Ставка на «грязь Москви»
Дмитро Донцов
По трагічнім закінченню української революції 1917-21, коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, – почала серед останньої ширитися так звана «зміновіховщина». Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, – заявили свою лояльність супроти московського переможця і повертали до краю служити йому, або – лишалися робити його роботу за кордоном, розкладаючи, оскільки могли, еміграцію морально.
Були це часи, 1920-ті роки, – коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів «через трупи і кров земляків» – подати руку большевикам і помагати їм в їх «великім соціальнім ділі»; коли в розпалі воєнних змагань, дезавував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи за легальний уряд України – уряд Раковського; коли, нарешті, повернув зі своїми співпартійцями на Україну… Це були часи, коли бувший кількакратний шеф українського уряду, і другої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви… Це були часи, коли многі провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до большевиків. Це були часи, коли пробольшевицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал «Нові Шляхи».
На честь тієї еміграції треба занотувати, що назагал вона мужньо і мудро поставилася до пропаганди і прикладу «зміновіховців» і витримала на становищі непримиренності. Не змінила старі національні «віхи» (дороговкази) на «нові» – промосковські.
В новій нашій еміграції, яка плила на Захід починаючи від 1939 року, – знову починає ширитися «зміновіховшина». 30 літ панування большевизму на Україні, систематичне витереблювання ним елементу незалежницького, фаворизовання елементу угодовського, терор і пропаганда, – затуманили не одну голову. А явне співчуття деяких «демократичних» кругів Заходу з «могутнім СССР», – довершили решту: «зміновіховщина» підняла голову.
В чім це видно? В безлічі фактів, яких треба лиш вміти зібрати докупи і підвести під один знаменник. Назвім найважніші, бо на цю тему можна писати томи. А тоді побачимо, що в усі ділянки нашого еміграційного життя, в усі концепції політичні, економічні і культурницькі продираються большевицькі чи півбольшевицькі ідеї; і навпаки – ті, якими дихала, під яких прапором боролася Україна в 1917-21 pp., – потихеньку й полегеньку починають, то тут то там, понижувати, висміювати, не раз просто паплюжити. Очевидно, в ім’я «єдності» і «прогресу»! Бо ж «усі ми українці», чого ж маємо цуратися різнодумців? Не можна ж бути «ретроградами» і триматися, мов п’яний плота, давно «нереальних» ідей! Україна, так, але «реальна», не «фантастична», за яку, правда, батьки билися, але якої ж «тепер нема»?
Різниця лиш та, що тепер «зміновіховщина» виступає під фальшивим прапором. Вони – «прогресисти», а це термін, яким прикриваються всі пробольшевицькі акції, там, де не можна виступати одверто. Вони ж і «демократи». Є демократи, ворожі комунізмові, але є й такі, які симпатизують з червоним Китаєм, з червоною Росією і в дусі своїх симпатій намагаються навіть впливати на політику своїх країн; нарешті – большевики теж демократи! У них же ж «найбільш правдива демократія у світі»! Під тими фальшивими прапорами й перевозять усякий політичний крам спекулянти на людську глупоту.
Затирається передусім ідея незалежності. На бенкетах і урочистостях все поминають «соборну і самостійну», але в статтях, в часописах інакше. Не проти «соборної і самостійної», лише сугерується, що та Україна, за яку гинули під Крутами, Базаром, в Зимовім поході, при обороні чи здобутті Києва, – що властиво це була «гопаківсько-шароварницька» Україна, загумінково-хуторяиська… Говориться, що «повна незалежність» – це ж, у теперішніх умовах, «фантом». Як змагатися, то хіба за «максимум релятивної незалежності». Другі додумуються до того, що повна національна суверенність є «загрозою існування людськості». Подумайте тільки! Згине, пропаде вся людскість, як не підемо в справах незалежності на уступки!
Це зміна віх політичних. Дальше йде зміна віх економічних. Маю на увазі отой новосоціалізм, який – у формі ідеї знищення приватної власності і запровадження московської «общини», фігурує в програмах не лише соціалістичних угруповань. Хто читав твори Сталіна, той мусить знати, що він думав і що писав про селянство, як клас. Він писав, що селянин, приватний власник, – це найстрашніша зброя проти большевизму. Тому, коли прихильники московської «общини» запевняють, що якраз «общинник» буде найкраще битися за самостійність, то в цім випадку треба йняти віру Сталінові, а не їм: він вже краще знав, що йому небезпечне.
