Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні…

Не можу сказати, чи їдучи до Тилявки, я про це думав, можливо, що я не мав на це часу, правдоподібно я був до вінця переповнений лише емоціями. Я безконечно вдивлявся у простір, мене цікавила кожна подробиця, десь там далеко в мені яскравими барвами барвіла молодість, дуже гостро виступали з глибини спомини минулого. Моя дорога майже порожня, я сиджу на задньому сидженні брички без речей, без нічого, так ніби я виїхав на якусь прогулянку, перед моїми очима спина візника у якійсь військовій вилинялій блюзі і хвости коней, які йдуть, повільно вицокуючи по камінню.

Дуже рідко зустрічав когось і один тільки раз зустрів людину, яку пізнав, – старий різник Чернов з борідкою на подобу Леніна у приплюснутій кепці. Він купував у мого батька худобу, і мені захотілося з ним поговорити. Зупиняю візника, звертаюся до нього, називаю себе, питаю, чи він пригадує це прізвище.

– А! Пригадую! Олексей!

– А я, – кажу, – його син.

– Його син? А котрий?

– Той, що вчився в гімназії…

– Міляшкевича? А, знаю! Що втік до Чехії і пише книги. То це ви? А звідки?

Коротко пояснюю, він зацікавлений, ставить питання: а що там, а як там, а що буде, але у мене так мало часу. До побачення! Їдемо далі, а старий Чернов стоїть і дивиться нам услід. Візник пояснює, що він тепер дуже бідно живе, хоч син його при советах був на якомусь видатному становищі.

Їдемо далі, минаємо приміське село, яке ми звали «Міщани», скоро лишаємо биту дорогу, що прямує через Людвищі на Шумсько, і звертаємо ліворуч униз до глибокої долини. Зліва село Чугалі, праворуч поля. У деяких місцях ще дожинають пшеницю, і коли ми зустрічаємо женців, вітаємося: «Бог-поміч». На що нам відповідають: «Спасибі». І дивуються, що це за така бричка тут появилася. Дорога м’яка, не мощена, за останні роки звужена, поволі виїжджаємо на друге узгір’я долини і вже їдемо рівниною, по якій за моїх часів було багато дубів, гайків, розкиданих хуторів, тепер же тут майже голе, порожнє поле. Зліва колись стояв темний мур «Казьонного лісу», тепер той мур також зник. Робиться сумно, що наша земля так оголюється і її краєвиди стають ще більш однотонними, ніж були раніше. Я знаю, що там зліва в долині село Башківці, а просто перед нами, також у долині, – Тилявка.

Це не моє родинне село, ми приїхали сюди 1913 року з Дерманя, тоді на Дубенщині, але я тут виростав, виходив початкову школу, пережив юнацтво і зберіг багато спогадів та переживань.

Село, як здебільша села цього повіту без особливого минулого, невеликої культури, малозаможне, понад триста дворів, стара дерев’яна церква, маленька на три класи «церковно-приходська школа», поміщицька садиба, монополька, або «шкальня», і жидівська родина торгівців Зільбербергів. За минулі роки тут збудовано нову церкву і нову школу.

Розляглося село на північному схилі долини з вигоном, по якому ліниво протікає невелика брудна річка з замуленим ставом, невеличким млинком, рядом головатих верб і табунами гусей та качок, які наповнювали долину рухом і гамором. Протилежний, північний схил був покритий гаєм, далі садками, городами й квітниками, між якими біліли «панські покої» – колись гарні і пишні, тепер не існуючі.

З моєї родини жили тут два брати – Василь і Федот, і дві сестри – Катерина й Василина, які вже мають свої родини. Тут також має свій хутір найстарший брат мого батька, мій улюблений дядько Ялисей, з своїми синами Василем і Григорієм. Останній загинув недавно у відомих львівських в’язничних масакрах.

І як звичайно турбує питання – хто там ще є з рідних і близьких? Поки що по дорозі не бачу знайомих облич, вітаюся з зустрічними: «Добрий день» або «Бог-поміч». На полях скрізь косарі та женці, жнуть і косять старим знаряддям, знайомим мені ще з часів дитинства, коли я брав у цій роботі активну участь. П’ятнадцятилітнім хлопцем я вже цілими тижнями косив грабками овес, ячмінь, гречку разом з дорослими косарями.

