Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

11. Містика лицарства запорозького

Дмитро Донцов

твоє (Києве) кротке серце, зробили з тебе справжнього варяга, потім одягли в броню міцну як Гориню богатиря і поставили на сторожі підбитого племени і займанцями зганьбленої самим Богом заповідженої тобі святині.

Т. Шевченко

У «Великів льоху», і в других поезіях, що були в зв’язку з думками тої «містерії», Шевченко виразно візіонував, якою стріне Україна той страшний день «останнього судилища» нашої доби. Зокрема – якою буде та «верхівка» нації тоді, коли з’явиться другий Гонта – «козак безверхий», що розтрощить великого ідола на нашій землі. «Верхівку» ту представлятимуть «сліпі, криві, горбаті», недоуми, «овечі натури», перевертні – як ті «лірники»; представлятимуть «людські шашелі», нарешті ті другі Івани, що підуть на послуги катові, інспірованому злою силою, символізованою чортом і його воронами у «Великім льоху».

Бачив він і ті «парості», які повстануть в цей день зі знеможеного тіла України, яких очолить нове лицарство, що вже почало підводитися з могил наших степів, починаючи від 1917 року. Лицарство, що мало протиставити силі диявола не лині меч «немерцаюшої слави козацької», але й «немерцающий світ» Божественної правди. Це була містика, якої не хочуть бачити новітні «людські шашелі». Тому, що все духове було чуже їх вихолощеній думці, і – що найважніше – тому, що, несвідомі іноді – самі пішли на поклін тому, кому поклонився другий Іван з «Великого Льоху».

Почавши від ніжно-мрійної туги за фізичним щастям, перейшли вони до адорації матерії, а скінчили – капітуляцією перед силою зла. Чужий їм лишився патос великої пророчиці Лесі Українки, чужий патос Шевченка і його містика, чужа містика О. Теліги та інших поетів-вісниківців.

Для євнухів «прогресу» ці останні були лише «догматична квадрига», що мчалась «під свист ідеологічного батога». Для них цікава була натомість «догматика марксизму», яка «дисциплінує людські душі», і «винищує отаманщину» України (Шлемкевич).

Віра? – це був для нього «забобон», бо «до релігії людина вдавалася в розпуці» лише.

Містика? – містика шкодить, хоч є велетні духа, які ту віру мали, але це були – напр., у Богдана – якісь несподівані надхнення і чудесні осяяння, які тільки заважають вождеві іти «шляхом розумного зусилля» швейків. Людей, що в ім’я старої містики Києва руйнували міф Москви словом і чином, чорниться як людей безплідних «мрій і деклярацій». За це накидається й на Лесю Українку, яка «стару потіху замінила новою, більш «героїчною» – за її «Contra spem spero». Для новітніх голосителів «нового слова», екіпи «приятелів» і «народовольців» – «царство ідей і царство подій є дві різні сфери»…

Говорити про роль містики в людськім житті, – це недопустиме «пристосовування фантазії до практичної життєвої реальності»… Славити старий Київ, як «місто премудрості Божої» – це злочин, а припинити славлення взивають високих церковних достойників… Хоч самі «не можуть визнатися в гущавині гарних містичних слів», але з цілого серця, де вже кільчиться зерно посіяне дияволом, ненавидять ту нашу містику – і тих, що про неї нагадують. І як один муж стають в обороні всіх тих шашелів і других Іванів, які одверто пішли на службу диявола на Кремлі, або співають їм славу…

Чи ж це есє не є останній щабель дегенерації тої «прогресивної» інтелігенції, яка пішла за принадою «современних вогнів» матеріалізму? Останні точки над «і», відкриваючи зовсім укриту суть їх лженауки, робить видавець «Розстріляного відродження», доводячи, що плазунство перед кремлівським антихристом – це «геройство особливого порядку», та що іноді «болючі компроміси з дияволом стають неминучістю»…») Ось куди прийшла та демо-соціалістична «еліта»! Як то передбачав Шевченко у «Великім льоху».

Цій збанкрутованій «вольнодумній» інтелігенції протиставляв Шевченко нову силу, нове лицарство України. Уявляв він собі його як нову расу велетнів, з воскреслим духом старої і вічної України, як його Гонта, Палій, Мазепа, Гордієнко, Дорошенко, Галайда, Юродивий, Єретик, Чернець, Трясило, Гамалія, Алкиди, Неофіти, нове «козацьке панство», всі його Прометеї й «апостоли правди і науки» з новою, не плебейською, мужньою, чистою, святою кров’ю борців за «Правду пресвятую», знаряд гніву Господнього, з вірою в свою велику місію та в її остаточний тріумф над силами Нечистого.

Майже всюди у нього ці велетні з’являлися як післанці небесної сили, з «світом незримим» вищої сили в душі і в очах, з печаттю Духа Святого, з «чистою, святою, козацькою кров’ю», щоб силою воїна-архангела очолити вірних, що йшли за ними, щоб «мертвим встати повеліти». Ця нова верства, це була наша «шевальєрія» (недурно звали вони себе «лицарями і кавалерами») з окремою суворою мораллю і напів-монастирською, напів-військовою «регулою» (про неї ще Стороженкові останні запорожці оповідали), що різко їх – як і їх завдання життєве – відрізняла від решти нації.

Західні дослідники цих орденів шевальерії ділили її на троє: лицарство небесне – у Шевченка це «вождь воїнства небесного» архистратиг Михаїл, далі – лицарство легендарне – на Заході це герої chancons des Guests, Зігфрід. Ролянд, Трістан, Парсеваль, на Україні – богатирі старин («билин»), лицар Михайлик, нарешті – лицарство історичне – храмовники, мальтійський орден, Жанна Д’Арк, хрестоносці з Родосу, у Шевченка – його герої козаччини. На Заході звали їх «вояками Церкви», у Шевченка є вони – «воїни Христові».

Містичні були початки лицарства Запорозького на Хортиці. Український історик оповідає, що «острів Хортиці пов’язаний низкою спогадів та пам’яток з нашою історією. На ньому знаходився ще в 19 віці величезний дуб – поганське жертовище, якому вклонялися та приносили жертви предки наші. На Хортиці з’їхалися в 1223 році князі України перед походом на ріку Калку назустріч татарам. У 16 в. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою (князем Дмитром Вишневецьким – Д. Д.). Коло Хортиці мабуть була й могила Святослава Завойовника, як пише той самий історик.[ Проф. д-р М. Міллер – Могила князя Святослава, Вінніпег 1951.] Отже ще з передхристиянських часів сходилися тут предки запорожців приносити жертви богам, а потім дружина княжа, а ще пізніше запорожці перед тим як ішли себе самі приносити в жертву Богові і Україні.

Є легенда, що в часи князя Д. Вишневецького (Байди), українські прочани з «Святої Землі», з заморських мандрів, в свої манастирі вертаючись, прийшли на двір княжий і розмовляли «о дивнім з князем». Один з тих прочан, сам колишній воїн, сказав, що князю «назначено велике завершити діло» і від одного «лицарського велителя» на Родосі передав князю обручку, просячи, щоб княжата українські «хоробрістю, достатками і кріпостию духовною» славні, набралися «хоті бранної» і «зібралися стати на поганих». І ще сказав прочанин, що «князеві наказує сам Господь в обороні святої віри і манастирів стати», бо «спляча вода берегів не ломить, а єгда вскипить, захлисне хвилею пресильною», і «збирати лицарство» на добре діло на острові, подібнім до Родосу. А «на йому укласти закон рицарський і од миру одділеніе, щоб у послуху Духу Божему пробувати».

«Яко монахи од світу одходять для моленія, тако рицарство сіє же творить отречение для подвига ратного, одніже служаща вервиєм, другіже мечем і стрелиєм»; напоминав князя і «княжат руських, жеби ставали на місто, єже з нього рицарство франкське і інше вже одступилось, бо йому кінець зачинався, а рицарству княжат руських час наступав за христову віру поставати і постояти».

Оповідає легенда, – що «збентежило княжу голову то моцно», і рішив він за порадою вибрати для засновання ордену Запорозького острів на Бористені – подібно як західне лицарство вибирало Родос чи Мальту, – «Хортицею той острів прозивався по причині, що там колись у давнину стародавня була хвортеця» (фортеця). А острів вибрано тому, що – як у нашій літературі казали іноки, – що «острів у бушуванню водних бурь яко Тритон виринающий»; тому що острів «це життя нового початковання».

Тип козака – як читаємо про козацтво у Шевченка, у Стороженка, у Гоголя, це тип лицаря і воїна Христового, людини відмінного духа, людини настроєної містично і комбативно, в думках, в ідеалах – понад привату і матерію, різний від населення, відданого справам вузького, буденного життя.

Цей психічний двоподіл на Україні (хоч не липі там він є) спостеріг – через український фолкльор М. Гоголь. Він уважав свій народ за окремий народ, далекий психічно від «татарської Руси», як звав Московщину. Україна – за Гоголем – була «землею наїздів і спустошень, угноєна кістьми, полита кров’ю, земля страху. І тому в ній міг витворитися тільки народ войовничий, очайдушний, народ, відомий під ім’ям козаків.» Козацтво «накинуло свій характер, і можна сказати, кольорит на всю Україну, обернуло мирні слов’янські покоління у войовничий народ, народ що представляє собою одне з найбільш маркантних явищ європейської історії, який може сам-один стримав руїнницький вплив двох магометанських народів, що грозили затопити Європу».