Його аргументація проста: селянин небезпечний комунізмові тому, що це стихія приватновласницька; тому, що міцно прив’язана до своєї землі і Бога; тому, що є войовничо настроєна і досі постачала найбільший контингент до протикомуністичних армій. Зробіть із селянина земельного пролетаря, (як це й робив Сталін) – і він перестане бути силою протикомуністичною. Коли він на Україні вогнем дихає на комунізм і Москву, то тому, що – не зважаючи на «общину», в душі лишився приватним власником. Але соціалісти або новосоціалісти з тим не числяться.
В програмі однієї півбольшевицької емігрантської групки так і значиться, що колективізацію нашого села треба ще «поглибити» («углубление революции»), бо «процес» пролетаризації селянина є явище «позитивне» і «прогресивне». Іншими словами, винищування большевиками нашого селянина, руйнація його домівок, штучний голод, і мільйонові депортації, – все це, від чого стогоном стояла наша земля під терором чужинця і що мало на меті зломити її відпорну національну силу, – це все в очах нових зміновіхівців – є добре і тим шляхом треба лиш далі йти!
Це зміна віх економічних. Дальше йде підкопування під догму, яку нарешті ми засвоїли в наслідок останніх кривавих 30 літ; що єдино тактикою збройної боротьби можна вибороти Україні незалежність. Цю догму зміновіховці особливо підкопують. Це вже оглядали ми, коли стільки то часописів і груп або підважувало значення УПА, або замовчувало її акцію. Дальше – почали підкопувати і знецінювати значення всякої революційної боротьби з Московщиною. Так, кажуть, молодь гинула, приносила жертви, та… чи потрібні? Чи щось «реального» з того повстало? Нащо та «орденська замкнутість»? Нащо те «змовництво»? Чи воно помагає? Таж як будемо повставати, то дамо «нову притоку до нових репресій»! (Бож большевики без тієї «притоки» ніколи тих репресій не робили!). Годі вже – кажуть зміновіховці – поборювати большевиків терором, змовами і повстаннями, це ж несерйозно!
Те єдине, ту догму сильних націй, що винесла Україна з вогню боротьби і переслідувань, – що лише в нас сила самих, що лише нею здобудемо свої права, – ту догму нова зміновіховщина поволі, але систематично намагається підкопати в нашім мозку, обезвартнити, вбити. Кому на користь?
І – відкидаючи «змовництво», «орденство», революцію і повстання, – що ж, натомість, – яку тактику захвалюють зміновіховці? Вони радять повалити большевизм, прошу не сміятися! – це дослівно з одного радикального часопису – «моральним натиском світової демократії…» А коли ви ці бздури так і назвете, то ви є фашист і ворог демократії.
Другі радять реальніше, так як деякі «демократичні» галицькі партії в 1939 році: запропонували свою співпрацю большевикам. Таку тактику протиставлять вони «нереальній» тактиці боротьби. Інші протиставляють «нереальному» бунтарству – чеське «швейкіянство». Дослівно! І уважають, що всіх своїх ворогів чехи перемогли тактикою Швейка, що швейкіянство – «перемогло», а завдяки йому чехи «мають свою державу!» Так пишуть зміновіховці року Божого 1948-го, а панування москалів у Празі року четвертого… (Шерех, Самчук).
Так виглядає зміновіховство в тактиці боротьби. Та на тім не кінець.
Тому зовсім логічно робити ставку не на борців проти Московщини, а на «заслужених (у большевиків) людей» – на комсомольців, членів партії, урядовців і т. п.; на тих, які закріпляли чужинецький режим на Україні, помагали йому, нищили весь елемент національно-революційний. Це отже – ставка не на «підпільників», а на «визначних людей» московського большевизму, попросту – на «». Що ж дивного, що люди з такою психікою уряджують спільні збори з московськими соціалістами; що патріотом своїм уважають людину, яка – хоч і була колись послом УНР, але тепер робить українську політику в большевицькім посольстві?..
