Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 9. Два Івани

Незримі скрижалі Кобзаря

9. Два Івани

Дмитро Донцов

Чи думаєте, – Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення. П’ятеро в однім домі стануть розділятися, троє проти двох і двоє проти трьох

(Луки XII).

І віддасть брат брата на смерть, і батько – сина, і будете зненавиджені всіма за ім’я Моє. Хто ж витриває до кінця, той спасеться.

(Матв. X)

і дитини мати.

Шевченко

Коли в 66 році римські легіони під проводом сина Веспасіана Тита взяли Єрусалим, то – каже Боссюе, –

«переможець не хотів приймати гратуляцій сусідніх народів, ні корон присланих йому, щоб вшанувати перемогу. Бо дивні обставини (які супроводили здобуття міста і зруйнування храму), Божий гнів, так наявно об’явлений, Його рука, яку бачив цісар усюди приявною в тих подіях, до того степеня його здивували і збентежили, що на його думку не він був тут переможцем, був лише слабим знаряддям Божої відплати».

Під подібним аспектом розглядає Шевченко візіоновану ним годину розвалу московської імперії. В цю годину, коли наближатиметься вона, будуть, в уяві пророка, знаки на небі («мітла»!), і на землі («земля затряслася»!), неясні передчуття у приспаної юрби, засліпленість провідників нації, мобілізація сил диявола, і – народження післанця Вищої сили, повстання мертвих з могил (воскресения козацтва, його духа в душах нащадків), і період страшних війн і катаклізмів. Але цей образ був би не повний, коли б поет не вказав нам на ще одне явище цієї доби обрахунку з силами зла – на ото «розділеніє», про яке говориться в євангелистів і яке згадує поет тими самими словами, – як щось неминуче в той день, коли почне Україна кінчати «срамотню годину» своєї історії.

В цю ніч ознаймує перша ворона своїм посестрам, що вона «начитала» в творах чорної магії: «буде два дива творитися: цю ніч будуть в Україні родитись близнята. Один буде, як той Гонта, катів катувати, другий буде (оцей вже наш!) катам помагати, він вже в череві кусає»! А коли виросте той Гонта – «вс;е наше пропало, усе добре поплюндрує й брата не покине» – давній старокиївський мотив: в українських легендах богатир взагалі (яким буде й новий Гонта) повнить сторону на кордоні, охороняючи Україну від злого Змія. Одночасно з богатирем родиться і ворожа сила – Змій. Як богатир підросте, то їде на яку небудь могилу, де на нього вже чекає Змій. Б’ються вони обов’язково на могилі і богатир і перемагає Змія. Таких богатирів знає старе українське письменство і перекази багато, знає й історія – були це символи вічної боротьби України з ордами кочівників і з силами пекла в обороні нашого вічного міста, освяченого апостолом Андрієм.

Подібна легенда про лицаря Михайлика, якфго за «дурною радою» киян, хотіли видати татарам, що облягали місто, і який взяв, відходячи геть аж до Царгороду», з собою Золоті Ворота, відбираючи невдячному містові сюлу його патрона арх. Михаїла. Є теж в легенді, що поверне лицар Михайлик до Києва і Золоті Ворота на місце давнє поставить, і приверне йому ласку й опіку св. Михаїла – в страшний час, коли нові кочівники облягатимуть Київ. А буде це, як про подібне є і в Євангелії, і як це заповідав Шевченко – в страшний час «розділення», останнього бою, як «син батька не шануватиме, а батько сина», як тільки повстання нового лицарства врятує країну… Про значення цього, певно, як та ворона, «начитали» в своїх книгах: чорні маги СССР, коли один з них, Хатаєвич, з брутальний цинізмом, властивим тій расі, судячи, як прокуратор, нових лицарів з СВУ в 1930 р., – прибрав собі псевдо «Михайлик». [Єв. Матв. 27.]

Завдання тих легендарних лицарів України було таке саме, як і Шевченкового Гонти – «катів катувати» та перемагати їх невидимого патрона, який разом з своїми висланцями – воронами, з’являється і в «містерії» Шевченка. Але є в містерії цій ще інший, більш універсальний і багатомовний момент – боротьби богатиря з рідним братом: «і брата не покине» в своїй геркулесовій праці очищення рідної землі від всякої погані. А коли народилися близнята, – «сміється і плаче уся Україна»… Сміється? Бо народження одного Івана звістує воскресения нашої старої Правди, коли «усміхнеться заплакана мати» Україна. Ридає? – бо ця мати все ввижається йому «заплаканою», ридаючою, що зрадили її сини, що «катам помагають»…

Ця довголітня боротьба між членами тої самої малої родини – «братами», або більшої – отчизни; боротьба, яка загострюється, як це пророчить Євангелія в кінцевих добах, – завше «серце роздирала» Шевченкові, бо бачив її неминучість. До цієї теми звертається він в своїй повісті «Близнюки», де один з братів – «образив благородну природу людини, наругався над усім найсвятішим на землі». Цей самий конфлікт в одній родині – в «Катерині». Як глибоко був він свідомий неминучості того «розділення» по духу між близькими по крові, в переломові години історії світу або нації, – видно з драматичного конфлікту Гонти з його дітьми («Гайдамаки»).

