Поноворічна розмова
Володимир Самійленко
Давно вже сталося законом,
Та вже й читач до того звик,
Щоб новорічним фельетоном
Газета зустрічала рік.
Ця звичка трохи не одвічна,
Бо йде вона з старовини.
Звичайно, в ніч на 1-е січня
Фельєтоністи бачать сни.
Їх душі з ліжка вилізають,
Без крил за хмари залітають,
Часами до чужих планет,
І, поблукавши з півгодини,
Приносять дивнії картини
На втіху читачам газет.
І, фантастичні та пророчі,
Їх ставлять перед людські очі
А потім щастя цілий міх
Бажають щедро задля всіх.
Цього звичаю золотого
Не міг я справити в свій час.
Ту ніч не бачив я нічого
Вві сні цікавого для вас.
Приснилось дещо тільки вранці,
Та й то непевне та страшне:
Що я трушуся в лихоманці,
Думки ж покинули мене,
Що їх хотять конфіскувати,
Що я боюся вийти з хати,
Щоб не загнатись на слизьке;
Що всі тепер ведуть дороги
Туди, де козам правлять роги…
А в мене серце боязке.
Тим сном я дуже налякався,
І був пропав мій фельетон,
Але я вчора догадався,
Що то дурний, брехливий сон.
Я в новорічному настрою,
Бо рік ще зовсім молодий,
І я сьогодні ліру строю
На лад веселий і твердий.
Тепер я вірю графу Вітте,
І рад піддержати уряд,
І вірю навіть – уявіте! –
Що ми рушаєм не назад.
Я певен, що густії хмари
Над нашим небом розійшлись;
Від цензора не жду я кари
За гостре слово, як колись.
Я знаю, що, як рідна мати,
Поліція боронить нас,
І ввечері виходжу з хати,
Дрючка не взявши про запас.
Я вірю: наша міська Дума
Багато доброго придума
Задля користі городян
І порятує бідну касу,
Лічити, вчити буде масу
І стане славою киян.
Вона й тепер себе вже славить
І вже в усіх знайшла любов:
Спитайте хуліганів навіть –
Вони в їй чують рідну кров,
її страшенно поважають
І тих домів не зачіпають,
Де наші городські батьки
Сидять та думають думки,
їх Дума теж, здається, любить,
Але не всіх вона голубить.
Якби я в їй служив тепер,
Мене б Проценко геть попер.
Чорт-мало б місця для поета;
Я б хутко вилетів з воріт
Задля полегшення бюджета,
Щоб порівнявся дефіцит.
О дефіцити, дефіцити!
І відкіля взялися ви?
Мої кияни, бідні діти,
Спитайте в батька, голови.
Він похитає головою,
Трусне калиткою товстою
І скаже: «Ось де мій дохід.
Ще не було того на світі,
Щоб я зістався в дефіциті;
Тут вісім тисяч всі як слід.
А півмільйона ваших грошей –
То я ж не дурно їх роздав.
Я вам будинок прехороший
Зробив для оперних вистав.
Він буде вам на два століття,
Аби б раніше не згорів…
А що я ще вам сотворив –
На тридцять тисяч вивіз сміття
(Хоч гроші ті не нам внесли,
А ми їх з каси віддали)».
Але покиньмо ці розмови!
Звернімось трошки до любови.
Люблю я Думу, що й казать:
Вона нам дбає на пожиток,
Від неї мають заробіток
Фельєтоністів душ із п’ять.
Я буду шостий, то нічого,
Її не менше я люблю.
Навіщо, Думонько-небого,
Ти завдала мені жалю!
Раніш суцільная людина,
Тепер ти тільки половина:
Тобі однявся лівий бік.
Без серця й з одною рукою,
Вже не ногами, а ногою
Проситись підеш до калік.
А як ти добре танцювала,
На козаченьків як моргала…
О дами, дами – чи жінки,
Усе вам любі козаки.
Історія з тим лівим боком
Мені нагадує про щось,
Про віщо тільки ненароком
Мені дознатись довелось.
Колись ми вчили, що в усьому
Є центр, правий і лівий бік;
Я сам до того був привик…
Впевняйтеся ж тепер не в тому,
А хто свій спокій береже,
То вивчіть цей закон сумлінно:
«Лівіше центра – аніже
Нічого бути не повинно…»
Але чи з того є пуття
Задля партійного життя?
Навряд, бо маєм знов мороку:
Як тільки зникне лівий бік,
То буде центр з лівого боку, –
Це скаже кожний чоловік.
Та я вам дам таку пораду:
Як хто роботу почина,
Нехай стає скоріше ззаду
(Сю думку краду я в Піхна).
Я ж став на політичну кладку
І йду по їй, як по льоду,
Від правового непорядку
Аж до безправного ладу.
Шукаю партії такої,
Яка дала б мені в спокої
Легенькі віршики писать
І щоб паперу десятину
Недоторкайно й без припину
Я міг словами засівать.
От, добрий я сіяч, нівроку!
Я зовсім був забув про те,
Що шостий день, з Нового року,
Ви поздоровлення ждете.
Поздоровляю ж дуже гречно
Шановних наших читачів;
Бажаю, щоб для їх безпечно
Цей рік новенький пролетів
Та щоб ні в кому не збудила
Ця наша «Думка» злих думок,
Щоб Україна полюбила
Малий письменний наш гурток
Та щоб не згасла воля слову,
Як то в недавній час велось,
Щоб нам співати не прийшлось:
«Чи ми ще зійдемося знову».
1906
Примітки
Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – К. – 1906. – № 6. – 6 січ. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Вірш входив у збірку «Україні». Подається за виданням 1906 р.
Вітте С. Ю. (1849 – 1915) – голова Ради міністрів царської Росії з жовтня 1905 по квітень 1906 р., один з ініціаторів Маніфесту 17 жовтня 1905 р.; революційне піднесення намагався пригасити політичними заходами, не вдаючись до репресій; з його іменем пов’язаний економічний ривок 90-х років, водночас виступав прибічником великодержавницьких ідей. У віршових та прозових фейлетонах В. Самійленка цей політичний діяч постає не в усій своїй складності.
Проценко Василь Миколайович – тодішній голова Київської міської думи.
…будинок прехороший // Зробив для оперних вистав. – Мається на увазі відбудова у 1901 р., за головування В. М. Проценка, театру для «Російської опери» (тепер будівля Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка).
Тобі однявся лівий бік. – Мається на увазі ослаблення «лівого», більш прогресивного угруповання в думі.
Піхно Дмитро Іванович (1853 – 1913) – економіст і журналіст, професор Київського університету, один з лідерів «Союза русского народа», редактор газети «Киевлянин» у 1879 – 1911 рр. Підтримував репресії, спрямовані проти революційно настроєних мас, намагався проводити русифікаторську політику на Україні.
…наша «Думка»… – мається на увазі газета «Громадська думка», перша газета українською мовою, що почала виходити завдяки певним демократичним свободам, досягнутим у 1905 р. Перший номер газети вийшов 31 грудня 1905 р., останній, 190-й, 18 серпня 1906 р. На місці забороненої владою «Громадської думки» почала виходити газета «Рада».
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 164 – 168.