Що ж дивного, коли «демократичні» галицькі партії пропонували вже в 1939 році большевикам співпрацю? Що дивного, коли у «Відродженні нації» (Винниченка) читаємо, як автор переговорював у справах української політики з Мануїлським про допомогу його урядові? Коли узгляднимо ці факти, ясно стане, чому всі зміновіховці боронять тих, які стояли за порозуміння з Московщиною, – як Винниченка, Грушевського, Марголіна, Драгоманова. В глибині душі вони з угодовою програмою і тактикою тих політиків солідаризуються. Зрозуміло й чому деякі зміновіховці, відкинувши саму ідею України, що повстала в вогні 1917-21 pp., відкинули і її прапор, додавши до Тризуба – московсько-большевицький серп і молот. Большевики ж обдарували свою «незалежну Україну» теж «державним прапором», додавши трохи на долі блакитної смужки…
Відкидаючи повстання, збройну боротьбу проти Москви, як тактику, зміновіховці ідуть ще далі. Їм треба скомпромітувати, висміяти взагалі сам непримирний (не угодовський) дух, який прокинувся на Україні за останніх 30 літ. Звідтіля їх напасті на «людину визвольного руху» (анахронізм, мовляв!), на поетів, які ту людину та її життєву філософію принесли на наш загумінок. Стараються осмішити людей «однієї думки», людей одного «Ні» – супроти ворожих сил, і одного «Так» – супроти всього, що з тими силами бореться. Висміюють «догматиків», людей «одного наставлення», бо людина мусить бути «різностороння», вміти витягатися й скорчуватися, щоб змістилася в кожне Прокрустове ліжко.
Особливо ж ненавидять зміновіховці людей пристрасної віри, бо «апотеоза віри – це кволість розуму» (Шевчук-Шерех). Бідний Шевченко, що так пристрасно вірив! Не робив би того, якби знав, що треба перестати, щоб дорівняти розумом Шевчукові. Не дурно нападав на Шевченка і Драгоманов якраз за його фанатизм і його віру; жалував, що бракувало бідоласі освіти. Взагалі, до якої ідейки, до якого фокуса драгомановців-зміновіхівців не торкнетеся, – в тій хвилині почуєте, що торкнулися Драгоманова з усією його ненавистю до всього великого, героїчного, з його любов’ю до Московщини, з тупою проповіддю «малих діл» і головно – недражнення начальства.
І в цім теж була логіка. Характеристично, що всі ті, хто симпатизував з Московщиною, мусів негувати Шевченка, починаючи від Куліша і Драгоманова і кінчаючи галичанином Назаруком і наддніпрянцем Багряним. Дражнить і виводить з рівноваги він їх, філософів «малої людини». Хто проповідує угоду або зміновіховство, тому непотрібна Шевченкова героїка, ні його патос, иі його віра, ні фанатизм, ні культ героїв і борців. Нащо він, нащо людина визвольного руху, нащо весь той визвольний рух для тих, які воліють «релятивну незалежність», лояльну співпрацю з чужинцем, не вимріяну свою, а «реальну» Україну насаджену силою займанця, і адорують серп і молот?
Зміновіховство в ідеології політичній, в ідеології економічній, в тактиці, в емблемах, у світогляді! Можна було б на десятках сторінок показати, що родовід свій нове зміновіховство веде просто від Центральної Ради, а вона від Драгоманова. За Центральної Ради вірили соціалісти в перебудову «тюрми народів» мирним «парламентарним шляхом», коли то очевидно «не було місця думати про збройну боротьбу та її конечність». Тоді, коли Міхновський кликав «рвати з москалями», камінним муром відділятися від Московщини; коли кликав, що нам потрібне військо, а не федерація, самостійність, а не автономія», – кидалися на нього соціалісти, доводячи, що «виступати проти російської демократії – це злочин, чорносотенство».
Це ж тоді, коли полуботківці захопили для України Київ, Центральна Рада виступила проти них в допомогу уряду Керенського, в липні 1917. Це ж соціалісти приборкували тодішніх «фашистів», які гукали на селянськім з’їзді – «не проханнями, не переговорами, треба з ними (москалями) балакати, а кулаком». А коли довелося – проти їх волі – таки іти шляхом протиросійським, з жалем твердили визнавці Маркса в 1-м універсалі, – що «нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю».