Видно це з поетичного привіту поета М. Гоголеві, де він недвозначно покликується на конфлікт – знов в одній родині – між Андрієм, що зрадив батька, Україну – і Тарасом, який карає його «за честь, славу, за волю країни». Видко з тої поезії, оскільки свідомий був поет трагічної неминучості такого конфлікту, трагічної дилеми: коли не скарати сина-зрадника, як це зробив старий Бульба, то – «віддати в різницю москалеві», щоб проливав свою кров «не за Україну, а за її ката». Шевченко передбачав страшну годину, коли втомиться «мати» Україна, «гріхи синові несучи», коли батьки – «прокленуться своїми синами», коли Україну – «самі сини її уб’ють». Гоголь, до якого звертався Шевченко з своїми думами, що «плакали і серце роздирали», теж вглиблявся в проблематику двох Іванів.

Або як в «Страшній помсті» двох побратимів, які в походах – «і здобич і горе порівну ділили». Але раз, коли побратими вертали з походу, – «війшов диявол в серце Петра і скинув він в пропасть свого побратима. І той виблагав у Бога собі страшну помсту: над берегом тої пропасті з’явився він як грізний вершник-привид і останнього нащадка «Юди-Петра», відьмака – теж скинув у діл, де мерці з могил вилізли гризти його. В тій же повісті – смертельна ворожнеча того чаклуна з своєю донькою і з зятем, паном Данилом…

Подібний конфлікт знаходимо в нашій історії, коли отаман Сірко тих із забраних з Криму бранців, що вже «побісурманилися», і не хотіли занехати свого «непремінного в Крим устремлінія» і лишитися на Україні, – поклав трупом, просячи, як Гонта в синів – щоб «простили козаків брати», щоб «спали аж до страшного суду Господнього» замісць в Криму «між бісурменами розмножатися на наші християнські молодецькі голови». Як у Шевченка – «замісць бути проданими в різницю москалеві»… Глибоко закорінилася вся психіка Шевченка в нашій героїчній давнині!

Нарешті подібний – більш імпозантний – конфлікт дає нам легенда про Богдана Хмельницького. Коротко перед повстанням майбутнього гетьмана, виринає конфлікт хоч не між братами, але між кумами, між Богданом і Барабашем, першим, який був післаний «катів катувати», і другим – що звик «катам помагати». Перший – мав «за віру християнську одностайно стати», другий – волів з займанцем – «з упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати». Один – визволяти, другий – уживати, вічний конфлікт двох українських Іванів. І та правда козацька в легенді, у формі королівського привілею, який «вольності козацькі утверждав» «і всьому народові українському був корисний», та правда помогла підняти козацтво на боротьбу за волю, – вона як і у Шевченка – була схована в землі Барабашем; її Хмельницький здобуває, уникає арешту Барабашем, «козаків пробуджає», а Барабашеві, другому Іванові, своему кумові, – «з пліч головку як галку здіймає».

І найважніша паралель – у «Великім льоху» Гонта щиритиме не лиш волю, але й правду, а в легенді про двох кумів – збирається Хмельницький не лиш волю країні здобувати шаблею, але й нові «козацькі порядки» Україні давати і «віри християнської у поругу не дати».

Це все те, що наступить в переломову годину боротьби сили Добра з силою Зла, коли так, як за часів земного життя Ісуса – буде «распря із за Нього в народі», поміж членами тої самої «сем’ї великої» – нації. Багато знайдете в Святім Письмі про фатальну ворожнечу двох братів або кревних тої самої родини, вужчої або ширшої, починаючи від Каїна та Авеля, Есава й Якова. Серед апостолів були – Петро, що видобув меч, боронячи Ісуса при арешті, і другий – Юда, що його зрадив; були два Юди – один Іскаріот, проклятий на віки, і другий Юда – святий, що рятує в безнадійних випадках. Був і є Христос, і є ті, що прийдуть по нім під Його ім’ям і «казатимуть – я Христос», антихристи. Св. Павло оповідає, що найбільше перетерпів від «лжебратів». [Луки, III, VI, XII, XV.]

