Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / На білому коні / Наші будні

На білому коні

Наші будні

Улас Самчук

Властиво, які будні… Це насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни, а разом динаміка, метушня. Ми розбиті, розкидані, приголомшені. Кожна річ вимагала уваги, ніщо не було на своєму місці.

Що маємо робити наперед? Господарство, освіта, культура, політика? Все вимагало рук і голів. І не можна чекати. Хто зна, що буде завтра. Виривати, що дасться вирвати, робити, що дасться зробити.

Я лишаюся в Рівному, і не тільки тому, що до Києва ще закрита дорога, а також тому, що і тут безліч роботи. Нам потрібний добрий пресовий орган, добре видавництво, це робота для мене, і ми одразу за неї взялися.

Що наперед? Організація приміщення, персоналу, засобів. На розі вулиць Топольової і Шкільної, на південному передмісті, стояв ще не розбитий і майже порожній, триповерховий блок. Оглянули і закріпили за собою двоє помешкань на десять кімнат: тут мала розміститися наша редакція. Оглянули і закріпили міську друкарню, оглянули і закріпили склад паперу, і в основному це все.

А можливо не все. А як же з дозволом на газету? Чи вистачить лише нашої міської управи? На всякий випадок Степан Іванович забезпечився своїм перекладачем, склав візиту якомусь там генералові – і дозвіл у кишені. Генерал не мав на це ніяких повноважень, але це не наше діло. Маємо папірець, маємо печатку якогось польового штабу, цього досить. Додали ще звучну назву «Волинь», і справа в решеті.

Тепер лише справи технічні: набір персоналу, меблі, знаряддя, їдальня. Слово за міською управою, і по короткому часі всі наші кімнати заповнилися меблями: редакція й адміністрація – Топольова 32, перший поверх. При вході вивіска першорядного графіка Ніла Хасевича, по кімнатах столи та бюрка, на столах «Ремінгтон», «Україна», на стінах портрети, на дверях наріжної кімнати напис: «Головний редактор».

З розподілом ролей нема клопоту: Степан Іванович вроджений адміністратор, і тепер він «головний керманич», а я, розуміється, «головний редактор». Пізніше наша редакція й адміністрація роїлася від «штату», але поки що сливе вся робота лягла на цих двох «головних». Степан Іванович по друкарській справі, а вся редакція моя. Ніл Хасевич оформлює «голівку», на секретарку почали школити Віру Шеккер, яка вже писала одним пальцем на «Ремінгтоні» і робила на кожному слові не менше однієї помилки. На огляд преси дали Таню Прахову, а фоторепортаж перебрав Іван Шеккер.

А як з напрямком, політичним обличчям? Ніякої офіційної напрямної лінії ми ще не мали, ніяких компетентних урядів ще не було, залишалося діяти на власну відповідальність. Маючи на увазі суворий воєнний час, як також загальне політичне наставления наших «визволителів», мусимо бути подвійно обережними. Поки що на нас не звертають уваги, але довго це не буде тривати.

А хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси. Розуміється, оминути «кесареві – кесареве» годі, не такий час. Не можна порушувати справ української державності, організації української воєнної сили, критикувати офіційні розпорядження, мати незалежну лінію поведінки… Як також не можна порушувати наших міжпартійних проблем… Але поза тим широке поле для ініціативи. Господарство, підприємства, шкільництво, культурні справи. А головне, піднесення рівня свідомості – інтелектуальної, культурної, політичної. Позбутися нашого інфантилізму.

І от у неділю, 31 серпня, з датою 1 вересня перше число «Волині» появляється. Великого розміру, чистий друк, непогане оформлення, добрий папір. Перша справжня газета на території окупованої України, видавана незалежними силами і засобами. Скрипник власноручно цілу ніч її верстав, а на ранок, коли ще всі спали, сам розніс її по знайомих, виголошуючи:

– «Волинь»! Газета! Нова газета! «Волинь»! П’ятдесят копійок! «Волинь»!

