Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 7. «Дух серед мечів»

Незримі скрижалі Кобзаря

7. «Дух серед мечів»

Дмитро Донцов

І Наливайка дух великий

воскресне знов серед мечів.

Т. Шевченко

Чому їх, якраз те плем’я козацьке, тих велетнів нашої історії прагнув він «воззвати» з могил, тих «орлів України», без яких не уявляв собі її воскресення? Чому він думав, що тільки їх «дух великий воскресне знов серед мечів», зведе на наші степи «суд Божий?» Що це був за дух?

Що це був за дух, що оживляв козацтво, з яким здобувало воно славу своїми «горіючим серцем», і мечем, – він сам прозоро натякав двома, повними змісту, словами. Перше – це слово «сирота», уживане, коли оповідає про сум, що гнітив його особисто, і Україну, по упадку козацтва. Він сам-один, мов «сирота» чується тоді; «сиротою плаче» й Україна за козаками, які сиротами покинули «і гори і море». Цей сум зникає відразу, коли він тую «свою Україну», козацьку, – «хоче крізь сон побачить», коли з’являться в його «хатині» – «сотники з панами, всі в золоті», коли співець козацької «Енеїди» виворожить перед його духовим оком «козацьку славу». Тоді він вже «не одинокий», не сирота, тоді на очі напливають сльози захоплення, ентузіазму, – потіхи. Це було друге слово, яке виясняє звідки з’являвся дух козацький – як він думав. До Котляревського звертається з закликом – «прилинути» до нього, його потішити.

Почуття осамітнення духового, «сирітства» свого і України, по упадку козаччини – перше, і бажання знайти якогось «утішителя», який бодай надію подав би повороту відлетілих велетнів, «орлів України» – друге, ось були ті два мотиви. І як нагадують вони, і внутрішньою тонацією його душі, і навіть виразами – знані слова Ісуca, перед тим як мав покинути землю, до своїх учнів: «не залишу вас сиротами… дасть вам Отець другого потішителя, Духа істини»… Власне печать цього Духа істини, його авреолю, бачив Шевченко над головами «воїнів Христових» старої України, бачив над головами їх незримі «сили архистратига Михаїла», патрона Києва.

Про «немерцающий світ Духа Святого» співається в молитві св. Антіоха, а запорожці говорили про світ «немерцающої слави козацької», просвітленої тим самим світом і надхненної тим самим духом. Не випадково для нього кров козацька є «чиста, свята». І не навмання вибрав поет до одної своєї лоеми «мотто» про «Духа Істини», якого «світ не може прийняти, бо не бачить його», бо осліп духовим зором. Але йому, коли знайшов свого Потішителя, якого за свого провідника вважало козацтво, йому було це байдуже.

Нехай світ безчестить і буде безчестити козаків як «розбійників… п’ятно в нашій історії», відкидаючи і традиції лицарської України і силу патрона її, «вождя воїнств небесних», – йому було байдуже. Бо він читав і другу частину з того вірша св. Іоана, хоч не взяв її до «мотта» своєї поеми: «але ви знаєте його, бо Він з вами перебуває і в вас буде». Отже «нехай не бентежиться серце ваше і не лякається». Цей дух, що уболівав над браком його у земляків, які молилися «чужим богам», – кріпив його думку і серце, давав віру, що його відродження в душах поколінь нових велетнів виведе Україну «із тьми, із смраду, із неволі». Всупереч своєму (і нашому) вікові матеріалізму і безбожництва, вірив він, що цей дух, тільки він дає людям і націям силу і в плані фізичнім.

Черпав він його і в містиці тих могил, в їх німій мові, від тих мертвих свідків колишньої слави, черпав від живих свідків, як автор «Енеїди», від діда свого – свідка або й учасника останнього – за доби Шевченка – зриву козацького духа; від діда, який «заховав у голові столітній ту славу козачу». Там, де гриміла вона, він навчився «добра шукати», ходячи «тими шляхами, що йшли гайдамаки», щоб потім про той «шлях» «онукам розказать». Від діда ж довідався він, що культ козацтва, культ меча тих «воїнів христових» ішов завше в парі з культом святих, про яких читалося в «Мінеях», перед тим як оповідалося про гайдамаків. Від діда схопив і зберіг до смерті вогонь, яким «столітнії очі, як зорі сіяли», і яким горіли ті очі, коли оповідав про «немерцающу славу» України козацької; оповідання, що в малого витискали сльози, з яких у дорослого виросли «ножі обоюдні», його слова, щоб розпанахати серця рабів і налляти в їх жили козацької, «чистої, святої крови».