Два Івани у «Великім льоху», яких гамір боротьби почують в день історичного обрахунку на Україні, – боротьби козацтва під протекцією св. Михаїла і «шашелів» під протекцією свого ідола і його патрона диявола, це не поетична «фантазія» поета! Це видиво пророка, який знав, що вічно в переломовій добі України – приходило до смертельного змагу між Тарасом і Андрієм, між Данилом і його тестем, між Гонтою і його дітьми, між двома побратимами в «Страшній помсті», між лицарями Сірка і побісурмененими «тумами», між кумами Богданом і Барабашем, між Мазепою і Кочубеем, і – в майбутнім – між мазепинцями і людськими «шашелями», які вже нині починають «гризти» свою матір і «в череві кусати», а потім помагатимуть «катам катувати» і «Господа зневажати», нарешті – як у нашій давнині – між Добринею і Змієм, лютим смоком Шараканем і св. Юрієм, між лицарем Михайликом і його зрадливими земляками, і т. п.

Знав Шевченко, які явища товаришують великим переломовим добам історії, особливо його України. З його творів видко, як добре він знав це! Ростуть разом на однім полі кукіль і пшениця – до часу жнив. А тоді – при «кінці віку», кінці доби, – приходять жнива, – з пшениці роблять хліб, а кукіль – спалюють… Або при полові риб – добру відбирається, кепську відкидається. [Єв. Матв. 24, II Корінт, XI.]

Те саме роблять – тільки навпаки – ті, що «катам помагають»: читаємо в Шевченка – як Іродові доносять, що на його полі «зіновать, кукіль і будяк росте в пшениці» – в Іродовій «пшениці»; що цар рішає йому не миле «кляте плем’я», «стяти поки не піднялось», поки не піднялась сила ворожа Іродові. Так поступали і московські іроди від 1917 року на Україні, потім в Польщі, на Угорщині, в Німеччині, в Еспанії… І так з синами Іродовими робитимуть і з «дядьками отечества чужого» – пророкує Шевченко – ті, які «підростуть», нащадки духові хмельничан і мазепинців. Ця ідея останніх «жнив» – близька була поетові. Тих, що «правдою торгують», перестерігав: «побачите, які будуть жнива!»

Легенда про двох Іванів – є універсальна і повна глибокого сенсу, а тому стрічаємо її також в античній міфології. Єгипетський бог сонця Озіріс ворогує з своїм братом Тифоном, представником злої сили, який вбиває бога, роз шматовує його тіло, яке потім збирають і ховають по різних могилах, але який знов воскресає в подобі його сина Горуса, «другого Озіріса», як у Шевченка – є другий Гонта. Подібна легенда про Прометея, який зліпив людину і вдихнув у неї вогонь небесний, і Епіметея, його брата, який міг ліпити лише мавп, що – жили мавпуючи людей. Подібна легенда про ворожнечу брата-потвора Мінотавра і його сестри – Аріадни, що помагає Тезеєві вбити потвора. Знає міфологія рівнож двох Зороастрів – один цар перський, винахідник природної магії, і другий – цар Бактрії, що винайшов чорну магію й ворогував з першим.

Але проблема двох Іванів має у Шевченка (як і в житті взагалі) ще глибший, містичний зміст. Він знав, що є два Івани, один що ставляє себе під протекцію Божої сили, і другий, про якого злі духи («ворони») кажуть, що «це наш», – вони істнують не раз не лиш у видимім світі як брати, кревні, люди одного племени, але й вже в утробі матері. Більше! – вони співіснують не раз в душі тої самої людини. Сам же Шевченко писав, що в людській душі існують «Бог і чорт», тобто два первні – божеський і чортівський, або – один пнеться до гори, другий – гнеться до долу, дух і матерія. Такий є отой «попихач жидівський»; один у нім «хилився, нагинався» перед всяким «поганцем», а другого незримі крила рвали до лету, «неба дістати». Дві людини були в нім – Ярема «хамів син», і козак Галайда, який остаточно перемагає першого. В другій поемі боряться в одній душі людській два типи психічні – «гусь» і «орел», з людей, що «гелгали» як гуси – зробилися орли. В інших знов наступає друга метаморфоза – перш «жили лютими звіри, а в свині перейшли». Наявність такого стану уняв Гете у фразі: «Zwei Seelen leben, ach! in meiner Brust»!