Від початку до кінця моєї редакції, з моєю передовицею «За мужню дійсність», моєю другою статтею «Завойовуймо міста», з моїм репортажем «Сян», з ілюстрованим есесм Ніла Хасевича «Про графіку», з відділом Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», з розповідкою о. Юрія Шумовського про «Охорону мистецтва й пам’яток», з дописами про Бабинську цукроварню, Рівенський обласний банк, про Холмщину, Українську раду довір’я, далі огляд преси, інформації з місць, хроніка, оповістки, розшуки. І порівнюючи скромна данина кесареві – портрет «фюрера» з невеличкою допискою.

Перша моя спроба редагування газети і, здається, не найгірша. В кожному разі її поява викликала велике зацікавлення, яке не вгавало за весь час мого редагування. У моєму архіві свідчать про це пакунки листів, а в таборі наших противників списано про це багато паперу аж до останнього часу. Опінію ворога я ціню найвище.

Поява «Волині» викликала сенсацію, її дванадцять тисяч початкового тиражу виявилися разюче малим числом. Ми брали на увагу передвоєнні наші норми, коли п’ять тисяч тиражу ледве розходилося. Наші дванадцять тисяч дослівно зникли першого дня ще до полудня, і тут же, на вулиці міста, без ніяких зусиль. Її не купували, а розхапували, наші хлопчики-кольпортери ледве встигали виносити її на вулицю, і нам ледве вдалося зберегти кілька примірників для архіву… А наша редакція заповнилася передплатниками, люди стояли в черзі, замовляли масово на села, райони, округи.

Одразу стало ясно, що тираж треба у багато разів збільшити, але як з папером? Друкарнею? Наш запас паперу досить обмежений, а інших джерел постачання поки що не було. Наша друкарська техніка також дуже слаба. Не було ротаційної машини, оперували засобами Гутенберга. Одна пласка ляда витримувала ледве десяток тисяч копій. Але все це ми надіялися перемогти. Головне, маємо великий ринок, читача, масу, зацікавлення. Сотні тисяч накладу ставали виразно реальними.

І ще головне, – ми мали в руках важливий, справді живий і справді учинний орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все що ми писали – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував.

А взагалі ця неділя 31 серпня в Рівному видалася рухливою. По-перше. ранком з великою помпою на численних блискучих машинах в’їхала до міста перша німецька, поки що військова, влада на цілу Україну генерала Ганса Кіцінгера.

По-друге, в обідню пору відбулася величава маніфестація української молоді з приводу похорону жертв більшовицького терору. Багато тисяч, як цвіт, переважно сільської молоді, з прапорами, транспарантами, портретами та вінками, добре організовано пройшло головною вулицею міста. Правдоподібно вперше за всю історію молодь цього краю мала нагоду виявити себе таким імпозантним походом, і було приємно на це дивитися.

А одночасно була й друга сторінка цього явища. Маніфестація відбувалася не тільки з приводу похорону жертв, але також проти приїзду генерала Кіцінгера. Молодь хотіла показати, хто тут господар: «Україна для українців», «Хай живе Бандера – вождь України». І ті різні портрети. Ні, ні! Для Геббельса це рішуче загостра порція, не поможуть тут і ті кілька «хай» для «фюрера» і його «переможної армії». Знаючи настанову наших нових «визволителів», можна чекати клопотів. І, можливо, з політичної рації з цим не конче треба було поспішати, особливо тепер, коли ці кіцінгери в такому розгоні. Зграї фоторепортерів в есесівських уніформах дуже старанно фотографували це підприємство, і напевно не для преси. Пригадується, що одного разу чехи у Празі дуже дорого за таке заплатили. Можна чекати біди.

Я навіть дозволив собі обережно натяткнути на це головному шефові цього видовища Ростиславові Волошинові, але він зрозумів це по-своєму. Над ним гостро тяжів комплекс сакраментальних «бе» і «ме», і він пояснив моє зауваження як вислів опозиції, чого я не міг спростувати, бо між нами не було бажання один одного розуміти.

І взагалі наскільки легко мені було знайти контакт з широкими масами народу, настільки тяжко було з офіційними представниками ОУН(б). Вони на мене за щось гнівалися, не казали, за що, – «догадайся мол сама», дарма що я нічого їм не зробив поганого. Вони демонстративно мене ігнорували і потайки слідкували, чи, бува, не роблю проти них чогось підривного.