Дивно, як на той час, якою містичною мовою оповідали самі братчики (кирило-мефодіївські) про приголомшуюче враження на них поезій Шевченка. Він – писав Костомаров – своїм словом

«роздер заслону народнього (тобто національного) життя… Роздер якийсь підземний скарб, вже стільки віків замкнений многими замками, припечатаний многими печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від потомства навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча»…

Цілком так, як говорить Шевченко про Холодний Яр, до якого стежку «умисне засадили», або як тепер робили червоні москалі і жиди над масовою могилою замучених у Вінниці…»

«Тарасова муза сміливо війшла в ту порожнечу і відкрила вхід до печери сонячному промінню і свіжому повітрю своїм невгасимим світильником, що горів нетлінним вогнем Прометея»…

Сонячний промінь і свіже повітря!… Чи ж це не той вихор і вогонь, з яким святий Дух зійшов на голови апостолів? Пише ж Куліш, що тоді ніби «над чолом засвітився полум’яний язик» над кожним з них.

І коли Шевченкове слово осяяло великі духові скарби в тій печері, їх «огорнув страх». їм стало «страшно, солодко і боляче», цілком так як тим «сусідам», що чули оповідання діда Шевченка, коли то вони «од страху і жалю німіли». Таке-саме оповідав про себе Леонардо да Вінчі, коли в своїх медитативних блуканнях серед скель, пустився іти одною глибокою печерою, і як його огортали тоді два почуття – «страх і цікавість».

Як братчики, що заглянули в печеру, якої заклеп відвалив їм Шевченко, або як всіх, кого мали втаємничувати в печерах, храмах гієрофанти в античнім світі. Це почуття малює один з «Квадриги Вісника» львівського, Юрій Клен, у піднеслих строфах, про нашу київську Святу Софію: там пізнається – «правдивий світ, не той для ока зримий», який, «крилами розтинаючи вогонь, гойдають тихо грізні серафими на терезах своїх долонь»; а кого опалить той світ, – тому «об’явиться як чудо, істота кожної з земних речей… Світ спалахне й полуда тобі спаде з засліплених очей»… Стоятимеш «в священнім жаху, дивно скам’янілий, немов хтось в вічність відчинив вікно»… Тоді «побачиш ти у млі, нестерпно білій, все, все таким, як справді є воно»…

Ті самі слова, які вживали братчики, осліплені світом скарбів, що їм показав в розкритих могилах Шевченко; той самий «жах» нововтаємничеиих, коли їм показали той «незримий світ» крізь «роздертий заклеп» («відчинене вікно»), і так само як Клен, говорив Шевченко, щоб той світ побачити, треба «змити луду» з очей, «прозріти» духово. Так св. Павло побачив по дорозі в Дамаск «світ незримий», якого не бачили його товариші подорожі, і так само йому «спала луска з очей»… Ось який «незримий світ» бачив Шевченко над головами козацьких «воїнів Христових».

«Світильник горяй і світяй», смолоскип, що горів «нетлінним і вічним вогнем Прометея»… Звідки у слухачів ці слова? Все це, і ті «полум’яні вогненні язики» над чолом вибранців, – все це символи «небесного вогню», що опалив Шевченка ще малим хлопцем, того вогню, який світився в очах діда, який горів в очах хмельничан, в словах надгробної мови С. Зорки, який горів над чолом всіх післанців Вищої сили, – відблиск Духа «Утішителя» – в апостолів, у святих, у войовників за святу справу, у надхненних звище поетів і митців, героїв, Прометеїв, над чолом всіх, тих героїчних постатей виворожених Шевченком перед нами в своїх поезіях. Це вогонь післанця божого до Діви Марії, що в нього – «аж іскри сипали з очей».