Ще один пагорбок – і тоді перший хутір нашого села, що зветься «Богів», бо його колишній власник мав вигляд Саваофа, як його малюють на іконах… І нарешті саме село! Здіймаю капелюх і мовчазно вітаю його згори, звідки видно усе протилежне узгір’я, усипане хатами, серед яких бані двох церков.

Я завжди хвилювався, коли вперше бачив щось надзвичайне: високі гори, море, Берлін, Париж, Рим, Дрезденську галерею, але я не думав, що це саме село, яке я стільки разів бачив з цієї самої гори, викличе в мені таке зворушення. Мені хотілося сказати візникові, щоб він скоріше їхав, або зіскочити з брички і бігти назустріч тим хатам. Хапаюсь за свій «цайс-ікон» з наміром зафіксувати це перше враження, що мені одначе не дуже щастить, бо не маю відповідного устаткування для зняток на далеку віддаль.

А вже їдучи через село, весь час зустрічаю знайомих, і тут не можна минути їх, щоб не зупинитися і не кинутися в обійми. Це переважно самі приятелі, з якими я разом ходив до школи, пас худобу, влаштовував читальню, театр, кооперативу, бавився на музиках. Дуже знайома колись не мощена, а тепер вимощена камінням вулиця з тими знайомими, постарілими хатками. Ось та маленька, з трьома вікнами і малим ганком, крита соломою, «наша школа», у якій я здобував свої перші знання. Тепер школа має інше приміщення, а ця виглядає, як пустка. За школою, в городі, нова церква, ще далі – церковна садиба, сад і стара церква. Хати ті самі, що й колись, лишень постарілі, а їх солом’яні стріхи здебільша поросли мохом.

Поволі минаємо село, наближаються «наші дерманські хутори». Це тепер окрема частина села, заросла садами, а колись це були десять поселенців на чистому полі, яких мій батько вивів з Дерманя і які викупили землю у поміщика Петрова. Пригадую, батько мав з ними безліч клопоту, але тепер це найкраща частина села, удвоє побільшена, з гарними садами, городами, будівлями. Навіть, здається, не дуже торкнувся цього всеруйнуючий комунізм. Кажу візникові їхати скорше, щоб менше зупинятися, бо ось уже зовсім близько і наш хутір.

Я його ледве пізнаю. Це вже не хутір, це вже село… Зо всіх боків сади і хати. Це густий, мов ліс, сад з високим висадом від дороги, де за моїх часів був лише зовсім молодші садок. Висока і довга здовж дороги дерев’яна клуня, з’єднана з мурованим хлівом критим брамою, яка зовсім закриває подвір’я. І зовсім тихо, брама зачинена, ніякого руху. Це ж бо п’ятниця 8 серпня, жнива, робочий день, всі напевно на полі.

Злажу з брички, відчиняю фіртку, входжу на подвір’я. Передо мною простора мурована, крита черепицею хата, перед хатою колодязь. І ніякого ніде руху. Відчиняю широку браму і кажу візникові в’їхати на подвір’я. Бачу, входить із-за хати з городу підтикана, з оберемком якогось зілля незнайома молодиця, дуже здивована появою таких несподіваних гостей. Догадуюсь, що це жінка мого брата Люба, якої я ще не бачив, а лише знаю з листів. Підходжу до неї і називаю себе. Молодиця кидає своє зілля і радісно викрикує:

– Невже Улас! Боже, яка несподіванка! – і ми кидаємося в обійми. – Наші всі в полі! Біжу їх кликати! – і вона справді лишає мене і кудись біжить.

По короткому часі з’являється весь спотілий, загорілий від сонця, дуже подібний до нашого батька наймолодший брат Федот, а за ним двоє його малих дітей – дівчинка Лідія і менший хлопчик Віктор. Обійми, вітання, перші запити: хто є, кого нема. За винятком дядькового Гриця і старшого Василевого сина Володимира, який був у червоній армії і десь, мабуть, у Фінляндії загинув, решта всі дома і всі живі та здорові. Були колективізовані, але з цього села нікого не вивезли і всі господарства цілі.

