Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 12. «Своя правда, i сила, i воля»

Незримі скрижалі Кобзаря

12. «Своя правда, i сила, i воля»

Дмитро Донцов

«

натхне, накличе, нажене

не ветхеє, не древле слово

розтліннеє, а слово нове

між людьми криком пронесе

і люд окрадений спасе.»

Т. Шевченко.

«З початку було Слово».

Іоана І.

Ці вирази – «правда», «сила», «воля» – знаходимо у Шевченка в найрізнородніших варіантах. Мають вони подвійне значення: містичне і конкретне – в відношенню до української землі. З одного боку Правда – це комплекс ідей, аксіом («ідеологій»), традицій вищого духового порядку, без якого не може жити жадна суспільність, як тіло без душі і духа. Сила – це та духова енергія і захоплення правдою, якими горить серце. Воля – це непохитне зусилля, щоб всупереч силам матерії – забезпечити тріумф Правди. В світі видимім Правда Шевченкова – це основні підстави того ладу, який має панувати на землі й на Україні передусім, надхнений аксіомами вищої Правди. Це – «новий і праведний закон», переклад тої Правди на мову суспільства. Сила – це політично-мілітарна сила зорганізованої в суверенну державу нації, яка той «праведний закон» має запровадити в себе і хоронити його від ворогів. Воля – це ідеал ладу суспільності, вільної нації – на усіх ділянках її життя.

Основний наказ Шевченка, це те, що на Україні має бути привернута своя Правда, своя Сила і своя Воля. Збудовані не на занесених «з чужого поля» фальшивих догмах лжепророків, «брехнею підбитих», а на своїх, власних, отже християнських, традиціях України. Цей момент він підкреслює недвозначно. Пише (в одній новелі): «коли ми задля марного срібляка віддамо в наругу священні традиції давнини, що ж тоді з нас буде? Вийде якийсь француз або куций німець, але від типу, або, що так скажу, обличчя національного і згадки не лишиться. На мою думку нація без своїх власних, їй лише притаманних характеристичних рис, подібна просто до киселя якогось та ще й до того найнесмачнішого киселя»… До киселя, себто до дриглів, до аморфної, безфорелної маси, яку можна завше увілляти в яку хочете чужу форму. Нація «кисіль» стає попихачем, «під сусід ком», чорноробом приказів чужого пана.

Не треба наводити цитатів з «Кобзаря» на доказ, що Євангелія Правди була для Шевченка завше правдою Євангелія, Нового Заповіту. Правда виросла на стародавніх традиціях і поняттях еллінської, почасти латинської, а потім християнської культури і світогляду Окціденту, що великим муром відділяло Україну від монголо-московського світу. Як свідчать наші і чужі історики, київська земля з давен-давна була під величезним впливом культури Еллади, якої колонії по берегах нашого Чорного моря сягали по Дніпру аж до Києва.

Оповідає одна легенда, що колись «много заморянів ішли крізь Кійовію», ще коли там стояли всюди «ідоли під дубами». Вже тоді попри інші, були на нашій землі й «гелленські храми», а між ними – «храмина мудрості гелленської Мінерви» (її заступив потім храм християнської мудрості – св. Софії). Потім прийшов св. Андрій, «а з ним і інші мужі, же до Варягії їхали, хрест водрузя, над Оболонею, що Аполонією пред тим менилася ако Оболоній богом був сонця у гелленів, тако християни свого Бога-Сина Творця Сонцем іменують, яко Отця богом небес рекуть.»

Легенду, що на Оболоні у Києві було багато грецьких селищ та що там стояв храм Аполона, – можна було почути від киян ще з початку цього [20] віку. У Шевченка Господь є «сонцем правди», а в різдвяній коляді співається, як «звіздам служащії звіздою учахуся Тебе видіти Сонце Правди, Господи». Ідея Божества стародавньої України і ідея Шевченка були зовсім чужі всім азійським народам (в тім і жидівському), визнавцям т. зв. місячних культів.

І тут Шевченко – категоричний. Його Сонце Правди – це християнський Бог. Про те, як він ставився до московського православія, вже згадано в попереднім розділі. Не інакше до віри визнавців Старого Тестаменту і талмуду. Вже я цитував висказ «Нового Русского Слова», московсько-жидівського часопису в Спол. Штатах Америки, що «від Сіону вийде правда», але Шевченко виразно висловлював думку, що «не од Сіону благодать», не від «сердитого юдейського Зевса» прийшла на землю, а з печери, де родився основоположник Нового Заповіту; Той, який навчав, що «настане час, коли не в Єрусалимі поклонятимуться Отцеві, а в дусі і в істині».

Цей «дух і істину» відновити знов на Україні заповів нам Шевченко. Таке його наставления було в повній згоді з нашим старим теологічним письменством, напр. з творами Галятовського «Месія Праведний» (1663), де проти ідеї жидівського Месії автор обгрунтовує ідею месіянства Христа. Подібну ж ідеологію висловлює й улюблений Шевченком Тома Кемпійський, коли писав: «діти Ізраїля казали давніше до Мойсея: промов до нас і ми вислухаємо тебе», але я кажу:

«нехай Мойсей не промовляє до мене, як і жадний з пророків, але промов Ти, Господи, Боже мій! Бо вони промовляють слова, але не зроблять їх дійсними. Вони ділають назовні, але Ти навчаєш і освічуєш серце… Отже хай Мойсей не промовляє до мене, але Ти, Господи.» [«Наслідування Христа», Кн. III, розд. II.]