Особисто ми звичайно зустрічалися, щось говорили, але дуже сухо, стримано, ображено. Очевидно, для мене цей комплекс поведінки цілком зрозумілий, і я не гніваюся на них, як це робили інші мої компартійці. Це виглядало інфантильно, а тому гротесково, смішно, і тільки брак почуття гумору рятував нас від жалюгідності.

І по-трете, цього самого дня у Рівному сталася ще одна подія – відкриття інституції з назвою «Українська рада довір’я на Волині» у головному залі міської управи, яку відкрив Степан Скрипник.

Що це за рада?

У першому числі газети «Волинь» з приводу цього вміщена така замітка:

«Державне міністерство для окупованих теренів сходу доручило п. Степанові Скрипникові, був. послові від Волині, організувати і обняти провід Української ради довір’я на Волині.

До складу ради п. Ст. Скрипник запросив пп.:

о. прот. Никанора Абрамовича, відомого церковно-освітнього діяча на Волині;

Миколу Багрянівського – адвоката в Рівному;

проф. Бориса Білецького – був. директора гімназії в Луцьку;

Полікарпа Бульбу – голову міської управи в Рівному;

Олександра Бусла – нач. шкільного відділу Рівенської області;

проф. Івана Власовського – був. посла і ген. секретаря Т-ва ім. Петра Могили;

Ростислава Волошина – заступника голови Рівенської обласної управи;

Михайла Кобрина – культурного діяча з Крем’янця;

Бориса Козубського – був. посла і відомого громадського і політичного діяча;

Івана Корноухова – голову Рівенської обласної управи;

Мокія Нестеровського – директора промислових підприємств був. Крем’янецького ліцею;

Андрія Марченка – голову обласної управи в Луцьку;

Володимира Онофрійчука – був. посла з Володимира-Волинського;

Самійла Підгірного – був. посла і адвоката з Ковля;

д-ра Миколу Пірогова – голову міської управи в Ковлі;

Михайла Редьку – заступника голови окружної управи в Крем’янці;

Григорія Рибака – голову окружної управи в Костополі;

Олексія Сацюка – голову окружної управи в Дубні;

Уласа Самчука – відомого письменника;

Євгена Тиравського – юриста з Луцьку,

та інж. Анатолія Коха – нач. відділу обласної управи в Луцьку».

Згодом до цього списка були ще додані імена Михайла Книша з Горохова і Андрія Мартинюка зі Здолбунова.

На першому засіданні цієї ради були присутні архієпископ Полікарп з Луцького і голова обласної управи Житомира М. Яценюк, разом з делегацією з східних округ Волині, які прибули сюди як гості і обсерватори. Збори привітали їх бурхливими оплесками. У майбутньому вони мали належати до складу ради як її члени. Не прибули на це відкриття лише М. Кобрин і А. Марченко.

Засадничо тут зібралися чільні представники політичного, культурного і громадського життя цієї провінції, які пережили різні народовбивчі акції минулих окупантських режимів, багато з них, як Козубський, Підгірський, Власовський, Білецький належали до дуже активних і видатних діячів; за партійними приналежностями тут були представлені всі політичні течії того часу… Багато з них були добрими моїми особистими знайомими ще з давніших часів.

Головними справами наради були шкільні, юридичні, церковні. Потрібно було упорядкувати програму навчання у школах, покликати до життя судівництво і налагодити справи церкви. Це вимагало обговорення компетентних людей і багато праці. Тут таки були створені відповідні комісії, які коло цих справ мали заходитися. А взагалі ця рада мала б у майбутньому творити певну еманацію українського парламентарного тіла, спочатку на цьому терені, а пізніше і на інших теренах України.

Звідки ж виникла ідея такої ради? В газетному повідомленні сказано, що «державне міністерство для окупованих теренів доручило» і т. д., але в дійсності це була не думка якогось державного міністерства, бо такого в той час ще не існувало, а ідея, яка виникла з бігом розмов і шукань наших представників з певними українофільськими німецькими діячами, як, наприклад, знаним проф. Робертом Кохом, яким хотілося знайти якийсь компроміс офіційної німецької політики з вимогами українців, а також зробити спробу поставити німців перед певними доконаними фактами. Німці бо не мали наміру творити якого-будь українського представництва, яке представляло б інтереси своєї країни.

