Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

В хугу

Віктор Забіла

Вечоріє, смеркається,

Де дальше темніє,

Зривається хуртовина, –

Вітер вельми віє.

Віяв просто мені в пику

Уже через міру.

«Поганяй!» – я обізвався

К свому машталіру.

Був я трошечки п’яненький:

Мав на душі горе.

Тоді справді було мені

По коліна море.

Вітер свище, реве, несе,

Вихрі піднімає,

Впирається прямо в груди,

Очі засипає.

«Погоняй скорій, Охриме,

В полі ми загинем!

Та гляди, чи так ми їдем!..

Дорогу як кинем,

Пропадем, як руді миші,

Десь посеред поля…

Лучче б сидіть в теплій хаті…

Понесла ж неволя!»

Хто любив коли по правді,

Як не можна більше,

То іншому траплялося

Хуртовини гірше.

Підстирила й мене стира

Полюбить дівчину,

Не на радість, не на втіху,

На лиху годину,

Бо бідному, без талану

Любить не годиться:

Йому дулю під ніс дадуть,

Як схоче жениться.

Нехай буде пречестнійший,

Нехай прехороший,

Скажуть: «П’яниця, бездільник,

В його нема грошей!»

Гроші, гроші і худоба! –

Без вас хоч пропасти,

Коли б чорта у болоті

З рогом де попасти.

Спершу б, може, ізлякався, –

Я б перехрестився,

Обома б після руками

За ріг учепився.

Кричав би: «Давай худоби,

Диявол проклятий!

А то здохнеш підо мною,

Бісе волохатий!

Хвіст одірву, ноги тобі

Всі переломаю,

Усі ребра дубиною

Твої пощитаю,

Назад очима поставлю,

Поодріжу уші,

Будеш стогнать коло пекла,

А не бить баклуші.

Зуби всі повибиваю,

Вправлю в ніс каблучку,

Поб’ю морду тобі усю, –

Загну у карлючку,

Пригрундзюю до берези,

Як тую собаку,

Поламаю всього тебе,

Зотру на табаку!

Не даром вас вовкулаків

Поскидало з неба;

Там мабуть то дармоїдів

Не дуже то треба!

Чуєш, гаспид, чуєш, гаде,

Подавай худобу!

Трісне душа, трісне й тіло,

Хоч кричи ти пробу»!

Може б, тріснув, і чортяка

Дав би мені грошей,

Тоді і я, де вже треба,

Вельми б був хороший.

Дак цього не буде зроду:

Чортів нема в світі,

А більше вже нігде достать,

Нема й на приміті.

Безталанний я, безщасний!

Нащо полюбився?

Тоді мабуть відьма здохла,

Як я народився.

Гірко в світі жить без грошей,

Солодко з грошима:

З ними буде прерозумний

З довгими ушима.

Як захоче він жениться,

Оддадуть за нього:

Довгі уші не завадять, –

З грошима нічого.

«Буде ляпать»! – скажуть. Добре:

Йому усе гарно…

Проживе такий у світі,

Проживе не марно.

Де б прийшлось сказать розумно,

І там їми ляпне,

А другий за його скаже,

Да в кишеню цапне.

І такії наживуться в світі,

Як ісхочуть,

Вони сами себе хвалять

Да людей й морочуть,

А ти все собі балакай,

Голим усе будеш,

І вмреш голий без худоби,

Ще й чесним не будеш.

Думав, гадав дорогою,

Трохи не скрутився,

Та на силу білим світом

Дома опинився.

Коні бідні вже пристали,

По снігу тягавши,

Я змерз зовсім, Охрим охрип,

На шкапів кричавши…


Примітки

Вперше надруковано у збірці поезій В. Забіли, виданій за життя поета, [1837 р.,] № 15.

Поодріжу ушіу виданні 1906 р. стоїть: «Поодрізую уші». Змінено задля збереження розміру.

Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 135 – 137.