Пильно займався цією проблемою Іван Франко. В кількох поезіях звертається він безнастанно до проблеми розщепленого Я людини, яка у нього є проблемою двох Миронів (Мирон – один з його псевдонімів), які разом – поборюючи один другого (два Івани) – співжиють у його власній душі, роздирані потягом до різних, ворожих собі, ідей. Обсервуючи подібні роздвоєні душі, він бачить, що хоч вони не раз «бились мов орли», «в душі своїй були і темні й підлі, такі ж раби, як і вперед були»; що хоч мріють про болю, але мають рабську кров і рабський мозок; що бунт в їх душі проти зла – це «лиш злоба низька і сердитість рабська». Тоді у Франка – з серця спадало «щось, мов листя, мов краса, а щось влилося темне і студене – це віра в чорта»…

А іноді – в таких роздвоєних душах відбувається наглий злам (як у Яреми) і на поклик якогось Йогошуї (у Франка, Гонти – у Шевченка) – «до походу! до зброї! над німою юрбою», – «прокинуться всі з остовпіння тупого», і той клич – «гирл сто тисяч повторить, і з номадів лінивих ця мить люд героїв сотворить»… Як з шевченківських Ярем – нове лицарство. Та сама проблема двох Я в людській душі – в знаній новелі «Доктор Джекіль і пан Гайдт», що може основана була на знанім – у вікторіянські часи в Англії судовім випадку одного доктора, що одночасно, як Jack the Ripper, мордував жінок.

Типове це співжиття двох Іванів в одній душі для скаліченого зміновіховського покоління 1920-30 рр. на Україні. Такий Сосюра пише про себе, що в нім є «два Володьки» (як два Івани чи два Мирони); що хотів сам себе поставити «під стінку»; що «взявши маузера в руки, був із собою з борні»; що «рвали душу мою два Володьки в бою», «комунар і націоналіст» – попросту москаль і українець. У Хвильового це саме явище роздвоєної душі виявляється (в новелі) в конфлікті сина з матір’ю, яку той вбиває. Так як Сосюра – «на ліво йти не хоче, направо – страшно йти», так Семенко, – «я повторяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі». Косяченко через перехід до москалів, уважає себе блудним сином і Каїном, – братовбивцею. Головко думає розрубати цей комплекс двох Іванів в душі – тим, що хоче «пірвати струну» свою власну, щоб грати лише на чужій і ворожій; Антоненко-Давидович теж маячить, що з тим комплексом «розстрілює вчорашнього себе самого», в нім (в його душі) «збіглися дві сили і стали віч-на-віч».

До цеї галерії дводущників можна було б додати і героя «Вія» Гоголя, де роздираний в душі «філософ» Хома Брут впав жертвою диявольської сили, коли, читаючи Святе Письмо в церкві, не міг не зиркнути на вродливицю-відьму, панну сотниківну, в труні.

Всі ті приклади легендарні, історичні, життєві і літературні, свої й чужі, вже натякають на істоту конфлікту й боротьби, не раз на смерть, між двома Іванами (Миронами, Володьками) – в постаті рідних братів чи кревних, або різних комплексів у власній душі одної особи. А саме – виразно підкреслюється всюди, що один Іван є представник доброї сили, а другий – злої. Це підкреслено у «Великім Льоху», в «Страшній Помсті», у «Вію» Гоголя, в пісні про Хмельницького, в біблійних оповіданнях (Каїн-Авель) в єгипетській і грецькій міфології, в згадці про чорта у Франка, про Каїна в Косяченка, в постаті відьмака батька пані Катерини (Гоголь), або в постатях «ворон» протекторок другого Івана.

І цей момент виразно підкреслюється в Євангелії: коли натура нижчої сили хоч би хвилево перемагає в апостолах, Євангелія підкреслює, що це вплив Нечистого, як напр. коли оповідається, як «в Юду ввійшов диявол», так само докоряв Ісус св. Петрові, який хотів відвести Його від його Божеської місії, що говорять в нім сатанічні впливи. Хоч і з любові до Христа, але св. Петро тоді «думав не про те, що Боже, а про те, що людське». В інших місцях Євангелії виразно і недвозначно розв’язується ця страшна загадка, цей конфлікт двох Іванів, як конфлікт двох закладених в нашій душі первнів – Божеського і людського, духового і плотського, вищого і нижчого, вічний конфлікт, який нарушує гармонію тих первнів і головно їх ієрархію, конфлікт, який особливо загострюється в переломових закрутах історії роду людського.

«Плоть бажає противного духу, а дух – противного плоті, один одному противляться» – так учив св. Павло, що визнає «Божий закон у внутрішній людині, але інший – у членах моїх і вони у вічній боротьбі межи собою».