За організацію цієї справи енергійно взявся Степан Скрипник, а йому багато допомагав знаний галицький політичний діяч Матвій Стахів, який у той час перебував у Рівному. Ними була пророблена чимала організаційна робота, переборено багато труднощів комунікаційного порядку і, нарешті, скликано раду. Роблено все, що було можна, використовувано кожну нагоду, бо вірили, навіть коли не вірилося.

І не лише в цій ділянці, але й у кожній іншій. Адміністрація, шкільництво, судівництво, медична опіка, торгівля, промисел, підприємства… І багато з цього було вже зроблено. Діяла адміністрація на чолі з начальником області Іваном Карнауховим, шкільна кураторія на чолі з О. Буслом, кооперація під керівництвом В. Морова, організувався обласний банк під дирекцією П. Копача, К. Сірика і Р. Іщука. Пригадуються чудово організовані учительські курси під керівництвом відомої педагогічної діячки Надії Шульгин-Іщукової. Пригадую свою промову на тих курсах, оптимістичний настрій учительства, планували розпочати навчання у всіх школах, як також відкрити цілий ряд різних курсів: садівництва, городництва, тваринництва, куховарства. Моя промова мала також певний характер. Я закликав учительство розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організовувати господарство, закладати верстати виробництва, переробки сировини, переходити до міста і забирати в свої руки торгівлю, промисел, підприємства. Потребуємо міста, місто було не наше, завойовуймо місто.

Головна думка, що ми мусимо посісти порожні місця у керівних центрах народної економіки і господарства, інакше прийдуть інші, головним чином наші нові окупанти, які все заберуть у свої руки. Я знав їх наміри, як також їх думку про нас. Була вона ось яка:

«Слов’яни є масою вроджених рабів, які потребують керівництва. Що ж торкається нас, то можемо думати, що більшовизм зробив нам добру послугу. Він почав свої земельні експерименти, але ми знаємо, яким жахливим голодом це скінчилося. Вони створили певний рід февдального режиму в інтересах держави. Але з цього постало велике непорозуміння: якщо колишній власник хоч трохи щось на господарстві розумівся, то, з другого боку, політичний комісар був у цих справах повним неуком.

Коли англійців виженуть з Індії – Індія зникне. Наша роль в Росії має бути аналогічною до англійської в Індії…

Німецький селянин творить поступ в ім’я поступу. Він думає про своїх дітей. Український селянин позбавлений почуття обов’язку.

Ми будемо постачати зерно всій Європі, скільки б вона його не потребувала. Крим дасть нам південні овочі, бавовну, гуму (100 000 акрів плантацій вистачить, щоб забезпечити в цьому нашу незалежність).

Ми будемо постачати українцям хустинки, скляне намисто і все, що люблять народи колоній.

А що основне – німці мусять і надалі тримати між собою найтісніший зв’язок, бути ніби фортецею. Останній з наших хлопців на стайні має бути вищим за кожного тубільця».

Кому належить ця цинічна казуїстика? Вже з першого слова видно, що нікому іншому, як творцеві «міфу двадцятого століття» про створення тисячолітнього райху «народу панів» на теренах Європи. Це він так мріяв у гурті своїх найближчих співробітників, у своїй головній квартирі «Вольфшанце», в лісі біля Растенбургу, що у Східній Пруссії, з ночі з 17 на 18 вересня цього самого руку. Адольф Гітлер, автор «Майн кампф», титан титанів, Юлій Цезар, Кортес, Наполеон і філософ в одній особі, якого небо послало на цю грішну землю, щоб він нарешті навів на ній порядок.

Це уривки з його так званої застольної розмови, яку він виголошував кожної ночі перед своїми «соратниками». Появилося воно в друку геть пізніше, але ми знали його наміри вже тоді, коли читали його «Майн кампф». І взагалі це не була ніяка таємниця – всі ті їх наміри, «дранг нах остен». Саме тому ми так наполегливо настоювали заохотити наше населення інтересами господарства. З точки погляду західноєвропейського спостерігача Східня Європа господарсько порожнє місце, і його треба заповнити. Не заповнимо ми самі – заповнять інші. Головне – місто, комунікація, індустрія, виробництво, торгівля. Не лише ринок, не лише споживання, не лише Індія.

