Розлука

Віктор Забіла

«Нехай не жде, нехай не жде,

Годі сподіваться,

Щоб, як голуб з голубкою,

Так поцілуваться!»

Не така була розмова,

Не так розмовляла,

Як колись мені клялася,

Як колись казала,

Що кохає мене дуже,

Душі не жалівши;

Що не треба їй нічого,

Мене полюбивши.

Тепер не те, тепер друге

Мені вже співає,

Вже не скаже: «Ти мій милий!»

Мене проклинає.

Що ж се таке? Чого сталось?

Худоба да гроші

Усе роблять на сім світі,

З ними всі хороші.

Прокляла мене навіки

Моя злая доля,

Немила мені на світі

Козацькая воля,

Ота, що колись бувала,

Де пісень співали,

Усяких, якую хто знав,

Про все й розмовляли,

Під куренем кашу ївши,

Під чуб да в жупанах,

А все знали, що діється

Аж по Забалканах.

Прийми мене, сира земле!

Жить не хочу більше,

Літа мої пройшли марно,

І дедальше – гірше.

От як горе досаждає,

Як серце крушиться:

На білому на сім світі

Не знаєш де діться.

Кинешся, де гріє сонце, –

Хмарою закриє;

Кинешся, де гарно, тихо, –

Буйний вітер віє.

А без сонця да на вітрі,

Одежі не мавши,

В три погибелі зогнешся,

Долю проклинавши.

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Забіла Віктор. Співи крізь сльози, 1906 р., с. 28 – 29.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 282 – 283.