Про ці дві відмінні верстви одного народу на Україні говорить і В. Щербаківський. Ці дві екстреми психічні бачив Гоголь (і не лише він) у піснях українських. Пише він: «скрізь переймає їх і в них дихає широка воля козацького життя; всюди слідно ту силу, радість, могутність, з якими козак кидає тишу і безпеку життя домашнього, щоб зануритися в усю поезію битв і небезпек». Ніщо його не втримає – ні «чорнобрива подруга з карими очима, з сліпучим блиском зубів, вся віддана любові, ні старенька мати». Його стихія – «чорне море, незміримий степ, дикий океан квітів, бездонна глибінь неба, клекіт орлів,» і війна, «все це живе в піснях, окрашене сміливими барвами»…

Це один тип, а другий – з його головною репрезентативною постаттю-жінкою. Ці пісні «відображають другу половину життя народу,… домашнього побуту. Тут в усім цілковита протилежність; там… суворе життя, тут… світ, повний туги, ніжності і любові»… Такі й мелодії тих пісень, і танці. У деяких «музика легка, повна грації, або суму, туги і жалю. Та бренить друга музика в українській пісні… Звуки її приймають мужнє обличчя, стають сильні, могутні, міцні, стопи тяжко гупають об землю… Іноді ж стають вольні й широкі, які велетенським помахом намагаються схопити всю безодню простору… Вся душа танцюри, вся істота його розсувається, шириться до безмежжя, вона наче віддаляється від землі, щоб сильніше вдарити об неї блискучими підковами і знов злетіти в повітря»…

Дві духові стихії – «мирні слов’яни» і козацтво, люди закохані в тиші й безпеці домашнього життя з його милими, але вузькими приємностями, і ватага лицарська; перечуленість – і суворість, ліризм – і трагізм, ніжність – і мужність, пристосування до життя, і формування його на свій кшталт, пасивність і героїзм…

Цей духовий двоподіл людності України виразно відчував Шевченко. А вся його життєва філософія і сам він, вся вдача його, являли собою яскравий тип козака. Тип в широкім сенсі, як тип певного душевного й духовного складу, певної верстви людності, яка надавала тон і кольорит Україні, і якої члени були і в «лицарстві Запорозькім», і в чернецтві, і серед жіноцтва тої провідної касти. Представниками цього типу були не лише українські Ахілли, але й Перікли. Тип, який став взірцем для всієї людності, як тип і назва джентльмена (уживана перш тільки для шляхти) – в Англії. Орден запорозький це була синтеза аскетичної мужності старого княжого Києва, очайдушного розгулу буйного ренесансу Волині і суворого войовничого духа низового лицарства запорозького нашого степу.

В порівнянні з тим духом малими виглядали «культурники» національного відродження ХІХ-го віку. Сам Шевченко не уявляв собі жадної України, як тільки України козацької. Сам себе уважав приналежним до цеї верстви: «як ще були ми козаками», «подай же руку козакові»… І що найцікавіше, – козака, як тип, бачили в нім і чужинці, з якими йому доводилося здибатися. Для многих з них він «жив тим козацьким духом», який оживляв його» (Полонський), був «усім тип козака» (Тургенев). І земляки – не раз з похвалою, не раз з доганою – бачили в нім нащадка «предків своїх козацьких» (П. Куліш) або «запорожця» своєю вдачею (Костомаров). І не лише вони бачили в Шевченкові темперамент цеї провідної верстви колишньої України.

Чужинці бачили в нім людину «вдачі пристрасної, непогамованої» (Полонський), а в своїх ідеях – «дерзости (зухвальства), що виходила поза всякі межі» (миколаївський жандарм). Був він – в їх думці – людиною – «міцних, непохитних переконань»; без усякого сліду «хитрунства» властивого плебеям, вдача «запальна, одверта і безстрашна», він «не легко годився з людьми іншої думки, як він», особливо де йшло про Україну і Московщину (Тургенев); муки (заслання) не вирвали з його грудей ані єдиного стогону» (А. Жемчужніков). Тургенев знаходив в нім лише «зрідка ніжність», звичайно ж був він «понурий і недовірчивий», гумору й жарту не спостерігав в нім теж.

За те «почуття власної гідності («самолюбіє») було у Шевченка дуже сильне й велика віра в своє покликання; переконання, що закорінилися в його душу з ранніх років, були міцні й непохитні; при всім тім велика скромність»… Всі прикмети лицаря давніх часів козацької України! Чужинці свідчать, що мова Шевченка «часто змушувала їх затикати вуха і тікати». Ускова підкреслює «чесне обличчя» поета, в якого «кожне слово було передумане», підкреслює його «розум і високу моральність». З своїх, Костомаров оповідає, що в суперечках Шевченко «запалювався», але в тім «не було ні злоби, ні пихи, був лиш святий вогонь почуття правди і справедливості».

П. Куліш (перед відступством) твердив, що нічим Шевченко не був «нижчим од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою (по смерті) вкривалися». Чалий стверджує, що був поет часто «скупчений і мовчазний, і не любив ділитися своїми інтимними думками в такі хвилини навіть з найближчими приятелями», був «стриманий». Все це були прикмети лицаря давньої України непохитна думка, глибоке, пристрасне чуття, безстрашність, – риси далекі людям – як він казав – «овечої натури» або з душею потульного «вола, запряженого в плуг», або крутія і хитруна. ««Лицарство», «лицарі», «орли України» – це були назви, якими наділяв козаків.

З висловів самого Шевченка (в його поезіях, новелях, Щоденнику, в листах) – видно, що на першім місці, з прикмет вдачі, ставляв він шляхетність, благородство. Йому осоружні були «простацькі» натури; йому подобаються «некріпацькі обличчя», Думи козацькі любить за те, що вони «прекрасні і взнеслі». Не зносив – нікого, хто був «пів-людиною», а такими звав матеріалістів. Люди «малії душею», яких звеличають модерні плебеї, – були для нього «бідні, жалюгідні раби своїх нікчемних, маленьких пожадливостей». Не терпів людей «статечних», з їх «монотонною акуратністю та щоденною одноманітною воловою діяльністю», не зносив «плебейських облич».

Подобалося йому, коли з обличчя людини віяло «сміливістю й благородством», козак був для нього людина з особливою «чистою кров’ю» і «благородними кістками». Уважав, що ті, що боряться за свободу, що «понесли свій хрест в ім’я людської свободи» на заслання, «повинні стати вище звичайної людини, не повинні понижуватися до звичайної людини». В стрічних людях підкреслював «благородне обличчя».

Захоплювався людиною, яка була «справжнім лицарем», її «лицарською скромністю», яка не знала, що таке «чваньство». Не терпів «лакейських облич»; людей «з лакейськими здібностями», любив тих, у кім бачив «джентлмена першої породи»; «зносити не годен був цехових майстрів лакейського фаху», «лакейської професії». І з віршів його знаємо, як безжалісно картав їх, отих «рабів, які знають лиш говорити – «як прикажете»! Натомість коли «стрічав благородного старика», то його «рука мимоволі підносилася до шапки».

Земляка козака Обеременка, що його стрів на засланні, подивляв за те, що «під час огидного солдатського життя не споганив, не принизив своєї національної і людської гідності», за те, що «лишився вірним своїй прекрасній нації». Типом високо духово розвиненої людини був для нього козак давньої лицарської України, справжніх «людей шукав» він на старих гайдамацьких шляхах і в козацьких могилах. Тому всюди у нього культ героїв в історії – з мечами в руках, чи пророків з словом, що «пламенем взялось», мучеників воюючого християнства, «апостолів правди» провісників «нового і праведного закона», «Єретиків» і «юродивих», – тих які ведуть, не тих, яких ведуть інші, людей надхнених вищою силою, з іскрою «вогню великого» в душі.

Шляхетність, – це знов було перше, чого шукав Шевченко в своїм ідеалі жінки. Цей ідеал він бачив не в солодкій малоросійській Марусі, жертві соціальних умов або власного темпераменту, хоч ніхто так не брав її долю до серця як він; – ні в зальотній кокетці (напр. «У перетику ходила» або «У тієї Катерини»). Його ідеалом жінки була козачка, як от «вдова», що від запорожця «сина привела і у військо віддала, а сама на прощу в Київ в черниці пішла». Або як Мар’яна, дружина Микити Гайдая, яку він любить за те, що вона козачка, що любить свою країну, в Гайдаю любить «славу отчизни, обожає її несмертельних вождів», про яких співають наші кобзарі-трубадури (як їх звав Шевченко); козачка, що співає для дітей «боєві пісні» про те, як «Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воював», щоб «народ козацький боронить»; яка знає, що над любов до неї Гайдай ставляє любов до України…

Своїх Катерин він любиме жаліючи, Мар’яну – подивляючи. Він впадав «в захоплення, коли бачив по світському виховану жінку (і так само чоловіка), у них все, від слів до рухів у такій рівній гармонії», як напр. в його «добрім янголі», княжні Варварі Репніній, якій поет присвятив свою «Тризну» і якої, як і подібних жінок, решток колишньої старшини козацької, лишив нам стільки портретів. В іншій жінці він цінить її «манери, і повні грації та її бездоганну чистоту».