Зрозуміло, що більшовизм зробив для ворога прислугу, він заглушив народну ініціативу. Відобрав волю мільйонам творчих одиниць і передав її сотням нетворчих бюрократів, позбавив населения власності, а тим самим створив з нього пролетаріат, який «не має батьківщини». Пропаганда, що людина є власником держави, не переконує, бо на ділі це виходить навпаки, а тому кожний ворог, що воює, воює не з народом, а з державою, тобто рабовласником народу. А кому хочеться захищати свого рабовласника, – ця війна дуже наглядно довела.

Господарство більшовизму з точки погляду економіки ніяке господарство, воно не в силі дати людині хліба, мешкання, штанів, гудзиків; посилання на тяжку індустрію були б тільки тоді переконливі, коли б вона пропорційно входила у цілість економіки держави, а не творила якесь «деус екс махіна», що споживає всі соки народу, не даючи йому ніякого задоволення.

Економіка, після політики і культури, перша основа держави, і створити її може лише народ. Весь народ. Кожна його одиниця. Не партія, не планувальне бюро, не резолюції державних органів, а воля, ідея, ініціатива кожної живої і діючої одиниці всього народу. У народі є мільйони одиниць, які можуть створити, кожна зокрема, більше, ніж планувальне бюро якої хочете держави.

Наш народ віками господарсько був пасивний, але останні десятиліття показали, що його пасивність не природна, а штучна. Російська система господарства, колись кріпоснича, а тепер колгоспна, позбавляла маси можливості вияву своєї інціятиви. А в господарстві пасивні маси, – це лише зайвий, небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно.

Маючи за собою досвід праці на селі, маючи гарний приклад власної родини, я був переконаний, що наш народ культурно і господарсько може дуже швидко відродитися і догнати в цьому відношенні народи Заходу, а тому мені хотілося про це говорити при кожній нагоді, на кожному перехресті, з кожної бочки. Лише ніяк не засобами колективної волі, а особистої ініціативи. Колективна воля – обман, фікція. Це поле попису для демагогії і ледарства. На місце колективу має бути суспільство, тобто збірнота вільних одиниць, об’єднаних інтересами одиниць, а тим самим і інтересами цілості суспільства.

Тому й моя перша промова перед учителями мала саме такий характер. І мені здається, що вони мене розуміли. В кожному разі після цього я негайно дістав запрошення на ще одну таку промову перед учительським доростом на 23 число цього ж місяця.

Треба було адміністраторів, фахівців, учителів, ми сиділи на купі руїн з голими руками. Але вибачте. Ми не сиділи. Ми їздили, ходили, промовляли, писали. І завжди квапилися. Були короткі дні. У одній нашій редакції повно діла, черга відвідувачів, але ще більше їх поза редакцією. По цілому місту, по області, по всій країні… І поза нею. Почала напливати пошта. Поштових урядів ще не було, але пошта різними дорогами завалювала редакцію. І все вимагало відповіді, і завжди якоїсь поради, а то й допомоги. Дошкульно відчувався брак комунікаційних засобів, які надолужувалися імпровізацією, часто гротескового характеру.

Наприклад, пригадується одна така подорож до Луцького в товаристві Степана Скрипника та Івана Власовського. Відомий наш «фіат» по часі зовсім відмовився виконувати свої обов’язки, і ми були примушені віддати його на довшу консультацію з відповідними експертами цього діла. Для цієї поїздки невтомний організатор Степан Іванович організував одного знайомого, який посідав дуже музейного вигляду «форда», десь з років двадцятих, якого він сам зремонтував і змусів рухатись. Той «форд» виглядав, як звичайне корито на колесах, не мав накриття, але їхав.

І от ми їдемо. Другого дня після мого виступу на з’їзді учителів – четвер, 21 серпня. Не дуже погожий день, на небі хмари, які погрожують дощем. У дорозі двічі нас мочить дощ. В Луцькому ми відвідали архієпископа Полікарпа, зустрічалися з діячами міста, там ночували, а другого дня через Дубно підвезли Власовського до його Крем’янця.

По дорозі, у Смизі, заїхали до нашого доброго знайомого, директора деревообробної фабрики Мокія Нестеровського, перекусити. І сам директор, і його прекрасна дружина дуже гостинні люди, а тому перекуска затягнулася. Ми попросили шофера завезти Власовського, а самі лишилися чекати на місці, щоб пізніше їхати далі до Рівного. Завтра у мене важливий виступ перед учительським доростом.

