Георг – наречений Елізи
Володимир Винниченко
І от раптом принцесу Елізу підмінено. Хтось зідрав із неї хмуру заціплену скупченість, із-під неї вийшла нова людина. Це тепер – весело-владна, грайлива, ніжна дівчина.
Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників – усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.
Розуміється, для чого тепер принцесі поміч якогось кривого, калікуватого доктора, сина льокая. Розуміється, вона зараз же попрохала пані Штор переказати свойому синові, щоб він більше не турбував себе послугами їй. Та й нікому вже, власне, були не потрібні його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цілі місяці всім їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хліб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжній мужчина! Він не такий уже молодий, годів йому, може, тридцять п’ять; на чолі вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох боків, на висках – жовтизна, в роті якраз посередині вищербивсь один зуб. Якраз посередині, так що лице як на дві половинки поділене. Сталося це в дорозі, а лікарів уже тепер немає – ї доводиться ходити так. Часом, аж злегка посвистують слова крізь цю щербину. Але сам такий міцний, сухий, сталево-окий, дротяно-вусий, ніс загнутим дзюбом енергійно, непохитно рубає повітря. Але коли балакає з принцесою, то сталь і дріт стають тепленькою м’якенькою глиною, з якої можна ліпити всякі фігурки, що принцеса, натурально, і робить.
Що ж дивного, що вона цілими днями тепер виспівує, регочеться на весь дім, на весь сад, що, як дитина, бігає по саду s принцом по дощу, по вітру по всіх алеях. Особливо вона любить ті алеї, що перед самою лабораторією.
І доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цілими днями тепер довбається собі в своїй холодній лабораторії, невідомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крізь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишені, щоб погріти пальці.
Іноді підходить до вікна й порожньо, не кліпаючи, дивиться в сад на мокрі порожні дерева, на порожнє небо, на порожню мокру затихлу землю. А в спальні лежить на канапі Макс і порожніми очима читає порожні старі книжки, переселившись із комуни до брата.
От і тепер стоїть доктор Рудольф біля вікна й дивиться, як листя в паніці, немов розігнана поліцією юрба бунтарів, женеться алеєю, із жалібним шелестом, підкочуючись під коріння. Вітер, як чабанський пес, ганяє закурені отари хмар із позадираними хвостами.
І раптом дзвінкий зладний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип піску по доріжці. І нарешті дві постаті, ті самі дві постаті. Принц Георг ступає чітко, твердо, впевнено виміряє кроки по землі, яка належить йому. Він із сокирою в руці. Сталеві очі й дротяні вуса шкірно повернені до червоної голівки, що випинається з коміра пальта гарячою жариною.
Вони стають якраз проти вікон лабораторії. Червона голівка на мент проводить очима по вікнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже відвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помітила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсім іншим. Але чим? Що треба їм тут, у цій алеї, з сокирою?
Ручка в чорному рукаві, в чорній рукавичці показує пальцем на кущ бузку, на обидві стіни кущів із голими, тепер такими порожніми вітами.
Принц Георг хитає головою, виміряє очима кущі, ще раз киває головою й щось каже до принцеси, посміхнувшись і показавши чорну квадратову щербину й розділивши сухе лице на дві половини. Потім підходить до першого куща, обдивляється з усіх боків, вибирає, нахиляється й сильно рубає гілля при самому корінні.
Вони хочуть позрубувати всі кущі! Вони хочуть вирубати всі кущі, всю алею вирубати, знищити! Це вона хоче! Навіть це місце вирубати, вигладити! О ні!
Доктор Рудольф зривається з місця й швидко, коливаючись у лівий бік усім тілом, вибігає надвір. Вітер скажено кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораторії – він служить їм за сторожа.
Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голівку на рип нерівних, шкандибаючих кроків і зараз же байдуже, спокійно відвертається. Принц Георг також зиркає в той бік і також спокійно повертається до куща – якийсь собі каліка кудись поспішає.
Сокира високо підлітає догори і з соковитим хруском угризається в тонкі ніжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушно, слухаючи всією спиною нерівний хапливий рип кроків по алеї.
– Вибачте…
Принцеса й принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловікові?
– Вибачте… Ви хочете рубати ці кущі?
Сталеві очі помалу випростовуються разом із головою й здивовано оглядають од голови до ніг калікуватого чоловіка.
– Так. А вам що до того? Хто ви такий?
Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесі. Принцеса недбало, байдуже киває голівкою й повертається до нареченого:
– Це – Рудольф Штор, Георгу. Прошу далі.
Георг уважніше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.
– А-а? Добродій усього людства? Що ж вам треба, пане добродію?
Добродій людства придержує рукою волосся на голові.
– Я прошу вас сказати мені, що ви хочете робити з цими кущами?
Принц Георг спочатку високо, непорозуміло підводить брови, потім раптом грізно хмурить їх.
– А ви яке маєте право задавати мені це питання?
Доктор Рудольф на мент закриває очі й знову розкриває їх.
– Я ще раз прошу вас дати мені відповідь на моє питання.
Тут принцеса гидливо кидає в його бік:
– Ми хочемо вирубати ці кущі. Тут буде площинка для спорту. Рубайте далі, Георгу!