Він «любив (свідчить Чужбинський) – жінок живої вдачі, щоб жінка була палка, щоб під нею земля горіла на три салені», але це не був тип вульгарної самки в творах божка «прогресивних» земляків, В. Винниченка. Шевченко вважав, що «естетичне виховання потрібне для жінки, як повітря для віддиху». Коли захоплювався дівчиною простого стану, як напр. Лікерею, то була вона (свідчить Тургенев) – не тільки «істота молода й свіжа, але й приваблива тою спокійною й гордовитою «осанкою», властивою її плем’ю», – прикметою, яку спостеріг в другій українці, княгині Щербатовій, ще М. Лєрмонтов (її «гордий спокій»). Як далекий був ідеал жінки у Шевченка, адоратора лицарства козацького, від типу нашої «прогресивної» літератури, свідчать образи матері Алкида і Матері Христа. Крім у Шевченка, жінок того ж шляхетного типу знайдемо хіба в творчості Лесі Українки і О. Теліги.

Крім шляхетності, відрізняла козацтво Шевченка – непохитність думки. А передусім – його самого. Думка – як сліпучий ідеал, до якого треба йти, не як «бажаннячко». «Фантазія! Вимріяне щастя!» – ось чим жив він, і додає: «для душ здібних любити, замки в повітрі є міцніші і більш прекрасні, ніж матеріальні палати егоїста. Цеї психології не збагнути людям позитивним» («положительним») додає він – тогочасним і сучасним, які на різні ідеологічні «замки в повітрю», що ідеалісти хотіли звести на землю, дивилися як на нереальне маячіння, воліючи від них «реальне» співіснування в сутеренах вже готового чужинецького замку-в’язниці.

В Шевченкові все ще жила безмірна віра в творчу силу думки. Казав: «міцно захотів – наполовину зробив»! – сила духового первня над матеріальним. І в тім самім сенсі: «коли я щось раз сказав, так це все одно, що надрукував: жадна земна сила не змусить мене змінити раз взятого заміру». Осуд більшості громади, коли він був певний свого, – не міг захитати його переконанням. В таких випадках міг він на громаду «наплювати», хоч би маги «современних огнів» і вважали його «дурнем», «юродивим». На їх проповідь чужої мудрості, – він іронічно дякував за науку, але не приймав її – «брехнею підбиту». Або – коли позволяли безчестити велику ідею лицарства України, – смагав їх, мов батогом: «брешеш людоморе!» Байдужі були йому похвали, байдуже мовчанка земляків, («ніхто не гавкне й не лайне»), або їх «гавкання» і лайка.

Такими ж непохитними, як його думки, були і його почуття, – його любов, його ненависть, його віра невгнута. «Найневинніша брехня» в його очах була «злочином». Він не був з породи тих літеплих, яких – «вивергне Господь з уст своїх». Холодний до всякої людської погані, і гарячий – до всього високого. Не був роздвоєний почуттями. Знав лише «одну любов», не «розділяв її на двоє», не хитався між Богом і мамоною, не знав толеранції до зла. На того, хто «прекрасну любов» до Високого «ділив на двоє» – звав «богохульником», бо хто так робив – «нічого не любив тоді він». Уважав, що «дрібні пристрасті мерзять людину». Як один з його героїв, – «відхиляв від себе всякий контакт з людьми», яким було властиве «вульгарне і низьке», уникав нечистого «контакту з користолюбними людьми». Шукав контакту з Вищою силою, яка усуває нечисть, а дає силу, мужність і віру.

Коли попадав в оточення «тупих і п’яних голів», здавглося йому, що від такого товариства «можна здуріти», і тоді шукав укоханої «самоти», від якої «нічого солодшого» не міг собі уявити. Не любив людей зрівноважених до того степеня, що їх вже «ніщо не пориває, не очаровує», – «холодні душі», або «сухі прозаїчні характери», як звав їх поет.

Горіння до ідеалу стояло над всякою приватою, над дрібними забаганками егоїзму. Хоч він сам «душу погубить» свою, хоч через любов до України сам «до погибелі дійшов», але чи будуть пам’ятати цю його боротьбу і жертву сини, чи «будуть молитися» за його душу, – все одно! Любові до країни своєї, до свого ідеалу не виречеться, а лише сміється з тих плебейських душ, які горіння якимсь високим ідеалом звуть «фантазією» чи «замками в повітрі»; які розуміли лише «теплий настрій» душі, відданій приваті, і людьми без серця звали тих, що горіли незрозумілим їм вогнем до високого, надлюдського.

Як непохитною було його думка, раз прийнята ідея, віра в неї, і така ж безкомромісова негація «розумних слів, брехнею підбитих» недовірків; як невгасимий був вогонь любові в його серці до свого ідеалу і така ж душевна нехіть до всіх, що кланялися і Богові і мамоні, приваті, чортові, – такою ж непохитною була і його воля. Не був двоєдушний, був до кінця «твердий у путях своїх, вказаних йому Богом.

Мотиви, які діяли на його волю, були – як я вже зазначив, – не матеріальної, а чисто спірітуальної природи: «нехай, як буде, так і буде… Хоч доведеться розп’ястись», а він все одно буде голосити свою велику правду. Нізаяку ціну не відступав від мрії, в яку повірив і яку покохав. Може за неї «каратися, мучитися», – але каятися не зневолить його жадна сила. До Бога молиться: «зсуши язик мій за хули, та язви світу ісціли»! Коли карма нації не могла йому дати доброї волі, просить у Бога злої. Або «людей любити», а коли ні, то «проклинать і світ запалити», аби не безвольною колодою гнити на світі.

Привата, особисте, егоїстичне – стояло на другім плані. Оженитися прагнув «на вольній волі, на козацькій долі; яка буде, така й буде, чи гола – то гола», в усякому разі – «нікому не продасться, в найми не найметься». Як робити, то робити «з усієї сили». І далі – «на те й лихо, щоб з ним битись», бо «журбою не накличе собі долі». За своєю укоханою мрією – «в пекло пошкандибає», бо «не може звикнути до мерзотств». Не хоче безсило, на них глядячи, «дивитись, плакать і мовчать».

Його девіза – «за правду стать, за правду згинуть». Голосив, що «застарілі недуги вимагають героїчних ліків», І так не лише в світі фізичнім, але і в духовій діяльності середня дорога веде до нічого. Волів «рішучий удар обухом, аніж дерев’яну пилу чекання». Волю приспану збудити? Певно! – лише перш «громадою обух сталити, та й заходитись вже будить». Інакше «проспить до суду Божого страшного». І ще: «коли вже бити, то бити так, щоб боліло, інакше тільки пошкодить». Чин, воля, дія, боротьба, здійснення в світі фізичнім «замків повітряних» своєї укоханої ідеї – оце було його не-плебейське, а козацьке «вірую»! Аби не «сидіти нишком» на загумінку світової історії, не мовчки, безмовно «благоденствувати», бо «найнудніша і найоднотонніша історія, – це історія найщасливішого народу» – іронізує він. Коли є лихо – особисте чи національне, – то «бийте лихом об землю як швець мокрою халявою об лавку».

В кожнім аспекті козацької, лицарської вдачі Шевченка, такої протилежної до вдачі тих, кого картав як лакеїв, душовбогих, рабів, плебеїв, – проглядає незвичайна її цілісність, окресленість, яскравість і гармонійність. Непохитність думки і віри, яку не зіб’ють з пантелику й не захитають сумнівами жадна «мудрість людоморів, брехнею підбита», жадні софізми «вольнодумців», магів «современних вогнів». Непохитність думки, односпрямування до високого ідеалу гарячого серця, в якім горіла «іскра вогню великого», нарешті невгнута воля, яка знає свою ціль і горить відвагою її осягнути, не зважаючи на ніякі земні сили. А все це – є якраз, бракуючі «прогресивнгім» плебеям, три прикмети лицарського духа шляхетність серця, мудрість думки, мужність, незламність волі.

Розуму людини такого психічного складу не обдурити жадною «брехнею»-маскою, серця – не купити «за шмат гнилої ковбаси», а волі – не зломити ніякими «карами і муками». Або як нового Гонту – не підкупити «золотом» ні стероризувати «всіми злами і муками», ні обдурити «чинами» (рангами, становищами) як обдурювали і обдурюють плебейську «еліту» різними «соціальними та індустріальними «достижениями СССР», «українізаціями» совєтськими, «нашою державою УССР» і подібними московськими брехнями.

З такої вдачі Шевченка видно, що з двох стихій, в яких він зростав, далеко ближчою була йому не хліборобська, а козацька стихія, Україна гайдамацьких ярів, могил козацьких, її мазепинських чи богданових церков; він малював або хотів малювати Головатого, епізоди з життя Хмельницького чи Мазепи, шукав за портретами гетьманськими, медитував над руїнами Чигирина, Суботова, над блискучим минулим старохристиянського і старокозацького Києва. Це була його стихія!

Це односторонній підхід до Шевченка? Цей закид роблять ті, що відкидаючи в нього всю містику хреста і меча, роблять з нього лише співця кріпацької неволі, або якогось безсилого скиглія над горем «простого народу». Певно, є в його всеобіймаючій вдачі багато різнородних первнів, але впорядкованих, зіерархизованих. Є краса вишневого садка, родинної ідилії… Але в нього не ця ідилія, а «сім’я нова, вольна» нації на першім плані! А постане вона не скорше аж здобута воля буде «вражою кров’ю окроплена»! Певно, волочити кайдани – це збереження життя, але не хоче його за ціну ганьби («і сором тут, і сором там»). Хочби ціною мук, жертв і боротьби, але хоче покласти «срамотній годині» нації кінець. Можна «в ярмі ходити та якогось раю собі благати», але воліє інший рай, вільної людини і народу, вибороти не знати якою ціною!

