Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 5. Вогонь з Холодного Яру

Незримі скрижалі Кобзаря

5. Вогонь з Холодного Яру

Дмитро Донцов

Мов із тісної домовини

На той останній, страшний суд

Мерці за правдою встають.

Т. Шевченко

Подібно останньому пророкові, був автор «Кобзаря» – «голосом вопіющого в пустині», в пустині мертвих душ. Та він же ж, як і той, заповідав час «жнив», час воскресіння мертвих і спалення «соломи» непотрібної «вогнем невгасимим». Належав він до тих, які «не відводять очей від того, що триває вічно». Як Тома Кемпинський, знав і він, що «коли ви, в усіх явищах, не спиняєтеся на сповиднім і не ймете віри свідченню плотських очей про те, що бачите або чуєте; коли запитаєтесь ради у Всевишнього («його запитати, чи довго катам панувати» – Шевченка), то іноді отримаєте божественну відповідь і вернетеся навчені про багато речей теперішнього і прийдешнього»… [Тома Кемпійський, цит. твір, Кн. III, розд. 38.] Цей дар мав Шевченко. Ось чому передчував, що зблизиться час, коли встануть за правдою мерці.

Насамперед, як ніхто, він вичував історію своєї України, яка з могил, гір і рік промовляла до нього нечутною іншим мовою. Знав отже, що відчували якусь незломну силу в лицарстві України всі займанці, всі злі сили, коли – як ворона з «Великого льоху» – скаженіли зі злості, що по кожнім знищенню козацтва, – воно воскресало, «вставало проклятуще». Тому не прибивала його – хвилева оспалість його землі. Ще Іван Вишенський картав земляків своїм острим словом: «земля по якій ходите ногами вашими, на вас перед Господом Богом плаче, стогне, вопіє, просячи Сотворителя, який да пошлеть серп смертний, який би вас вигубити мав». Бо – омерзилися люди,

«упав дух… Де нині віра, де надія, де любов? Де правда і справедливість? Де євангельські заповіді? Все струп, все гнильство, все неправда, все лукавство, все хитрість, все підкупство, все пара, все дим, все суєта, все привидіння!» – якась мара, щось нереальне… [Іван Вишенський – Твори, Дєрж. вид. худ. літератури, Київ 1959]

А вмер Вишенський тридцять літ перед Хмельниччиною! Отже, за життя ще того пророка, бичуючого сучасну йому Україну, дозрівали вже в ній незримі підземні сили духові в сам переддень Хмельниччини! Якісь нові духом люди «росли і виростали, і – кров за кров, і муки за муки»…

І як міг не бачити цього Шевченко, що пильно студіював з книжок і з уст дідів нашу історію? Як міг не знати цієї дивної чужинцям прикмети «проклятущого» козацтва? Бо і словник, і символіка, і образи Вишенського такі подібні до таких же Шевченкових! «Гнильство»? і – «в калюжі серце прогноїло» – Шевченка… «Лжа»? – а у Шевченка слово жерців «современних вогнів» було – «брехнею підбите»… «Лукавство»? – а у Шевченка про «лукавих» вождів, які присплять Україну… Неминучість зіслання на грішників «серпа смертного»? – а скільки ж у Шевченка подібних образів неминучого «судилища»!… Що ж дивного, що хоч він і бачив «сон» сучасної йому України, та вірив у воскресіння козацтва?

Подібне в «Милості божій», – в змальованні доби перед 1648 роком, – лямент подібний до картань Вишенського: наступив «слави нашої упадок послідній… Докозакувалися ми… Чого нам не ділають ляхи з жидами! Честь і славу нашу в ніщо обертають, козацтво погубить помишляють»… І чи не та сама мова у Шевченка про знехтування «козацької слави» онуками, про гибель козацтва, винищення останніх про нього спогадів, коли то «москалі рознесли вали в Полтаві, розруйнували і Січ, і Спаса… Захрясли жидом хвастівські гори»? Коли бачив, що подібне вже було – перед кожним зривом на Україні козацькій, як же міг він зневірюватися в можливості нового?