Це вогонь, що в ній самій горів як «світ незримий її розіпнутого Сина»; тим вогнем свого серця – «смілим орлім оком, смілим серцем» вміють вони доглянути і роздмухати «вогонь добрий» хоч як глибоко й не була іскра його «схована в попелі» нашої душі. Відблиск того вогню горів у «повнім відваги героїчнім серці» хмельничан і мазепинців. Це ж був і вогонь, що «заклюнувся» у серцях «неофітів». Це була та «божественна іскра» в людській душі, про яку пише Тома з Кемпену, це був і той новий «вогонь з Холодного Яру», що запалював серця прочан. Це ж був той вогонь, що його добування було «першою магічною дією» господині на Україні на свят вечір, удосвіта, коли кременем і кресалом добувалося «новий вогонь» [О. Воропай – цит. твір. Откровеніє Ап. Іоана, XIX гл.], символ Шевченкового «вогня невидимого святого», який посилала йому в душу його «Зоря».

Інтелігенти лівого табору, які поклоняються ідолам «модернізму», все це уважають «забобоном» або «пересудами», негідними нашого «поступового віку». Вони можуть сміятися, обурюватися на містицизм Шевченка або соромливо обходити його, але Шевченко слів на вітер не кидав. Кожне його слово, а ще більше фраза, закривали в собі якусь містичну формулу, а її вирази не раз дослівно повторяли вирази на ту тему євангелистів або містиків. Не на вітер кидали свої слова про його проповідь деякі братчики, коли називали його «світильником, що горів і світив», що показував дорогу у темряві, що жаром запалив їх серця до всього великого. Він сам у своїх поезіях молився, щоб просвітився його розум світом і запалилось його серце полум’ям того вогню. І цей вогонь, який просвітив і опалив серце братчиків, діяв на них (і не лиш на них), як «голос труби Архангельської», воскресив їх, візвав від духової смерті до життя.

Куліш казав, що слово Шевченка, зранило (йому було «боляче») його і йому подібних, замкнену в темній печері, думку, що жила «під впливом загальноросійської науки і поезії». Слово Шевченка «розтроюдило ту рану» в їх голові, яка адорувала чужих божків [Поезії та ін. твори Т. Шевченка.]. «Страшно і боляче» стало його звихненому розумові і охлялому серцеві. У других навпаки світлом того слова «загорілася» думка, і «серце ожило», сильніше забилося поривом, любов’ю до високого, що – зірвавши старі замки – в їх душі, – показала їм муза поета.

А у Квітки-Основ’яненка вирвала та муза ще яскравіші і ще глибші слова: «Шевченко широко обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і з того часу всі у нас поділилися на живих і мертвих»… мертвих, не прозрілих і на воскреслих з одвертими духовими очима і з серцем опаленим тим вогнем, який бухнув на них з могил козацьких, з нашої давнини.

І не лише братчики уздріли нагло ту містичну силу, що світила і горіла, що нею одержимі були великі предки, і якої велетенську міць відкрила їм муза Шевченка. В його творах та сила виблискує всюди для тих, що мають очі, щоб бачити, і серце, щоб відчувати. Звертаючись до Діви Марії, матері козацького краю, молився Шевченко, щоб післала йому «святе слово святої правди голос новий»; щоб слово те – «просвітило і оживило», і – щоб «подало душі убогій силу, щоб огненно заговорило, щоб слово пламенем взялось, щоб людям серце розтопило і по Україні пронеслось і на Україні святилось, те слово, Божеє кадило, кадило істини»… Ті самі два моменти, дві прикмети Духа «Утішителя» – вогонь, сила, що дає світ розуму і жаром запалює серце, любов’ю до «Божого кадила, кадила істини»; щоб через діяння тих двох сил – серце його «ожило», щоб людина – як казав Квітка – під тими впливами духовими – стала не мертвою, а живою духом. Істина, путь і життя!

В другій поезії – звертається Шевченко до людини, яку уважав пророком на нашій землі, просячи її – «світи на мене і огрій, і оживи моє побите серце»… Знову ті два моменти світло і жар вогню, що дають життя. І дальше – про діяння тих сил (або тої сили), – «і оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову» – із темної печери здобуде «вогонь новий», з печери людських душ, в яких ще «іскра вогню великого тліла». В поезії «Пророк» виражається ще ясніше: що Господь посилає на землю «пророка, свою любов благовістить, святому розуму учить» (знову ці два первні – сліпуче світло від світа й горіюча іскра від жару вогню, любові до вищого.

