Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 8. «Останнє судище»

Незримі скрижалі Кобзаря

8. «Останнє судище»

Дмитро Донцов

Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю, не мир прийшов Я принести, но меч.

(Матв. X)

і Дніпро і гори

і потече сторіками

кров у синє море

дітей ваших.

Т. Шевченко.

Цей день «страшного судища», тої «кари», яка «розпадеться» над Україною, – візіонував Шевченко в містерії «Великого льоху», як і в деяких поезіях пророчого характеру, які своєю силою викликали образ громової «труби архангельської». Малює добу великого змагу з силами Зла і – тріумфу Добра, якщо «люди» стануть людьми, коли – як казав він – «схаменуться», опам’ятаються, покаються, не будуть служити «чужим богам»; коли воскресне на Україні лицарство козацьке.

Уймає він грядучу катастрофу, в дусі нашої старої літератури, – в однім грандіознім видиві. В «Зерцалі богословія» Транквіліян Ставровецький ділить всесвіт на три частини, три поверхи – на світ незримий, світ людський і світ злої, диявольської сили. Драма «кінця віку цього» у візії Шевченка відбувається у всіх трьох відтинках космосу. Євангелист, – у подібну добу кінця нашого віку віщує як і Шевченко (в «Великім льоху») – що тоді «будуть знаки на небі… і на землі великі землетруси… тривога серед людей, огорнутих жахом того що має прийти». [Єв. Луки XVII і XXI.]

Інші знову так, як перед потопом гулятимуть і бавитимуться, несвідомі того, що сунеться на них… Бо і у «Великім льоху», над Чигирином «земля затряслася й мітла (зоря, комета) простяглася»… Страх і переполох неприкаяних душ… Замішання і тривога серед духів злоби піднебесних… А на землі, серед людей, коло Суботова – «базар людей насходилось», гульня, забава і гомонять, що «ото потоп буде – «… Як у його ж, у Віфлеємі («Марія»), так у Шевченковій «містерії» «зійшовся люд і шепотить, що щось непевне з людьми буде»… Переказують чутки, що збирається «москаль весь світ полонити», що «мужики тонутимуть» у потопі, що заборонять їм «красти воду з річки і пісок орати»… Що землю ритимуть, шукаючи якихсь скарбів… Щоби сам дух козацької України витеребити й викорінити… Як тепер на Україні «під московським караулом»!

Перш він бачить, що над колишньою гетьманською столицею, над Чигирином, «мітла простяглася» (варіант: «над Києвом», над духовим осередком України), а «над Дніпром і Тясмином земля затряслася»… Має встати козацтво, встати «той, хто всім верховодив», хто буде «як той Гонта», себто другий Гонта, якого новий прихід «виглядав» коло Холодного Яру, коло могил козацьких дух Залізняка і його когорти. «Земля затряслася» над «повитим жидовою» Чигирином, щоб з неї встало козацтво. Це ж той момент, коли – він бачив – «заворушиться пустиня», коли «на страшний суд мерці за правдою встають».

Коли цю свою поему назвав автор містерією, то певно, як і наші різдвяні легенди, в образах та ідеях, взорувався він на Містерії всіх містерій, – на Різдві Христовім. «Мітла» на небі під час народження Гонти (провідника воскреслого козацтва) – це в порівняння з тою «мітлою з востоку», що «над самим Віфлеємом боком огненная зійшла», звістуючи народження Спаса роду людського. Бо «мітла» над Чигирином – звістувала народження спасителя козацької України, який покладе кінець її «срамотній годині» й «оживить її давню славу». «Мітла», зоря, комета – здавен-давна розглядалася як знак переломової, межової години, прихід нової доби, нового віку; як знак що має прийти, під охороною Вищої Сили, її післанець для великої місії на землі, чи в якійсь країні.

З «Гайдамаків» знаємо, що вони під проводом Гонти віддали себе під протекцію патрона Києва, архангела Михаїла і його «сил»; що він, як співається в молитві, хоронив героїв «кровом крил своїх невещественних» (незримих, нематеріальних) – тих, що «виросли», щоб «неба дістати» у Галайди та інших, що йшли з ним. В одній коляді співається про «зорю», що «в Бога була», і звідти прийшла, щоб «стати у пана Івана та на його дворі», й принести їм ласку Божу. Ширшу, більшу ласку принесе зоря в час народження нового пана Івана Гонти його «дворові», Поставивши коло того Чигирина – «сторожу з того світу». Ось що значила у нас та зоря Шевченкової містерії.

Аналогій цього з’явища стрічаємо багато в історії. Билина про Вольгу Всеславича оповідає, що як він вродився – зійшов молодик на небі, комети і нові зорі були вістунами страшних грядучих подій. Як свідчать історія або перекази, коли Ксеркс рушав на Європу, з’явилися «знаки на небі»… Так само перед тим, як Пилип Македонський мав побити атеїщів… Перед взяттям Картагени Сціпіоном, перед смертю Цезаря, перед заливом Риму готами та ін. Під час походу Ігоря на половців померкло сонце… Свідок зруйновання Єрусалиму Титом, жидівський історик Йосиф Флавій пише про «чуда в повітрі, які мали звістувати спустошення Юдеї».

Мав Шевченко певно перед очима, пишучи свою містерію «Великого льоху», містерію містерій. Бо не лиш та зоря («мітла») що звістувала народження нового Гонти, свідчить про те, але й заповідь, що в цю велику годину «козак оживе», оживе козацтво, і «мертві встануть» на його заклик з могил, і що коли це станеться вже буде «не за горами час» змиршавілому нікчемному поколінню. Що воскреслий Гонта, новий спаситель України принесе їй «правду й волю», прийде творити суд «живим і мертвим», коли то на поганців, які катують Україну – «наша Правда накличе Божий суд», – «огонь і кров». [Єв. Матв. XXIV.]

Вже в тих словах видко, яке подвійне завдання матиме – в останні дні доби нашої – воскресле козацтво. Злі духи з «Великого льоху» – як біси, що перші в Ісусі пізнали Христа, – пізнали за кого і проти кого повстане новий Гонта: він буде «катів катувати» й тих, що «катам помагають»; а «як виросте той Гонта, все наше (чортівське) пропало»; він «усе (що сили зла уважають за) добре поплюндрує, і розпустить правду й волю по всій Україні», а поки що прихильники козацтва «на катів кайдани готують», а нове козацтво ту свою правду по землі «криком пронесе і люд окрадений спасе».

Правда? – це в думці Шевченка було «сонце Правди», «світ незримий Розп’ятого», ним була надхнута стара правда козацька, яка тепер «п’яна спить», «лягла спочить з козаками»; яка з ними й встане, щоб привернути свободу Україні. Перш у світі духовім, а, за тим, у світі фізичнім, через боротьбу, муки, страждання до остаточного тріумфу.