Знав він, що було подібне і по упадку князівської України… В одній мало знаній легенді про народження Січі Запорізької, оповідається як то ченці з Лаври Київської вернулися «странниками, пілігримами з Святої Землі» і листа привезли від короля Болдуїна «до княжат руських і рицарства», які відзначалися «хоробрістю і достатками», і «кріпостю духовою, лише що князям руським великий брак хоті бранної» був. Тож упоминав їх Болдуїн, що це є «наказ самого Господа», щоб зібралися «стати на поганих». І «збентежило княжу (Байди, князя Вишневецького) голову то моцно»… І це був початок заложення ним Січі… Те саме явище – з позірної оспалості – початок блискучого злету.

Крім цієї нашої історії, промовляли до Шевченка і кріпили в його вірі в пробудження зі сну України, – пильно спостережувані ним факти більше містичної натури. Знавець Біблії, знав він, що не раз «найвищий щабель», на який вдрапується якась сила, буває її «початком до спаду». Незрима рука провидіння, яка накреслила переляканому цареві Валтасарові страшне – «мане-текел-фарес» на стіні, заповідаючи його хуткий кінець, – з’явилася в день його найбільшого тріумфу і певності себе. «Господь почислив його царства дні і скінчив його якраз в той час, коли він думав, що є на височині свого блиску і потуги, коли мріяв, що стоятиме його царство вічно».

Цей таємний закон злету і занепаду деяких потуг, знав добре Шевченко, бо повно про це є в образах його поезії, вже цитованих вгорі, знав закони «Божих меж» і «сроків». Коли спали «упившись кров’ю кати», Христос возстав із гроба. Їх позірний тріумф був початком гибелі Єрусалиму, хутко потім зруйнованого армією Тита. Огонь з Холодного Яру гайдамацького повіє тоді, коли певні себе переможці вже й стежку до нього затоптали… Думаючи про Москву, Шевченко згадував, як гинуло несподівано не одне царство пихи і зла, як його месники, мов тую Вавілонську «дщерь окаянну», «в радості застануть» і «розіб’ють її дітей о холодний камінь»; як «Божий наглий суд» спаде на неї «серед шляху» здавалось би до найвищого тріумфу.

Але в чім бачив він, що «злий час» для імперії московського деспота зближається? Що вона вже виходить на свій «найвищий щабель», за яким іде «початок до спаду»? І друге: чому здавалось йому, що на Україні наступає доба подібна до тих, що були прологом до доби Байди князя Вишневецького, чи Хмельниччини? І одне, й друге бачив він. Більше того! В морок свого сучасного, і ще густіший морок майбутнього, а нашого сучасного, кинув він сліпуче світло своєї пророчої уяви, що для тих, які мали очі, щоб бачити, – відкрило обидва, міцно з собою пов’язані, шляхи загибелі нового Вавілону і воскресіння козацької нації.

Бачив він, насамперед, що потуга московського Вавілону досягти має свого зеніту. В «Неофітах» малює він час «грядучих тиранів», що володітимуть Україною, – бо ніби помилково – називає там Скіфію – Сибіром… Малює, під псевдом Нерона, грядучого тирана, якого поставлять на місце «скасованого» Бога, іменуючи його самим Юпітером, що панує над «незрячими рабами» з душею жорстокою й холодною як «камінь». Бачить в тій Скіфії тирана майбутнього і катування за віру Христа… Бачить в ній, що панує над нами, як новий «грядучий» деспот до найвищих меж розширює свою владу – точнісінько як за наших днів – до меж, де ще не сягала рука сучасного Шевченкові деспота – і то назовні й всередині свого потворного царства.

Нині – це вже не мрії тільки про Царгород чи Варшаву, ні, грядучий тиран хоче «світ увесь загарбати». І чи не є це візія останніх меж нинішнього московського Вавілону, що так його наближає до «найвищого шпилю і початку спаду»? Чи не є це візія наших часів? Чи не є це відгадування найзухваліших мрій займанця, сміти сказати, що – «України далекої вже немає» що її «Москва випалила й Дніпро спустила в синє море, розкопала високі могили, нашу славу»? Чи не є це візія остаточної, границі – божевільної деспотії, що на наших очах перемінилася з чорного в червоний царат, – якому «очі коле», що с ще щось у когось «не нами дане», хоч би це «щось» була марна сакля? Який доти не може вгамуватися, поки – нам «чурек же наш (ваш же хліб) та так не кине як тій собаці»?

