Воєнний переворот
Володимир Винниченко
Ранок. Калюжки затягнені гранчастими скляними шрамами. Дзвінко й сухо хрустять вони під цікавим натиском чобота. Обрій неба шафраново-жовтий, від нього тягне ріжучим, колючим вітром, і розгублено, самотньо пурхають ріденькі снігові метелики.
Порожні, пустельні вулиці Берліна з жовто-шафрановими блисками безживних вікон. І тільки – дивна, неймовірна річ! – туди й сюди прожогом проносяться мовчазні закутані люди на конях, на гуркотливих моторах і на двоколесах тихеньких, дренькітливих. І лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальті, загадково торохтять і лопотять мотори, такі таємні, дивні, давно забуті. Вікна розчиняються, зарослі, зачучверені голови висуваються й здивовано, з непорозумінням, з острахом проводжають здичавілими очима таємні постаті.
Навіть уночі в густій насиченій тьмі коридорів-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумілий рух.
Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо-вітряний ранок. І все тихо. Не чути ні цокання копит, ні лопоту моторів. Ніч розжувала їх темною пащею, проковтнула, і тиша вільно, спокійно тече пустельними кам’яними каналами.
І вмить страшенний громовий довго гуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вітер перелякано, несамовито котить його по кам’яних тунелях, гупає об вікна, струшує будинками, дзвенить непотрібним посудом у непотрібних шафах і розчепірює жахом очі.
І знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вітру. Жах в очах розтає, родячи непорозуміння. Тихо, обережно розчиняються вікна, двері на вулиці, хижо-нашорошено визирають голови.
– Що це було?!
– He знаємо
– Це гармата?
– Ні, мабуть, вибух на. складах маюну.
– Ні, гармата,
І знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вітер із свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.
Раптом новий вибух підкидає напружені тіла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркоті, вони качаються по небу, по дахах домів, по помертвілих душах.
І зараз же за цим по заціпенілих вулицях пролітає скажений лопіт моторів, цокіт, брязкіт, тупіт копит і металічний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вікна й двері на вулиці розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничі, загадкові люди, завертають на обидва боки мідяні довгі й короткі сурми й прискають із них у стіни, у вікна, в голови металічними, гунявими, дзвінкими, високими звуками. А посеред звуків металу різкий, рупорний, велетенський крик:
– Всі на площі! Всі на площі! Всі на площі!
Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються; до страху, тривоги й непорозуміння вплітається цікавість: хто такі ці сурмачі? Що там є на тих площах?
І потроху голови висуваються на вулиці, туляться попід стінами, сахаються в заїзди від літаючих верхівців, від ляпаючих у вуха металічних зойків, сухим листом під вітром скочуються, згортаються на площі.
І зараз же очі жадно втикаються у великі білі екрани, на яких раніше миготіла картина кіно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чіткими, писаними рукою, літерами:
«Громадяни!
Рід людський перевертається в тупу тварину. Тьма, холод, негода панують над колишнім царем природи – людиною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релігію, власність, громадянство, мистецтво, науку, працю – все, чим одрізнялася людина від худоби. На руїнах колишньої великої цивілізації ми животіємо гірше за первісних дикунів. Дві третини нашого життя проходить у тьмі. Будинки наші позбавлені каналізації, загиджені нечистотами. Вода, яку беремо з річки й каналів, занечищена, заражена. Наші діти, жінки, батьки мруть тисячами від хороб, бо нема кому їм подати ні медичної, ні людської помочі. Трупи їхні, закопані на подвір’ях, гниють і ще гірше затруюють повітря.
Хутко звірі розмножаться й почнуть дерти й убивати нас і дітей наших. Рештки старої культури заваляться, міста розсипляться в руїни, люди перейдуть у ліси й печери. Настане смерть усьому людському. І це все є наслідок згубної Сонячної машини. Ми повірили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман і самообман.
Ми, «Друзі Ладу», кличемо всіх, хто ще зберіг у собі людську душу, до рішучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!
Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з’явитися до будинку рейхстагу для реєстрації. Насамперед закликаємо всіх залізничників, машиністів, інженерів, техніків. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом і тьмою. А для цього потрібне вугілля. А вугілля мусимо привезти. Перша праця всіх «Друзів Ладу» буде в постачанні до Берліна запасів вугілля, потрібного для доведення до людського стану міста й наших мешкань.
Далі мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя.
Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена.
Громадяни! Кличемо вас з’явитися добровільно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущі, якою починає покривати наші душі Сонячна машина, то в інтересах ваших, наших і всього людського роду будемо змушені силою розбити її.
Заявляемо: коли назавтра на ранок на площу рейхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, «Друзі Ладу», будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п’ятнадцяти років, старих після п’ятдесяти років і хорих.
Заявляємо: коли населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсім. Краще хай так загине рід людський, ніж має загинути так ганебно, як це буде від Сонячної машини. Коли ж навіть розстріли в помешканнях нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні.
Ми воліємо висадити маюном у повітря весь Берлін, ніж дати йому задушитися у смороді.
Попереджаємо: всі шляхи з Берліна зайняті батальйонами «Друзів Ладу». Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов’язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці. Від завтрашнього ранку всякий рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.
Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти «Друзів Ладу» каратиметься смертю на місці.
До Праці, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя!
Смерть Сонячній машині – загибелі людства!
Найвища Рада «Друзів Ладу»
Вітер дротяним хвостом б’є по задертих до екрана обличчях. Сльози стікають по синьо-змерзлих лицях, але очі пильно, невідривно ходять од рядка до рядка до самого кінця.
З обох боків екрана на примістках стоять дві постаті в металічних шапках і з протигазовими машкарами. Дві постаті з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грізними в своїй приготованості, із своїми двома дірочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюнові скоростріли й гранати, які в один мент можуть покласти покотом усю масу голів.
І голови мовчки водять очима по грізних рядках, по грізних постатях, по грізному і такому невинному знарядді в їхніх руках. Мовчки, без ніякої агітації тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусідні завулки.
Там вони скоса непомітно озираються, підозріло оглядають один одного й трошки вільніше пускають свої замерзлі тіла.
Але деякі поводяться від самого початку вже цілком вільно й легко. Перебігши екран до кінця, вони голосно, сміливо, з радісним запалом стріпують головами:
– Ну, слава богу! Нарешті знайшлися таки люди!
– Слава «Друзям Ладу»!
– Смерть Сонячній машині!
– Слава!!
Вітер сердито підхоплює ріденькі вигуки, носить їх, як пір’їни над кашею голів, і закидає в завулки. І запал під холодним вітром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.