Це подвійне призначення козацтва – в ділі духового і політичного оновлення України – визирає безнастанно в поезіях «Кобзаря». І в наших колядах, і в тих книгах мудрості християнської і попередньої доби, якими були надхненні вони, знайдемо ідеї Шевченка. Зоря в наших колядах грає містичну роль, є символом животворчої сили в природі. Зоря ходить «Бога шукати», щоб «людей спасати», а як зійде на землю Спас, як його пізнати? Пізнати так, що в нього «на правім плечі ясне сонечко, на лівім плечі світел місяць, межи плечима чорна кутонька, а у боченьку ясна зброєнька»… [О. Воропай – цит. твір.]

Сонце правди, що кріпить розум, ушляхетнює серце («благородні кістки» козацькі), сталить волю і робить «твердими руки», щоби тримати в них «ясну зброю». Чорна кутонька? – як у старшини в «Гайдамаках», де всі «в киреях чорних як один». І чи не нагадує цей образ ще більше того, вже згадуваного вище, вершника «Откровенія» [Апокаліпсис XIX.] на білім коні, який прийде «судити, і воїнетвувати», в одежі «багряній від крови», що за ним летітимуть «воїнства небесні», що з його уст виходитиме «острий меч (слово Боже), щоб ним разити народи»?

Вершник-козак… Нести народам суд і кару, «суд і розправу»… Проливати «кров ворожу»… «Мечі обоюді», що вийдуть з посіяного в душах людей великого Слова, «кадила Істини»… Чи ж ці образи Шевченка, зв’язані з його уявою «останнього судища» доби, – не нагадують образів та ідей Апокаліпса? Подвійне призначення, козацтва, що встане з могили його розумів і бачив Шевченко, це принести нове слово Правди своїм надхненним словом, і карати зло своїм мечем. Бо він, за Макарієм Великим, знав, що – «де Дух Святий, там мов тінь ідуть гоненія і брань» Брань – боротьба з ворогами «плотськими і безплотними» (тими останніми в своїй дvшi), словом мов «вогнем пекти холодні душі», «людська серце пробивать», вицідити з нього сукровату і «наллять живої козацької тої крови», а тоді «слово правди понести по всій невольничій землі», всяке «униніє і страх» розвіяти «мов ту полову» тим «святим огненним словом» в душах убогих, зробити з трупів – живих людей, створених на Божу подобу, активних борців за свободу.

Недаремне уявляв Шевченко і свого нового Гонту, і Алкида, і апостолів, і Гамалію, велетнями, Прометеями, які запалили в серцях людей небесний вогонь. Легенда старогрецька про Прометея каже, що Зевс велів йому зробити з глини людські постаті, а їх жили наповнив він кров’ю різних звірят, тому окремі люди й дістали відповідну вдачу: одні відвагу льва, другі – вірність і заздрість пса, треті – хитрість лиса, інші боязкість зайця, підступність кітки. Але щоб оживити їх, їм бракувало двох первнів – світла і тепла. Шоб обдарувати ними людину і її оживити, і стягнув Прометей вогонь з неба, запаливши смолоскип об небесну блискавку, або – як каже друга легенда – об сонце… Його світ і тепло, жар – це ж знов основні прикмети Духа Святого – «світ розуму» і палкість любові.

І зрозуміло, чому так був закоханий в своїх прометейських постатях (у Прометею та інших тої ж породи своїх героях) Шевченко! На кожнім кроці його творчості приходять ті два елементи, два божественні первні: – «запалити серце», «просвітити розум» – якими хотів обернути людину з «сукроватою кров’ю», з кров’ю вівці («овеча натура»!), безроги, пса, вола і т. п., з «пів-людини», відданої лише матерії, в людину, як він казав, створену на подобу Божу, з іскрою «вогню великого» в її серцю, «світу Божого», який чортова сила збиралася «в пута закувати», «скувати живу душу».

Всі оті вирази «Кобзаря», і їм подібні, не є фантастичними фіоритурами поета, але глибокими думками містика, який знав що говорить, хоч того не знають не раз досі його читачі. Це була його, пророка, боротьба з «безплотними ворогами», які якраз в його час, в середині минулого віку, розпустили крила до лету щоб знищити дух і душу людини; боротьба за спіритуальне визволення людини, визволення її духа «із тьми, із смрада, із неволі» злої сили; боротьба, яку насамперед мало підняти воскресле козацтво, і без якої не воскресла б Україна…

А коли диявольські сили персоніфікує він Великому Льоху») в образі трьох ворон як сили, які помагають Москві проти України; коли в цей грядучий час повстання з могил нового козацтва – як геніально візіонував Шевченко, – Москва заходиться «випалити Україну і Дніпро спустити в сине море», і «розкопувати високі могили, нашу славу» навіть в пам’яті нащадків знищити, – то чи ясно він не вказує, що інспіратором Москви в цю юдину буде диявол? Як в одній коляді, – коли мав зійти до пекла Христос визволяти душі, – «пішов Ірод аж до аду к Люциперу на пораду», так також нарада чорних сил («ворон»!) яскраво представлена символічно у «Великім льоху». Злетілися вони, закликані першою вороною, – злим духом України, щоб «на льох дивитись». Повідомляє їх третя ворона, що в цю ніч вродиться новий Гонта і почнуть вставати козаки з могил, щоб рознести «правду й волю» по Україні, та що вона, та ворона, мабуть в окультних книгах чорної магії, «начитала», що «як виросте той Гонта», – «все наше», все чортове – «пропало»; що треба, отже, негайно – всім трьом воронам – щось робити, щоб рятувати царство диявола і своїх слуг на землі.

Три ворони… Чому якраз три? Тільки щоб, крім злого духа України, представити злих духів Польщі й Москви, що помагали першій вороні «катам помагати» на Україні? Не тільки! Могла би бути й четверта – ота, що, як той «поганець» в «Гайдамаках», теж; «над козаком коверзувала». Але та сила завше виступала не як самостійна, а як союзник другої чи третьої ворони, отже її можна було поминути. Може тому вибрав Шевченко число три за «Откровенієм» св. Іоана, [Апокаліпсис XVI.] бо там в день Армагедону – «бачив, як виходили з уст Сатани, звіря і лжепророка три духи нечисті… бісовські духи… щоб зібрати царів всесвіту на брань в той великий день»? Чому в образі ворон? – мабуть тому, що з старих часів закорінилася на Україні думка, що звичайно «врани возграяша на смерть», на страшні події. У Данте Люципер, володар doloroso regno, пекла, з якого виходять «всі муки, всі зла», має три обличчя в голові (диявольська «трійця», «безумство, злоба і стерильність»). Є в Данте теж три фурії, мегери, що як Немезиди виходять з підземного царства на землю, щоб цілі країни карати чумою, війнами, і голодом… Але, думаю, є глибша, істотніша причина, чому тих ворон, що мають знову вигубити народжене козацтво, – з’являється трійка.