Георг одвертається від добродія людства й зручніше затискує сокиру в руці. Але доктор Рудольф помалу спокійно заходить збоку й стає між ним і кущем. Стає, складає руки на грудях і тихо крутить головою.
– Ви цих кущів рубати не будете.
Нахабство цього суб’єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.
– Пане добродію! Я вам раджу моментально відійти, сховатись у вашу хату й не наражати себе…
– Ви цих кущів рубати не будете.
На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, голову не підносить, а так само спокійно крутить головою з боку на бік.
– Я їх буду рубати, пане хіміку! Хоча б мені прийшлося рубати їх разом із вашими ногами! Чуєте?!
– Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом із моїми ногами.
Матово-бліде, рівне, схудле лице під крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає ліву руку й сильно відпихає нею набік доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцові Георгові кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтість вусів під горбуватим дзюбастим носом. Він із усієї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тільки злегка хитається наперед і міцно тримає руку князя Георга.
– Пане Шторе! Я вас попереджаю: відійдіть! Пустіть руку!
Рука пана Штора приросла до тіла князя Георга. Волосинки вуст тісно злилися в одну тонку витягнену лінію. Очі голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.
Права рука принца Георга рвучко, гнівно разом із сокирою підводиться й на півдорозі зупиняється, готова змахнути вгору.
– Пане Шторе! Ще раз кажу: пустіть руку й забирайтесь негайно звідси. Останній раз кажу!
– Я піду тоді, як ви дасте мені слово не рубати цих кущів. Для спорту ви маєте досить вільного місця в саду.
Червона голівка непорушно застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає ліву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потім умить змахує правою рукою з сокирою і… весь одхиляється назад: ліва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, – і сокира безсило звисає вниз. Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тільки синіють лід пальцями калікуватого чоловіка, слабшають, слабесенько ворушаться і сокира от-от випаде з покоцюрблених пальців.
– Пусс-тіть руки, ви!
– Тільки тоді, як дасте слово…
Тут принцеса Еліза поспішає на поміч – сокира от-от виприсне.
– Георгу, пустіть цього чоловіка! Ходімте. Ми знайдемо інше місце.
Георг шарпає руки, але вони від того тільки більше синіють. Цей чоловік не пускає. Лице Георга пашить вогнем, і жовті дротяні вуса так виразно жовтіють на червоності, а сталеві очі колючими конусами вп’ялися в бліде, спокійне, затиснене лице кривого хіміка.
Сокира падає на землю коло ніг доктора Рудольфа. Тоді він випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, підіймає сокиру, ввічливо подає її принцові й спокійно шкандибає назад, до себе. Вітер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд із-під червоних крил.
І доктор Рудольф довго ходить по лабораторії, поглядаючи мимохідь на зрубані, покалічені ніжки бузку з біло-зеленкуватими ранами.
А принцеса й принц Георг ідуть додому, до будинку. І дивна річ: принцеса Еліза цілком щиро, непідробно весела, ніжна, радісна. Ну, просто щаслива! Цілком щиро, от це дивно! – цілком щиро щаслива. Вона бере князя під руку, пригортається до нього, сміється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба? Чи цією поведінкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Ні, вона нічого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навіть знає, що «цей чоловік» дуже великої фізичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нічого не хоче ховати. Але вона собі просто сяє вся.
І старому графові розповідає всю сцену з сяючим сміхом, ї стару графиню несподівано, невідомо з якої причини обнімає, і до рояля біжить, і бурно грає, і верхи хоче їхати. Абсолютно незрозуміла, чудна поведінка, противна всякій логіці. А доктор Рудольф стоїть біля вікна й порожніми очима дивиться в порожнє небо, по якому вітер жене отари хмар із позадираними хвостами. І тепер його очі ще порожніші, застигліші, крижаніші.
От іде графівна Труда з якимсь чоловіком алеєю з вулиці. Так, це Труда, порожня, неіснуюча Труда. З нею її «чорно« срібний лицар», теж порожній, неіснуючий, тоскний, нудний. Раніше вона приходила сама. Тепер із «лицарем». А порожній Макс лежить у спальні й читає неіснуючі детективні романи, що купою лежать біля канапи.
Труда хитає головою, привітно махає рукою, щось гукає чорно-срібному лицареві й весело біжить до ганку.
– Руді, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивіться, який чудовий вітер. Я хочу зробити з Душнера змія й пустити його на небо. Правда, на такому вітрі можна? Правда?
Душнер увічливо, приємно посміхається чорними пукатими очима під густими пухнастими, як два хвостики, бровами.
– А Макс де? Читає? Все читає детективні романи? Руді, голубчику, що це значить? Га?
Руді не знає. Читає – то й читає. А що більше робити?
Але Труді страшенно важно знати, чого Макс читає детективні романи. Страшенно важно їй це знати, конче треба знати – від цього залежить усе її життя разом із синьою родинкою-сережкою під вухом. Можливо, що мудрий, спокійно ввічливий чорно-срібний лицар краще знає, ніж доктор Руді й графівна Труда. Але він тільки приємно спокійно посміхається. А коли Труда біжить додому навідатися до матері, він спокійно, як вартовий, ходить по алеї.
Щоб не бачити цієї чатуючої постаті, доктор Рудольф іде до Макса, лягає на ліжко й дивиться в стелю холодними порожніми очима.