Апатія братів Шторів

Володимир Винниченко

Принц Георг не робить площини для спорту ні на місці бузкової алеї, ні на ніякому іншому місці. З самого раннього ранку він виїжджає з дому й приїжджає тільки пізно ввечері. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привіз із собою. І принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вікнами лабораторії. Доктор Рудольф може не турбуватися за свій бузок – нікому він не потрібний і не цікавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять із нього дому в своє гніздо. Дбайливо, енергійно, невтомно десь звиває його сіроокий орел. А де саме – нікому невідомо, навіть пані Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там – мовчить про це князівна Еліза.

Міг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов чнастенько почав навідуватись до принцеси Елізи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох і про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так: графові Адольфові краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони воліли б усе ж таки кудись на південь виїхати з Берліна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, іде зима, переночувати нема де в дорозі. До весни, десь, зів’ють собі тут гніздо, а там перелетять у теплі краї.

Доктор Рудольф нічого не відповідає матері на її справедливі міркування – розуміється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетіти?

І нудно-нудно, шипуче посвистує собі крізь губу, ходячи по лабораторії та гріючи померзлі пальці в кишенях.

А Макс так той зовсім нічого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальні на канапі й читає невідривно свої дурні старі романи. Приходить графівна Труда, приходить така свіжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно сміється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собі хоч раз ясно й легко засміятись, а Масі лежить, морщить ніс, очей не відриває від дурних, нікчемних романів і хоч би з увічливості щось одповів ласкавій дівчині. І ніщо, ніщо його не цікавить. Нагорі в домі трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним із малярів – і таке там піднялося, нагорі, що аж старий граф хотів іти втишувати: крик, вереск, гуркіт меблів, хрип, гарчання, тупіт ніг, гупання тіл. Тепер малярі забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Італії.

Макс лежить і не слухає.

Графівна Труда цікавіше розповідає: по вулицях Берліна помітний якийсь чудний, дивний рух. Якісь люди то кіньми, то на двоколесах діловито кудись їздять. Діловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсім не по траву й не по дрова! Абсолютно ні! Та навіть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно: на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф знизує плечима: хто його знає. Але Макс і плечима не знизує – не слухає, не чує, не відповідає.

І графівна Труда бере пані Штор під руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!