І от ми чекаємо… Минають години… Але шофера нема. Надходить вечір, темніє, а його нема. Ми хвилюємося, це ж усього п’ятнадцять кілометрів дороги, що могло статися? Розуміється, з таким автом могло статися багато, а тому терпляче чекаємо, Нарешті, десь біля десятої вечора шофер з’являється. Вигляд у нього пригноблений. Що сталося? Коли він вертався з Крем’янця, по дорозі зустріли його німці, викинули в авта, забрали «форда» і поїхали. Назад він ішов пішки.

Справи, як у нас казали, махорка. Розуміється, мусимо ночувати у Нестеровських, а рано він відвіз нас тягаровим автом до Дубна. У Дубні начальник округи з великим трудом, але дуже охоче організує свою «емку», яка виглядала, як карета гоголівської поміщиці Коробочки, і мала дуже підмочену репутацію щодо її виконних спроможностей. Поїхали далі. О другій годині у мене виступ. Отже треба квапитися. Але десь зараз за Дубном наша «емка» несподівано зупиняється і стоїть. Шофер негайно врізується до її мотора, криє його «на чому світ» матом і по певному часі «емка» їде. Але не довго.

У одній долині, вже перед Рівним, вона зупиняється знову. За пів години мій виступ. Нерви мої гуляють. Голова шофера знов у моторі, його зад агресивно звернений до нас, вириваються скреготи. матюки, але ніякого руху. Мій терпець рветься. Бачу, їде військове авто, механічно підношу руку, авто зупиняється, прошусь підвезти, дістаю дозвіл, і за чверть години я в Рівному. На виступ я спізнився лише на нормальну академічну чверть години, що в наших умовах вважалося абсолютною точністю. Моїх подорожніх колег, разом з «емкою» привезли пізніше на мою інтервенцію засобами міської управи.

Так приблизно виглядали наші транспортові гаразди, але, як сказано, ми все-таки не сиділи. Не було справ, до яких ми не мали б відношення. І драматичний театр Демо-Довгопільського, і «Сільський Господар» Петра Колісника, і сільсько-господарська школа в Басовому Куті, і управа цукроварень Сапіги, і міський відділ освіти А. Ковальського. Навіть такі справи, як залізниця, пошта, банк, судівництво, поліційний батальйон. Усе це тим чи іншим способом переходило через нашу редакцію; я приймав начальника залізниць, начальника пошти, ходив на засідання дирекції банку, просвіти, Жіночої служби Україні, Червоного хреста, шкільних урядів. До того прийшли інтервенції перед німецькими урядами, посередничання за дозволами, перепустками, посвідками.

А ще до того багато гостей і відвідувачів з різних сторін України і поза нею, подорожуючих з заходу на схід, зі сходу на захід, поетів, письменників, агентів політичних угруповань, відпоручників церков, сільських делегацій.

Розуміється, склад нашої редакції, адміністрації і співробітників швидко побільшився, уже з перших чисел газети до редакції був прийнятий здібний молодий журналіст Василь Штуль, талановитий графік Ніл Хасевич, невтомний театрал Демо-Довгопільський, пізніше несподівано прибув зі Львова Євген Лазор, який на рекомендацію Ольжича увійшов до складу редакції, місцевий культурний діяч Петро Зінченко почав організацію дитячого журнала «Орленя», сільсько-господарський діяч Петро Колісник підготовляв журнал «Сільський господар». Започаткували і книжкове видавництво, першою появою якого була «Марія», яка дуже швидко розійшлася. Збільшилась і адміністрація, якою почав завідувати Олександер Петлюра, рідний брат Симона Петлюри.

Дуже зріс попит на газету. Луцьке вимагало 7 500 примірників, Ковель 5 000, Дубно 3 000, Крем’янець 3 000, Мизіч 2 000… І так далі, всі міста і села Волині, а згодом і поза Волинню. Один Дермань відбирав 1 200 примірників, а Тилявка 120. До Києва передавали 500 примірників, які там дослівно розхапувалися. Нам бракувало паперу, не було пошти, кольпортери самі приїжджали і забирали свій тираж, часто підплачували подарунками наших адміністраторів, щоб більше дістати. Ще згодом зголосилася і Східна Україна, одна Криворіжчина прислала замовлення на 40 000, якого ми не могли, за браком паперу, виконати.