Трохи згодом з радісним плачем вбігає наймолодша сестра Василина, за нею невдовзі її чоловік Василь Трифонюк з двома своїми малими синами – Лонгіном і Віктором. А там появився і найстарший брат, також Василь (у нашій родині аж чотири Василі), з своєю жінкою Ганною.

Але це не все. З’являються один за одним сусіди й інші селяни. Вість швидко рознеслася, і люди кидають працю і сходяться з усіх усюдів. Невдовзі ціле подвір’я заповнене народом: чоловіки, жінки, діти; безупинне вітання, багато незнайомих, які вже виросли без мене… І безліч запитів про всіх і все, так що братова ледве вирвала мене з юрби, щоб щось закусити з дороги. Ми пішли до хати, але люди не розходяться. Навпаки.

Їх все збільшується. У дворі, мов на весіллі, стояли гуртами й гуторили до пізньої ночі.

Щоб трохи звільнитися від людей і побути з родиною, залишаємо мого візника у Федота і з сестрою Василиною та її родиною заднім ходом, через сад, відходимо до її хутора. Там я заночував. Спалося небагато, сливе всю ніч прогуторили з сестрою, бо було про що. Василина, моя улюблена сестра, яку я залишив ще підлітком, вже без мене, дуже молодою, бо їй не було ще шістнадцять років, вийшла заміж за дуже здібного, також молодого хлопця, Василя. Це цікава, дуже працьовита пара, вони мали вже троє дітей – Лонгіна, Віктора і дворічного Володьку.

З сестрою ми завжди дуже добре розумілися, вона відзначалася ясним, розумним і логічним думанням, завжди сприяла в моїй культурницькій роботі на селі, першою з сільських дівчат брала участь у аматорських театральних виставах, вважалася нашою «примадонною», і взагалі ми з нею мали постійний духовий контакт. Тепер вони з чоловіком мали невеличкий, під самим селом хутір, невелику, але гарну хатку і дуже упорядковане господарство. Були всі дані, що з них вийдуть добрі господарі, але прийшов комунізм – і їх надії розвіялися. Колгосп сковував всю їх ініціативу і не збуджував ніяких зацікавлень.

Від сестри я довідався про останні роки життя батьків та їх смерть. Мама померла у тридцять третьому році, порівняно ще молодою: мала всього лише п’ятдесят шість років… Вона багато років страждала астмою, була перепрацьована, вмирала повільно і майже на ходу. Дуже сумувала за мною, хотіла ще побачитись, якась циганка наворожила їй, що я вернуся, і вона цією надією весь час жила. Але вмираючи, останнього дня вона попросила подати їй мою фотографію, що висіла на стіні, довго на неї дивилася, поцілувала її і, віддаючи сестрі, сказала:

– Неправду вона сказала… Не побачимось більше… – Того самого дня вона померла.

Батько помер три роки пізніше, багато років страждав на рака, мав тяжку смерть. Був також перепрацьований. Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами «вивести в люди» своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це «не дасть йому хліба», але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь доктором чи інженером, а матері найбільше імпонувало щось як учитель чи професор…

На жаль, ці їх сподівання не здійснилися. Помираючи, батько мав шістдесят шість років, і село справило йому дуже величавий похорон. Наступного ранку цілою родиною ми поїхали на могили наших дорогих батьків, які були на невеличкому занедбаному кладовищі за селом. Два звичайні скромні насипи землі з великими дубовими хрестами… Трохи пізніше брат спорудив на їх могилах кам’яні пам’ятники, але поки що це виглядало дуже примітивно… Ми помолилися над ними і вернулися додому.

