Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Щось як дома

На білому коні

Щось як дома

Улас Самчук

Яке чудо мати свій дім… Людині, яка його не мала, і не відомо, чи буде мати. Людині простору і руху.

Засадничо я не належу до тих суворо надземних аскетів, які зрікалися дому, родини, вигоди. Спартанство чи Діогенова бочка не мої ідеали… Ані толстовське «опрощення», ані також сартрівські екзистенціялізми.

Поділяю думку Річарда Вагнера («я не можу, як собака, спати на соломі і заливатися сивухою»), розумію побут «босяка-пролетаря» Максима Горького з його віллою на Капрі і княжим палацом у Москві, співчуваю ідеалам Бальзака з його екстравагантними проектами апартаментів, нарешті, переживаю мрію Шевченка – «поставлю хату і кімнату, садок-райочок розведу», хоча не в такій аж перечуленій малоросійській мело-ідилійності.

Я завжди цінив і знецінював людей не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами. Так звані класові поділи були для мене осоружні і здавалися немудрою вигадкою немудрих голів.

Слава, блиск і розкоші були мрією переважної більшості мистецької Мельпомени від Гомера до Голлівуду, лише не багато з них могло цю мрію здійснити. Для більшості «хата і кімната» так і лишилися фата-морганою у їх пустинних мандрівках.

І багато з них було гнаних і вигнаних, а в царстві моєї мови інших і не було. Не шкодую, що саме до цих належав і я, як також, що моє вигнання було не «за Уралом» («бувало я поза Уралом»), а за «синім океаном», бо що б там не казали – люблю Захід, Європу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дарма що в плоті й крові належу до її сходу.

Сковородинське «не шукай щастя за морем» чи навіть «а ви претеся на чужину шукати доброго добра» (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Поло, Колумба, навіть Петра І, коли дивитися з його становища, ніж пристрасті «ставка, млинка, вишневого садка», дарма що і цих атрибутів не заперечую, але й не ідеалізую. Моїм ідеалом є класичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мінімалістично-пасивного, солодко-елегійного, нейтрально-споглядального наставления і набула трохи динаміки, драматизму, шорсткості прози, тверезості математики… Для мене Україна не лише над Дніпром, але й над Волгою, над Рейном, над Міссісіпі, над Амазонкою, над Конго. Нема місця на планеті, яке б мене, українця, не цікавило.

Але все-таки… «нема на світі України, немає другого Дніпра». Це зовсім інша тема. Не треба Дніпра, вистачить Дерманя, а то й такого дуже вже пісного Рівного. Навіть у цьому макабричному вигляді. Руїни, машини, німці, «наці», головне командування, пропаганда, райхскомісаріат, табори полонених. І схрещення пристрастей та інтересів – наших, російських, польських, німецьких… Бандерівсько-мельниківських, бульбівських, уенерівських, гетьманських… Церкви автокефальної, церкви автономної, митрополита Дениса, митрополита Іларіона, архієпископа Полікарпа, архієпископа Олексія.

Де початок, а де кінець? Як втримати рівновагу? І скільки небезпек – один лише необдуманий крок – і ти падаєш. І більше не встаєш.

У ці початкові місяці все ще здавалося як не рожево, то бодай не чорно. Почували трохи дома… На своїй землі. Те, що відбувалося над нами чи поза нами, нас хоч бентежило, але не лякало. Майже за одну ніч не лишилося й сліду попередніх окупацій. Україна вийшла з свого підземелля, як Фенікс з попелу, і запопадливо почала діяти.

У моєму редакційному кабінеті кожного дня черга відвідувачів, а між ними проф. Володимир Кубійович зі Львова, який приїхав особисто познайомитися з настроями цього простору, його співробітники Василь Глібовицький, Кость Паньківський, Роман Голод, Атанас Мілянич… Така кількість акутних життєвих інтересів, привабливих візій. І так приємно про них говорити в такий вирішальний час історії. Органічна, жива робота. Це ж дома.

Але не тільки це суспільне «дома»… Крім цих публічних кабінетів, засідань, зустрічей, урядування – маєш шматок приватного життя у тому невеликому одноповерховому будинку, далі від вулиці, з вікнами на город і парк. Здебільша тут ясно і соняшно і дуже спокійно, навіть у цей неспокійний час. Молоді яблуні, грядки городини та квітів, за високим парканом старі липи, клени, берести, ясені. Весною і літом тут повно цвіту і пташиного гомону.