Я вже зауважив, що насамперед боротьба сил – добрих і злих – у цей страшний день Божого гніву, – має відбутися в світі незримім, в людській душі, яку насамперед захочуть скорумпувати в відродженім козацтві, щоб потім знищити її і його. Насамперед – казав ап. Павло – «наша брань не проти крови і плоти, а проти владодержців тьми віку цього, проти духів злоби піднебесних», [Данте Аліг’єрі Comedie Divine, Пісні 9 і 34.] які будуть старатися зломити той «меч духовний», з яким насамперед, на думку Шевченка, – мас прийти в світ на боротьбу з злом, козацтво України. Тому на своїй чортівській нараді коло Великого Льоху, рішають ворони тому вождеві повсталого козацтва (новому Гонті) – вбити дух,скорумпувати душу.

Ми вже звертали увагу, через що «весь дух козацький завмер» за часів Шевченка по упадку Війська Запорозького і Січі: в наслідок занику трьох основних прикмет характеру лицарства – занику мудрості, шляхетності і мужності (інтелекту, чуття і волі); коли «славних прадідів онуків поганих» можна було Москві або підкупити, або одурити, або залякати. Підлота, глупота і страх – ось є якраз ті три основні вади, яких наявність перемінює лицаря – за словами Шевченка – в плебея, «козака» в «свинопаса». І як раз до тих трьох основних вад, слабостей людської вдачі і вирішують відкликатися три ворони з «Великого льоху», щоб здеморалізувати свого, і всього диявольського на Україні, ворога – воскресаюче козацтво та його вигубити.

І так, одна ворона пропонує – «золотом розтопленим заллять йому очі» – новому Прометеєві України, тобто – осліпити його золотом так, що стратить зір, розум, перестане розрізняти правду від брехні, – стратить мудрість.

Друга ворона пропонує – «царськими чинами скрутить йому руки», зробить з нього «нагодованого, обутого і в кайдани закутого» лакея, позбавленого почуття честі, того «благородства», яке – за Шевченком – завше вирізняло і повинно вирізняти лицарство, і яке дає йому чуття відрізняти добро від зла.

Нарешті третя ворона – хоче зіслати на нього «всі зла і всі муки», тобто муками вбити в його душі мужність, – третю основну рису вдачі лицарської…

В апокрифічнім Євангелії Никодима – називає він диявола – «князем смерті, зла і зради», або – «князем мук і страха, смерті і страждань»…») І чи ж не до тої самої диявольської зброї хочуть удатися «духи злоби» ворони, щоб згнітити того, хто має повстати проти зла, зради і страху? Проти проводаря воскреслого козацтва, що все боролося з спокусами і з ділами диявола на Україні? Кожна з трьох «ворон» мала завданням зломити одну з трьох чеснот лицарства, його духа, які забезпечували йому перемогу в світі фізичнім. Може тому й три ворони?

Підкуп, обдурення, «всі зла і всі муки» – ось що чекає у візії Шевченка його Україну з боку диявольської сили Москви в день «страшного судища», який він бачив наперед! Але це не все! Перша ворона, знаючи козацтво, нехтує радами своїх посестер, каже що Гонта «клятий недовірок золота не схоче», ні «чинів», а загроза «страхіть і мук» його не візьме. Радить отже що інше: «поки сліпі люди, треба його поховати, а то лихо буде» всій чортовій силі на Україні та її прислужникам – чужим і своїм. Забити! Теж порада віковічного духа злоби над Україною, бо подібне стрічаємо в драмі «Володимир» Т. Прокоповича.

Перша ворона, в своїх пекельних книгах, «начитала», що як встане козацтво, то «все наше пропало», пропаде царство диявола на Україні, а поганські жерці Жировол, Піяр та Куроїд, отримали з пекла вістку, що Володимир збирається охрестити Київ (як новий Гонта привернути культ Правди Христової і вождя «воінств небесних», патрона Києва, архангела Михаїла). Діставши цю вістку, жерці збираються – їх троє як і три ворони – з допомогою злих духів оволодіти Володимиром, отруївши його духом розпусти, як ворони зробити те саме золотом і «чинами» з Гонтою, бо знають, що Володимир інакше понищить їх ідолів і визволить душі з пекла…

Коли ж корупція не удається, то постаратися вбити. Одвічна рада злої сили! Читаємо у «Кобзарі», коли мало народитися християнство, прибули вістуни «до Ірода із Віфлеєма», і донесли, що «росте в пшениці кляте плем’я, зітни, поки не підросло» (порівняй: «заки виросте отой Гонта…» убити його!). Але не лише злі, є й інші духи в містерії Шевченка: він, як вже я зауважив, пишучи про грядуче «страшне судище», в своїй містерії мав перед очима містерію містерій – містерію земного життя Христа. Є християнська традиція про те, що Христос прийшов спасати душі живучих і зайшов у пекло рятувати душі, що мучилися там, чекаючи Його приходу. Цю традицію перейняли наші різдвяні коляди, напр. у легенді про Марка Проклятого, якого св. Петро за покуту посилає до пекла, душі запорожців визволяти. А чорти їх в рай не пускають, усі застави скрізь позатуляли, а всі стежки камінням позакидали… В рай не пускають»! – це ж як раз те, на що скаржаться три душі-пташки з «Великого Льоху», що зібралися дивитися як надходитиме страшна доба Божого «судища», бо – «тоді б і в рай нас повпускали».

Всі вони скаржаться, що за гріхи їх в рай, або «на митарства й досі не пускають», що досі їх Бог «карає». Що це все значить, ця символіка? На це маємо самого Шевченка відповідь: він теж (в «Заповіті») сповіщає, що аж тоді стане перед лицем Божим «молитися», як «понесе з України кров ворожу у синєє море», не скорше! Аж тоді відкриється йому «шлях на митарства». А «до того» – витатиме над Дніпром і горами, як – оті неприкаянні душі з «Великого Льоху». Очевидно, його думка була та, що так як не раз діти караються за гріхи батьків, так і душі останніх караються «на митарствах» за гріхи власні, поки їх діти кров’ю своєю не змиють їх.