Була субота, звичайний робочий день, але на наших хуторах було свято. Приходили й приходили святочно одягнуті люди, прибула ціла родина дядька Ялисея – Василь з жінкою Вівдею, їх сини Андрій та Леонтій… Появилася найстарша сестра Катерина з дітьми… Прибули мої колишні приятелі – Кирило Яремчук, Софрон Приймас. Прийшов колишній наш поміщик, тепер дуже опущений народний учитель Роман Лех… Почалися гостини… Спочатку у сестри Василини, пізніше у брата Федота… Було багато тостів, привітів і різних «Ой, ти Галю» та «Ой, ти хмелю», і коли б я не мусів ще сьогодні вертатися назад до Крем’янця, це протягнулося б до безконечності… Але я обіцяв бути сьогодні в Крем’янці з тим, що в понеділок повернуся назад до Тилявки.

Біля п’ятої години по обіді ми від’їхали, а вже біля восьмої вечора я був у великому залі ліцею, де стояло багато пишно прибраних столів, за якими було багато гостей, а в тому числі також німецьких військових з якимись трьома генералами. Це прийняття було влаштоване для німців, як подяка за звільнення від більшовизму. Такі прийняття в ті часи відбувалися по всій Україні, вони були щирі і спонтанні, але трохи згодом населення зрозуміло наміри нових окупантів, і щирість обернулась у велику ворожість… З приводу цього Геббельс, у відомому своєму щоденнику роком пізніше (25 квітня [1942]) писав:

«Населення України на початку було більше ніж схильне вважати фюрера спасителем Європи і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Це наставления змінилося цілковито протягом місяців… Ми вдарили росіян, а особливо українців заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними. Удар по голові не завжди є переконливим аргументом, і це стосується також українців та росіян…»

Догадалися. Ліпше пізно, ніж ніколи. За наші прийняття для німців сердяться також у Москві і навіть у Варшаві, але ці не можуть зрозуміти навіть стільки, як розумів Геббельс. Політика Москви і Варшави до нас була завжди винятково ганебною, і коли б сюди прийшли не німці, а турки чи китайці, повторилося б те саме. Треба бути бездушним, глухим, сліпим і елементарно дурним, щоб цього не розуміти.

Багато нових зустрічей і знайомств. Ночував у старого знайомого, відомого на Волині кооперативного діяча Йосипа Жиглевича. Оповідав мені про минулі роки Крем’янця, останні місяці польського панування, коли вони виарештували і вивезли до Берези Картузької багато (а в тому числі також і Жиглевича) наших людей… Про прихід більшовиків, нові арешти і нові заслання, розстріл без суду нашого спільного знайомого, відомого просвітянського і кооперативного діяча, посла до польського сойму і учителя Семена Жука. Згадували моїх гімназіальних учителів: Кавуна, Гнажевського, Куца і взагалі багато говорили, так що спання не було багато.

А вже рано появився Шеккер, який повернувся з Рівного з своїм фільм-апаратом. Несподівано появився в Крем’янці голова Українського центрального комітету проф. Володимир Кубійович з своїм заступником Василем Глібовицьким, прибув також Степан Скрипник, появився відомий волинський діяч, колишній посол до сойму і довголітній директор Луцької гімназії Іван Власовський, відомий інженер і громадський діяч Арсен Шумовський, лікарка і громадська діячка Ганна Рощинська, наша колишня учителька Катерина Міляшкевич…

У цьому товаристві я провів цілий час до полудня. Оглядали місто, фотографувалися, багато розмовляли. Обідав разом з Шеккером у Жиглевичів, а по обіді нас запросили знов до Жіночої служби Україні. Там чекало на нас велике товариство, переважно молоді, дівчат у пишних народних убраннях. Заплановано велику прогулянку в гори, яку Шеккер мав зфільмувати. До нас приєднався голова міста Трохим Бригадир, його заступник Кирило Крестямпіль, і ми великим гуртом через ліцейський парк простували в напрямі гір. Незабутня прогулянка серед чарівної природи, гаями, ярами з препишними виглядами на місто, з співами й забавами. Пригадалось юнацтво на цих самих горах. Чудове, молоде, барвисте товариство. Шеккер весь час орудував своїм апаратом, було багато сміху і жартів.