Перед будинком, від саду, на три сходини підвищена широка бетонова плита, двоє побіч дверей і ті зліва позначені малою візитовкою «Головний редактор української газети «Волинь», німецькою мовою. А далі невеликі передсіни, двері ліворуч, невелика кімната з високим вікном, ясно-синіми шпалерами, великою набитою книгами шафою, такою ж етажеркою, круглим для курення столиком, глибоким, м’яким темно-зеленим фотелем, парою стільців, широким шезлонгом і великим, масивним дубовим столом для писання. Пізніше сюди додасться кілька картин, між ними голова апостола ренесансового маляра Френса із збірки Прахова і рельєф Шевченка під бронзу. Моя робітня, приймальний кабінет і разом спальня.

Праворуч двері до кухні, а ліворуч до просторої, з трьома вікнами кімнати. Це вже щось універсальне. Головна їдальня, салон, приймальня гостей і разом їх спальня. Широкий стіл, широка канапа, буфет, пів тузеня м’яких стільців і кілька картин – Федора Кричевського, К. Катербінського [Котарбінського. – М. Ж.], Василя Кричевського і англійської малярки Франціс А. Крістал. Домінує Федір Кричевський – широке полотно з краєвидом Шишаків на Полтавщині…

Третя кімната зайнята чужими мешканцями, її двері забиті і завішені килимом… На кухні господарила моя неперевершена господиня, власниця будинку Ганна Антонівна, яку пізніше замінила не менш неперевершена гомінка Дуня.

На початках усе виглядало скромно, а згодом моє господарство побільшувалося, особливо набиралося книжок. Їх збірка постійно зростала, і були там, крім повних збірок творів Бальзака та інших класиків, такі автори, як Роберт Грейвес, Гервей Аллен, Маргарита Мічел, історики Момзен, Тойнбі, природознавець де Крюї, багато літератури подорожників, політичної, спогадів. Не зважаючи на постійне перевантаження всілякими справами, я утримував з своєю бібліотекою тривалий, тісний контакт.

А що робили мої власні музи? Мовчали. Коли говорить зброя – мовчать музи, – казали старі римляни… Але взагалі писалося багато… Статті, репортажі, листи. З старого була перевидана тиражем на п’ятнадцять тисяч «Марія», яка негайно розійшлася, зголосився німецький перекладач з слов’янських літератур Павль Кюнцер з Бреслау, який зладив чудовий переклад «Марії», що вийшла друком у «Гогенштауфен-Ферлаг» у Штутгарті, але одночасно була розгромлена бомбардуванням разом з видавництвом. У хорватському Загребі вийшов чепурно виданий перший том «Волині» хорватською мовою, під заголовком «За землю», у перекладі Івана Ванчіча з передмовою Станка Гашпаровича.

Але для літератури було так мало часу. Моє помешкання ніколи не було порожнє, я ніколи не бував сам. Крім щоденних випадкових сторонніх людей, у мене завжди хтось мешкав з приїжджих. То Іван Рогач з Закарпаття, то Олег Лащенко з Праги, деякий час мешкав генерал Микола Капустянський, що приїхав тоді зі Львова, Роман Бжеський з Крем’янця, Михайло Теліга, переїжджаючи з Кракова до Києва. Олена Теліга, хоч і мала своє мешкання, більшість часу була на моїй половині. А скільки гостей з Києва, з Праги, з Берліну, з Кракова, які в той час постійно кудись мандрували…

Ну, і звичайно різні вечірні прийняття… Інколи великі з великою кількістю гостей, а в тому числі й німецьких, а звичайно малі з наших співробітників редакції, особливо поки перебували в Рівному Олена Теліга, Таня Прахова, Іван Кавалерідзе. Ці прийняття додавали нам енергії для праці, вони оздоблювали наш побут, витворювали дружні між нами відносини.

