Журба Фрідріха Мертенса
Володимир Винниченко
Заціплені зуби ненависті потомились, послабли; давно перегоріла полум’яна лють, покривши душу сірим нудним попелом. І сором уже не шкребеться колючими лапами в серці, не коцюрбить корчами тіла. Спокійно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрідріх Мертенс до річки по воду. Спочатку Вінтер з інерції пошани ходив за нього, але дедалі, то почав забувати, став позичати води для пана президента. І пан президент уже ходить сам із відром до річки, сам із візочком плентається в поле, в ліс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.
Нікому вже не дивно, не цікаво й навіть не зловтішно, що колишній цар і бог Німеччини, майбутній президент – король Землі, владар палаців, маєтностей, половини національного майна Німеччини, самодержавний диктатор, що від його кивка пальцем залежало життя мільйонів, що цей самий Фрідріх Мертенс щовечора з відром іде до річки. Що тут важного й цікавого, коли всі боги, царі, самодержавці, королі, диктатори й владарі всіх маєтностей Землі так само з відерцями, з візочками врівні з найубогішими своїми підданими й підвладними борються за своє мізерне існування?
І так само, як Фрідріх Мертенс, вони покинули свої люксусові палаци – вигнані юрбою, деякі холодом, оселились у маленьких кімнатках, які можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в поті лиць своїх і… обростають потом, лепом і волоссям урівні з останнім із колишніх наймитів своїх, урівні з дикими, первісними, печерними людьми. Ніхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу іржавою бородою й вусами постать Фрідріха Мертенса, ніхто вже не закушує посмішки, бачачи, як колишній можновладець старанно розгортає відерцем воду, щоб не набрати її із сміттям. І що таке Фрідріх Мертенс, що треба дивуватись, посміхатись, зловтішатись, коли він бере для себе воду із річки?
Фрідріх Мертенс не претендує вже й на зловтішність, на посмішки, на глузування.
Коли юрба очманілих сонцеїстів увірвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу і, гасаючи, вигукуючи реготом і захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вінтер, рискуючи своїм життям, вивів потайним підземним ходом пана президента за парк, посадовив у своє авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканні на краю міста разом із своєю родиною. Тоді Вінтер іще хоч і з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.
Тепер же Вінтер не жаліє й не гнеться. Тепер той самий Вінтер, який трусився містичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече містичної страшної істоти й натякає вже, що доведеться відібрати в неї найкращу кімнату, яку їй визначено, бо ця кімната тепліша, сухіша, ясніша – і її треба дати дітям.
Колись наївний палестинський єврей дав людям заповіді: «Любіть ближніх, як самих себе. Любіть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас». Ці заповіді здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали богові, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.
Але тепер кому потрібні ці заповіді? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що відбирають. Тепер же нема за що ні любити, ні ненавидіти, ні благословляти, ні проклинати. Бо ніхто нічого нікому не дає й не відбирає. За що має Вінтер тепер любити, шанувати, боятись Фрідріха Мертенса, труситися перед ним? І ненависть, і любов, і пошана, і страх є зв’язок, діяльність, рух.
Людство ж загубило всі зв’язки, розпорошилося на мільйони атомів, самотніх, незалежних, байдужих одне до одного. Раніш, коли рани від перерваних зв’язків ще боліли, коли здибалися на вулиці чи коло води старі співробітники, приятелі й ближчі підвладні, всі ще жахалися, жаліли, скаржились, проклинали й ненавиділи. Тепер же всі ті співробітники, всі колишні його міністри, генерали, банкіри, королі й принци – всі вони при зустрічі байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє відерце чи візочок і тягнуть далі, до себе додому, до своєї самотньої, відокремленої, ізольованої від усіх інших самотніх атомів нори. І нікого їм не треба ні ненавидіти чи проклинати, ні любити чи благословляти. І не треба їм ні заповідей, ні палестинських євреїв, ні бога, ні диявола.
Фрідріх Мертенс іноді плентається до свого палацу. Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькі кімнатки на передмістя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вільно ходити по ньому. Немає варти коло воріт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишних сходах бруд і сміття сотень ніг. По величезних залах гасає вітер, окроплюючи дощем дорогоцінні фрески на стінах. Брильянтова зала – бідна-бідна! – покопирсана, поцюкана, поламана. Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутності, видовбано до найменшого діамантика всю колишню величність, і де-не-де валяються нікчемними камінчиками колишні владарі бажань, утіх, злочинств, раювання й мук.
Фрідріх Мертенс підіймає брильянти, стирає з них бруд і ховає в кишеню – Вінтеровим дітям на цяцьки.
В кабінеті перед апаратами довго сидить Фрідріх Мертенс, піднявши комір пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порвані зв’язки. Навіки порвані. Скінчилася людська історія. І ніхто ніколи не заговорить у ці апарати, не переріже блискавкою світовий простір думка й енергія людини. Через десяток-два років заваляться стіни палацу й накриють руїнами цих вірних затихлих товаришів колишньої діяльності.
Ах, які хоч прокляття, ненависть, глум, сором і муки готовий він узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали ці мовчазні, мертві товариші, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнім попихачем, бути каторжником довічним, аби діяти, аби рухатися, боротися, творити.
Гуде вітер у порожніх, вогких, моторошно самотніх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всій землі. Так, так, розум убив любов, ненависть, діяльність, рух, творчість і самого себе.
Тепер повинні пройти віки, порозбиватися пороблені стекла, позатягатися в пам’яті людей сліди колишньої культури, – і тоді почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова історія.