А під вечір того ж гарного погожого дня, переповнені чудовим настроєм, разом з Шеккером, тією ж бричкою ми поїхали знов до Тилявки. Приїхали сливе затемна, ночував Шеккер у брата, а я у сестри, а рано весь наш чисельний рід зібрався у дядька Ялисея на другому кінці села, за долиною. Мені було дуже приємно застати дядьки ще живим, здоровим і навіть бадьорим, не дивлячись на його сімдесят п’ять років. Ціле своє життя активний, оптимістичний, обвантажений своєю господарською, а разом з тим громадською роботою, невтомний читач книжок, старий вправний ткач і добрий муляр, він і тепер ще не дармував, а працював по господарству, пас худобу, співав старих пісень, які він дуже любив. Мав він щиру, просту, добру, пряму вдачу і любляче вражливе серце. Його незабутня дружина, наша дядина Одарка, померла кілька років тому, але він все ще почував себе дуже добре, ніколи не скаржився на здоров’я. Може тому, що я ніколи не чув, щоб він на щось скаржився взагалі.

У дядька зібралося багато гостей, пригощалися, співали, ходили до сусідів. День, вечір і ніч минули дуже скоро.

А у вівторок нова гостина. На цей раз у сусідньому селі Угорському – нашому районовому центрі, де на нас чекало начальство цілого району. Це вже було урядове прийняття: бучний обід, тости, а після обіду великою кавалькадою поїхали назад до Тилявки, де нас чекало закінчення цієї церемонії – парада імпровізованої районової міліції, якою командував мій шкільний товариш Арйон Кухарук. Я стояв на ганку старої школи, а передо мною проходила колона наших хлопців, у звичайних домашніх одягах з жовто-синіми опасками на рукавах, які намагалися «тримати парадний крок». Оригінальне видовище: парада міліції, яку приймає письменник. Але це не була парада міліції, а парада серця, щастя й захоплення.

Та на цьому наші несподівані урочистості далеко не скінчилися. Головне чекало нас на другий день, у середу, у день нашого від’їзду з Тилявки. І зроблено це було так само несподівано… Головним аранжером цього був наш чудовий молодий народний діяч і священик о. Палладій Дубицький.

Втомлені парадами, гостинами, зустрічами, обвантажені численними подарунками, біля години десятої рано, після безконечних гарячих обіймів і прощань, ми з Шеккером нарешті вирушили назад до Рівного. Нас проводили численні наші родичі, а дорогою весь час ми мусіли зупинятися, щоб потиснути на прощання руки багатьом іншим сусідам і знайомим.

А коли доїхали до середини села, що проти старої церкви, побачили перед нами багато народу, переважно молоді у святочних одягах, з вінками квітів та збіжжя і різним господарським знаряддям у руках. Спереду цього зборища ми побачили застелений настільником стіл, на столі буханець хліба, солянка соли і пишний вінок з пшениці. За столом стояв о. Палладій, староста села Софрон Приймас з прапором і двоє дівчат у гарних народних одягах.

Коли ми наблизилися до них та зійшли з брички, о. Палладій почав привітальну промову, а після того одна з дівчат подала мені хліб і сіль, друга вінок пшениці, а разом з цим до мене підступило двоє хлопців, які піднесли мене на схрещених руках і рушили вперед. За ними рушила ціла маса народу, яка почала співати мою улюблену обжинкову пісню «Живо, женчики, живо», яку я часто колись співав з моїми товаришами. Так усі ми разом пройшли здовж селом аж до громадського будинку, колись «громадського магазею», а тепер сільської хати-читальні.

Я не почував себе дуже вигідно у цій позиції, але зворушення було надзвичайне. Стільки молоді, стільки вінків, усе те їх знаряддя праці і їх спів наповняли мене великим щастям, якого я ще не встиг до кінця збагнути. Ми дійшли до хати-читальні, увійшли до її середини, і тут я виголосив коротку промову, пригадавши колишню нашу роботу в цьому самому селі, подякувавши за таке привітання і таку чудову зустріч. А коли після цього, ми вийшли знову надвір, ми побачили нашу бричку, яка від низу до верху була заквітчана вінками із збіжжя і квітів. Розуміється, весь цей час Шеккер мав досить роботи з своїм фільмовим апаратом. Після ще й ще зворушливе прощання, дякування, проводи аж ген за село і від’їзд.