Кохання – гарна річ… Але ліпше віддатися на пожертя гадині, ніж чужинцеві! Жаліє свою Катерину, але над батьківською любов’ю до неї стоїть честь як над любов’ю до дітей Гонти – стоїть «присяга» (у Стороженка – «регула») козацька… Родинні зв’язки взагалі – свята річ, але коли під їх маскою топчеться і нищиться щось далеко вище, – він каже: «убий, і Бог не покарає»! Або – коли друга Катерина (…хата на помості») для своєї примхи обдурила одного й смерть спричинила двом лицарям, то «Катрина додолу скотилась головонька»…

Брат є братом, але коли для диявола він «катам помагає» останню свитину «з матері здирати», там міде ними є боротьба на життя і смерть… Бог каже прощати? Він визнає це, але каже, що «Бог прощає всіх розкаяних грішників»… Довготерпеливий Господь? – так, але не раз благає він Його, щоб зупинив сонце і спалив «осквернену землю». Страшні години історії, коли на Україні «лихо танцювало», «а згадаєш – серце трохи спочине»…

Любить, як ніхто – «милих непорочних земляків» своїх, отих «плебеїв-гречкосіїв», «багатих моральною і сердечною принадою», та – без жалю картає їх за ті чесноти, коли дають себе запрягати в неволю, убивати і грабувати захланним сусідам… Зворушлива міцна і шляхетна любов матері Алкида до сина, як і Діви Марії, але над тою любов’ю стоїть у них інша, вища любов… Любов до своїх, до ближніх, і любов до таких «абстрактних», незрозумілих плебеям понять – як честь, слава, свій край, Бог. Коли між ними заходив конфлікт, це друге – стояло у нього на першім місці. І коли бачив, як паношилося зло, хотілось йому «стиснути землю всю в кулак з усіми гадами земними й шпурнути в пекло»…

«Рабів незрячих» – він любив жаліючи, але постаті велетнів лицарства нашого з їх вірою невгасимою, з їх боротьбою за Божу справедливість він любив, подивляючи їх. І як подібна була ця його наука до науки Христа, який інакшою любов’ю любив Іоана і Марію, а інакшою Марту і Лазаря. Інакшою – апостолів, а іншою «юрби народу», які він жалів, бо «були змучені і розсіяні як вівці без пастиря.» І чи такими «пастирями» народу, що потребує проводу, не є в «Кобзарі» його козаки, єретики, апостоли? І чи не уважав їх – як Христос апостолів – «сіллю землі»? Так як і були нею представники лицарства нашого в історії, чи вони сиділи в Лаврі Києво-Печерській, чи в Академії Києво-Могилянській, чи на Хортиці? Це справді були апостоли України, як тамті.

До людей з юрби звертався Христос зі словами потіхи в їх біді щоденній і буденній, а учнів кликав кинути привату і все особисте, щоб іти за Ним, будити сплячих. Коли «приспана» лукавими була Україна, писав – «може б і я заснув, так думи прокляті» не давали заснути. Так «смертельний смуток» не давав спати Христові в саді гетсиманськім, коли поснули навіть втомлені учні Його, – коли Він готувався на свій подвиг, що мов громом мав струснути совістю світу. Такого роду був і смуток Шевченка, не над тілесним горем. І як це нагадує нашу стару мудрість, коли вчителі повчали: «тужи про гріхи, зітхай про спокуси, печалься про падіння» («Ізборник 1076 р.).

Плакав він гіркими сльозами, але розрізняв сльози і сльози… Різні є людські натури і не однакових людей створив Господь. Одні як та євангельська юрба вимагають потіхи, другі, – вибрані на велике діло, – тішаться, коли їм ставлять непосильні для перших вимоги. Так пише Шевченко: «лише героїчні натури можуть власними силами пробити грубу скорупу холодного егоїзму людського і зневолити звернути на себе увагу здивованої юрби. Для натур звичайних, заохота, як дощ для пажити; для натур слабих ласкаве слово освічує як вогонь згаслу лямпаду, збуджує сплячі слабі сили»… Слабі натури («вбогодухі») він любив і жалів, натури героїчні – любив і подивляв.

Плакав він гіркими сльозами? Певно! Але і тут розрізняв сльози і – сльози. Передусім його наказ: «легше плакать, як ніхто не бачить», і радить завше так робити. Та не лиш сльози над бідою, але й інші головно знав він. Не раз ті інші сльози «оновляли, воскресали» його, давали йому «свіжу, живу силу духа». Це були сльози ентузіазму перед духом «живої, святої поезії». Знали його герої і героїні й інші сльози: «плач же серце, плачте очі, щоб вітри почули», щоб їх «понесли за синєє море чорнявому, зрадливому на лютеє горе»…

Такі сльози проливали козаки в Скутарі, «козацькії сльози». Від них Босфор аж затрясся, бо зроду не чув козацького плачу» і поніс їх за море на Січ, а з тих сліз прилетіли месники Скутар руйнувати, козаків визволяти… Із сліз, що він сам посіяв у душах земляків, сподівався, що «виростуть ножі», які вицідять гнилу кров з жил земляків, а наллють у серце «живої, козацької крови» – кров месників за поругану правду…

Ось які були його сльози! Його дума «вогнем, сльозою упаде на землю» на погубу «розпинателям народнім, грядучим тиранам». Ось яка була його сльоза! А коли прикликає до себе душі козацьких воїнів, на розмову – оту «вельможну громаду», – то «сміється сльозами» – сльозами ентузіазму… І всі ті його сльози це не квиління розтоптаних життям, зневірених, слабих, що розманіжують душу і ломлять волю, а сльози, які очищують душу, кріплять її і окрилюють до великих діл.

«Блаженні плачущії, яко тії утішаться» – цитує Іоан Золотоустий і коментує: «так говорить Господь про тих, які плачуть над своїми гріхалш, a тим часом біль за гріх не викликає плачу у нікого, ніхто не уболіває за втрату своєї душі»… Так власне плакав Шевченко, благаючи на «розпуттях велелюдних», кличучи земляків «схаменутися», «бути людьми», щоб осушити сльози «заплаканої матері» України, щоб перестали бути «недолюдками»; щоб не чув від них «на Бога хули», грозячи, що інакше «прокленуться на віки своїми синами». Плачем грізного пророка над гріхами свого покоління «прогресистів» і «вольнодумців» – плакав Шевченко; сльозами, з яких справді виростали «мечі обоюдні» в серці козацькім і в «руках твердих» нових Гонт. Не були це сльози безсилої музи сліпих, кривих і горбатих душею лірників драгоманівства над кривдою бідної «чайки небоги».

Сльозу козацьку розумів він так як її розумів О. Стороженко. Устами одного із знайомих запорожців дає він таку філософію козацької сльози: «Козача сльоза важка. Як викотиться, то наче могилою тебе придавить»… По кривавім бенкеті в Умані –

«побачились ми з Гонтою і в обох тремтіли сльози на очах… Дідуган схопився (пише Стороженко) і підступив до мене… Це не той уже був дід… Здавалось, це приплентач з того світу прийшов на землю оповідати те, чого ще люди не знають… Молять Бога (шепотів дід), щоб він оборонив люд від огня, меча, потопу, голоду, трусу і хвороби… Зложи до купи все те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза… Важка вона, не латво її зворушити, а як же видавлять її з ока, то горе і людові, і краєві, і годині!… Викочувалась вона не раз на Україні… То гуляла скажена наша недоля. То вихопиться вона полум’ям,… то хлине кривавою хвилею. Відкіль же береться те полум’я, та кров? З козачої сльози! Прийде час і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачні, задасть знову такий бенкет, що аж небу буде душно. Да будеть нее той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її з ока»…

Як той дід-запорожець, так і Шевченко бачив той бенкет у блискавках з очей свого діда гайдамаки, передбачав, що знов прийде такий бенкет, ще страшніший, проти нових недолюдків, які витиснуть козацьку сльозу, за яку «проклянуться на віки своїми синами».

Порівняймо всі прикмети Шевченкового духа, його віру незрушиму, його невгнуті переконання, його горюче до всього високого серце, його «любов одну» – до величного, його незламну жадною силою героїчну волю, його ненависть до всього низького, крутійського, лакейсько-плебейського, ненависть до зла, його безкомпромісовість і відвагу, – а побачимо, що був він костю від кості і кров’ю від крови того лицарства козацького, якого духом дихав він, якого ідейну славну спадщину він «онукам тепер розказав», з її містикою, незрозумілою матеріалістам нашого віку, але такою близькою, глибокою і чарівною у самого поета: з «сторожею з того світу», з її небесним патроном, з знаками на небі і на землі в переддень «страшного судилища», коли все довкола «зареве та загуде», коли нове лицарство «розтрощить трон» ідолища звироднілого віку.

Побіжний хоч би перегляд літератури славної давнини козацької вкаже нам, що та незрима сила духа, яка окрилила огненне слово Шевченка, була тим самим джерелом, з якого черпала свою мудрість та давнина. Коли Шевченко проводив огненну черту між своїми Гордієнками, Мазепами з одного боку, а Кочубеями-Ногаями з другого, коли виповідав дружбу й не хотів більше бачитися з Чужбинським, який як нині Сосюра й Тичина виписував хвалу на честь московської армії, – як то пригадує поука Степана Яворського! – «что тобі пользует дружество по плоті в тім, єже єсть враг твой по духу»! Або, люблячи ближнього, – «возненавидь його злонравіє і зловіріє»!