Чи були інтимні друзі? Забагато руху і замало часу на інтимність. Дуже близько ми зійшлися і прекрасно розуміли один одного з Іваном Кавалерідзе, фото якого («Єдиному – незамінимому») зберігається в моєму альбомі, але він уже в кінці вересня залишив Рівне і від’їхав, спочатку до Житомира, а пізніше до Києва. З редакційних співробітників найбільше я любив скромного Антона Давена, приємними співробітниками були Василь Штуль, Андрій Мисечко. Добрі, ділові, часом дружні, часом контроверсійні стосунки з Степаном Скрипником…

Як і завжди, повні патетики, близькі контакти з моїм кумом, а також моїм заступником по редакції Романом Бжеським. Пізніше у нас витворилися дружні стосунки з такими рівенчанами, як родина о. Василя Варварова, особливо з її міцною, мужньою, невичерпно ініціативною паніматкою Галиною. Дуже милі, щирі й приємні стосунки з родиною Арсена і Ганни Шумовських, письменником і просвітянським діячем Неофітом Кибалюком, як також незабутньою, замученою нацистами відданою громадською діячкою Харитею Кононенко.

Саме собою, найближчими, найінтимнішими, найдорожчими і найнезабутнішими моїми друзями цього періоду були Олена Теліга і Таня Прахова. Ця остання – пізніше моя дружина. Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих. А ми з Оленою, хоч і «різалися в поглядах», ніколи не розходились остаточно. Нас в’язало щось багатоміцніше, ніж погляди, бо хоча і доходило до такого, коли Олена не витримувала, вдаряла енергійно по столу своїм маленьким кулачком, заїкаючись від хвилювання, заявляла, що її «нога ніколи більше не ступить на цей поріг», і швидко-швидко виходила геть, але це «не ступить» не тривало довше, як одну ніч або кілька годин, бо вже другого ранку, ми зустрічалися на нашій спільній веранді з докірливо-кокетливими посмішками, щоб за хвилину сидіти за спільним столом, споживати сніданок і сміятися, так ніби буря вчорашнього вечора ще більше освіжила атмосферу нашої дружби.

Незамінимим медіатором між нами була Таня, яка терпляче, спокійно, лише з внутрішнім хвилюванням, безсторонньо вислухувала наші словесні герці, а коли доходило до кризи, бігла за Оленою на її половину, щоб уже по короткому часі звідтіля доносився їх радісний сміх. Таня постійно пригадує, що вона ніколи в житті не насміялася стільки, як з Оленою. Вони знаходили щось, що їх відводило від пересердя і вертало до доброго настрою, а потім, розуміється, ми знов були «гарні», пили вино і все було «дуже добре».

Інколи ми разом відвідували театр Демо-Довгопільського, «Український драматичний театр» Рівенського обласного управління мистецтв при вулиці якогось Георга Фукса, колишній «13 дивізії» (щоб вони, такі назви, сказилися), де давали «Мартина Борулю» або співали «ревелерси», танцювали гопаки, коломийки, чардаші. Звичайно, театр був завжди переповнений, артистів нагороджували бурхливими оплесками, а пізніше у нашій газеті, появлялася рецензія Василя Штуля, на яку були дуже вражливі наші театральні таланти.

Відвідували також кіно, звичайно німецькі фільми – «Володар» з Янігсом, «Жид Зюс» з Кравсом і чимало інших.

А взагалі це було багате на емоції молоде товариство, а в моєму безладному скитальському побуті – це було чи не вперше, коли я був гостро заінтригований життям. Інколи здавалося, що і наш час, не зважаючи на всі його шорсткості, може мати свою приману… Емоції, інтимні пристрасті, гра сердець і все разом у гарячому кліматі війни наснажувало та додавало забарвлення своєрідної жорстокої романтики. Кожний з нас міг думати, що його дні пораховані, але ніхто про це не думав, лише його інстинкт бив інколи тривогу і ще гостріше напинав нерви. Під час війни люди діляться на переможців і переможених, але ті й другі однаково екзальтовані і захоплені життям.

На цьому тлі ще в гострішому вияві поставала наша заповітна мрія – Київ. Щойно він опинився по цьому боці зачарованої межі, як всі наші серця і обличчя автоматично повернулися в його бік. Туди вже пішли перші наші стежі на чолі з Ольжичем, там уже почалася певна акція, і нам не було легко втриматися, щоб не бути учасником такої незвичайної події. Ми знали, що німці ледве чи дадуть більше нам шансів, ніж росіяни, і що в майбутньому ми будемо мати багато з ними клопотів, але на це не звертали уваги. Ми там бути мусимо і зробити все, що можемо. Від цього нема відклику.

