Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 6. Містика могил козацьких

Незримі скрижалі Кобзаря

6. Містика могил козацьких

Дмитро Донцов

Із домовини воззову.

Т. Шевченко

Могили, домовини козацькі, мали для Шевченка містичне значення, як місце де похована, разом з козаками, свобода вільної колись України; як місце, коло якого віє незнищимии вогонь вільного духа лицарства нашого; як місце, звідки він і встане – як він каже, «з вертепів, з нор», з могил, з печер. Недаремно бачив він – коло тих яруг – незриме полум’я їх духа. Знав, що ті воскреслі до нового життя будуть хрещені «вогнем і духом», під час нового Армагедону «кінця віку цього». Один з «духів злоби піднебесних» у «Великім льоху», які з’являються в тій добі, пояснює, як треба розуміти Шевченкове пророцтво про козаків – «усі ми і встанем»!

Перша ворона в тій поемі, кракає: «думала, з Богданом от-от їх поховала, – ні! встали погані з шведською приблудою… Живучі проклятущі!»… Отже не ті самі, що поховані були за Богдана, встали за Мазепи, встав – їх дух у мазепинцях. Не дурно «ворони» московські, в слідуючім поколінні за Шевченком, прозивали «мазепинцями» тих на Україні, які – їм здавалося – були «заражені» духом мазепинським. Ще ясніше висловлює свою ідею Шевченко деінде, коли заповідає, що козаків «дух великий воскресне знов серед мечів» [Кобзар, Р. Decharme – Mythologie.] – в онуках, коли «тьма тіней» забитих лицарів «в степах розбудить Божий суд». Так як це сталося в 1917-20 рр., в часи УПА.

«Тьми тіней»? – Власне! – це ж ті «душі праведних», які витають над могилами козацькими, виглядаючи нового Гонту. Їх дух, що відродиться в нових поколіннях, воскресить козацтво на Україні і в плані фізичнім. Це буде тоді, коли – як сказав Гоголь – нащадки почують, як в них ,.загарцювала душа предків»; коли «пізнають», що «виросли крила» орлині за плечима до великого лету; коли духово переродяться, з «Хамових синів» у лицарів, коли наступить на Україні революція духа.

Він вказує теж, де цей дух воскресне. Там де він діє, де він незримо витає! Коло малих і великих льохів, коло зруйнованих церков, коло могил, у домовинах «воїнів христових». Коло укритих печер, де зароджується невидиме, що має вийти на видимий світ.

В античнім світі, в печерах діставалися ініціації, так само в катакомбах християн. З підземних випарів діставала свої надхнення пророчиця Пітія, – ініціації, які з людини матеріальної робили людину духову; де пізнавалися таємниці, містерії життя і смерті. Все, що дозріває, що має прийти на наш світ, дозріває в укритім місці, в печері, під землею (зерно, ембріон) – тепер «підземна Церква» на Україні. Ідеї дозрівають – як він писав – в нашій «кістяній коморі». Печера – це ж було місце народження і смерті Слова, що стало плоттю. В них замкнена була таємниця сполуки небесного з земним, духового з тілесним, божественного з людським, вічного й дочасного, початку й кінця.

Пророки – для медитації – відходили в пустиню, ченці в «затвір» манастиря чи Лаври, в печерах пізнавалося правду, яка там «лягла спочить», в печерах, в льохах ховалися духові скарби предків, що якби їх здобути – «не плакали б діти, мати б (Україна) не ридала». В Євангелії читаємо: «ті, кого цілий світ не був гідний, вандрували по пустинях, і горах, по яругах і печерах» [М. Возняк – Історія української літератури, Прот. М. Федорович – Святі Отці Сходу.] – там виношували правду, яку звістувати мали світові.

Місця, де сподвижники полилися за Україну, місця наповнені козацьким «благородним трупом», через яких «слава козацька на всім світі стала», заражали душі живих своїм духом, які – як струна до струни – дріжали в унісон з померлими. Або ніби якась багетка, яка починала тремтіти в руці коло місць, де лежали поклади золота або цілющої води. Ті, що відвідували Києво-Печерську Лавру, Люрд або могили під Берестечком, – розуміють як цей незримий флюїд мертвих починав кружляти в серцях живих..