Чи це не візія червоного царату? Або ще краще – бачучи, при повороті з заслання коло Симбірська, гору – «царьов курган», на яку лазив колись Петро, Шевченко візіонуе «грядучого тирана, який з цього кургана глянувши в діл «неситим оком», –

«коли він вояк, то поміркує, скільки за одним разом можна перебити звідти вірнопідданих, а коли він, крий Боже, агроном, так ще гірше, найпаче коли «повелеть соізволіт» зробити її (неплідну землю) родючою… От тоді й заходяться потом та кров’ю християн гноїти родючі солончаки»…[ Новелі Шевченка («Музика» та ін.).]

Чи це не візія останніх хрущовських можливостей в еволюції цієї деспотії аж до «царя-агронома» з його цілинними землями? «Воїн» і «агроном» – це ж атрибут тоталітарного червоного царату. Чи не візія того царату в «Великім Льоху», де повторюється мотив із «Сну», що «цар хоче весь світ полонити», та що – в тім майбутнім, про яке говорить ця Шевченкова містерія, – грядучий тиран – дбатиме про те, щоб «люди не крали води з річки та щоб нишокм піску не орали»?

Він бачить і найвищий щабель божевільного валтасарського комплексу грядучих тиранів на Москві: вже за часу Шевченка москалі робили на Україні таке, що «і ляхи б злякались, оніміли з переляку», або таке, що «аж пекло злякалось… Мати Божа заридала. От тоді то було свято!»… для диявола, як хвалиться одна з його відьом, ворона з «Великого льоху». Бо ці образи наближають нас справді до найвищого шпилю, на який вдряпується – перед своїм срамотним загином – всякий тиран, який одверто заключає пакт з дияволом і навіть царя пекла лякає своїми «осягами».

Коли «в хаті нічого вже взяти» буде, тоді – бачить Шевченко – прийде пакт московського деспота з дияволом і похід проти другого, спіритуального світу, передусім на Україні: вже схоче він не «світ цілий полонити», тільки світ видимий, – а «світ Божий в пута закувати», «скувати душу живу». Це – відомо – програма вже царату червоного, яка привиджується віщому окові поета. Більше навіть! В цім остаточнім замаху грядущих тиранів у Кремлю заволодіти не лише тілом, але й душею людини, обездушити її в союзі з дияволом, передчував він мовчазний пакт обох тиранів – вмираючого чорного і народжуючогося за життя поета – тирана червоного, що виріс з так званої ліберальної і «свободолюбної Росії».

Не міг не знати Шевченко, що божище тогочасної ліберальної Росії, В. Белінській, накинувся на його поезію з такою злобою, як слуги царату. Що цей «ліберал» і «гуманний» проповідник публічно зсолідаризувався з репресією царату проти автора «Сну». Це був маркантний знак засадничої ідентичності духової йому сучасних і «грядучих тиранів» з табору «свободолюбної» Росії. Тому й слідно було в творчості Шевченка – глибоку ворожість до ідей (і людей) «нової», так званої «поступової» , а далі «ліберальної» Росії (в тім числі й Пушкіна та Некрасова), з якої зродилася большевицька каста – політична й ідеологічна.

Це ж ця ксенофобна, шовіністична «прогресивна» еліта «нової Росії» принесла вже за часів Шевченка на Україну «великих слів велику силу» тої «чужої мудрості», з якої глузував поет, якою «обікрали» Україну з традиції «своєї мудрості», затьмарили мозок «поступової» інтелігенції брехливими вогнями «братерства братнього», щоб «просвітити современними вогнями, повести за віком» адорації людського розуму, негації Бога («немає Бога, тільки я»!) і драгоманівського плазунства перед «мудрістю» старшого брата Каїна…

Ці ж слуги нового червоного царату, як прозирав Шевченко – вже заходяться не лиш світ собі весь підкорити, але й «світ Божий», що горить в людській душі, самий дух людини, саму «живу душу» – «в пута закувати». І в цім особливо прозирав Шевченко той остаточний, найвищий зліт (майбутньої «свобідної») Росії, яка народжувалася з його доби з її гріхом проти Духа Святого, з гріхом, який, як відомо, не прощається, і за який приходить жахлива, заслужена відплата.

