Принц Георг і трон для Елізи

Володимир Винниченко

Вітер сипле вечором у вікна. Вогник свічки марно лиже густо-сіру тьму салону, щоразу жахаючись і рвучись злетіти, як повз нього твердо-чітким, рішуче виміряним кроком проходить принц Георг.

Принц Георг не розуміє принцеси Елізи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом із ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, і чого на самоті нічого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого він пів-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухість очей, від якої найодчайдушніша відважність засохне й скрутиться, як лист у посуху.

– Не треба. Потім про це, Георгу. Не тепер.

А коли ж воно буде це «потім»? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у «потім»?

Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навіть мертенсівського. Вона переступить кордон, тільки здіймаючись сходами трону.

Принц Георг рішуче, точно виміряно зупиняється. Вогник жахно відсахується вбік і дрібно-дрібно труситься. Тінь принца Георга дрібно підскакує по стіні, силкуючись дістати головою до стелі.

Так, так: шлях до «потім» через трон. Але чого ж сьогодні так весняно, так вогко променилися очі, так пашіли дві гарячі червоні плямки на лицях і так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудрості? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те «потім»?

Вогник спокійно, роботяще лиже тьму. Вітер діловито засипає вікна густими синіми присмерками.

Принц Георг ізнову ходить із кутка в куток, перевертаючи на всі боки загадку.

Який же трон може бути в пустелі, заселеній жуйними тваринами? Пів-Європи проїхав він серед одурілої людської худоби, серед руїн колишньої цивілізації.

От вони, ці тварини, ржуть і топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться із стелі. Якими силами можна вернути їх до людської подоби? Підкласти під усю земну кулю набій маюну й висадити її к чорту! О, тоді б вони заіржали, заревли іншим ревом, пррокляті!

Принц Георг раптово зупиняється, злегка підводить голову й широкими сталево-сірими враженими очима дивиться в стіну. На стіні схвильовано гойдається його розмазана тінь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потім потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.

Вітер шипуче треться крилами об чорні шибки. Глухо й тужно з покоїв графині тягнуться стьожки звуків. Свічка куняє, принц Георг усе стоїть і дивиться в підлогу.

Раптом рішуче підводить голову, посміхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж… не буде нічого.