В драмі «Володимир» Т. Прокопович уявляє те велике «чудо», в передісторичних часах, як св. Андрій опинився на київських горах, та – як «світ великий» з них вразив його… Бачив двох, Антонія і Феодосія, що «в горах собі глибокі ями копають ізсохшими од поста руками», як «князі в Лаврі в убогих старців багатства шукають», того «світла», тих скарбів духових, які бачив поховані в могилах Шевченко… Переносячись в ту давню добу, каже автор апостолові візіонувати прийдешнє, коли «світ їзийдеть од печер тих темних,… небо в пропастях підземних». Небо… І Шевченків Варнак, бачучи «святий Київ наш великий», і чуючи дзвони його церков, чується «мов на небі». Цей світ з пропастей підземних, з печер темних, той вогонь, яким мудріли й горіли колишні лицарі, він блиснув у Шевченка з Холодного Яру, вогонь світла правди…

Вже сама медитація коло місць, де покояться святі і герої, викликає в людей геніальної інтуїції чи імагінації, – видива встаючих мертвих. Над тими місцями – або навіть тільки при них. Біограф св. Дмитра Туптала пише, що коли той писав свої Житія Святих, то в творчім напруженню «він переймався світом останніх, духово єднався з ними, ставав сам причетним до того небесного світу; в цій духовій близькості до сонму праведників, його творчість продовжувалася, можна сказати, і тоді, коли він спочивав. У снах йому з’являлися святі, про яких він денно і нічно писав і вели з ним розмови». Зовсім так, як душі поляглих козаків з’являлися Шевченкові, і вели з ним розмови.

Не раз, у подібних випадках, ніби до медитуючих самі мури, чи могили, поля й річки промовляли, як напр., до ігумена Лаври Ioвa Заліза, про якого пишуть, що

«коли б та печера, де молився самітний Іов, могла говорити, то оповідала б вона нам, як часом упродовж трьох днів, сам один у печері, маючи за їжу тільки сльози й молитву, молився Іов за благо світу, що ввесь у злі лежить». [«Укр. Слово» чч. 897 і наступні. Д. Донцов – «Правда прадідів великих» (про О. Стороженка), О. М. С. – Післанці з таємного світу, Йорктон 1952.]

«Печера оповіла б нам, коли б могла говорити»… Ось ті, які могли чути ту німу мову, приходили до тої печери, і не раз залишалися там навсе, здалека від виразної мови «світа, що у злі лежить»… Те саме читаємо в згаданій вже надгробній промові С. Зорки при похоронах гетьмана Богдана. Зорка знав цю магію козацьких могил і передбачав страшну містичну силу їх заповіту. Він закликав присутнє лицарство, що нехай «людською мовою про діла ваші лицарські розкажуть (нащадкам) і поля, і долини, вертепи і гори; розкажуть, яким ви мужним, героїчної відваги повним серцем за вольності свої стояли й воювали». І, може й не знаючи про Зорка, писав один з українських прочан на Берестейські могили:

«а в тій гущавині таївся дух минулого, що родив в народі перекази і легенди. Населення довколо Берестечка горде минулим своєї вужчої батьківщини, і ніщо у нього не вирве віри у відродження славного минулого»… [М. Гоголь – Твори – листи, замітки, нотатки про українську пісню, історію, про літературу, релігію.]

Ось що робили в душах нових поколінь ці незримі духові флюїди, та «нечутна» мова, що змушувала тремтіти в унісон з поляглими душі прочан до тих могил; горіти релігійним піднесенням тих прочан, що масово текли до Лаврських святинь у Києві. Звеличник Запоріжжя, Олекса Стороженко писав про одного старого – вдіє на покої – запорожця, – як він молився, то «аж камінні стіни почули ту молитву»… Лишалися слова тої молитви, мов написані кимсь незримим крейдою на тих мурах, щоб їх могли прочитати ті, що мають до того вуха і очі. [«Укр. Слово» чч. 897 і наступні. Д. Донцов – «Правда прадідів великих» (про О. Стороженка), О. М. С. – Післанці з таємного світу, Йорктон 1952.]