«Весь світ полонити» і коли «в хаті нічого вже взяти», – саму душу людську віддати зв’язану і в пута закуту – дияволові, – ось дві цілі, до яких – бачив Шевченко – прямуватиме «нова» червона деспотія «грядущих тиранів». А першою їх метою на тім шляху – буде, писав він, зробити так, щоб могли потішити себе нові нерони, що – «України вже немає», немає головної перешкоди в їх пекельних планах…

Як найближчий етап розпаду тої диявольської сили, якою була для нього Москва, – бачив він духовим оком упадок чорного царату. А образ цього розпаду дав у поемі «Сон». Бачив, що хоч «львичища» Вавілонські ще ростуть, «та корінь їх уже гнилий». Бачив він, як основна підпора чорного царату – його «еліта», провалюється крізь землю, коли на неї в гніві гаркнув їх пан… Думка глибша, як на перший погляд могло би здаватися. Спиратися може володар лише на те, що ставляє опір, отже на касту бодай в чімсь тверду, хоч і послушну волі свого пана. Там же ж де ця каста від подмуху панського гніву, западається під землю, западеться з нею і той, хто думає на неї спиратися… Така була ідея цього образу Шевченка.

І справді – коли всі підпори «ведмедя» Миколи – старшина, челядь і солдатня, «пішли в землю», що сталося з «ведмедем»? «Стоїть собі голову понурив… Де ділася ведмежа натура»? Став «мов кошеня – такий чудний»… Коли дворянство московське, підпора трону, обернулося в куртизанів, двораків, у «лакеїв в золотій оздобі», в «рабів з кокардою на лобі», що в землю ладні були сховатися перед гнівом свого пана, – тоді їх сила зникла, а з нею – і сила їх пана, який з «ведмедя» обернувся в «кошеня»… Візіонуючи цей неминучий кінець чорного царату, Шевченко «аж засміявся» на безсило-розлюченого володаря, цілком так як ніби сміялися кості мертвих запорожців з «Великого Льоху» до царських урядників, що, самі лякаючись, розривали могилу…

Там, де інші чули рик левиний, чув він вже «плач великий вомісто львичищого рику», плач конаючого лева і нявкання кошеняти, замість ведмежого реву. Л в новій тиранії, яка прийти мала старій на зміну, а якої чортівське обличчя він прозирав духовим оком, – бачив він той найвищий зліт, по якім надійде остаточний кінець нового Вавілону.

В тім же ж, що обсервував з того ведмежого царства, як існуюче за свого життя, вже бачив смерть. В одній новелі оповідає, як якийсь баль на Україні, на тлі її тодішнього рабського стану, видався йому «якоюсь нелюдською забавою»… Коли ж заснув, мариво балю з’явилося йому у сні, але в фантастичнім світлі: «замість звичайного вальсу, я бачив у сні знаний образ Гольбейна – «Танець смерті». Відомо, що цей образ того майстра представляє танець кістяків, – з кістяками в оркестрі, але напудрованих, повбираних – мерців, що удають живих… От так як в царськім ведмеді він бачив жалюгідне нереальне кошеня, в його старшинах «пузатих», – розпухлі трупи, що самі ховаються під землю, так бачив він у тодішній панівній касті імперії мерців, що удають живих.

І якраз навпаки! В недалекім майбутнім бачив він, як мерці, наче воскреслі, виходять з-під землі на Україні. Коли в звірях, до яких прирівнює московського Нерона з його слугами, корінь був уже гнилий для його ока, то навпаки, в символі України – в старім дубі, який шашелі «гризуть і тлять», бачить він «як од коріння… зелені паростки ростуть і виростуть», бачить здоровий корінь.

Знаємо, що, крізь призму його філософії життя, значило це: що основне джерело росту й життя, «іскра вогню великого» в тілі нації чи її провідної верстви, – вже гасла в імперії московського Валтасара, і навпаки – розгорялася під попелом розчавленого тіла козацької нації. Він всім єством відчував, як «велика руїна», як називав Україну, починала здрігатися вся від якогось ледви ще помітного підземного землетрусу. Тіло нації, що впала була в летаргічний сон, починало ворушитися, ніби дух, що відлетів від неї, входив знову до покинутого тіла.