Ольжич бомбардував нас листами, щоб ми чимскорше там появилися, а до того з початком жовтня я дістав звідти таке повідомлення:

«Українська Національна Рада 9 жовтня 1941 р., м. Київ. До В. п. Уласа Самчука в Рівному. Вельмишановний Пане. Українська Національна Рада в м. Києві повідомляє, що Ви обрані до її складу. Слава Україні! Голова Національної Ради – проф. Величківський. Секретар – Ант. Баранівський. Адреса: Київ, Українська Національна Рада».

Я не мав ілюзій, щоб і ця рада мала більше значення, ніж наша Рада довір’я, але сприймалося це як певний символ і документ доби. Для мене це був приємний і несподіваний дарунок – прекрасне запрошення до Києва.

Але як його використати? Повно морочливих перешкод. Поперше, я обтяжений обов’язками на місці, подруге, стало відомо, що для цього потрібно дозволу воєнного командування, а потрете, треба якихось засобів комунікації. Наш убогий «фіат» більшу частину свого часу марнував у майстерні міської управи, а щодо дозволів, то їх просто нікому не дають. Отже труднощі теперішнього члена Української національної ради – подолати простір між Рівним і Києвом – досить поважні.

Не легші вони і для голови Спілки українських письменників у Києві Олени Теліги. Ольжич повідомив її, що на неї чекає цей обов’язок, вона цим дуже захоплена, але одночасно цілковито пригноблена. Як і чим туди дістатися? Проблема Тантала. Не менше, ніж Олена, рветься до Києва Таня, яка ще в травні залишила там рідних, дитину і не знає, що там з ними сталося. Але і тут ця сама тантальська справа.

Їх очі, розуміється, вперто звернені на мене, їм здається, що нема таких труднощів, яких би я не міг подолати. Я їм дуже вдячний за таке довір’я, але разом дуже нещасливий, що не можу його виправдати. Як також я не дуже за них певний. Маємо звідти дуже тривожні вісті. Місто підміноване, стероризоване, голодне, без постачання, без опалу, без світла. Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа підміновані, залізничий двірець вигорів, інтелігенція вивезена, уряди не функціонують, харчові запаси спалені, від світла до світла суворі поліційні години, по вулицях в темноті бродять зграї совєтських агентів.

Я не переконаний, чи це відповідне місце для Олени з її ідилічною уявою про Київ. Вона готувалася до нього, як наречена до шлюбу, стільки шилося, перешивалося, примірялося, і все це для Києва. І от вона побачить його у такій макабричній подобі. Це вже не Варшава, не Краків і навіть не Львів. Тут треба ступати обережно, як по тонкому льоду, і мене це поважно турбує. Знаю, що завзята Олена не розуміє слова обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними, але такі аргументи тепер ніякі аргументи, і годі їх повторювати.

Життя вимагає свого, Київ на досяг руки, і немає сили, яка б нас стримала. Олена знов, як бувало у Львові, повна до мене претензій… Наші розмови натягнуті, вона оминає моє мешкання… Я намагаюся їй помогти, шукаю можливостей, але їх немає. Побував у штабі верховного командування, але там сказали, що для цивільних людей в’їзд заборонений і ніяких перепусток не дають. Наш «фіат» далі в майстерні… Але Олена не вірить…

– Бо ви не хочете! Так! Ви не хочете! Ви жорстокий! Ви не можете зрозуміти! Ще там, у Львові, ви були проти мене. Але подумайте бодай про Таню – знаєте ж, що вона там мусить бути .. Не кажіть, о, не кажіть! Для всіх можете, лише не для нас.

Перечити їй даремно, і єдине, що мене рятує, – праця. Всі дні і неділі абсолютно заповнені. У неділю, п’ятого жовтня, їду до Дерманя на відкриття там гімназії, наступної неділі до Дубна на відкриття «Просвіти». І так день-що-день.

Нарешті, довідуюся, що вони самі організують від’їзд нелегально, у суботу, 18 жовтня. Хлопці з організації знаходять якийсь транспорт, розуміється, якесь військове авто за кілька пляшок горілки… І в неділю мають від’їхати.

Це був сірий, холодний ранок (осінь прийшла тоді завчасно) і для мене моторошний. Відходять найдорожчі мені люди без прощання. Таня залишила на моєму письмовому столі лишень ці кілька слів з вірша Олени:

Ти відходиш? Що ж, не плачу…

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний нам шлях призначив,

І спинити його вже не можна.

Олена не залишила нічого.