Хто думає, що ці вирази це «поетичні фантазії», той нехай загляне до праджерела того вогню звише – як його представляє напр. св. євангелист Іоан. Шевченко просить просвітити своє слово і запалити душу «Божим кадилом», говорить про животворящий «світ незримий Розп’ятого» – про джерело і його аспекти, а в св. Іоана читаємо, що Бог це світ, що світить у темряві і що Він є любов, яка запалює серце [Поезії та ін. твори Т. Шевченка].

Це і є джерело, з якого брав він своє поняття і уяву про Вищу Силу та про її животворчі аспекти, якими горіла наша козацька давнина. Лише наша доба, де чортівські сили намагаються обернути людину, що складається з духа, душі і тіла – в бездушну двоногу худобу – звульгаризувала, спростачила й ці поняття, той «світящий і горіючий» вогонь небесний кинутий в душу людини. Замість «розума святого», до якого звертався Шевченко, що без нього, на думку поета, «нічого не вдіє убогою головою» людина, модерні лжевчителі поставили на постумент ідола людського розума, а замість – «утвердити ум к любви горній», як читається в молитві, – почали його деморалізувати так званою «гуманністю», любов’ю до плотського.

Як глузував з тих лжевчителів Шевченко! Як сміявся з них, що своїми «лукавими устами й язиком велерічивим» – «возвеличили на диво розум наш і наш язик», та й ще кидали зухвалий виклик Творцеві – «тай де той пан, що нам закаже і думать так і говорить»? Як глузував з тих лжевчителів нашого «прогресивного» віку, які безумно твердили, що «немає Бога, тільки я»! – тільки вони і тільки їх плотський розум! Як пророче ворожив їм Шевченко, що хутко скаже той «пан» своє Слово, а тоді «пониче наче стоптана трава» і «думка їх, і їх слова»; що господарями у їх преславній «костяній коморі» стануть «свині із надвору».

Мудрості «віку цього», її «современним вогням» протиставляв Шевченко вищу божественну мудрість. Говорячи про останню, каже він: «неначе срібло куте, бите і семикратно перелите огнем в горнилі, словеса твої, о Господи, такії». Це ж була і догма нашої блискучої і мудрої давнини. Дмитро Туптало писав про мудрість «свого розуму» людей «сліпих душею», і про мудрість вищу – «одне бо розум духовний, а друге – розум світу цього». Про те саме можна прочитати у Томи з Кемпену, який розрізняє «золото випробоване вогнем, себто мудрість небесну» від «мудрості віку», який каже, що залишений на свої власні сили, розум людський тяжить лише до земних речей; той «природний розум наче та божественна іскра («іскра вогню великого»), схована у попелі (ідентичний вираз у Шевченка!) є огорнутий густою темрявою і не мае в собі повного світла правди» – без допомоги мудрості надприродної, або, каже Шевченко, «Божого вогню». Те саме знайдемо в Євангелії: про дві мудрості – «мудрість, що сходить звише і мудрість земська, душевна, бісовська» [Поезії та ін. твори Т. Шевченка.].

І другий первень тої сили звульгаризував вік матеріалізму – любов. І Шевченко, і містики Сходу і Заходу, і той же ж Тома з Кемпену – розділяли любов земну і любов «горню», любов до тварин і любов до Творця, останню ставлячи над першою, яку називають, або хаотичною (desordonnee) або як Шевченко – «глупою», яка прив’язує душу до вигоди і насолоди, розм’ягчує її, не раз вироджуючись у потурання фарисейству або перекинчицтву, в нездібність ненавидіти зло. Шевченко не розумів любові до вищого і до мамони разом. Писав:

«Любити – лиш одне! не розділять любов прекрасную на двоє… Хто ж кагке, що усе він любить, холодний камінь той, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульстзує!… Любов як сонце яснее високо одно на небі голубому» [П. Куліш – Хуторна поезія та ін. твори, М. Костомаров про Шевченка.].

І ми знаємо цю любов Шевченка, її інтензивність, її виключність, її напрямну, для якої готовий він «душу погубити».