Він, який знав Сковороду, мабуть знав і його пророцтво: «мудрствують, що Україна спить… Нехай спить, сном кріпким, богатирським, та всякий сон є пробудний, і хто спить, той не мертвеччина і не трупище здохле… А коли проспиться і прокинеться, коли доста намріється, тоді очутиться і забодрствує». Шезченко відчував, що сон цей кінчиться, що все тіло нації немов у пропасниці здрігається. Що вся природа України, всі поховані в козацьких могилах щось кричать, когось кличуть, кличуть того духа, що відлетів геть в час довгої великої руїни, хочуть встати. Призивають вернутися відлетіле козацтво.

«Очерети у Дніпра питають – де то наші діти ділись»? – чому не вертаються козаки? «Чайка скиглить мов за дітьми плаче»… «Пороги щось страшне співають» – козаків виглядають… «Могили сумують, питаються, де наші панують»… «Могила батька Богдана»… Козацька церква – «виглядає запорожця з Лугу, оболонками старими мов мертвець очима позирає на світ з домовини»… час оновлення. Сумує Корсунь стародавній, і Альта плаче: де Тарас? Собор Мазепи, руїни Чигирина виглядають тих, що їх будували, що там панували… Вся «Україна обідрана понад Дніпром плаче» за козаками… Дуніі поляглих і замучених козаків «витають» над своїми могилами, і просять Бога – щоб дав їм Господь на цей «світ виглянути з могили»… Коло Холодного Яру душі гайдамаків витають, нового Гонту виглядають…

Вся природа України, її замки, могили, церкви – все, що будувало лицарство козацьке, кличе до себе тих, що формували Україну, а душі тих будівничих витають, шукаючи на світ цей Божий знову вийти, докінчити недокінчене діло, грозячи зза могили катам їх «спражить на вогні», присягаючії, що прийде час, коли – «усі ми і встанем!»

І він сам, їх бард – викликає їх на цей світ, все йому привиджуються козаки, встають з могил, ота «вельможна громада» – «всі в золоті»… Без них і він, і вся Україна чуються «сиротами», мертвим тілом, від якого відлетів його животворчий дух. А в його візії майбутнього бачив, як вставали трупи з могил, як – «мерці за правдою встають».

Ця невсипуща ідея про повстання козацтва – притаманна всім поколінням України, тим, які ідентифікували її з лицарством запорозьким чи старого князівського Києва… Вже цю саму напосідливу думку стрічаємо в Самійла Зорки, в його врочистій промові над домовиною основоположника держави козацької гетьмана Богдана. Так як Шевченко розмовляв з поляглими лицарями і кликав мертвих своїм словом – «Верніться!», так кликав Зорка мертвого гетьмана, щоб той «промовив до братів своїх хоч би слово», щоб «наставив їх, беручи приклад з німого Аттіса», як «мають козаки без нього жити і поступати з сусідами, друзями і ворогами нашими»…

Недаремно взяв він за приклад античного бога Аттіса, який, як весна, вмирав в розцвіті сил, зборений зимою, щоб знову воскреснути своїм вірним, виходячи з незримого світу, з могили… Він сам, пророчим оком, зазирав у «гори, в вертепи темнії, у нори», щоб усіх «поборників святої волі», що згинули для неї, «із тьми, із смраду, із неволі на світ цей вивести» своїм вогненним магічним словом.

Знав нашу історію, її упадки і злети вгору, знав, що «Аттіс» козацький, хоч похований злою силою, встане з могили; знав, що коріння диявольської сили, що їх запхала у могилу, – «уже гнилі», бачив «нові парості» нової України. Бачив, як «ворушиться пустиня» українська і як «мерці за правдою встають»… І знав теж як вони встануть і як треба, яким словом відімкнути ті заклепи на могилах і печерах, щоб воскрес мертвий Лазар. Це була його містика могил. Бо знав він, що як раз з Холодного Яру повіє новий вогонь нової України.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 45 – 54.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 289

Модифіковано : 26.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.