Рано я мусів бути в редакції, а в полудень на прийнятті Жіночої служби Україні. Там і там багато людей, на прийнятті велика гостина, тости, голосні розмови, але мій настрій препоганий. Не витримав до кінця імпрези і під загальний шум непомітно зник. Іду до дому, щоб побути сам з собою, послухати музику, переживати. Залишені Танею вірші врізались у пам’ять і не дають спокою… «що ж… не плачу… Не сумуй і ти, подорожній». І невже це так? І невже ми тільки подорожні, що ось зустрілися на перехресті доріг, побули разом і розійшлися? Скорше, скорше додому… Я вже не йду, а біжу, починає вечоріти, небо завалене хмарами, з заходу дме вітер.

Прибігаю додому і бачу: двері на половині Олени відчинені і звідти чути знайомі голоси. Поривно вбігаю туди і бачу – Олена, Таня, Олег, Віра, Іван Іванович… Кидаємося в обійми, ніби після довгої розлуки.

Вони ще не від’їхали. О, як це гарно, яке радісне відпруження, які всі щасливі. Ні сліду минулих настроїв. Одразу переходимо на мою половину, кличемо Ганну Антонівну, накриваємо стіл, приходять інші друзі… І вечір, як повна чара. Можливо, найкращий з усіх наших вечорів… Ніхто з нас не думав, що він такий вже ніколи не повториться.

Бо другого ранку, в понеділок двадцятого жовтня, вони все-таки від’їхали.

Моє мешкання стало жаско порожнім, дарма що біля мене повно людей і життя йде своєю чергою. Я обіцяв скоро приїхати до Києва також, але мої труднощі завеликі. Мушу чекати на Скрипника, не можу лишити редакції, Ради довір’я… І головне – все-таки дозвіл… Чи можу ще раз ризикувати? Шукаю якогось претексту, але нічого не знаходжу. Вайс заявив, що він тут нічого не може помогти, те саме у штабі командування, а до того я довідався, що їхати нелегально дуже небезпечно. Арештують і відвозять до концентраційних таборів. Вони там нас ніяк не хочуть бачити, і чи варто мені ризикувати, маючи стільки різних обов’язків?

Чекаю на Скрипника, він приїде з Берліну, і, можливо, знайдемо якусь раду.

Для закінчення цього акту нашої драми, додаю ще оцей епілог:

«17. X. 1941. Рівне. Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій! З листа, який привіз мені Кобрин, бачу, що ти не дістав від мене листа, який повіз о. Волков, і картку, яку мав кинути в Холмі один хлопець. Рідний мій! Не моя це вина, – не лише думаю весь час про тебе, а й пишу – ледве є оказія, але знаєш, які люди…

Кобрин привіз мені і светер, який вийшов чудовий, а кравчиня мені його нарешті допасувала, але ковдру і залізко лишив у Львові. Ці речі має привезти сюди Василь, але мене вже тут вони не застануть. Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Перепусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів! Пишуть, що дуже я там була потрібна, але як туди дістатися?

Рідний мій! Завтра думаємо (їхати), хоч би довелося і пів дня стояти на розі і зупиняти авта, але спочатку хлопці спробують ще в Рівному з кимсь домовитись з німців. Їдемо: я, Олег, Кобрин і Таня Прахова, моя приятелька, киевлянка, моя однолітка, яка, як монтажистка, їздила з фільмовою екіпою в Жаб’є накручувати фільм і яку війна змусила застрянути в Рівному. Дуже це мила, інтелігентна і винятково мені симпатична жінка, з якою ми швидко зжилися і яка, як ніхто, любить слухати мої вірші. Вона вертає до Києва, де у неї дочка 3-ох років і старий батько. Я тішуся, що маю тепер справді в ній приятельську душу, та ще в Києві, так далеко від тебе! Тільки як і коли ми туди дістанемося?

Боже, мій дорогий, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. І не віриться, що ми з тобою ще побачимося, бо такі ж тепер тяжкі часи!

Зараз пізній вечір. Довкола страшна тиша, я змучена, бо цілий день бабралася перед від’їздом. Але так хочу перед далекою дорогою – бо такою вона мені видається – порозмовляти з тобою, хоч не знаю, коли цей лист дістанеться в твої руки.

Бо я знаю, що і ти, мій найдорожчий, самітний та ще стільки клопотів маєш, що аж жах. Думками я весь час з тобою.

Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рівного – ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал II і т. д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені певно придасться, отже навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні. Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало… 14 рублів денно. Крім того, ще те добре, що я тут все собі переробляла і переправляла, навіть ті попороті сукні, а нова сукня, та що ми купили у Львові, – вийшла красуня!

І от коли я все це їм, коли у вікно дивлюся на «стояло золото – барвиста осінь» – мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б певно підсварювалися, але пізніше мирилися б, мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа «Волині» з моєю статтею. Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «получається» не зле.

Перше мучилася з головою, яку я сама привела в порядок перед Києвом. Тяжко. І не досконало! Але – «доба жорстока, як вовчиця». Ти, мабуть, цікавишся, як я тут живу. Отже вранці, перед 8, їм сніданок з Самчуком, який живе в сусідньому мешканні. Пізніше порядкую і або пишу вдома, або іду до редакції. О 2 обід – пізніше знов редакція. Увечорі іноді збираємося у Самчука, який живе на своїй Волині, мов хазяїн домовитий. Приходять члени редакції і кілька людей з тієї фільмової групи, що тут застали. Все українці і все люди дуже милі. Пізніше сон у самітній хаті, де за стіною лише Анна Антонівна, моя добряча господиня. Олег мешкає з Василем, Демо й іншими.

Отже Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва. Але про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з ляйтмотивом – перемога за нами. Не знаю, що і як там буде, але знаю, що бандерівство само себе зліквідувало своєю глупотою і нам уже терором не загрожує.

Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно, мені сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.

Рушай, рідний! Як тільки зможеш, а речі візьми лише свої і постіль. Мені вже не вези нічого, я все маю, хіба якусь фарбу [до уст – У. С.]. Ту обов’язково.

«Любий мій, коханий! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху. Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.

Цілую тебе, милий, міцно, міцно! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться. Твій Джені-Мулі»

[Пізніше, у січні 1942, по дорозі до Києва, у мене перебував Михайло, який залишив речі і архів, з якого цей лист походить.].

Останній лист Олени з Рівного.

А кілька днів пізніше, «через чемність», я дістав писульку з Києва:

«Сьогодня, Уласе, пан Олег сказав мені, що за кілька днів буде можливість передати листа до Рівного.

Зараз вечір, я сиджу у себе на помешканні і пишу Тобі, мій рідний! Як тяжко, як сумно мені. Моєї Іринки немає на селі, як я надіялась. Сестри з дітьми, забравши Іринку з собою, виїхали на Кавказ до міста П’ятигорська. А там же будуть ще бої. Боже, моя дитина!

Я вчора не скінчила Тобі листа і продовжую його сьогодні рано. Уласе, у той день ми виїхали з Рівного о 8 годині рано і о другій годині були в Житомирі. Переночували там і знов рано, зовсім несподівано, бо дуже трудно було з машинами, виїхали до Києва. І знов перед моїми очима простягнулися такі знайомі безкраї простори. «А чому так мало міст?» – запитав мене пан Олег, – «а чому не урегульовані річки?»

При такому запитуванні почуваєш себе якось винною. Але мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те недобре. Будемо разом робити без запитань, щоб все було добре, і удосконалювати те, що недосконале.

В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не вішала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю… А я пішла шукати своїх. Адріяна нема і невідомо, що з ним. Толя, – бідний, він стільки пережив, і Прахови всі живі-здорові, тільки моєї Іринки нема зо мною.

У мене знов починають тремтіти уста, але зараз ранок і сонце, і коли я стискаю міцно руки, то сльози не ллються.

Всього Тобі доброго, мій любий! Таня. Напиши мені…»

Мій нотатник з цього часу нотує таку замітку:

24 жовтня. Було б даремно вимагати від мене тепер щоденника. Коли і як? Редакція моя заповнена людьми і справами. Чуюся на цій землі не редактором газети, яка вже ось виходить двічі на тиждень, а кимось, що мав би охопити чи не все організоване життя.

Але… Ось уже лишився сам. Від’їхали Таня й Олена. Вечори дома вже тихі. У редакції, як звичайно, повно найрізноманітніших справ. Настрій на місті тривожний, непевний, незатишний. Полонені, що у десятерьох тягнуть одну двоколку та при тому гризуть сирого буряка, руїни… Особливо дивно-тривожні вечори. А голова моя набита справами…»

Недокінчена думка. Мабуть, хтось перебив. Увага розсіяна і присмак резигнації. Багато слухаю по радіо музику і читаю поезію.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 225 – 235.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 207

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.