Про це маємо багато в літературі нашої давнини, в світській і церковній ще більше. Там знайдете пояснення і другого зв’язаного з тим образу Шевченка, – з того самого відтинку Армагедонського фронту, відтинку боротьби козацтва зі Злом у світі незримім, за душу людини в цей феральний день «страшного судища». Цього дня чекають ті душі, щоби дійти до неба через символічний міст над проваллям чи водою, де на них чатує чорт. Таке значення певно має і образ Шевченка, де: «через мост ідьот чорт, а коза по воде, бить бєдє, бить бєдє!» Подібно в одному різдвяному вірші: що по воскресению Спаса – «вже тая всім до раю протерта дорога» буде. А поки що – «на всіх трактах, по болотах сторожі стояли» чортові, які «всіх в рай не пускали і до пекла пхали», де їх «злий дух глитав як мух».

Темний ліс, вода – це місце, де дияволи з відьмами сходилися на шабаш свій, на оргії. Міст – як сказано – це був символ шляху митарств, що ним проходили неприкаянні душі, чекаючи дня «кінця віку цього», обрахунку ясних сил з темними, що принесе рятунок їм. Цей міст стріємо ще в старій Елладі, якої культурою була надхнена передхристиянська Україна. Так, процесія тих що йшли до Елевзії, де приготованих втаємничувано в містерії життя і смерті, ішла через міст, де востаннє мали вони віддатися веселощам і земним насолодам. В одному різдвяному вірші згадується «кладиця узкая через пропасть», і душі грішні і безгрішні, одні проходять, другі падають в пропасть в глибину, а одні сидять на березі (як душі з «Вел. льоху») чекаючи свого часу, і «як ластівки квилять» (як пташки-душі з «Вел. льоху»). Про цей міст згадується в формозьких легендах, і в перських, коли то по виході з мосту відбувається розділ душ на вибраних і засуджених. Ще в одному нашому вірші різдвяному читаємо – про «силу силенну мертвих душ» (як у Шевченка в ніч народження Гонти), які в ту ніч з’являються і «скрізь вони є», які «гірко в пеклі пробувають і цього вечора чекають», щоб їх з пекла визволили. В «Хожденії Богородиці по мукам» згадується теж про «кладь залізную» через пропасть, якою мають на митарства переходити, щоб спастися, душі, ув’язнені в неволі «бісами темними і смрадними». [Les Logia Agrapha paroles du Christ, qui ne se trouventdans les Evangeles Canoniques, E. Besson, 1924.]

Шевченко твердо вірив і знав, що кара яка впала на Україну, – кара заслужена за гріхи цілих поколінь, які «чужим богам пожерли жертви». Чужа була йому хирлява думка жреців «современних огнів» про бідну «чайку небогу», що її безневинно напали сусіди. Він знав, що доки не постане наново на Україні нове козацтво, з душею осяяною давньою мудрістю, мужністю і шляхетством, ідеалізмом і героїзмом, – доти і живі, і ненароджені і вже мертві покоління залишаться з душами, під владою Сатани. Ось чому він перестерігав козацтво, що коли встане в страшний день Божого обрахунку, щоб не дало в собі дияволові («воронам») знищити, убити в душі згадані три основні прикмети справжнього лицартва. Ось чому він напоминав те нове козацтво, що встане, лани України своєю і «вражою кров’ю» очистити, а своє серце мечем духовним з гнилої крови звільнити, і тою кров’ю викупити не лиш ув’язнені дияволом власні тіла і душі, але й душі минулих грішних поколінь з-під влади Сатани («чорт» з Великого льоху).

Бо як вирази для всякого, хто вникає в укриту суть шевченкових символів, – три неприкаяні душі в Суботові – винні тих самих гріхів, які поробила, гублячи Україну, і козацька старшина колись; тих гріхів, якими силкуватимуться спокусити нове козацтво слуги диявола, «ворони»… Справді, що завинили ті три неприкаяні душі? І чому в тім символі їх якраз три? Не лиш тому, щоб вони представляли душі трьох поколінь трьох наитрагічніших годин історії України від того часу як запанувала над нею московська Орда: Хмельниччина, мазепинщина, і доба по скасованню гетьманщини за Катерини.

Не лише тому! А тому ще в цім образі відбивається той самий постепенний заник основних трьох прикмет лицарства, на яке звернув я увагу, характеризуючи його відношення до трьох поколінь старшини козацької: заник мудрості державної, мужності і шляхетності («благородства» в термінології Шевченка). Всі три душі «не знають» за що впала на них кара, але – перша не могла знати й не знала, що мимоволі побажала успіху угоді з Москвою. За те й «карається» – лише вона сама…

Друга – хоч теж «не знала», але повинна була знати, бо була присутня при варварськім знищенню столиці гетьманської московською ордою, і все ж зробила активний жест помочі цареві московському, який «звелів їй коня напоїти, як вертався з-під Полтави.» Звелів! тут вже не невинний жест, а активний тої, яка бачила руйнування Батурина. «А я й напоїла»… Цебто скорилася «велінню» чужинця, – зі страху. Злочин більший, і Шевченко підкреслює це, бо коли перша душа карається сама, то друга разом з «бабусею тою», що її «привітала у безверхій хаті» і яка теж «назавтра вмерла»…

Третя душа – ще нижчий щабель деправації – та вже ні через незнання, ні зі страху, – а просто з браку всякого поняття про яке-будь почуття шляхетності в здитинілій душі – «усміхнулася» до тої, яка «доконала» Україну. За це зразу ж упала трупом, та й її «мати вмерла». Ось чому є в «Великім льоху» три душі, як три ворони, які готуються витеребити в новім козацтві ті самі три прикмети лицарства, якими стояла Україна і з браком яких – гинула.

Боротьба за душу поколінь – в надземнім світі минулих, в нашім – сучасних, – з силами Нечистого, ось де було перше завдання воскреслого козацтва як це розумів Шевченко. Сюди відносяться багато його висловів, до яких молена було б дати як «мотто» слова апост. Павла «кріпіться Господом і міццю сили Його… Бо наша брань не проти крови і плоти, але проти світодержців тьми віку цього, проти духів злоби піднебесних», [M. Возняк – Історія української літератури.] які з’являються в містерії «Великого льоху» в символічних постатях трьох ворон і чорта, щоб знищити душу, духову міць борців, а в плані фізичнім їх самих. Вивести душі борців і Україну, як він писав – «їз тьми, із смраду, із неволі» – така була мета сподвижників Гонти. Ця формула знов не «припадкова», а глибоко передумана і символічна у великого «волхва» нової України. Що вона криє в собі ця, мов з заліза викута, фраза Шевченка?

В «Хожденії Богородиці по мукам» говориться про столицю диявола, як про «град нечистий і темний, а в нім чорти душами тяжко роблять» – душами що в неволі. Довкола престола Сатани «біси і темні і емрадниї», які мучать душі грішників… Ті самі вирази що в Шевченка, який завдання козацтва бачить в тім, щоб вивести душі християнські «із тьми, із смрада, із неволі», – себто зпід панування диявола. І тих, що вмерли і тих що на землі.