Молодий містик і стигматик під час другої війни, Степан з Плугова, в Галичині, що згинув трагічно, мав такі самі видива поляглих козаків, як Шевченко. В книжці про нього, незвичайно цікавій та повчальній, читаємо, як цей юнак-візіонер, всупереч дослідам і загальній думці місцевих людей, твердив, що з двох церков у Плугові, старшою є та, на горі, де спочивають козаки, що під проводом Хмельницького билися і згинули під Золочевом. Та горішня церква стояла на козацькім цвинтарі, що мав для України велике значення. Коли люди з священиком і Степаном увійшли туди, – «на нас – читаємо – повіяло духом козацької давнини», почали обновлятись образи в церкві («чаяла оновлення» – у Шевченка) і душі тих, що молилися, бо

«в плугівській церкві збиралися на молитву душі козаків (казав Степан), що лежать поховані на тім цвинтарі… По їх молитвах образи відновляються,… знак, що визволення України вже недалеко»… [«Укр. Слово» чч. 897 і наступні. Д. Донцов – «Правда прадідів великих» (про О. Стороженка), О. М. С. – Післанці з таємного світу, Йорктон 1952.])

Це Шевченкові «душі праведних», що «могили назирають» або «витають» над ними, це «вогонь» з печер і могил, що запалює душі живих, які туди приходять.

Зовсім інший автор пише подібне про Кам’янець, Антоненко-Давидович:

«скільки громовиць історії пронеслося над цим містом; кожний крок, колений камінь у ньому – надзвичайна містична історія… Постать Кармелюка ясно проступає сьогодні з далекого минулого… Вежа домініканського костела, здавалось, що його темне каміння увібрало в себе подих століть… Турецьке місто – подих сивої давнини, фортеця, де з початку XIX віку був ув’язнений Кармелюк… Башта Кармелюка, там і тепер – лунка тиша віків, кожний крок промовляє про давно минуле».

Те промовляє досі мовою «лункої тиші» до тих, що мають вуха, щоб чути. [О. Кошиць – Спогади.]

Подібна легенда про Жидачівський замок з його «заклятими скарбами». На Великдень до перших півнів, князь з дружинниками сторожать скарби… Колись вийдуть вони з підземелля, відбудують замок, як заграє стара боєва сурма»… І скарби, і підземелля, і гук сурми на страшнім судилищі, і вихід з могили, – все це мотиви поезії Шевченка про те саме: про подолану й загнану в могилу правду (духові «скарби»), яка колись в образі її оборонців вийде з могил на останній бій з займанцями на звук труби архангельської, щоб «відбудувати замок», здвигнути Україну козацьку…

А ось у Позичанюка, замолоду склавшого свою голову в боротьбі з червоним дияволом, голову містика-поета: «три брати, всі однакі», ті що підняли меч на московського займанця. Всі пішли під землю, але – «під рідними соснами їх життя перетворилося у пісню. Бренить вона на устах месницької Волині, черленого Підгір’я, непокірної Галичини й Кармелюцького Долу»… Ніби з промови Зорки! – про німу мову стенів і долин, яка нашептує нащадкам героїчний наказ тих, що впали там і чий дух поверне втілений в людях, що вміють почути німу мову могил. [О. Кошиць – Спогади.]

Нарешті найяскравіше і найбільш містично схопив цей процес, цю містику могил, незрівняний віртуоз пісні і слова – Кошиць. В своїх Спогадах оповідає, як прислухався він до наказів поляглих запорожців, що теж «перетворилися у пісню», як прислухався до старих пісень козацьких на Кубані, записуючи їх. Співали йому думи…

«Не знаю, може то мені здавалось, а може відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимсь містичним способом передавався співакам, але виконання історичних пісень набирало цілком іншого характеру… Якась урочистість, якась взиеслість, відчувалась в голосах… Обличчя співаків постепенно перемінялись, звичайне, буденне спливало з них, вони робились сумними, поважними, іноді схвильованими… З них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалася, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю. З їх (співаків) очей історія оживала і дихала холодом минулого… Іноді мені ставало страшно»…

В тих піснях ідея опановувала душу загалу.