Він знав, що ті два первні одної великої сили, дають насамперед «душі убогій силу» і ясність думці людини. Знав, що вони всім окриленим тою силою, як колись лицарству України, дають одну непохитну ідею, яка не знає сумнівів, дають незламну віру в неї, віру в примат чинника духового, не матеріального, надлюдську відвагу волі для її здійснення, усувають роздвоєння і страх, даючи цілком реальні досягнення в плані фізичнім. Хто певний одної мети, той не відхилиться від свого піляху. Хто горить одною ідеєю, той не є літеплий і не ділить своєї любові, на гору і діл, не любить двох панів – Бога і мамону.

Той, нарешті відважується на «непочитальні», в очах безвірника, кроки, в того «виростають крила», якими може «неба дістати», здобутися на героїзм подвижників лаврських, або «неофітів», або його Трясил, Жіжки, Гамалії, Гонти. Шевченко був до глибини душі перейнятий думкою про примат духового первня над матеріальним, певний безмежної креативної, творчої, ефективної сили надхнутої вірою думки, креативної сили слова. «Нове слово», яке «надхне, накличе, нажене» воскресла правда й «між люди криком пронесе» – таке слово, був він певний, – «і люд окрадений спасе».

Творча думка і гаряча віра – може гори перевернути в світі фізичнім. Слово, надхнуте вірою в свою силу, в примат духового чинника – творить дива, і в житті людини і нації. Він це знав, знав, що Вища сила, яку прикликали до себе євангельські хворі, сила незрима, духова, – лікувала фізичні недуги і душевні, творила дива і в царині фізичній. Але в многих містах не робила того серед їх мешканців, – «по невірію їх». Цю правду схопив у лаконічних словах апостол Яків: «двоєдушні люди – казав він – нетверді в путях своїх», тобто – люди з роздвоєною думкою, що не знають де правда де брехня, ні за ким, ні кудою йти, і з роздвоєною душею – які не вміють всім серцем горіти вірою й поривом до одного, хитаючись між добром і злом, між правим і лівим, – завше будуть нетверді в путях своїх…

Шевченко знав, що та Вища Сила, до якої він, як християнин молився, може навіть «убогій душі» – «післати силу»; може «благословити» навіть «нетвердії руки»; зробити їх твердими, може «попихачеві» всякого поганця виростити крила до високого лету. Він вчив нас, що творча ідея, коли «вогнем сльозою» впаде на землю, в план фізичний, може стати згубою («притчею») тиранам. Ця ж незрима Господня сила духова «стане сторожею з того світу», щоб – помогти приниженій нації – вчив він – «встать на ката».

«Світ незримий Розп’ятого» – мов вогонь той запалив душу Його Матері, яка зібрала до громади охлялих і застрашених учнів, помогла їм «воспрянути» і піти по світу ширити Його науку. Ця ж незрима сила дає невільникам силу кидати виклик Неронам; дає силу доглянути і роздмухати Божу іскру «в попелі» душі людської, надати їй динамічної сили, яка валила царства тиранів і перевертала фальшивих ідолів лжепророків. Помагала відректися від всього «буденного», як казав він, не «дрібніти душею», «пересилити горе» не знати яке й не заломитися, не вгнути коліна перед слугами диявола.

Та сила «рукою твердою своєю» помагає «розв’язати наші руки» безсилі і скарати тих, що чинять зло.

Та сила помагає «трупам очі розкрити» і мертвим встати з могил, засвітити в згаслих душах – «світоч правди й волі».

Та сила помагає встати тим, що «оглухли, похилились у кайданах» і поможе їм «покрить землею трупи ворожі». Аби лиш «не молитись чужим богам», а правдивого благати.

Та незрима сила помагає тим, що надхненні нею, – «на торжища й чертоги» понести «слово правди». Магія того Слова робить те, що «нетвердії, душеубогі» скидають з себе «униніє і страх» мов ту полову; магія слова великої правди, яка «на землю прилетить», робить чуда. «Незрячі прозрять, а кривії» побіжать, «німим отверзуться уста», – від «цілющої сили» слова правди… Позбувшись «двоєдушія», стають вони «твердими в путях своїх» – ось яку ілюстрацію до цих снів св. Якова дає своїми геніальними поезіями Шевченко, в своїх – для сліпих «незримих скрижалях».