І коли Шевченко напоминав розледачених земляків, що як погине лицарство України, то й гречкосії «не вернуться на волю, будуть орати та орючи долю проклинати», то як це знов нагадує слова Хмельницького в драмі гетьманських часів: «если нас (козаків) одоліють, то і вас всіх малоросіянів огнем і мечем повоюють» «і в рабську облекуть одежу». Або коли Шевченко бачив містичний зв’язок між пертурбаціями в природі й народженням Гонти, – то як це нагадує безчисленні перекази й легенди народні, коли то, напр., при народженні Гладкого… «Видко десь такий лицар вродився, що вся земля затрусилась».

Таке було духове обличчя Шевченка, типового представника козацької касти старої України. «Замки в повітрі» – безглуздя в очах сліпого матеріаліста, – це ж були для Шевченка тою пра-ідеєю, всякого творця, що прагне свій задум втілити – в ясно окресленій формі – в житті, в реальнім світі, і вірить у це; задум, від якого його не відверне жадна сила, жадний сумнів. Його «любов одна», до одного, не до Бога і мамони водночас, – це ж було пристрасне бажання справжніх формотворців зреалізувати свою ідею…

Це була нестримна воля поконати всі перешколи до реалізації своєї укоханої мрії, – «за неї душу погубити», хоч «доведеться розп’ястись», або вжити «героїчних ліків», діяти «рішучим ударом обуха»… Це було щось цілковито протилежне психіці тих, кого звав «лакейськими душами», вічно хитливими думкою, роздвоєними в своїй любові, крутіями і «лизоблюдами» в своїй схорілій волі. Таким був він духом і таким було козацтво, яке виворожив з могил перед уявою тих що мали очі, щоб бачити.

Була це каста лицарства, яке не давало ні обдурити свого розуму, ні розхлябати свого героїчного великого почуття, ні зломити своєї волі.

Це воскресле козацтво – в пророчій уяві Шевченка – мало виконати велику місію визволити Україну від нового «ідолища», нового «змія», нової орди варварів, яка прийшла знищити нас. Цю нову орду він бачив у Московщині та в її попихачах.

Цих орд багато пересувалося по наших землях, колена вибирала собі її як «землю обітовану» – обри, гуни, половці «погані половчани», печеніги, потім «опанував Запоріжжя поганий татарин», потім прийшла доба, коли – як у «Гайдамаках» – новий поганець «над козаком коверзував», нарешті – орда москалів, які – «що зустріли, усе очухрали».

Такою ордою була й Хозарія, етнограіфчно мішанина тюрків, монголів і жидів, яка прийняла у VIII в. юдейську віру, мала юдейського кагана і пустошила Україну, «Многі лиха чинили хозари хитрощами», золотом «люд чорний за собою тягли, киянам на біду і князям у противенство роблячи». А чинили то «волхованієм, Руси загибель приносяще, а їм достаток». Ті «чорні волхователі грамоту мали, у ній же списано було про правду хозаринів, же кончаниє їм од русичів прийде, од кагана з варязької крови і з серцем русича.» І ця грамота «була умкнута русичами». А коли князь Святослав збурив ханство хозарське, то – за радою своїх волхвів – ту грамоту «було закопано у землю київську в наущениє часам прийдешнім».

Ще страшнішою – перед татарами – була орда суздальська (звідки вийшла орда московська). В 1169 р. Андрій суздальський погромив Київ, воюючи московсько-большевицьким звичаєм: «простим людям ворогом було приобіцяно добра дружинників віддати, а у Києві боярські добра грабувати без кари і одвіта». Рішено було теж суздальцями «всі святості од киян одлучити, оставити їх без духовного заступництва». Князь київський Мстислав, хоч «воювати заходився і під поганих суздальців коритися не мислив», кажучи, що «коли без ратного діла підемо під поганого ворога, нігди його ярма не позбудемося, а бича закоштуємо до смерті і оплюгавлення диявольського од їх нечисті нам не змити», та все ж перемогла тоді суздальська орда (хоч не на довго), тим ще «багато сулили людові ворожі звабителі», які «лакомили червінцями і обіцянками милостей великих за теє, щоби кияни за мир з княжим Суздалем обстоювали, а не за брань з ним», зачаровуючи люд «яко гади птаство», – як розповідається про це в легендах наших.

Московську силу уявляв собі Шевченко як силу зовсім Україні чужу. Це була «чужина», яку заселяли «чужі люди». Всупереч соціалістичному «вірую», не відчував жадних братерських почувань до «простого народу» московського. Переїжджаючи Есманську «границю», нотує враження так знайомі кожному українцеві, який цю границю минав. Повна зміна декорації – в природі, в рослиннім царстві, в будові хат, ноші, в мові, в обличчях – «все зовсім інакше», якихось двадцять верстов і «ви вже чуєтеся ніби в іншій атмосфері».

Царство московське і народ уважає за орду, одну з тих орд – татарську, печенізьку, хозарську – які звалювалися протягом віків, щоб нищити Україну. В Щоденнику, в «Кобзарі», в листах, в новелях, всюди стрічаємося у Шевченка з цим окресленням – «орда» на означення Московщини як держави і як народу. Коли московські драгуни приходять на Україну – то це «татари наступають» або «немов орда з Мамаєм суне». Москалі – це «орда, варвари». То є знов образом Москви для нього «велет-яструб хижак» або «ненажерлива несита бестія».

Куліш свідчить, що Шевченко «робив з братчиків людей, що ненавиділи москалів», не лиш царський режим, не лиш панів московських, а москалів-націю. Москва – була для нього «караван-сарай», все в ній було «дико, по татарськи дико». Петербург для нього – «проклятущий Пітер», – «чортове болото». Московська мова – «черства кацапська мова», якій протиставляє «людську мову» своєї нації. Деінде знову зве Москву – «п’яною непотрібницею». Як свідчили братчики кирило-мефодіївські, Шевченко «уважав москалів за народ неотесаний, нездібний до нічого високого; про кацапів було у Шевченка багато сарказмів, анекдотів і приказок. До ідеї поєднання з Московщиною ставився задирливо і нетолерантно.» Як бачимо, нічого з «старшобратньої» філософії! Нічого з драгоманівського, демократичного і соціалістичного, москвофільського шабльону! Навпаки! – все тхне «шовінізмом» і навіть «фашизмом»!

Різко негативно ставився Шевченко й до культури московського народу. І то не лиш до офіційної культури царської імперії, а й до тої, яка як «нова, ліберальна Росія» – вже промощувала собі дорогу за режиму самодержавства. Божків нової літератури московської не визнавав він: ні А. Пуіпкіна, ні Некрасова, ні Бєлінського. Не думав, щоб культура робила москаля іншим. Серед вояків спостерігав, що «письменний москаль піяк і злодій». Різко негативно відносився буквально до всіх станів московського народу – і до «царят і до старчат». Дворянська верхівка, ніби то правляча каста імперії – це були р його очах ті «блюдолизи» і «лакеї в золотій оздобі», «раби з кокардою на лобі», позбавлені і особистої, і станової честі двораки, куртизани, яких комічну отару (на згіршення М. Драгоманова) вивів у «Сні».

Клуби наприклад – завважує він – «у європейців (за яких москалів не уважав) мають важне політичне значення, а в московського дворянства це просто вечорниці, карти, попоїсти, випити і обсмарувати один одного» – така атмосфера московських клубів, яким радив пожичити собі для них якусь китайську назву, або московську – «посиделки». Інші московські стани не різняться від «пєрвєнствующаго сословія»: «офіцер – вольтеріанець, а купець – старовір, а в дійсності те саме – з виховання рідні брати – московські «дворники» – «брехуни і обманці».

Представники простого народу – з ними жив у касарні – обурюють його своєю некультурністю (за це накидався на Шевченка патріот Московщини і звеличник московської культури на Україні М. Драгоманов). Та рівняючи москаля-офіцера з москалем-старовіром, виявив Шевченко незвичайну проникливість: у вищій і нижчій клясах Московщини бачив він «те саме», «рідних братів» душею, так само як у новій течії «вольтеріанства» московського – «те саме» давне «старовірство». Все це було для нього «суздальщина». Не інакше ставився він і до «роскольників». Про них писав, що він «не знав брудніших і дикіших людей від них; їх найближчі сусіди, степові дикуни киргизи тисячу разів людяніші від них».

Спостерігає, що москалеві бракує всякого естетичного нахилу: його московське оточення на засланні – «воліє куряву і сморід задухи в твердині, ніж прохолоду, квіти і зелень в саді». В московськім народі – «велика нехіть до зелені і до природи». Московське село – це «купа бельок і вічний бруд». Завважує Шевченко й «жидівську рису у москаля – без віиа і полюбити не може». Щось не європейське, а монгольське чи татарське чи китайське бачить він в архітектурі Московщини, особливо в її церквах. «Сухарева вежа в Москві – рідна сестра вежі Сумбека в Казані». В Москві – «все дико, по татарськи дико».

Бачить архиєрейський будинок у Нижньому Новгороді і нотує: «касарня… всюди пусто, нудно, фізична гниль і моральний застій відбивається на всьому»… В архиєрейській службі московській – «від обстанови і декорацій війнуло на мене чимсь тибетським. І на цій ляльковій комедії читають Євангеліє… Яка суперечність!» І ще – «храм Спаса, а головно бані виїмково погані… Будівля неначе груба купчиха»… Бачить альбом – «суздальські види міст і будівель, які ображають мистецтво». В Ермітажі в Петербурзі «пишноти багато, а краси мало»… Ось «велике свято в християнському світі», а з цього приводу – величезна пиятика парафіян. І нотує: «забрукали найсвятішу правду», лжевчителі «поклони (віддають) огидним суздальським ідолам і влаштовують найогидніші вакханалії».