Це було щось з тієї казки, яку нам інколи розповідає саме життя. Пригадується початок її. Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяв. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ, бо земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ’я і соціальної безпорадності. Бо хіба ніде на планєті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища. Та маленька, крита соломою хатина, що на її ганочку я приймав параду міліції, з однією класною кімнаткою, одним учителем, «трьома групами», кількома десятками випадкових школярів, які приходили сюди, як «упаде сніг», і відходили, як «сніг згине», не була школою, а хіба лише її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків, щоб з них могти зложити свій підпис, або як «підеш у москалі» – могли нашкрябати додому «письмо».

Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких «шкіл» на так звану цілу, волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох.

Розуміється, між нами були школені «батюшки», плекані поміщики, вчена інтелігенція («пани»). У Крем’янці була гімназія, у Києві університет, у Москві «Художественый театр», у Петербурзі «Императорский балет». Був Достоєвський, був Чайковський, був Менделеєв… Але нічого цього не було у сфері мислення і діяння того оточення, в якому я народився і ріс. Ми перебували у стані історично задавненої стагнації… І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів – переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою.

Це був складний процес, поки з мене, «истинно-русского малороса» і царського патріота, волею шевченківського слова став запорозько-український романтик, щоб пізніше стати просвітянсько-кооперативним реалістом. Я спрігся з моїм селом, як кінь з плугом, ми брали приступом кожну хату і кожну душу, усю мою гімназіяльну мудрість я намагався перенести на моїх Кирилів, Савок, Корніїв, ми затирали різницю, створену темними віками поміж «паничами» о. Данилевича чи поміщика Леха і моїми босими Грицями, ми не ділилися ні на яких правих чи лівих, не вірили в які чудодійні амулети Марксів-Ленінів, а йшли всі разом до читальні, до кооперативи, на спортове грище, на вечорниці… І не тільки читали Кащенка, ставили «На перші гулі», грали в футбол, співали «Ой, ти хмелю», але робили також цеглу, били камінь, возили колоди, мурували хати, мостили вулицю…

І коли я цього дня по довшому часі прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не класову, а скорше людську, національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненависті і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще зберіглося.

Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних істериків, бомбастичних пропагандистів, паперових «героїв праці», а звичайні розумні трудові люди. Мій колишній товариш Кирило Яремчук, вроджений незаможник, якого я вчив арифметики, історії і навіть алгебри, став головним бухгалтером колгоспу, а наш колишній поміщик і також товариш, Роман Лех, вчив колгоспних дітей грамоти. І все було в найкращому порядку.

Пригадується, як нелегко було свого часу намовити перших хлопців, щоб вони, замість горілки, виписали собі першу газету, щоб ходили не лише на вечорниці, але й до читальні, щоб, замість розбивати один одному голови, грали у футбол, робили вистави, будували кооперативу, але це будо переможене, і коли мої товариші по праці пронесли мене сьогодні на руках, це не був випадковий порожній жест чи примха, а вияв тріумфу зробленого нами діла.

І роздумуючи над цим, я завжди пригадую думки Гоголя з приводу подібних справ:

«Які нерівні, глухі, вузькі, непролазні, що зводять далеко вбік, дороги вибирало людство, бажаючи досягнути вічної істини, в той час як перед ним була відкрита проста путь, подібна до тієї, що веде до великої храмини і призначена цареві на чертоги. За всі інші путі ширша вона і осяяна всю ніч огнями; однак в глухій темноті пливли люди…»

Нав’язуючи до цього, хочеться сказати, скільки непотрібних томів Леніна треба було написати, скільки треба було вимордувати людей, зруйнувати майна, щоб не досягти навіть того, що ми досягли в Тилявці, користуючись лише звичайним «здоровим людським розумом». Усе совєтське господарство засадничо не господарство, а складний, тяжкий, виповнений забобонами ритуал, видуманий кабалістично сформованими індивідуумами. Це культ, і, як кожний культ, він засадничо вимагав ентузіазму, фанатизму, жертви, але не логіки й розуму, а тим самим треба чекати від нього не «земних благ», а, дозвольте так сказати, благ небесних.