«Після таких духових «подій», я був повний якогось духового тремтіння, що не покидало мене дуже довго». Іноді як співали думи, особливо як старий козак, 97-літній Максим Шутько, «ледви чутним голосом співав «Славне було Запоріжжя», враження наче вночі на могилі чуєш зпід землі голос… Доля дала мені найбільше щастя балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всех нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання» (підкреслення мої – Д. Д.).

Геніальним митцем містиком змальований процес, як похована Україна з підземелля, з могил може промовляти душею предків до – не глухонімих – нащадків, заражаючи, наладовуючи їх містикою батьківщини, кличучи, оживляючи в їх серцях завмерлий дух історії і предків, вогнем запалюючи душу до чинів. Містика могил!

І в цій містичній поезії в прозі Кошиця є щось більше. Коли надхнении голосом історії він чув дзвін з могил козацьких в тих піснях, він сам не знав (це часто буває з поетами), яку глибоку правду виповідали його слова. Він дякує своїй долі: бо все це «просвітлило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце і навіки спрямувало мою життєву працю» (підкреслення мої – Д. Д.). Голос з могил поміг йому побороти багато спокус, «включно по той шмат гнилої ковбаси»… Іншими словами, став «чимсь єдиним, чому я служу і вклоняюся як своїй святині». [Твори Т. Шевченка.]

Цей голос, цей вогонь з Холодного Яру (з «холоду минулого») – просвітив розум, себто дав мудрість звише, яку дістається лише містичним шляхом… Дав національну силу і запал душі… Себто дав він віру, що не боїться нічого… Ушляхетнив серце… себто відірвав його від приземного і надхнув захопленням до всього взнеслого, високого, шляхетного… Що ж це є? Це знов та трійка, ті три основні прикмети «панства козацького», мужність, мудрість і шляхетність, – які є основними прикметами справжньої провідної верстви, прикметами касти лицарської, що без них нидіє і пропадає нація і людина.

Цю містерію могил, містерію нашого вічного міста, відчувало і нове покоління борців визвольної війни. Дмитро Мирон-Орлик, забитий в 1942 році займанцями на вулицях Києва, пише про це:

«Київ робить враження другого Риму, і красою, і величчю і сивою давниною. Тут відчуваєш і розумієш благословення св. Андрія… В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки і великі незнані предки… Як ходиш святими місцями Києва, чуєш, як росте в тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що ходили до святої Землі».

І, як цей галичанин, так відчував наддніпрянець А. Любченко, непереможний потяг до містики цього

«трагічного і шляхетного, розтерзаного і живущого, якоюсь таємничістю овіяного, віковічну істину в собі приховуючи… гніздовище усіх скорбот і радощів, усього сенсу життя і боротьби моїх пращурів і мого народу… Ти мені знову даєш сили… знову окрилюєш, я п’ю з твоїх життєдайних джерел».

Ось як ті відчували містерію підземної України, ті з нового покоління теж, які вміли чути німу мову «незнаних предків» і відчувати як вливали вони в них «нову силу».

Цю поховану під землю в могилах Україну бачив, відчував, з нею розмовляв і її «із тьми, із смраду, із неволі» на світ Божий прагнув «воззвати» Шевченко. Писав:

«могили, могили високі мої! Скільки взнеслих, прекрасних ідей переливалось в моїй молодій душі, коли я дивився на вас, темні, німі пам’ятки минулого, нашої слави і нашого безслав’я»…

Знав, що смерть прийде нам всім, коли відірвемося від минулого нашої землі, служачи чужим богам, бо –

«частина ми землі цієї, де прадіди родились наші, де їх високії могили в степах так гордо здійнялись, де наші очі прикувала понура їх краса, що долю нашої Вкраїни без слів нам розповіла».