Твердження Шевченка, його віра, що «з невидимого повстає видиме» – била в лице збаламученим адептам «прогресу» і матеріалізму. Тим не менше це була віра незрушима і ясна кожному, хто, як колись братчики, – бачуть над головою поета незримий вогонь, що зійшов на нього згори, полум’яний язик, який колись зійшов на апостолів, і дав їм силу змінити обличчя нашого світу.

Це був – «світ незримий» «Розп’ятого Сина» Марії, який «заклюнувся» в ній, «дійшов до крови, до кості», і через неї надхнув апостолів «по всьому світу любов і правду рознести».

Це той вогонь, якого інспірації шукали в своїх душах через архангела Михаїла «воїни Христові» в «Гайдамаках».

Це був вогонь, яким горіли очі поетового діда і який поет тоді ще почув в собі; вогонь, який блискав, «світив і горів», немов з світильника, і опалив братчиків.

Це був той вогонь, що всяке «униніе і страх мов ту полову розвівав»; який з гурту людей робив нову расу Прометеїв, давав їм силу «тиранів скувать в залізні пута», давав їм силу на них «суд Божий призивати» і мечі в руки «на отмщеніє язиків».

Той вогонь, який своїм пророчим словом прийшов розпалити серед мертвих душею, живих і ненароджених земляків, той, хто став на Україні «голосом вопіющого в пустині», боян овіяного тим духом лицарства Запорозького.

Це був дух тої нової, вигляданої ним, раси сильних духом велетнів, які виведуть Україну «із тьми, із смраду, із неволі», – раси, яку він виводив в постатях своїх, Гонт, Залізняків, Галайдів, Гамалій, Дорошенків, Гордієнків, Полуботків, «Єретиків», Алкидів, юродивих, неофітів, Прометеїв, Жіжок, Трясил, Наливайків, з думкою, що не знала сумнівів, з серцем горіючим ідеалом правди й волі, з волею твердою; в постатях безстрашних лицарів України, що боялися лише Бога, шляхетних і ненавидячих нікчемність, зло і зраду.

В постатях, які палали такою любов’ю, до якої не доросли «прогресивні» фарисеї наших днів з їх облудною проповіддю «моральності» і виправдання всіх «лакеїв», «рабів», «попихачів», «плебеїв», що в кожного пана готові були «патинки лизати». Це була любов не до земного, тілесного, а до вищого, божеського, що «не дає себе стримати нічим земським», яка «часто не знає міри, якій ніщо не затяжке, яка поривається понад те, на що має силу, яка ніколи не шукає виправдання в неможливості чогось, уважаючи все можливим для себе. Яка – якраз через те і – може все, і довершує багато діл, що втомлюють, і вичерпують того, хто не має такої любові», хто одержимий страхом перешкод і браком віри [Поезії та ін. твори Т. Шевченка.].

Ось який був той дух, ось якої нової раси «дух воскресне знов серед мечів» на Україні, думав він. Дух-утішитель», за яким «сиротою» тужила згноблена Україна, дух, що зродиться в нових поколіннях лицарства дніпрового, які ножем його слова «розпанахають» своє «погане, гниле серце, вицідять сукровату і наллють (в нього) живої, козацької тої крови».

Знав він це, викликав з могил того духа і тих людей нових, «синів сонця правди», як звав їх, або «синів світла» – у св. Іоана. Але й знав, що встануть вони в злий час» в час, коли Україну «присплять лукаві» волсді і в вогні її окраденую збудять. В злий час страшного Армагедону, до якого стомилевими кроками зближається наша доба. Цей Армагедон (так кажуть компетентні дослідники) не конче треба розуміти як «кінець світу», лише як кінець якогось – коротшого чи довшого – відтинку часу, доби. Подібно як «шість днів» створення світу не можна розуміти як шість днів нашого календаря Так розумів цей кінець віку цього і Шевченко – як кінець довгої доби і початок зовсім нової, після великої катастрофи.


Примітки

Тексту в епіграфі у Шевченка насправді немає.

Шевченко широко обняв… – такої цитати у Квітки-Основ’яненка немає.

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 71 – 82

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 275

Модифіковано : 20.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.