Із тьми? – Це значить із стану «незрячості», сліпоти, яка не реагуе на «світ незримий Розп’ятого».

Із смраду? Це значить – з бруду, плюгавства, нечистоти душевної, – зробити душу коли не «святою», то «чистою», або як він інакше каже «по образу і подобі Божій», чи «благородною», – прикмети які він завше в’яже з «козацькою кров’ю».

Із неволі? Це значить з рабства брехні і фальшивих ідолів. Це найважливіше завдання козацтва, перше завдання нового «апостола правди і науки», який (новий Гонта) «розпустить правду й волю по всій Україні». Викличе з домовини нове лицарство, людей велетнів, людей вільних духом – через пізнання тої Правди: «пізнайте істину, і істина зробить вас вільними») дасть пізнати що є шляхетність, що є мужність, що є мудрість, зробить відпорними на підкуп (на «золото» що осліплює очі), на «всі зла і всі муки», на правди світу цього (які, як ті «чини», не «зв’яжуть їм руки»). Так узброєним духово, «Господь розв’яже руки» – тим, що в початок цієї страшної доби, в яку ми вже вступили, – прийдуть щоб вирости і почати «катів катувати». А коли вони «підростуть» – тоді як тремтять «ворони», згине вся погань на Україні.

Так переходить візія Шевченка до другого плану Армагедону, до плану фізичного, в світі видимім, тут на землі. У «Вел. льоху» малює він тільки пролог Армагедону, «дня судилища», коли визволитель лише народжується, коли щойно з’являється на небі його зоря. Ця заповідь страшних годин застане людність України «приспаною лукавими» провідниками. А люди напівсонні мимо знаків з неба, «як у дні перед потопом, будуть їсти, пити, женитися, виходити заміж… і не думатимуть (про небезпеку) поки не прийшов потоп і не витеребив усіх». [Єв. Іоана VIII.] Так пише поет – було і з «мерзенним Римом» і з «мерзенною Юдеєю» перед тим, як впала на них кара Господня. Лише «шепотів народ, що щось непевне з людьми буде», по базарах коло Суботова «люду насходилось», балакали, що «ото потоп буде». Але життя й забави йшли як щодня.

Не мудріші від юрби були й ті лірники. Це не були Перебенді що «з Богом розмовляють», ані українські Орфеї, що могли гадати на звіздах і читати значення знаків на небі, не ті барди що зогрівали серця лицарів в години бід народніх. Це не волхви, не маги, що знали про народження Спаса, щоб віддати честь йому, навіть не – пастухи скорше, як у тій жартівливій інтермедії козацьких часів, про пастуха, що як ангел збудив їх, як раз спав у шопі на самім верху, та злазячи в поспіху з драбини, зломав ногу»). Бо вже є каліками у «Вел. льоху». Не здібні вже лічити зорі ні драпатись до хмар, не в стані вже будити народ, лише ідучи до Суботова співати про Богдана, самі рішають трохи попоїсти та поспати.

Це не ті, що мають будити і сціляти людей, а ті, що їх самих треба сціляти. У Шевченка ті лірники – це один – кривий, другий сліпий, третій горбатий, як в Євангелії ті, кого зціляв Христос були – «хворий, сліпий, уломний», або як у «Почаївськім Богогласнику» очищує Діва Марія теж «темних, хромих і уломних». Не вони могли випростовувати народ калік, а їх самих мусіло нове козацтво випростовувати! Як в творі Іларіона Київського «Про закон і Благодать» – говориться про Володимира, що він – «нас душею мертвих, від хвороби ідолослуження воскресив, скорчених від бісовської облуди виправив, сліпих сердечними очима, осліплених незнанням зробив видющими світло трисонячного Божества.» Та сама номенклатура упадаючої еліти нації, що і в Шевченкових лірниках – отих сліпого, кривого, горбатого. Ось яке символічне й містичне значення мають прикмети його лірників! Сліпий – якому бракує знання, мудрості, кривий – нездібний до оборони, брак мужності, і горбатий – «скорчений», уломний, що завше було ознакою певного браку шляхетності душі… Знову ті три прикмети, які повинна мати провідна верства, народу, лицарство в розумінні Шевченка, яких брак він мовою притчі підкреслює в лірниках, в трьох душах, і яких (тих прикмет) присутність у воскреслім козацтві хочуть задушити три ворони. Ось чому – згідно з тою основною трійкою – є в «Вел. льоху» всіх по три – і ворон, і неприкаяних душ, і лірників.

Ось чому, на гримання московського пана, присланого розкопувати Льох у Суботові, співають про козацтво, про Богдана, а лірники лиш лепечуть у відповідь – «нас, пане, навчили»… І дістають відповідне – «їх випарили у московській бані-прохолоді»… Бо забули, що їм, оберненим в модерних гелотів, як в древній Спарті, – пануюча каста забороняла навіть співати героїчних пісень…

«Мітла» з неба над колишньою гетьманською столицею, яка заповідала народження визволителя, безжурна юрба і сліпі вожді, ось як візіонуе Шевченко годину напередодні нової доби на Україні, – і безладна лють «нових катів», нових Іродів, які панують на Україні; які, інспіровані «духами злоби» і їх протектором чортом, – намагатимуться заздалегідь зробити все, щоб не дати воскреснути лицарству на Україні. Тут Шевченко, знов маючи все перед очима містерію містерій, представляє грядуче «страшне судище», коли на землі діятимуть сили диявола проти «синів сонця Правди» і їх проводира.

Насамперед – як демон Христа в пустині, – будуть спокушати Гонту (золотом, владою – «чинами»), потім – будуть очорнювати його й знеславлювати: козаків? – це ж «розбойники, вори»! Богдан гетьман? – ті що його лицарство славлять? – це ж «мошенники, шгути»! По знущанню – катування, приказ зіслати на нього «всі зла і всі муки»… Коли ж і це до нічого не доведе, коли перша ворона повідомляє, що нового Гонту не поставлять на коліна й муками, від яких «само пекло злякалося б», то рішають «поки сліпі люди, його поховати, а то лихо буде» Силам зла. Але – як і в муках Христа – і на цім сили пекла на Україні не зупиняться.

В містерії «Великого льоху» з’єднано два моменти – народження нового Гонти і воскресення в його душі старого, першого Гонти, Тому є в цій містерії і про народження і про воскресения. Почувши, що має воскреснути Гонта, знаючи це і від своїх інспіраторів – «ворон», що воскресне «Січ біснувата», що «поховані встануть», – переполошена Москва, не знаючи де саме має той Гонта воскреснути, буде наперед сторожити місце, де може встануть поховані козаки («орел чорний сторожем літає»). А потім буде – розривати козацькі могили і льохи, щоб добити забитих, щоб не допустити щоб мертві встали.