Шевченко розумів, що «зійшовши на старовинну високу могилу», поет, мистець, ясновид може «дістати надхнення і зачерпнути з її надр хоч трохи того, богам лише властивого дару» – божественної інспірації. Сам він, чуючи Думи козацькії, як пізніше Кошиць, був «зачарований ними, йому хотілось плакати (від захоплення), і ті сльози (ентузіазму) «обновили» його, «воскресили, дали відчути ту свіжу, живу силу духа». Його переслідували там видива, яких він майже чув дотик, чув себе одержимим духом, що віяв з тих, що поховані в могилах… [Твори Т. Шевченка.]

Ця містична сила, укрита в могилах предків, як і під землею або в старих мурах церков, де витають душі предків, що боролися або молилися за свою землю, сила, яка будить і випростовує пониклий дух нащадків, – може здаватися «схоластичною фантазією» жерцям «современник вогнів», – можливо… Але вони, яким так імпонує, що якийсь «німець скаже», всяка думка займанця чи чужинця, – вони, які розбивають собі лоби перед чужинецькими ідолами, – хай придивляться уважніше, як на ту містику – свою і нашу, задивляються чужинці, особливо ті, що не відчувають до України жадної симпатії…

Москва та її чорні маги здавна знали значення символів і забутків минулого. Зруйнувавши державу Великого Новгорода, москалі вивезли до себе великий Вічовий Дзвін, що скликав новгородців на раду, щоб забули про нього новгородці і про свою колишню свободу…

Є московська пісня-легенда про Стеньку Разіна: що «есть на Волгє утёс, диким мохом оброс», а коло нього не раз спочивав Разін і обмізковував свої наскоки; і ось постала легенда, що як інший розбійник – на таку велику міру очевидно, як Сталін або Хрущов – коло того «утёса чутким ухом приляжет, то утёс-великан, всё что думал Степан, всё тому смельчаку перескажет»… Москалі розуміли добре, руйнуючи наші могили історичні і церкви, що вони «перескажуть» новим поколінням борців…

От що читаємо в україножерному часописі п. Вейнбаума московською мовою, про містику могил, старих руїн, і про подорож по Палестині Ю. Марголіна:

«тисячі літ припадали прочани до єрусалимської «стіни плачу», до цього, єдино заощадженого матеріального свідка правди минулого, єдиного доказу, що їх відвічна вітчизна, не була вигадкою або маяченням… Нове покоління з цих німих плит (зовнішньої огорожі храму) черпає віру в себе і в силу життя… Ми йдемо мовчазно, приголомшені і перестрашені, відчуваючи на собі тиск тисяч літ і здається, що вмерлі йдуть поруч з нами, що відчуваємо в собі дух маккавеїв»… [«Новое русское слово» 6. XI. 1960, статті Ю. Марголіна; «Правда прадідів великих» (про Стороженка).]

Ось хто знає містичне значення, що дас віру і кріпить духа – руїн і могил минулого! Знали це напевно і Хатаєвичі, Троцькі і Кагановичі, які, чи не тому якраз? під доглядом Леніних і Сталіних, – так страшно, в загнузданій ними Україні нищили там світські і церковні пам’ятки минулого, нищили цих «свідків правди минулого», які українці могли протиставити брехливій пропаганді ворога.

Чи не на те згадані чужинецькі правителі України нищили старокиївські палаци і святині, щоб ми від них «не черпали віру в себе і в силу життя»? Щоб ми не чули, що «вмерлі» наші – з Мазепою, Орликом, Полуботком і Гордієнком «ідуть поруч з нами», і будять в нас дух, смертельний для всякого займанця? Щоб не згадували героїку минулого і щоб легше дали себе українці обернути в «хамових синів», в гелотів всякої погані? О. Стороженко оповідає, як російське «христолюбиве воїнство» ограбувало стару запорозьку церкву і каплички, як по погромі московськім залишилися лиш «купи каміння і цегли», як «Текелій руйнував Січ, і звелів все поламати й знівечити, щоб і духом не пахло запорозьким».[ «Новое русское слово» 6. XI. 1960, статті Ю. Марголіна; «Правда прадідів великих» (про Стороженка).]