Самі соціалісти (Винниченко) призналися пізніше, шо своєю тактикою охолоджували революційний, стихійний порив українських мас до волі, замість очолити і оформити його. В своїм страху пірвати з імперією, вони, навіть коли та імперія лежала трупом, обіцяли, що як встане, знову з нею злучаться… Пригадуються слова Демостена під час трагічної боротьби Еллади з Пилипом Македонським; – що його земляки так пересякли душевним рабством, що коли б навіть Пилип вмер, вони б знайшли собі другого. Що й сталося тепер з нашими «атенцями».
Наївно – а може демагогічно – пишуть деякі редактори з Шельменків: нащо нам та партійщина? Нащо партійна лінія? Лінія мусить бути просто українською! Всі ж ми українці! Нащо ж розбрат? Єднаймося!.. Але як будуть єднатися ті, що визнають за свою емблему Тризуб з тими, що видумали тепер большевицький серп і молот? Як єднатися тим, що хочуть збройно вибороти волю Україні, з тими, які хочуть її «вибороти» по передпокоях большевицьких посольств або в переговорах з російськими соціалістами? Як єднатися тим, які хочуть відділитися від Московщини з тими, які їй пропонують лояльну співпрацю або просять про «релятивну незалежність»? Як єднатися тим, які прагнуть мати на Україні твердий патріотичний селянський стан – з тими, які хочуть обернути нашого селянина в колхозне бидло? Нарешті, як єднатися тим, які хочуть, щоби повіки лишилася Україна країною християнською, і тими, які поклоняються новому ідолу матеріалізму? Таж коли нам силою насаджували москалі оті колхози, оте безбожництво, оту «федерацію», оті серпи і молоти, – роками горіла в вогні революції проти всього того наша країна!
Зміновіховці говорять радо про тактику, тактичні посування, про «реалізм» в політиці і т. п., та що між українцями різних груп нема розділової лінії. Ні, ця лінія є і то велетенська! Патріотів від зміновіховців ділить – різниця світоглядів, різниця їх духу. Шевченко писав в однім листі – що фантазія, вимріяне щастя, замки в повітрі є в його очах найкраща річ у життю, краща за «реальні» палати реалістів. Замки в повітрі? – це ідеал, який треба здійснити, проти і в боротьбі з огидною дійсністю, все те, пише він, що «незрозуміле людям позитивним». Зміновіховцям така філософія – є філософія дурнів… Шевченко мав гарячу віру – Шерех-Шевчук уважає віру за доказ кволості розуму… Що ж може бути спільного між Україною Шевченка і Україною Швейків? Різниця духу – борця і гелота.
Нові зміновіховці зводять спір з людьми ворожого їм духу до спору про тактику, про ту чи іншу деталь програми і т. и.
Це все пусте!
Від самого упадку української державності, від кінця 18-го віку, – двома шляхами пішла українська політично-національна думка.
Одні, як Котляревський, Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка, поети-«вісниківці», – зберегли і передали нащадкам героїчний світогляд, як заповіт, як смолоскип колись запаленого вогню.
Другі – Драгоманов, демо-соціалізм 19-го віку, пішли широкою дорогою угодовства, наївної віри в пацифізм, в еволюцію, в порозуміння з ворогом, дорогою відрази до всякої боротьби, до героїзму, дорогою крутійства і дрібної, буденної праці «малої людини», з філософією гелота.
Між цими двома таборами вічно точилася боротьба, між ними є провалля, якого нічим не засипати.
Між людьми такого протилежного духу порозуміння немає і не може бути.
Бо перемога «малої людини» – оберне Україну – навіть коли б визволилася – в країну гелотів, яка все собі знайдете нового Пилипа.
В сотий раз повторюю – потрібне об’єднання, але людей одного духу і їх відмежування від духу капітулянтів, зміновіховців, від людей без віри, без гарту і без переконань.
Чергове завдання дня – демаскування зміновіховців, якими б прекрасними масками вони не прикривалися, і – сепарація від них усіх патріотичних елементів.
Ніколи історії не робили «малі люди», ні «реалісти», – її робили люди великі, люди віри, ідеалісти, оті, яких з погордою прозивають Швейки – «фанатиками», «хижаками».
Листопад – грудень 1949.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1949 р., № 11 під назвою «Нова зміновіховщина».
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 97 – 105.