По розп’яттю Ісуса, «земля затряслася і камні відвернулися, і могили отворилися і многі тіла покійників святих воскресли, і вийшовіни з могил, по воскресению Христа, з’явилися многим»… Знаємо, що один з «Гонт» Шевченкових, як «світоч правди й волі» – запалив вогонь над могилами мертвих і «трупи встали і очі розкрили.» Це був той вогонь, що повіяв з Холодного Яру на «живих трупів» і цю як «правду й волю» мав розпустити по Україні воскреслий Іван Гонта, на якого клич встане поховане козацтво в душах віруючих, опалених «іскрою вогню великого», схованого в тих могилах. Знали це і піднебесні «ворони московські», і земні.

Ось чому і вони – як передбачав Шевченко – будуть розривати ті могили, або церкви, щоби видерти з них все, обдароване магічною силою воскрешати мертві серця.

Так суздальський Андрій зруйнував київські церкви і вкрав Вишгородську ікону чудотворну; так «Петрові собаки» шукали по всій Молдавії за кістками Мазепи…

Так «собаки» Сталіна, Леніна чи Хрущова вкрали кістки Ярослава Мудрого з Києва, так вони зруйнували храм протектора Києва св. Михаїла, затопили могилу Святослава…

Так – візіонував Шевченко – будуть в переддень «страшного судища» розривати московські «нові кати» могили і льохи України (і як одну таку сцену дав у своїй містерії), щоб знищити або вкрасти предмети давнини славної, від стику з якими спалахне пожар в душах нащадків колишнього лицарства, Шевченко передбачав наш час – пролог Армагедону, час дикого, несамовитого, надхненого переполохом, руйнування України та всіх пам’яток її величі й слави; щоб до тих святих місць – «люди не ходили», не набиралися їх духа, щоб «забули невольники чиї вони діти».

Дивну подібність з тим, що роблять москалі та їх попихачі на Україні, знаходимо в одній різдвяній легенді нашій: як почули жиди про новонародженого Христа, почали «лани жати, Христа в них шукати… Пішли жиди ліс рубати, усі ліси до пня стинати»… І як московське «начальство» у «Великім Льоху», «Ірод засмутився, що цар Христос народився», а тоді «Ірод траву стинає, ліси рубає, море спускає, свої слуги розсилає, Христа шукає»… [Єв. Матв. XXVII.] Як це нагадує страшні думи замучених козаків над Невою, – що цар-кат «болота засипає благородними кістками» козацькими, здвигнувши на «їх трупах катованих» столицю свого диявольського царства; що «Москва розкопала високі могили»; що «може Москва і Дніпро спустила в синє море» (Сон)… Як це нагадує нинішнє засипування, розкопування й затоплювання москалями місць колишньої слави козацької, вирубання лісів карпатських і волинських, де прокидається знову козацький дух.

Руїну – яку передбачав Шевченко – і це ганьблення пам’яти наших святих і героїв, було конче потрібне Москві та її чортовим силам, під яких протекцію вдалася вона, бо знала вона що несло з собою козацтво, знов вставши з могил. Так як – в драмі «Володимир» Т. Прокоповича, рішає Люципер отрути духом розпусти, а потім убити «князя апостола», бо він хотів «охрестити Київ», так ті самі темні сили схочуть зробити й з новим «апостолом Правди», якого виглядала Україна і якого в пророчій уяві бачив Шевченко в новім Гонті; убити не лише його, але й віру в його воскресения і новий прихід у людей на Україні.

Тут знову бачимо аналогію в містерії Шевченка з містерією містерій Євангелії. Один проповідник королівський у Франції – кілька літ по мазепинщині – говорив: «розп’явши Галілеянина, юдеї пам’ятали, що його вірні вірили, що Він воскресне, а тоді вони зрозуміли, що даремне допровадили вони Його до смерті, коли думка про воскресения оволодіє людьми». Отже щоб не допустити до цього, вони зажадали від Пилата сторожі коло могили (як це робили москалі коло козацьких могил і коло могили Шевченка), щоби «замкнути стежки до неї і не допустити тих що вірили в Нього», як царські большевики засадили дорогу до Холодного Яру, а комісарські «засадили» парком масову могилу замордованих у Вінниці, і як висланець Москви з Чигирина коло Великого льоху наказав «поставить караули, щоб нікого туди не пускати»…

Слуги Москви, так як колись юдеї – «гадали, що поховавши в могилах провозвісника Правди, вони – запхали в могилу разом з Ним саму правду і справедливість, що вони вже не з’являться на землі знову», не воскреснуть в душах віруючих, та що сили зла будуть «панувати і тріумфувати». [О. Воропай – цит. твір.] Але все було на марне! Шевченко вірив і знав, – кажучи словами того проповідника – що похована правда навіть у многих байдужих у певну годину – «воскресне в їх душах, коли того захоче Бог, спалахне вогнем»… Це буде тоді, коли «земля затрясеться» (як під час народження нового чи воскресения старого Гонти) і Правда встане, переображена, в новій постаті але та ж сама, і з’явиться на землі, в зримім фізичнім світі.

Як вже бачили, в цім фізичнім плані завдання козацтва буде – «катів катувати», «нових катів», тих що замінили польських, але які в сто крат («лютіша сила») страшніші ніж перші. Дальше – «розпустить правду й волю по всій Україні». Ці два моменти все йдуть у парі в «Кобзарі»: «преподобнії во славі.. хвалять ім’я Боже, і мечі в руках їх добрі на отмщеніе неправди», щоби судити злих «судом своїм правим». Так «страшно впасти у кайдани, умирать в неволі», але ще страшніше – «спати на волі». В такі години, коли не дають «серцем жити і людей любити» встають месники, щоб «проклинать і світ запалити», світ що «у злі лежить».

День цього «страшного судища», який прозирав наперед Шевченко, він бачив так, як його бачили пророки перед кінцем якогось «віку», себто доби; не як уявляли незрячі «прогресисти», не як незаслужену кару бідній і чеснотливій «чайці-небозі», а як кару небесну за гріхи окремих людей, верств і поколінь нації. Він ніколи не ставляв питання чому впала та кара, а за що. І на це питання «за що» дає він безліч відповідей: за гріхи попередніх поколінь, за гріхи сучасників, і то не лиш провідної верстви («панів»), але й «плебеїв-гречкосіїв», за сліпоту політичну, за рабство серця, за скалічену волю, за те, що відцуралися героїчних традицій великої нації, за зплебеення раси велетнів колишніх, за відвернення від Правди, принесеної на Дніпро апостолом Андрієм, за байдужість до неї, за охлялість сили духової, за терпляче несення ярма захланного чужинця, за кадіння чужим ідолам мамони та ідилії, за розніжненіеть і привату, за зрадництво і перекинчицтво, за те, що «чужим богам пожерли жертви, омерзились».