От що нищила «православна» московська орда! Не мури і золоті ворота, а – «дух запорозький», що віяв від Січі та її церков… Не дурно О. Стороженко прирівнює руйнацію Запоріжжя Текелієм, Норовим та Яковлевим до руйнації старого Києва татарською ордою, а я прирівняв би до руйнації і ограбовання Києва та його святинь суздальською і червоною московською ордою за наших днів. З безлічі прикладів – навести варто як Павел Постишев і Мендель Хатаєвич упродовж одного 1934 року обернули в руїни Михайлівський манастир XI віку, збудований князем Ізяславом-Димитрієм на честь патрона Києва архангела Михаїла, якого сила стояла на сторожі держави Київської, до якого «сили» зверталися Шевченкові гайдамаки…

Слуги диявола знали, що таке містика старих пам’яток і містика могил; їм треба було убити духа предків, що витав над тими пам’ятниками; що міг окрилити новою силою нащадків. З цієї ж причини «засаджували» большевики могили замордованих у Вінниці, або царські москалі дошукувалися в Румунії могили Мазепи… Не для чого іншого знищили слуги московського диявола й «Великого Миколу» на Печерську та інші стародавні церкви, свідків князівсько-дружинницької доби України, щоб на їх місце поставити капища диявола. Для того, щоб не лишилося сліду тих місць, звідки віяв вогонь стародавнього духа України.

Не нібито для «економічного прогресу», зробили большевики Каховське море в північній Таврії, коли то пішли під воду козацький острів, могили козаків, Великий Луг, село Городище, біля якого на острові стояла Запорозька Січ, пішли під воду й могила Сірка і «камінь Святослава»… Все це було знищено в тій самій цілі, як Берестецькі могили, біля яких кружляли віками перекази і легенди про Богдана, Богуна, Нечая, і щоб вирвати з пам’яті народу нашого саму згадку про героїчне минуле, щоб ми забули, хто ми, «чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті», щоб згадки про минуле, яким дихали ті могили, своїм вогнем не запалили душі нащадків, не помогли їм знов стрясти нового ворога й «вражою кров’ю волю окропити».

Недурно ще під час московської війни 1919-20 рр. особливо тяжкі бої з арміями червоного царату відбувалися коло Каховки, яку большевики звали – «проклята козацька земля». [О. Довженко «Поема про море» («Укр. Вісті», «Укр. Думка»).]

І даремно одописці Сталіних, конєвих і кагановичів, проливаючи крокодилячі сльози над затопленою стародавньою Україною, – потішали, що це робиться в ім’я якоїсь «нової краси», «в ім’я всенароднього прогресу». Яничарі самі знають, що це робилося для чого іншого, – щоб убити містику сивої давнини, яка могла воскреснути біля тих могил в серцях сучасників… Недурно свідок і активний учасник цієї варварської акції, Довженко стверджує, що «ми втопили в нім, в цім морі жаль і минулу славу»… Слушно! Так як бачив це сто літ наперед Шевченко – «в хаті нічого вже взяти» слугам диявола, то пішли розривати і затоплювати могили, щоб «втопити минулу славу» козацтва, випорожнити душу нашої нації, щоб «світ Божий» в ній старатися згасити, щоб цю чужу їм душу «в пута закувати» чортівської доктрини Леніна-Ульянова чи Троцького-Бронштейна, однаково ворожих славному минулому України, її героїці та її вірі.

І те саме робили сучасні слуги сучасного нам царату, напр. у Вінниці, де на могилах підступно замордованих українців – вони «засадили» те місце, зробили «народній парк», щоб стерти в пам’яті нації спогади про тих, які ставляли чоло чужій тиранії. Це ж передбачав Шевченко, коли писав, що до Холодного Яру, над яким витав дух Залізняка, виглядаючи нового Гонту, – вороги зробили все, щоб до нього «й стежки малої не осталось», «засадили нові кати, щоб до нього люди не ходили на пораду, що їм діять з людоїдами лихими, новими ляхами» (тобто з москалями); щоб не ходили й не набиралися там люди гордого духа предків, щоб почути, як треба знов «одностайно стати на ворога лукавого».