Одначе до теми: наша заквітчана бричка патетично в’їжджає до Крем’янця о годині, мабуть, третій по обіді, нас там уже ждали. Ми ж навіть забули, що маємо там замовлений публічний виступ і на нас вже чекає вщерть наповнений зал, колись модного «Інтимного театру». Той самий зал, у якій стільки доводилося вистоювати «на гальорці» (задні стоячі місця) і буревійно оплескувати різні виступи: Комаровський, Котко, Авраменко, Вертинський, Аверченко та інші, а потім ще різні збори, віча, курси. Тепер цей зал здається мені ганебно малим і безнадійно занедбаним.

А моє чергове підприємство особливо непривабливим. По-перше, влаштовують його сопартійники, тобто (мельниківці) «наші», тобто «проти», ніколи не почував я добре себе в цій ролі, а за останні дні вибився з неї цілковито. По-друге, це ще захоплення «визволенням», вимагається певних ритуальних фраз, які не проходять через горло, а по-трете… Вже трохи досить паради і хотілося б відпочинку.

Але сталося. Говорив про відбудову господарства, потребу вияву ініціативи, торгівлю, освіту – виразно справи трагічно буденні і ніяк не письменницькі, а вже зовсім не в дусі доби, бо ж Крем’янець і всі інші волинські міста виразно під контролем «узурпаторів» (бандерівців); вони вимагають конечно «визволення»…

Фатально невдала промова, але мені все-таки плескали і всі вітали, за винятком хіба (мабуть, першої за цього режиму на Волині) газетки «Крем’янецький вісник», яка, як і годиться чесним «узурпаторам», не помістила про мої пригоди ні одного рядка, дарма що її редактор Аркадій Ткачук був не меншим моїм прихильником, як і всі інші. Пізніше я довідався, що все це сталося на «наказ згори», що я їм з приємністю вибачив, бо я дістав стільки «знизу», що ніяка «гора» мене більше не цікавила.

Але і на цьому наша епопея не кінчається. Не встигли вийти з «Інтимного», як нас вже чекало тягарове авто, що мало везти нас кудись далі. Заправляють парадою Михайло Медвецький, Петро Остапчук, Євген Міцевич; все це, розуміється, чудові хлопці, але куди вони нас везуть? На цей раз не так далеко, яких двадцять кілометрів у напрямі Дубна, до села Верби. Чекає нас там знову повна заля, і я вже вдруге говорю про розбудову господарства, освіту і політику… Нас знову вітають, а після того, вже затемна, заходимо на вечерю, далебі ми вже її заслужили… Дуже мила, приємна, сердечна родина Скрипнюків. великий, повний, блискучий стіл, як на Великдень, і три на диво співучі сестри… І повно гостей… Скінчилося це сливе над ранком…

Але вже другого дня їмо обід у Дубні… У мого прекрасного друга, начальника округи Олексія Сацюка та його чудової дружини Марії. На щастя, на цей раз без промов і без вітань, зате оповідання Сацюка виняткого тяжкі. Оповів нам про масакру політичних в’язнів у дубенській в’язниці при відступі совєтів. Було просто в камерах розстріляно з кулеметів п’ятсот сімдесят людей. Сацюк був також між ними, але йому вдалося, сливе чудом, врятуватися під трупами. Мотив, що звучить тепер по всій Україні і звучатиме так довго, поки житиме цей народ на землі.

По обіді тяжка, трагічно хвора «емка» Дубенської окружної управи з охами й ахами та постійним втручанням шофера до її мотора відвозить нас до Рівного. Велика радість. Вітаємося з нашими киянами, мов би ми вернулися з експедиції до Африки. Шеккер роздає подарунки. А увечорі в Полікарпа Васильовича офіційне приняття.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 126 – 152.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 399

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.