А одночасно справи особисті… От хоч би мешканеві, побутові. У такому розтрощеному і перевантаженому німецькими прибульцями місті, як наше, це була не легка справа. Тут отаборився головний воєнний штаб, головна централя військової пропаганди, головний уряд безпеки, а згодом і сам райхскомісаріат з головним державним банком і центральними господарськими установами. Самі головні, і всі вимагали найкращого, а такого було дуже мало. Конфіскували направо й наліво, так що для місцевого населення лишалися жалюгідні рештки.

Я довгий час мешкав у моїх дорогих приятелів Бульбів, але розпачливо потребував власного приміщення. Не було часу шукати, і куди не звернешся, скрізь натикаєшся на «бешлягнамт» (конфісковано). Як звичайно, мені помогла Марія Іванівна Бульба, яка всіх знала, і в скорому часі я став окупантом невеликого, але приємного помешкання з трьох кімнат і кухні – другої половини одноповерхового будинку проти міського парку, власником якого був один з братів Мучинських.

Не обійшлося без драми. На дверях цього помешкання так само красувалася цидулка «бешлягнамт», але до цього часу ніхто туди не зголошувався, мешкання було порожнє, за винятком однієї кімнати і кухні, де мешкала невелика жидівська родина. Можливо, що за нього було забуто або воно було резервоване на пізніше, але тим часом як сам власник будинку, так і мешканці кухні, які мене добре знали, настирливо просили мене зайняти його, щоб не прийшли сюди інші. І я нахабно ризикнув. Поруч з «бешлягнамт» я пришпилив свою візитівку редактора і зайняв помешкання. Пізніше я справді мав з цим клопоти, але їх вдалося перемогти.

Я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції.

Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга.

Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчервонілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби ми не бачилися вічність і зустрілися на іншій планеті.

Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера – кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.

Розуміється, нашим гостям було одразу запропоноване місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.

Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач з Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші різні «бе» і «ме», моя «політика» зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї принципіалістки набралось досить нищівних аргументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї грізної ролі прокурора…

І те, і друге, і третє… Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між «бе» і «ме», чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з «нашими». Чому, чому і чому… вашим авторитетом, вашими успіхами ви могли б робити чуда. Ми ж чули про ваші тріумфи, але, замість використати їх для «нашої справи», ви проповідуєте «згоду в сімействі», невиразність, компроміси… Це ж революція! Збурити маси! Поставити їх дуба! На вас діє школа чеських швейків, міщанство, шельменківщина…

Мила, чудова Олена! Коли говорить – затинається. Їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри. А коли дійшла до мене черга, я говорив приблизно таке: «ви безперечно маєте рацію, але дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вродженого селюха-гречкосія, як ваш шановний слуга. Мені відома діалектика героїзму – «доба жорстока, як вовчиця»… І Ніцше, і Гітлер, і Сталін… І навіть Ганнібал… Але що я зроблю, коли в моїй крові так мало того динаміту… Правильно, абсолютно правильно! Моя лінія крива й невиразна, але я абсолютно не буду перечити, коли моє місце посяде хтось із більш покликаних…

Олену це обурило:

– Це… Це… Це… Це, Власе, цинізм! І нахабство!

– Чому аж цинізм? От хочу сказати, що недавно я мусів писати статтю про Гітлера… І підписати її своїм прізвищем.

– А навіщо?

– А тому, що навіщо.

– Переходите на лінію Тичини, Рильського… Пісні про… того бугая…

– І за що тільки люди не вмирали. За озірійського бика, за соціалізм… А тепер ось за расу…

– Хіба це наші справи? Життя вимагає жертв.

– Саме тому.

– Це значить кривити душею.

– Хіба це вперше?

– Це вам не личить.

– А кому личить?

– Мерзотникам… Рабам…

– Ну, що ж… Доба, як вовчиця… Партія веде…

– Партія, партія… До чорта з партією!

– А чи справді?

Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби, але що б це дало. Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хіба що жартувати. Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися… Ані зійтися… І я знаю, що я її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядності і чистоти. І практичності. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.

І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 179 – 191.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 278

Модифіковано : 4.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.