По смерті Шевченка доносив київський губернатор своєму начальству, що коло тої могили «поховані гайдамацькі ножі». Вони дійсно були там поховані, лише не так, як то розуміли в Москві. Большевики скинули хреста з могили людини, для якої це був символ найвищої правди. Знову на те, щоб дух пророка не промовляв німою мовою до прочан. А як можна було читати в нашій пресі, звірюється один грузин, кол. советський старшина, як йому вдалося припадково врятувати могилу Шевченка від її знищення москалями: при відступі розбитих московських армій за Дніпро, був тайний приказ одній формації збомбардувати і знищити могилу кобзаря, бо там ніби стояла німецька батерія. Вигадка, щоб потім, зіпхавши цей акт на ворога, остаточно знести з поверхні землі могилу, де нащадки набиралися духа автора «Великого льоху». Цей трусливо-нікчемний акт і був ударемнений несподівано втаємниченим в нього грузинським старшиною.

Що значили для Шевченка могили козацькі? Він відповідає про це: «моя прекрасна, могутня і свободолюбна Україна щільно засипала своїм вільним і вражим трупом незчислимі величезні кургани; вона своєї слави на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала і, свобідна й нерозтлінна, вмирала. Ось що значать могили…» на Україні.

Величезна евокативна сила споминів, якими стали для нас могили степові, знак тризуба, хрест, для інших – орел, як писав Йосип Флавій про легіонерів римських – що «вуха їх готові на слухання, очі позирають на коругов з орлом, а руки готові до січі». Хто перейметься таємничою силою, замкненою в тих мовчазних символах, – руки йому стануть «готові до січі», або до молитви, весь він готовий до повної посвяти, до погорди смерті за комплекс ідей і почувань в тих символах замкнених, яких німу мову сприймають як наказ «гострі до слухання» вуха душі.

Цю евокативну силу могил, пам’ятників, та інших символів колишньої слави України могли, хто вмів, обсервувати в пам’ятні 1917-20 рр. В переддень відбуття одного з військових з’їздів у Києві 1917 року, чужинецький часопис на Україні («Киевская мысль») писав про це:

«Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін «Рафаїл» (мазепинський)… Уся площа, яка вже потопала в сумерку вечора, представляла незвиклий вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її… У самого пам’ятника Хмельницького відслужено молебен. Український полк гетьмана Богдана, як один муж, впав на коліна. Впала на коліна й товпа. У сутінку блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків навколішках… Захоплюючі промови… «Брати українці! Присягаймо ж… Присягаємо!»… Гучно підвелися на ноги… Команда… Гучно стало переходити вояцтво… Поллялася пісня: «і покажем, що ми браття, козацького роду!» На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою скелею Богдан на коні з піднесеною булавою… І здавалось, що тисячолітні київські вулиці згадують якийсь давній-давній сон»…

Грандіозна картина, що показує, як у серцях тисяч українців, як і в серці Шевченка, під впливом тих символів давноминулого, миготів сон про колишню й воскреслу козацьку і старокнязівську Україну, з Михайлівським манастирем (тоді ще не зруйнованим московськими варварами), з мазепинським «Рафаїлом», з грізною постаттю великого гетьмана… З іскор тої блискучої давнини, закутої в тих символах з їх німою мовою, спалахнув вогонь в серцях нащадків, від якого затряслася була в своїх підвалинах потворна імперська будова московських ханів, з усією поганню леніних, троцьких, кагановичів та інших нехристів, що сараною сіли на «нашій не своїй землі»… Не дурно ж вони знесли Михайлівський манастир, здерли хрести з Святої Софії, і нині далі намагаються понищити всі символи, німих свідків славного минулого України.

Що говорили всі ті, вгорі згадані, що чули ту німу мову символів? Вони говорили, що тоді в «пропастях підземних» вони бачать небо, «скарби» духа… З холодних яруг їм у душу блисне «вогонь», що запалить до чину… «Тьми тіней», забитих оборонців віри й батьківщини, з’являються перед ними і кличуть іти за собою, довершити «Божий суд» над катами…

Тоді такі чують, як «говорить печера» до них…

Тоді «про діла лицарські» предків розказують їм «поля, долини, вертепи і гори», вкладаючи їм в груди своє «мужнє, героїчої відваги повне серце»…

Тоді «камінні стіни», що чули молитву святого, промовляють до них. загріваючи вогнем незнаної віри їх серця…

Тоді в церкві над цвинтарем поляглих запорожців «повіє духом козацької давнини», від якого обновляються образи і серця прочан…

Тоді від старих мурів повіє «лунка (що відгомоном грає!) тиша віків», почуєте пісню «месників».