В Москві, нічне кремлівське свято. Старовірська врочистість, враження ніякого. «Світла мало, дзвонення багато, хресний хід, ніби просто вяземський медяник несеться в товпі, гармонії нема зовсім, естетичного ані тіні – доки ще справлятимуть цю японську комедію?» У Нижньому Новгороді – «п’яні попи», увійшов до церкви св. Георгія. На величезній площі образ якогось опудала – індуський Ману або Вишну заблукався до християнського храму». Перед ними кланяються, – обурюється поет, – хіба «лицеміри й ідолопоклонці. Мільйони безглуздих, зіпсутих ідолопоклонців. Деж християни? Де безплотна ідея добра і чистоти? У мене не стало духу перехреститися». Лише на вулиці – «свобідно зідхнув і перехрестився».

Цю некультурність москаля бачив Шевченко також у московському театрі. Йому і многим артистам того театру закидає він «ярмарковий» стиль, виставлення «балаганної дряні». А у народа в московських трахтирах (місто Самара) – лиш «вступиш на сходи», зараз відчуваєш – «здесь русскій дух, цебто пахне лоєм, спалениною і всяким можливим паскудством». І навіть – у своїй мандрівці по Московщині – не знаходить він «між жінками ж одної не то гарної, але можливої для ока».

Все в московській орді, в імперії московській – її культура, товариська й мистецька, її література, побут її людності, її політичний лад, її архітектура, її мораль, естетика, її шаманська релігія, її лад політичний з її деспотами на троні, з «кабанами годованими», або «лакеями в золотій оздобі», що цей трон як «еліта» правляча окружали, з її рабами – підданими, темними, забріханими і такими ж азіатами психічно як їх володарі, освічені «вольтеріанці», що психічно лишилися старомосковськими «старовірами», – все це разило Шевченка і відпихало від Москви, як від азіатської орди, яка на зміну всіх, що перед тим заливали Україну, звалилася на останню; як від орди, з якою боротися і яку знищити проголошував він як основне завдання воскреслої козацької України.

Так як в промовах Мазепи чи Полуботка, які мали Московщину не за «християнську монархію», а за «азіатську тиранію. [«Історія Русів».] «Опанувати», «запанувати», взяти в неволю – захопити владу в чужій країні – ось що за Шевченком, було першою метою тих «поганців» на Україні. Головно загарбати нашу землю, щоб сиділи ми вже «на нашій не своїй землі», під кермою москаля та тих його «байстрюків», що «на Україні сараною сіли»; коли на Січі мудрий німець картопельку садить», а Москвою «степи запродані жидові німоті» і «над дітьми козацькими поганці панують».

Дальше – уярмлення народу, людей – «сини мої на чужині, на чужій роботі». Нищиться віра… Коли за Польщі – «виростали нехрещені козацькії діти, кохалися невінчані, без попа ховали, запродана (була) жидам віра, в церкву не пускали»; коли – як «опанував Запоріжжя татарин поганий» – так «не зволив церкву будувати», то москалі просто зруйнували запорізьку церкву й обрабували, а нині те саме десятки літ роблять Леніни, Троцькі, Сталіни, Хрущови і Кагановичі. Тоді «зацькували сердешну волю» підбитих народів, коли то «від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало», так і тепер – лише як у «Сні» – «верещать ура» чужому деспотові на його приказ.

Ще останній крок – обернути людей загарбаної країни в послушну худобу, в гелотів, над кожним з яких всякий поганець смів «коверзувати», прозиваючи «хамовим сином» (як у «Гайдамаках») або «мошенніками дармоїдами» і «плутами» тих, які (як лірники з «Вел. льоху») важилися славити героїв нації, що в очах займанців та їх попихачів були теж «мошенники», «розбійники і вори» (або по модерному) – «шовіністи», «ксенофоби», «антисеміти» і т. п. Збезчестити «лицарських синів», осміяти найшляхетніші традиції України, її героїв і вождів, її віру, а народ обернути в рабів як «унтермєншів», обернути в рабів і попихачів «вищої раси» займання – ось була мета тої орди московської, яка – за виразом Шевченка – мов сарана обсіла Україну, і з якою закликав він боротися на життя і смерть.

Панування тої орди уявляв собі Шевченко так самісінько як воно відбувається й за наших часів, лише тепер жорстокіше і ще страшніше. А в пророчих видивах він закликав до знищення, не лиш сучасної йому орди московської, але й у її теперішній формі, у формі «нової Росії». Та «нова» Московщина мерехтіла в його уяві в різних формах, які – тоді в зародку і для многих незримі – вже відкривали йому своє чортівське обличчя.

То в образі «царя-агронома» (як Хрущова), який не лиш всю політичну, але й всю економічну силу імперії в своїй жмені тримає, жадаючи щоб люди йому «за сонце платили», «не крали води в річці» й «піску не орали» й безплідні пустині переміняли в цвітучий рай…

То в образі лютого звіря, «кесаря-людоїда» (якого образ між іншим привиджувався й Лермонтову) в формі «грядучого тирана», «кесаря», – який наказує себе звати «преподобним» і віддавати собі божеську шану, як «лютий Нерон», або Сталін…

То в формі нового большевицького московського Чингіс-хана, що захоче «весь світ полонити», «світ весь загарбати» або «край світа зазирає чи нема країни щоб загарбать»… (бо білий царат ще не мріяв про «весь світ»).

То в новій оприччині нового царя з дияволовими смолоскипами «современних вогнів» апокаліптичної доби, з гаслом – «немає Бога, тільки я», прозираючи вже сто літ тому, що московське «православіє – головний вузол старої мое ковської політики держиться лише на волоску «перед тріумфом нової релігії – комунізму…

То, нарешті, в образі Стенькі Разіна, якого залюбки вважали за свого предтечу перші нігілісти, а якого – слухаючи про нього в переїзді Волгою, – малював у своїй уяві Шевченко як «комуніста» і як щось середнє між царським фаворитом і тираном Біроном і нічним розбишакою. Так уявляв собі Шевченко вже тоді комунізм московський. [Ю. Липа – цит. твір.]

«Весь світ полонити»… Це була та ідея месіянства московського народу, перед якою схиляли голову «прогресисти» і соціалісти наші, але яку з гнівом і глумом, як огидну маску, зривав Шевченко з обличчя Москви. Ідея – перш знана під гаслом «3-го Риму», а тепер – вищості «старшобратньої» раси московських «іберменшів», так знане нам безмірне і глупо-цинічне чванство всім своїм і брутальне накидування цього огидного «свого» всім іншим народам.

На першому плані в цім чингіс-ханськім месіянстві москаля – завважує Шевченко, стоїть завше «Ми», ми – наша орда! «Ми» – «на те письменні ми, читаєм Божії глаголи… До нас в науку! Ми навчимо! Ми настоящі християни… Сам Бог у нас… Якби ви з нами подружились, багато б дечого навчились… У нас – чого то ми не вмієм!… Крий нас Боже, щоб крадене перекупить, як ті жиди, ми по закону! Ми просвітились»… Та ще хочем «других просвітити», сонце правди показати, сліпим. Все покажем. «Ви ще темні, догматами не просвіщені, у нас навчіться!» «Лиш дайте себе в руки взяти», бо все ваше, і земля і люди, – «все то те, таки й було наше… Ми тільки наймали татарам на пашу та полякам» і Україну і всі інші землі…

Ця геніальна філіпіка Кобзаря проти цинічної бундючності Москви, шістдесят літ перед народженням большевизму – виглядає як блискуча пародія на чванькувате самохвальство нових босяцьких кесарів червоної московської орди наших днів. Є тут і большевицьке «ми все вміємо»! «Ми навчимо!» Ми ідемо просвіщати других! Показувати «сонце» комунізму і московського месіянства! У нас лиш світить сонце! Ви ще ходите у тьмі без нас! У нас – правдиві догмати – мішанина з старомосковської брехні про Москву третій Рим з «старшобратнім» комунізмом Сталіна. У нас можна лише навчитися! Лише подружіться з нами, цебто «дайте себе в руки взяти»…

І навіть блюзнірська заява, що «сам Бог у нас»! – як вона нагадує таку ж блюзнірську заяву потрясаючого лаптьом Хрущова, перед представниками Заходу, – що «коли є Бог, то Він напевно є з нами!» Є тут і визволення народів, бо «ми» є теж і визволителі! Лиш тільки з «нами» зробіть «дружбу» («подружітесь») і зразу вам заціпить уста – тоді «на всіх язиках» «від молдованина до фіна» – мовчатимете… Чому? Бо будете «благоденствувать» у новім раю…

Чи не є це відповідь всіх червоних тиранів Кремля на питання, чому в них нема опозиції, нема страйків робітничих, нема критики уряду? Відповідь проста – «благоденствують», то чого ж їм бунтуватись? А між собою, коли комусь з тої орди вдасться одурити чужинця, – то – між; собою – вони теж звеличують своє «ми», свій національний, ординський кагал: «ай да наші! Каво не надуют»!