Коли за такі гріхи посилається кара, то думкою Шевченка було що «праведно Господь великий» це робить. Коли думав про ці гріхи його сучасного світу, йому виривалися страшні слова незнаної нам пророчої сили: він «хотів тоді б всю кулю земську вхопити рукою і кинуть в пекло з усіми гадами», що повзали по ній в людській подобі. [Sermons du Pere De-la-Rue, Paris, 1719.] За ці гріхи Бог ворогам проклятим віддав нас, «покинув нас на сміх людям, в наругу сусідам»; за ці гріхи – грозив, – що «погибне, згине Україна, не стане й знаку на землі», що вона «сама розіпнеться, самі сини її уб’ють» і сповняться міста й поля «матерним плачем», плачем отчизни сповниться «розтлінна земля»; що сини України – «пропадуть лихі», бо «їх безчестіє і зрада і криводушіє» зведуть хаос і смерть на країну. І що таки встануть месники за правду… Візія того, що нині від десятків літ відбувається на Україні.

В своїй містерії він показав, що надходяча година смертельного змагу України з її катами буде явищем світової міри, першим актом світового конфлікту нової раси Прометеїв з силами диявола, який змагатиметься не лиш «весь світ полонити» земний, але й душу людини, «світ Божий в пута закувати», зробити її рабом слуг Нечистого на землі і його царства з столицею в Москві. Змаг з дияволом в світі незримім душі і з його слугами на землі. На це вказує скаженина «духів злоби» – ворон при народженні (чи воскресенні) Гонти, який «розпустить Правду», якої не зносить чортова сила.

Говорить про це ж легенда про лицаря Михайлика, який забрав з собою по зруйнуванню Києва нехристами (татарами) Золоті Ворота, і знов поставить їх на старе місце, коли нові варвари «знівечать ще раз церкви Божі», коли «в думці» нащадків ці Ворота «заблищать і запроменіють мов сонце», на знак що небесний охоронець і патрон Києва архистратиг Михаїл знову стане (як та «сторожа з того світу» в «Гайдамаках») над Києвом, охороняючи його від напастей диявола – раз в образі чужинецької влади, раз символічного змія, що зачне свій змаг з богатирем, що вийде з могили на клич «трубного гласу», заповідаючи час «страшеного судища». [«Тризна».]

Що не місцеве тільки, і не земське, а універсальне і духове значення має день «страшного судища» на Україні, що його пророкував Шевченко, – свідчить як він часто і систематично підкреслював власне таке а не інакше його значення, підкреслює, що за знехтування своєї Правди, за ідолослуження чужим брехням, каратиметься Україна, за «побієніє пророків», за знехтування святих слів, які згадує в своїх поезіях, де мова про – «небесну кару», Апокаліпс, про Неофітів, Діву Марію, псальми, Євангелію, «єретиків», Прометея, борців за духове переродження людини і нації, про боротьбу України з (московською) силою, яка не лиш нашу землю, а й «весь світ» хоче загарбати.

Нехай, навіть вже пошевченкові, жреці «прогресу» сміялися, як з «ризикованого маячення», з віри в примат духового чинника, і навіть з віри в виключну місію України, – але він вірив у свою країну, в «свою правду і силу»; знав, що другої «нема на світі України, немає другого Дніпра», глузував з «чужої правди», вірив і в силу козацького меча і «меча духовного». Вірив в силу Слова, яке прийшло зганьбленій землі «любов і правду возвістить» (ehaleur і lumiere християнської езотерики); що це слово може «в серце глибоко» запасти вибранцям Долі, «вогнем пекти холодні душі»; що «огненні язики святого Слова» зможуть «дух святий в їх душі убогії» принести, своїм «незримим світом» ті душі «просвітити й оживити», а потім…

А потім – поможе їм «воспрянути», і «встать на ката знову». Зробити так, що перед ними «поникнуть гордії владики», щезне розтрощене царство зла, в той страшний день розплати. В його надлюдській уяві вже ревів і вогнем палахкотів цей хаос, і лише його непохитна віра в генія нації не дала йому впасти в розпач і зневіру. Він вірив, що в лучших синах тої нації ще не згасла «іскра вогню великого» в серці і не заснула думка, готова прийняти з усією його творчою силою – Слово, що принесе на землю «Господа святую правду». Що те слово, як колись, «розв’яже нетвердії руки» своїх післанців, щоб розпалити іскру в пожежу, іскру в серцях велетнів з «смілим орлім оком, смілим серцем», з «руками твердими та смілими», з «чистою, святою, козацькою кров’ю», з «орлиними крилами» за плечима», дожидала «синів сонця правди», що їх слово «криком пронесеться» над ганьбленою нашою землею, «люд окрадений спасе», і «мертвим встати повелить».

Це «повстання мертвих», цю з’яву «козацького меча» відкриває він нам в поезії, написаній три місяці перед своєю смертю. Ніби реасумуючи свою творчість, представляє він Україну, як вона, по «войнах і військових сварах», по занепаді касти козацького панства, по Галаганах, Киселях, по Кочубеях-Ногаях, опинилася мов дуб, якого «гризуть, жеруть і тлять «рідні» шашелі, яких рядами довгими вивів він на показ перед читачами заздалегідь. Здавалося, це вже розклад, гниття, смерть? – оті «дядьки отечества чужого», що хиляються перед своїм ідолом на троні? Але як раз в таку годину – пророкує він – станеться чудо! Покинута, знехтувана всіма, – видасть нація нове покоління, яке непомітно росте, ростуть онуки, в яких вселився дух прадідів великих… Ростуть і – його сталий рефрен – і «виростуть», а тоді зненацька, невідомо звідки

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі! Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого

І вас не стане. Будяки

Та кропива, а більш нічого

Не виросте над вашим трупом

І стане купою на купі

Смердячий гній, і все те, все

Потроху вітер рознесе…

І тоді – коли цього доконає меч козацький, встане Україна предковічна, де будуть не ідолам чужої правди, а «Богові молитися».

Що це візія не лише упадку режиму, царату, а іншого ідола, Москви взагалі, – видно із слів, якими прозиває тих «людських шашелів», – не рабами царя, а «отечества чужого», «общей родіни» – в нинішнім жаргоні, рабами і лакеями Москви і народу московського. Але ця передсмертна поезія, про знищення потворної імперії мечем козацьким, має глибший зміст. Вона пророкує, як пророк Даниїл, – смерть цілої доби, якої репрезентативною постаттю була імперія.