Тоді «містичним способом» перекажуть вам мертві з могил тайни їх життя і смерті («ким, за що закуті»), побачите їх «рани, що стікають кров’ю»…

Тоді буде вам «сама історія дихати холодом минулого», почуєте – «наче на могилі вночі підземний голос», зможете «балакати, наче в містичному тумані, з самою історією» рідного краю, почуєте «як б’ється серце нації»…

Тоді «сама батьківщина прошепче вам на вухо свої жалі, сподівання» і – накази, «без слів» розповість вам це.

А тоді – як допущений в почет втаємничених в античних містеріях – почуєте себе наче оновленим духом, «все буденне спливає» тоді з вас геть, почуєте якесь «духове тремтіння», містичний жах і радість, «просвітиться ваш розум, ушляхетниться серце», набере нелюдської «сили душа», якась «жива, свіжа сила духа» віллється в вас… Ось як діяла та укрита в підземеллях, «в норах, вертепах, в печерах» сила минулого, «думка про волю» на ті незвиклі постаті, яких досвід, за їх словом, я переказав тут. Ось була та містика могил, та містична сила, яка вставала, вривалася в душу нащадків, які мали очі щоб бачити і вуха щоб чути ту мову «без речей». Ось була та сила, яка з незримого світу ставала активним чинником на землі, перш обновлюючи душу людини, а потім даючи їй творити в плані фізичнім те, що другим здається неможливим, або чудесним.

Ось чому ворожа потуга завше «орлом чорним сторожем літала» над могилами України, ось чому навіть стежку намагалася до тих печер, звідки бухав незрозумілий для неї вогонь, засадити або порозривати ті печери, «щоб не пахло і духом козацьким», який як встане – то «все наше пропало», як компетентно ствердила московська ворона на нараді трьох темних духів у «Великому Льоху». І нарешті – ось чому ту нашу закопану силу лицарства, їх «думу вольную» прийшов «воззвати із домовини» Шевченко, щоб запалити наші душі тим вогнем, що крився під землею України,… своїм словом, що «пламенем взялось».

Воскресення цього пламени, цього духа старої і вічної України, завше боялися, всі чужі сили, які приходили «правити і володіти» нашим Придніпров’ям. Польська письменниця, зовсім не симпатик України, але людина проникливого розуму і містично настроєна, писала в своїм романі «Пожога» з часів 1917-20 рр., бажаючи пояснити, чому не один палац чужої шляхти і чужого дворянства пішов тоді з димом на Україні: тому, що цілі покоління кидали на дахи тих палаців слова прокляття. Прийшов час, те слово ожило, пламенем взялось і запалило оселі займанців… Чи це ж не є те слово Шевченка, що може душу розтопити і «оскверненну землю спалить»?

Це було виразне «або-або» – або «дух козацький воскресне знов серед мечів», або – чужинець зробить так, «щоб і духом козацьким не пахло» на Україні, духом еліти, яка зробить з «хамових синів», попихачів всякого «поганця», – націю Галайдів, Мазеп і Богунів, Тупталів, Серапіонів, Антоніїв і Феодосіїв. Або минеться «срамотня година», коли на Україні – «мовчать гори (могили), а над дітьми козацькими поганці панують», як з гнівом і обуренням бачив це Шевченко і бачимо ми, – або воскресне в дітях дух прадідів великих, щоб звільнити країну. Або «неситі рознесуть» на Україні все насліддя давнини, «все піде на грище» зайдам, – «і Запоріжжя, і село, й манастирі», або – треба щоб встали з могил ті, що будували й формували Україну, вся стародавня підземна традиція нашого краю, вся містика його, якою так до глибини своєї великої душі був перейнятий пророк нової України.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 55 – 70.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 171

Модифіковано : 26.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.