Дві сторони цього месіянства московської орди! Одна – «зацькувати сердешну волю», «весь світ полонити» під своє панування, під панування «вибраного народу», «рвати-гризти» тіло поконаної нації, щоб «аж пекло злякалось», зробити підбиті народи рабами, бо – «сам Бог у нас!» (пор. промову Йогошуї Навина (гл. IX) до підбитих народів: «оце ж ви будете раби проклятущі і ніхто з вас не вийде на волю, будете дроворубами та водоносами для дому Бога мого»). Друга сторона московського месіянства – це його «догмати»: «просвітити», показати їм своє «сонце правди», яке світить лише з Москви… І були ці «догмати» тими, з яких глузував «єретик» Шевченко, але за якими ішли цілі покоління «прогресивного» (і атеїстичного) українства аж до наших днів.

[Друга месіянська ідея, особливо по 1-й війні зактуалізована, починає виступати одверто по 2-ій війні. Є це ідея, виросла з сіонізму. Не виключене, що між цією ідеєю та ідеєю московського «3-го Риму» дійде до конфлікту, але на разі вона виступає як симпатик московського (в його останній большевицькій формі) месіянства. Може це пояснюється подібністю обох рас – носіїв тих ідей. Є бо це раси азійського, не європейського походження етнічного, всією культурою ворожі окцідентальній християнській цивілізації, а особливо чисто окцідентальній ідеї лицарства. Шевченко до одної і другої ставився неприхильно.

Про одних вже сказано, але про других наш поет як і про москалів висловлюється як про плем’я матеріалістичної психіки. Вже згадав я вираз Шевченка – «спільна риса в характері москалів з жидами: без віна не полюбить». Далі в «Гайдамаках» Лейба ставляє аксіому – «гроші мур ламають» Варіанти цієї аксіоми знайдуться в багатьох віршах «Кобзаря» («чортова кишеня», «бариші» і пр.). Їх відношення до чужих нації видно з 2-го розділу «Гайдамаків» і з многих виразів Шевченка: згідно з історичною правдою, він уважав, що вони лише були помічною силою кожного окупанта України – і за Польщі і за Московщини.

Уважали себе вони – і одні, і другі – за «вибраний нарід», за «іберменшів», що мали володіти українськими «унтерменшами», звідци ті з нашої нації, які не хотіли бути «хамовими синами» (як вже згадав) деградувалися до верстви «бандитів», «розбійників-ворів», «Юд» (як Мазепа у Пушкіна), «погромщиків» і т. п. за те, що не хотіли терпіти чужих панів на своїй землі.

Переконання їх у своїй вищості «юберменшів» не є моя фантазія, вони самі ту теорію висувають. Про москалів вже сказано. Про других порівняй у часописі наших Ярем статтю Е. Райса, де він твердить, що «близька загибель Заходу», що «Україна повинна орієнтуватися на Схід», над Заходом «має Ізраїль величезну перевагу духової сили», рекомендує Заходові «поворот (!) до Ізраїля», який нібито мас бути «власним корінням» Заходу. Ізраїль «стає синтетичним центром» західнього світу, Ізраїль став носієм «активної боротьби ідей свободи і демократії, властивих Заходові». Говорить автор, що «ізраїльський світовий центр» мав би «гнучкість для включення незчисленної кількості найрізніших народів»…

Все це очевидно безмірно претенсіональна, чисто гітлерівська мегальоманія нової раси «іберменшів», які мають своїм пануванням і «фюрерством» ощасливити світ. Але ця претенсія існує і з нею всім прихильникам свободи і християнської західньої цивілізації очевидно доведеться боротися. Тим більше, що автор говорячи про нібито «банкротство західнього християнського світу», називає його європейським «християнським світом» – в знаках наведення і радить «завтрішній» Україні – конче харківській – виректися нашого Києва з Лаврою і її традиціями і «покласти свій наголос на близькість до Азії… Отже відійти від християнської Європи, змобілізувати проти неї Азію і, нарешті, визнати «ізраїльський світовий центр»… або московський. Україна як Lebensraum для них, мегаломанська претензійність, без усяких даних на те.

Бо трудно припускати, щоб до такої місії доросла невеличка чужа Україні вірою спільнота, яка видала з себе Карла Маркса, Фрейда, Кагановича, Хатаєвича, Бронштейна-Троцького, Белу Куна, Фукса, Розенбергів, Шварцбарта, Пікасо, Сартра і т. п. І всю цю фюрерську фантазію друкує з признанням «демократичний» часопис українських Ярем («Сучасність»), який в той же час очорнюе український націоналізм і ганьбить всякого, хто сміє говорити про старокиївську містику, про «місто премудрості Божої» – старий Київ… Знав Шевченко що говорив про «ненароджених», коли заповідав опріч нового Гонти, прихід другого Івана, що буде «катам помагати».

Цей наведений голос ізраїльського месіаніста не є відокремлений. В жидівсько-російськім часописі «Новое русское слово» (6. IX. 1960 р.), в статті Ю. Марголіна «Тель-Авивский блокнот», дивується автор скептикам, «занепокоєним», чому «маленька країна (Ізраїль), замість власними справами займатися, виступає на міжнародній арені як дорадник і опікун народів? Держава Ізраїль існує «без году неделя», а вже скликає народи і хоче повчати їх і наказувати їм. Що за дивний народ з його упертим і дивацьким переконанням, що з Сіону вийде Правда («Учение»). Але автор не поділяє стану «занепокоєних» скептиків і уважає, що Ізраїль на правильнім шляху; що він мусить «взяти на себе місію, яка дістане міжнародню апробату»… Місія – як у Райса – вести, бути «фюрером» народів…

В однім старім українськім «Вертепі» виведений жид, який заявляє, що «вже скоро отой цар прийде, навколо нас обійде; скаже пак-так – цесниє явреї, я месія ж ваш! Тепер я цар і світ увесь наш!» («Український голос», Вінніпег, лютий 1951)» Чи це передчуття «старшобратньої» теорії Райса і Марголіна?]

Месіянство орди московської – мало для Шевченка ще страшніше значення. Сучасна йому форма політична тої орди, мала вигляд, убрання християнської, хоч і добачав вже поет в тім антихристиянський світ, і в церковності московській, і в фарисействі московського цезаропапізму, коли все там було: «храми, каплиці і ікони», і перед образом Христа – «неутомнії поклони за кражу, за війну, за кров», молитви – коли «братню кров пролити просять», коли найогидніші злочинці в імперії віддавалися під покров Богородиці, як бачив поет на московських образах… Але в примарі нового, майбутнього царату бачив він вже ясно обличчя диявола. В московських судах бачив він «трибунал самого Сатани, холодний, нелюдський»…

Місійним завданням Московщини (бачив автор «Вел. льоху») – стане вже не лиш «весь світ загарбати», але й «скувати душу живу», надхнену людині Богом; в ній «світ Божий в пута закувати», обернути людину, позбавлену контакту з Вищою Силою, – в «пів-людину» як він казав…

Бачив, що інспіраторками місійного походу нової імперії будуть диявольські сили (втілені в трьох воронах у «Вел. Льоху») з їх протектором чортом, які все чортівське, все зло назвуть добром, а все добро злом…

Бачив, як з царської імперії вилуплюється потвора нового звіря, з його бісами, які будуть щодня «Христа розпинати», які напустять «всі зла і всі муки» на нове лицарство України; потвора нового звіря, який не хоче допустити, щоб «пропало все наше», все чортівське на землі. Не лише проти «чорного орла» царату кликав Шевченко до боротьби живих, але й ненароджених проти сили антихриста, якого скору з’яву на Україні і в світі прозирав своїм душевним оком. Недурно тільки його перша, московська, «ворона» бачить як «по воді іде чорт», а сама відлітає до своєї домівки – до пекла («в самий ад»).

З того, що нам дав Шевченко, видно, як добре він знав, що «лжеапостоли приймають вигляд апостолів Христових», що іноді сам Сатана приймає вигляд ангела світа, і слуги його приймають вигляд слуг правди» [Апокаліпсис.] які – «все наше» – чортівське, називають «добрим». І навпаки, орден лицарства Запорозького з-під знаку меча і хреста – називають «Січчю біснуватою». Ось чому висланці диявола з подивом дивляться на москалів, бо «що москалі з козаками діють», того й вони самі, хоч «люті», а все таки «того не розуміють».

Як з цитованих вище виразів Шевченка видно, – всі вартості в устах московських антихристів взагалі дістають протилежний брехливий вигляд. Замість знаку плюса – ставлять знак мінуса і навпаки. Чужу націю «взяти в руки» – це у них зветься «подружитись»… Те що чинять по садистичній примсі – кажуть, що чинять «по закону»… Свої темні «догмати» – звуть «світлом»… Чужу землю – називають своею («все то й було наше»)…

Про цинічне спотворення християнства, – засобу експансії своєї орди, кажуть що його протегуе «сам Бог»… Мовчанку закутих у кайдани націй з затуленими устами звуть «благоденствіем», а їх всякий опір насильству – «розбійництвом», «плутовством»… «Святого лицаря» – звуть «юродивим»… Все чуже – «ваше» зараз проголошують «своїм» – «нашим»… Візіоновані Шевченком «грядучі тирани» московські – передбачає поет – «указ надрукують: «і ви – наші, і все наше, і гоже й негоже». А коли «в хаті нічого вже взяти», то будуть «древности» шукати в розритих могилах, щоб у коріні знищити історичну традицію України…

Всю героїку України паплюжать «бандитизмом» (як нині). Як про неї почують – «поглузують, покипкують та й кинуть під лаву»… Схочуть «розказати по нашому», по московськи, про нашу історію і про козацтво (так як тепер).. А замість згадувати давню славу – наказують писати «про Матрьошу, про Парашу» (як нині про «героїчних» совєтських доярок або «будівничих» московського соціалізму) або про «султан, шпори», а нині про «героїчну» армію московського Чингіс-хана… Нашу правду – охрестили брехнею, свою брехню – правдою, як ті «ворони»!