І це ствердимо, коли порівняємо цю поезію з пророцтвом Даниїла про загибіль царств земних і толкованиям ним сна Навуходоносора. Символізовані вони в ідолі, що глав золоту голову, срібні груди і руки, бедра і черево мідяні, ноги залізні, а пальці на них з заліза і ганчарської глини (подібний образ є в Гезіода про різні віки). Коментатори пояснюють це, як зміну різних імперій – Вавілонської, мідяно-перської, грецької Олександра, римської і останньої, які всі впадуть через відпад від Божого закону. У сні бачив цар як впаде п’ята імперія:

«камінь відірвався від гори без помочі рук, вдарив ідола, в залізні та глиняні ноги його і розбив їх. Тоді все разом подробилось: залізо, мідь, срібло і золото стали ніби порох на токах у літі і вітер розвіяв їх, так що й сліду з них не зісталося».

А останнє те царство що його зруйнує той камінь що впаде – залізне й глиняне – буде почасти міцне, почасти крихке і не вдержиться… Мабуть цей образ пророка надхнув тут уяву Шевченка. У халдейського пророка – «камінь з гори», у Шевченка – «аж зареве та загуде» (в горі?), «козак… упаде» (з гори?)…

Там – вдарив ідола в ноги, у Шевченка – впаде на ідола…

Там – розбив ідола, у Шевченка – «роздавить кумира»…

Там «все разом подробилось» у боввана, у Шевченка – «не стане ідола»…

Там – все з боввана обернулося в порох і вітер то все розвіяв, у Шевченка – все з ідола розбитого обернулося в «смердячий гній і все те потроху вітер рознесе»…

Вражаюча подібність задуму, вислову і образів, щоби то все було випадкове! А інспірація тим біблійним образом тим більш правдоподібна, що знаємо як був наскрізь у своїх думках і світогляді перейнятий Шевченко Святим Письмом. Там камінь на боввана впав згори – підкреслено! – не людською рукою, і у Шевченка – невідомо звідкіля і як «козак упаде» на ідола, як знаряддя Божого провидіння. Образ Даниїла тим більше міг промовляти до імагінації поета, що – вже за його часів – імперію московську називали на Заході «колосом на глиняних ногах». Такою лишилася вона й донині. І як халдейський пророк говорить про упадки світових імперій, так і московська – бачив Шевченко – в недалекі часи «світ увесь схоче загарбати»…

А по поваленню цього ідола, – коли він побачить, що наступить нова доба в історії людськості, не лиш України; коли остання покине «дрібненьких богів» матеріалізму, і навернеться до свого Вседержителя, то й це у нього не фраза, а щось більше. В його «Молитвах» – бренить той самий рефрен – він звертається до Божої Сили, як до джерела («Боже, великая Сило»!) і просить: нам «свою Ти силу низпошли». Молиться не про хліб, а про уділення нам частини «Божої сили», від якої залежить наша сила – сила думки, духа, почуття, душі, характеру, волі, сила протиставитися всім слабостям і всім дияволам на землі, і в нашій душі. Від тої сили, і від нової раси велетнів (козаків), які тою силою небесною переймуться, – і чекає він чуда – чуда воскресения України. Він вже бачить в пророчій уяві як встають ті велетні, як ростуть і як виростають. Щоб звалити чужого ідола, щоб відбути переможний бій з тим старо-українським легендарним Змієм, – Люципером…

Те, що ми спостерігаємо в наш вік, всі ті нові «гайдамаки», «лицарі святії» що повстали на Україні від 1917 року, покоління за поколінням, на полях Базару, Крутів, в горах Галичини, в лісах Волині, в степах колишніх земель запорозьких, у московських концентраках-мордовнях, де катувалися нові «єретики», «юродиві», «воїни христові», – те все було початком того воскреслого лицарства, про яке він мріяв, і яке бачив в пророчій уяві. Як чини Наливайка, Остряниці, Павлюка були інтродукцією, якої завершенням стала Хмельниччина, так оті нові модерні їх нащадки духові і тілесні – будуть вступом до нової козаччини, в війні проти «нових катів».

Це було його пророче видиво. Хлопцем ще цікавився він героями і малював їх зі старих олеографій, і богами, яких зрисовував, закинутий в північну столицю з античних статуй в Літньому саді; читав Сковороду, і це почасти від нього навчився розуміти що наше незриме Я, та божеська іскра, що горить в нашій душі, наше серце – є нашою силою, спокревненою з вічністю і з свободою; що воно дає змогу літати думкою «у височінь, у глибінь, в широчінь без меж, коли не заважають ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустині» (знаємо як літала душа Шевченка, з поеми «Сон» та інших), коли така людина – «може провидіти віддалене, прозирати укрите, заглядає в минуле, проникає в майбутнє».

У тій глухій добі, в якій він жив, бачив Шевченко, що виведе Україну зі стану омертвіння, рабства тільки повстання – старого духа козацького і нової козаччини, насиченої містикою нашої давнини. Так і назвав він свою поезію – «містерією». Такий був реальний сенс його клича, на який в 1917 році почала відгукуватися його країна. Не зважаючи на старання сліпих і кривих «лірників», осліплених і скалічених блудними «современними вогнями» лжепророків XIX віку.

Але Шевченко «провидів» ще щось більше! В наведенім вірші про останній бій з ідолом, з «ідолищем поганим» нашої давнини, – згадуються «людськії шашелі», і без них грандіозна картина «страшного судища» була б неповна. В цій драмі є володар пекла, духи зла та їх слуги на землі, є приспана Україна з своїми сентиментальними лірниками замісць вождів, є й вже народжений «козак безверхий» з безверхої хати «матері України», без того хто всім «верховодив», якого прихід заповіджений зорею, що простяглась понад «захряслим жидовою» Чигирином, – але є ще й «дядьки отечества чужого». Їх репрезентує один з Іванів, братів близнят, які народяться в ту ніч на Україні, а з яких один, як той Гонта, буде «катів катувати», а другий – «катам помагати». І цей другий – як віщують ворони, висланці нечистої сили – «той вже наш», той вже буде творити волю Люципера на воскресаючій Україні. І без боротьби на життя і смерть межи тими двома Іванами – не уявляє собі Шевченко ту страшну добу, коли прийде новий Гонта щоби скінчити з «срамотнею годиною» на Україні, щоб оживити її колишню славу.

В наступнім розділі затримаюся над цим надзвичайно цікавим і повним глибокого укритого змісту фактом, який Шевченко вбрав у символіку боротьби двох Іванів, що їх та сама породила мати Україна.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 83 – 108.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 183

Модифіковано : 20.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.