«Ми маємо (читаємо в «Наслідуванні Христа») в нас два протилежні закони: закон плоті, який віддає нас в рабство гріха, і закон духа, який утримує нас в порядку… Розділені між цими двома законами, «між тілом і духом, які безугавно один другого поборюють» (до Галатів, 5), ми тут на землі хитаємося між добром і злом, між Богом і світом, кидані до одного природою, притягувані другим ласкою Божою». [Єванг. Матв. XIII і XVI.]

З вірою в високе призначення своєї України здвигнути зганьблену Правду на землі, Шевченко уймав цей конфлікт двох Я в нашій душі або в суспільстві як боротьбу двох видів сил: Божеського первня з чортівським, і національного з ренегатським, з тим огидним національним гермафродитством, яке потім приняло вигляд ще огиднішого націонал-комунізму. Шевченко знав цей закон життя земної людини, і знав, що коли нижчий, плотський, матеріальний первень в душі одиниці чи суспільства починає переважати, коли в трагічні століття якоїсь історичної доби, ця ієрархія нарушується до повного нехтування божественним первнем, – тим, який «всюди є, все сповняє і є подателем життя», – тоді суспільству чи нації грозить страшна відплата згори. Перше наступає оте роздвоєння,

І двоєдушіє, а потім – як то відчували Гоголь і Шевченко та інші, – душу людську в суспільстві і в його лжепророках опановує диявол. Тоді здорові сили – переслідувані, ганьблені, витереблювані, – мусять єднатися, єднатися люди одного духа, щоб протиставитися лжехристам, лжепророкам, і лжебратам, і протиставитися силам розкладу видимим і невидимим у власнім серці. Мусить тоді повстати нова когорта відданих своїй правді, людей не з сукроватою, гнилою кров’ю двоєдушників, а з «чистою, святою козацькою тою кров’ю», під старим гаслом української шевалерії – «на диявола хрест, на неприятеля шабля».

Нова когорта – не створених Епіметеєм мавп у людській подобі, а дійсних людей, на подобу Творця, з іскрою Його вогню у серці. Така була думка Шевченка, яка надхнула його наслідування Осії, «Неофітів», «Марію», «Чигирин», «Великий льох», «Суботів», «Гайдамаків», його страшну з’яву «козака безверхого», про «страшне судище», «Заповіт»… Бо ніхто інший, тільки він сам писав, що «застарілі недуги лікуються лише героїчними засобами» – расою героїв. Не расою роздвоєних Іванів, Володьків чи Миронів, засуджених на імпотенцію і духову смерть. Так як за Христа наступила в народах «распря із-за Нього», так у переломові години якоїсь доби мусить наступити розділення «распря» між людьми, коли, як в нашу добу, що її бачив наперед Шевченко, диявол майже без маски сходить на землю.

Про це знаходимо глибокі думки в Іоана Золотоуста: «буває розділення спасенне і слушне. Ось чому сказав Ісус Христос – «не прийшов Я принести мир на землю, але меч». І дійсно, є поганий мир і війна добра і корисна. Наприклад, Адамові діти, що будували вежу Вавілонську (як роблять це й тепер. – Д. Д.), об’єдналися між собою на свою погибель, і вони були розділені, проти їх волі, для ix же ж добра і користі. І Юда теж поступив дуже зле, домовившись з жидами. Може отже бути добра війна і злий мир». [«Дві доби і наша література» – Д. Донцов, Єв. Марка VIII., Галат. V, Рим. VII, «Наслідування Христа» III, 54, рефлексії.]

Цей меч, як вже сказано, уявляв собі Шевченко і як меч духовий, щоб як ножем оператора вицідив з нашого серця гнилу кров (духова революція!), і як меч козацький, що під протекцією «воїнства небесного», мав звернутися проти владодержців тьми віку цього» на землі. Щоб «катів катувати» і тих, що «катам помагають» у власній нації. Ці останні, це – думав поет – будуть одверто визнавати в релігії, в моралі, в політиці – добро за зло, і зло за добро в добі, де всі цінності будуть перевернені до гори дном.

Від наївних догм «вселюдського братерства» та соціального епікурейства (матеріального добробуту й миру) – «без віри основ» – піде народолюбна інтелігенція, що відвернеться від традицій нації, осліплена блудними вогнями «віку цього», на шлях у провалля, в ренегатство, в націонал-комунізм, в службу «чужим богам», яких ідоли принесуть на Україну лжєвчителі «з чужого поля», з поля фінсько-суздальсько-московської покручі і нової євразійської, імперії, насліддя Батия і Тамерлана.

Якраз проти тих лжевчителів чужої правди, висе серед нас самих, проти «людських шашелів» найбільше гриміла громова муза Шевченка.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 109 – 119.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 230

Модифіковано : 20.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.