Обман, брехня, лож це одна з суттєвих прикмет антихриста, який має їх три головні, три обличчя диявола: замість правди – брехню, фальшиву мудрість; замість любові до високого – злобу до нього і нахил до всього підлого, низького, нікчемного, плотського, земного; замість творчої волі, – стерильність, безплідність, дух руйнації, насамперед людської душі, а потім – тіла і взагалі видимого світу.

Шевченко передбачав прихід цих слуг антихристів (їх імена в нашу добу – Ленін і Маркс), ь образі московської тиранії та її попихачів на Заході, що заходяться «весь світ загарбати» видимий, а невидимий «світ Божий» душі – «в пута закувати», щоб «в руки взяти» всю людськість; щоб «просвітити» своїми новими «догматами», збаламутити розум людей – щоб повірили в їх брехню – брехню СССР, де все брехня – і «союз», і «соціалізм», і «республіки», або нова Вавілонська вежа – ООН, де теж все брехня, бо там численні нації не мають своїх представників взагалі, або їх репрезентують агенти нації-гнобителя, де немає «об’єднання» націй, а навпаки – повне роз’єднання і навіть війна між ними…

Шевченко передбачав брехню «демократів», якою називають лише такі політичні режими, що співчувають московській тиранії, або навіть їй допомагають… Шевченко передбачав брехню «світового уряду», що є маскою для планованого і СССР і однозвучною з ним західньою мафією світової тиранії того чи другого «вибраного народу» над мільйонами уярмлених «унтерменшів» на руїнах християнської цивілізації, передбачав, що ті темні сили Москви та її слуг, збаламутивши розум, старатимуться спідлити людське серце грошем, підкупом, мамоною, бо «гроші мур ламають», (як каже Лейба в «Гайдамаках») – щоб виреклося воно героїки, високих ідеалів, Бога, вітчизни, честі. А там, де не поможуть золото і ошуканство, збаламучення розуму і спідлення серця – там піде насильство, стероризовання волі («всі зла, всі муки»).

Цю процедуру і ці «чуда антихриста» в зародку бачив Шевченко. Бачив у проповіді безбожництва («немає Бога»), у фальшивих «догматах» тих «современних вогнів з чужого поля», в формі фальшивого «братерства братнього» і слов’янофільства, в дурисвітстві «вільнодумців», що візьмуться «повести за віком» облуди Україну і світ, у спокусі «золота», нарешті – в «злах і муках» висланців диявола у «Великім Льоху»…

Бачив до чого калічать слуги «современних вогнів» розум, душу і волю навіть сучасників його. Бачив, як розїджений безвірством і сумнівами мозок на кожний чужинецький «догмат» знав лише відповідь – «може так і треба»? Бачив, як скалічене серце на знало, чи «молитися Богові одному», чи «Неронові лютому». Чи бути вірним традиціям своєї країни, чи стати «дядьками отечества чужого», або любити Землю предків героїв, чи земельку, що була «добра для городу»… Бачив скалічену волю людей, що забували на славу дідівську, воліли «сидіти нишком». А на кожний виклик Прометея, жахалися і шепотіли – «що він діяв, на кого руку підіймав»?!

«І праведно Господь великий» – казав Шевченко – «царя їм повелів ізбрать», скаліченим поколінням – вибрати рабство, бо люди роз’їджені сумнівами, без віри, літеплі в своїх роздвоєних почуттях, – не тверді в путях своїх. Не є формотворці, ковалі свого життя, лише підніжки чужого пана, в нашім випадку – «грязь Москви».

Подібна є ця «вільнодумна», «демократична» інтелігенція в країнах Заходу, що розкладена думками Маркса, Леніна, Фройда, опинилася під гіпнозом таємної мафії на провідних становищах і тому рідко коли здібна протиставитися злу, що каламутним потоком тече з Москви.

Не дивно, що зусилля Заходу і большевиків упорядкувати світ лишаються стерильними. Всі їх гасла: мир, добробут, гуманність, міжнародне братерство, антирасизм, свобода, об’єднання націй, рівність – стають або свідомою брехнею, або вироджуються в свою протилежність. Культ матерії і грошей, або матерії і грабунку – вбиває всі ідеї – Бога, патріотизм, честь, жертву в ім’я великих ідеалів, а де цього нема – там тріскають всі обручі, що тримають суспільство, яке розкладається і обертається в неорганічну купу одиниць – в отару.

Наша демо-соціалістична (і західна) інтелігенція, що дала себе «повести за віком» чортівської облуди лжевчителів матеріалізму, виказала своє банкрутство в боротьбі з силами антихриста, з якими мала вона багато спільних догм – атеїзм, соціалізм і комунізм, адорацію «світла з Москви» (драгоманівщина, грушевщина, винниченківщина).

По-друге – їй бракувало сили одержимих бісами – їх противників. Протиставити їх силі Божу силу, не вміли, бо до неї не зверталися. Фанатичної віри в свою ідею – не мали, бо взагалі не розуміли сили такої віри і такої ідеї. Фанатичне протиставлення злу – було в їх очах, як і ідея, чимсь нереалістичним. Тому й прийшли на шлях пристосування до тої сили, до ідейного і тактичного компромісу з червоною Москвою, або до плебейського «благоденствія». Під тим оглядом пасивізм, зречення ідеї вести самим свою країну, ідейно і політично, шукання ласки чужинця, привело ту інтелігенцію на той самий шлях розкладу і відходу від свого народу, на який вступило було в XIX в. «малоросійське дворянство»

Це було заперечення ідеї Шевченка. Він був містик і віруючий, «прогресивна» (драгоманівська) інтелігенція, яка стрінула 1917 рік, – з містики сміялася, а вірила лише в матеріальний «поступ» і таке ж щастя: замість «сонця Правди» мала культ «сонячної машини» і пів-людей – «інараків». Він – фанатично тримався національних традицій старої України, – вони їх відкидали, бігаючи за блудними вогнями лжеінтернаціоналізму і соціалізму. Він погорджував москалями і голосив невблагану боротьбу з ними, вони – молилися до московських «прогресивних» божків і не уявляли собі незалежного від Москви життя («федерація», «союз», «сучасна Україна»). Він – кликав до героїки і величі, до ідеалізму, до слави, вони до ступневої «еволюції», до компромісу, до «щастя» малої людини в отарі, під чужою владою. Це були різні духові бігуни. Звідси нормальний розвиток тої інтелігенції на Україні – до служби дияволу, на еміграції – до шукання, за ціну упідлення, погодження з ним.

В нашу добу стоїмо на межі. Через свою ігноранцію законів космосу, і через свою злобу і ненависть до всього шляхетного, мудрого і високого, – плани дияволових сил засуджені на стерильність, але – лише по тяжкій і довгій боротьбі і жертвах. Він, як малював Вельзевула Мільтон – є обдарований «непохитною волею», диким «бажанням помсти» Добру, Богові, «несмертельною ненавистю» до Добра і відвагою. І не збанкрутованій «прогресивній» інтелігенції протиставитися йому. Ми увійшли в часи, коли московський звір з своїми слугами з західньої мафії став подібний до звіря з Апокаліпса, – коли буде забиваний кожний, хто не клянятиметься подобі того звіря. Коли всі будуть змушувані носити на руці або на чолі емблему його, а коли ні – будуть переслідувані і винищувані…

Як тепер кожний, хто не буде кланятися звірюці комуністично-московської лженауки, або прихильній до неї мафії на Заході, хто не схоче носити емблеми симпатизуючого з Москвою соціалізму, «демократії», «пацифізму» і «свободи», або влади модерної Вавілонської вежі – будуть окричані і винищувані як «вороги народу», «фашисти», «вузькі націоналісти» чи «антисеміти». Кожний, хто не вирікався Бога, країни своєї, нації в ім’я блудних диявольських знаків Звіря, – буде проскрибований – чи одиниці, чи нації. Особливо ті, що зазнали пановання Москви і інтернаціональної мафії і боролися з ними – як німці, мадяри, еспанці і – в першій лінії українці. Ті, які не хотіли прийняти знаку звіря на себе ні скласти пошани антихристові.

Що в цій страшній боротьбі зі Звірем на життя і смерть найважливіше завдання, авангарду свободи займе Україна – знав Шевченко. Знав також, що проти сили зла мусить стати нова сила лицарства українського. Щоб змагатися за свою правду, свою силу, свою волю. Клич до великого змагу за ці гасла, клич до повстання лицарства запорозького – був його основний клич. Він може єдиний на ті часи бачив, що лжевчителі «современних вогнів» з московського і іншого «чужого поля» зійдуть на землю від владодернсця пекла (як ті «ворони»), щоб під маскою добра принести зло і брехню, та що прийдуть вони знищити душу нашу, стерти з лиця землі Україну і «весь світ полонити» в своє ярмо. Бачив теж, що головний бій з силами диявола відбудеться на «нашій, не своїй землі». Знав і нам казав, що тільки козацька Україна, вірна своїм традиціям; що тільки орден суворого лицарства нового здолає розбити чужих ідолів і стати в обороні «поруганої зайдами, самим Богом заповідженої нам Святині».

За свою правду, за свою силу і за свою волю.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 142 – 177.