Праця – план Фрідріха Мертенса

Володимир Винниченко

Стомлено, апатично плентається Фрідріх Мертенс додому в свою нору. Самотній атом, нікчемний, непотрібний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотніх, нікчемних, тупих, байдужих атомів.

Таких самих?

Ні, не таких самих. Не всі такі самі. Вінтер не такий самий. Вінтер не самотній, не порожній, не байдужий. Коли Фрідріх Мертенс приходить увечері до своєї кімнати й сидить біля грубки, і вогник у ній тихо похрумкує, неначе котик гризе кісточки, а в сусідній кімнаті дзвінко, владно, реготливо стрибають дитячі голоси, Фрідріх Мертенс знає, що Вінтер не самотній. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що підходить іззаду і важко спирається йому на плечі. Знає з того теплого, ніколи не чуваного паном президентом щасливого сміху всепоштивого, всепокірного й готово-тремтячого секретаря.

І як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха білява затишна маленька жіночка, любовна, невсипущо-клопітлива – мати цілого намиста дитячих білявих, русявих, круглих і подовгастих голівок. І Вінтер, всепоштивий секретар, може брати кожну голівку в свої руки, цілувати, дихати молодим невинним, нічого не знаючим духом їхнім, грітися й зв’язуватися з усім світом через це намисто.

І мільйони ж таких Вінтерів сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе і дух, і сміх, і плач ними роджених голівок. І що їм до руїн світу, до палаців, в яких вітер кропить дощем дорогоцінні фрески, до подовбаних, понівечених брильянтових зал, до мовчазних апаратів. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б’ється молоде дороге життя?

На вбогенькому столику винувато кліпає вбогеньким світельцем тонесенька хирлява свічечка.

Вогник у грубці Фрідріха Мертенса грайливо танцює по трісочках і не гріє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечі.

І раптом стук. Стук із сходів у помешкання, такий рідкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелі-вулиці густо позабивані чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вінтерів у такий час?

Дитячий сміх шерхне. Хапливі кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої і стук у його двері.

Що це може значити? Кому ще він потрібний?

– Ввійдіть!

Двері розчиняються. І, як колись, у давно-давно минулому, до хати входить Вінтер, його всепоштивий секретар і доповідає.

– Граф фон Елленберг!

Але тепер Вінтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кістку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. І граф Елленберг також добродушно посміхається й теж не всковзує навшпиньках у «царські врата», а помалу просувається в півтьмі кімнатки. І вбогеньке світельце хирлявої свічечки жалюгідно пнеться освітити ці дві постаті, показати, що вони, як славні колишні актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишні блискучі ролi. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими ширшими, брудними, чужими.

І Вінтер, як колись давно-давно, виходить із кімнати, а граф Елленберг підходить до пана президента й просто привітно простягає руку. Привітно, звичайно, як доброму знайомому! А потім шукає очима по хатинці, бере з кутка стілець, підносить його до стільця пана президента й сідає собі поруч. Просто, звичайно, спокійненько. І м’яке жіноче тіло його в пальті, з піднятим коміром таке спокійне, не сковзаюче, не напружене.

Давно перегоріли і сором, і гордість, і тільки нудний сірий попіл лишився, але коли копита б’ють по душі, то там, під попелом, чується ще біль, і гаряче, пекуче летять іскри в лице.

Граф Елленберг прийшов у важній серйозній оправі, такій важній, що він озирається на двері й принижує голос до шепоту. Які можуть бути тепер справи, та ще важні, до таємного шепоту?

Вогник похрумкує гіллячками, а шепіт гонить у вуха чудні, смішні фантастичні слова: загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залізниці, трамваї, запрацюють машини й навіть залітають угорі аероплани, людина буде не тільки їздити, але й літати. Неймовірна, фантастична, дитяча казка. Подуріли люди?!

Фрідріх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м’яке, обросле, неприємне лице колишнього міністра особистої охорони його величності пана президента. Ні, воно цілком серйозне, навіть із виразом таємності, хоч і без великої певності.

Ага, принц Георг, претендент на серце Елізи Пожежі. Ага, терор, маюн, гармати, розстріли. Організація «Друзів Ладу», «Батальйони Відновленння». Так, так.

Фрідріх Мертенс із усміхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепіт, а вогник задоволено муркотить собі, печерний, любий, рідний від дитинства людськості.

– Ну, як же пан президент ставляться до цієї справи?

Фрідріх Мертенс не рухається й дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.

– Насамперед: нема ні президентів, ні графів, ні принцес, ні принців. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай «Друзі Ладу» не стріляють, а сідають на потяги та їдуть по вугілля. Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.

Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який – вугіль розграбували, позабирали собі, та й годі.

– Боронитись. Тоді стріляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловік. Набрати десятками тисяч «Друзів Ладу». Але не для терору. Для праці. Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору – ні. Для принца Георга – ні. З терору нічого не вийде. Нічого. Безнадійно.

Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню зачучверену голову. «Для принца Георга – ні». В цьому вся причина. Через це й «нічого не вийде». Бідний Мертенс – розуміється, не йому конкурувати з тим сірооким орлом-хижаком.

Граф Елленберг іще трошки сидить, потім зітхає, підводиться й простягає руку панові Мертенсові. Треба йому йти вже. Але він дуже просить пана… пана Мертенса тримати в тайні говорене тут. Справа дуже важна.

Пан Мертенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графові Елленбергові й нахиляється знову до вогню.

А граф Елленберг щільніше застібає піднятий комір пальта, натовкмачує тут-таки в хаті капелюш і не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собі шепеляво щось шепоче, розповідає вічну стару казку.

Фрідріх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гірким і мудрим усміхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потім трудно підводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що відгонить мулом і листям, лягає нероздягнений на ліжко й покриває голову подушкою.