Євангелія була для Шевченка «свята Божа книга», його «єдине прибіжище, покров і упованіє.»

Його Бог, правда, не був «сердитий Зевс», жорстокий і мстивий, бог одного племени. Але не був Він і сантиментальним Богом, який прощає всі гріхи і не карає за зло. Навпаки, Шевченко знав, що там де «топчеться святий закон», де «Господа лають», де люди «чужим богам пожерли жертви, омерзились», там «довготерпеливий» Господь призначає «кари час»; і каже що роблячи так, «праведно Господь великий» карає людські спільноти, «воздая злодіям за злая», даючи вибраним Ним одиницям у руки «мечі обоюдні» для знищення зла.

Відгороджуючись від московсько-суздальського «православія», як і від Сіону, Шевченко вже прозирав страшне спустошення, яке несли лжепророки «современних вогнів» (які хоч не виросли ще тоді, але вже «зачались»), вогнів «прогресу» обожания матерії, гедонізму, соціалізму і атеїзму. Тих вогнів, що за наших часів привели до адорації антихриста, насильства і брехні, до повного звихнення людської волі, до протиставлення Божій мудрості, і Його волі, всім законам космоса, обернувши землю в хаос.

Проти тої проповіді диявола кликав Шевченко на поміч «сторогку з того світу» і «воїнство небесне», а на землі – лицарство козацьке. Лицарство, про яке писали знані автори брати Таро (в творі «Quand Israel n’est plus roi») – «чистий геній арійський знайшов свій найвищий вираз у тому, що є зовсім чуже жидівській душі (я додам і московській – Д. Д.) в дусі лицарства, в шевальєрії.»

Шевченкова Правда була предвічною Правдою старого Києва і козацької України. І тому він розумів Божество як у Євангелії – не по сіонському й не по московському, але й не як деякі перечулені модерні християни, які забули, що Бог є «благодать і строгость Божія» – і одне, і друге. [Римлян XI.] Ліствицею, яка провадила до тої першої, була у лицарства запорозького як і західнього, і у Шевченка – Діва Марія. Вона у Шевченка «скорбящих радість», вона «плаче за козаками», «за козацькії та за її сльози» Бог «побиває ката на наглій дорозі». Вона окрилює охлялий дух апостолів Правди як і її меченосців.

Тому її культ і у Шевченка і на Україні поширений взагалі. Знаємо Холмську Богородицю з двома ранами, слідами від шабель і стріл невірних. Знаємо Белзьку Богородицю і Почаївську, що кулі нехристів від святині відвертала, та від її оборонців. Знаємо храм Богородиці в Лаврі Київській, Цей культ Матері Божої близький старій Елладі (Mater Deorum), але чужий визнавцям закону Мойсея, де як відомо жінка (подібно як у Московщині) не грала в житті ні в релігії жадної ролі. Вчителі козацької України навчали, що «од Бога і сила і правда (вирази й Шевченка! – Д. Д.) ісходить, а од матері Господньої кротость». Лиш, очевидно, знову не в сенсі анемічного «демократичного» українства XIX – XX віку. Ця кротость значила – «в ділах бранних милосердя знати, слабшого не нападати», бути «безжалісним у баталії», але – «до жен, старих і молодих захисником бути… у своїм же слідити, а найпаче треклятого Юду не наподобляти, а щодня у Бога просити хоробрості».

Але глибший сенс Шевченкового культу Діви Марії є інший. За нашою релігією Діва Марія не лише є та, від якої «ісходить кротость»; не лише – як стоїть в Акафисті – «ліствиця небесная, єюже сніде Бог», а й ще щось інше – «міст, преводяй сущих от землі на небо»… (Див. образ козацької Покрови, з головами козаків зверненими вгору до неба, до св. Діви). А це має глибоке значення в цілій життєвій філософії Шевченка, особливо в його концепції визволення України. Ніхто інший глибше від нього не бачив, що корінна, хоч не усвідомлена загалом причина тої «срамотної години», що її переходить Україна, лежала в її великому прив’язанні до земного.

Різні відтіні того прив’язання бувають, – від запроданства мамоні і ворогові до земних радощів і щастя. Він знав всю небезпеку цієї риси своїх земляків, – знав як людина пересякла героїчно-аскетичним духом лицарства запорозького, чужого всякому «благоденствію» чи ідилїі. Знав, що хто не шукає неба, втратить землю; що земний «реалізм» без лету вгору, розкладає, розбиває суспільство, а людину нищить морально. Знав, що ніщо є матерія без духа, що хворе коріння в землі, коли стебло не пнеться вгору.

Звідти його жаль до земляків, які забували «чиєю кров’ю земля напоєна» України, думаючи лиш про те, чи вона «добра для городу»… Які не так цікавилися, де є могили мучеників і борців за нашу землю, як тим, чи вона «капусту родить»; які воліли жити «в кайдани закуті», аби були «нагодовані й обуті»; які – як ті лірники з «Великого Льоху», в трагічну ніч «останнього судища», воліли відложити героїчні співи про минулу славу, щоб поїсти і поспати; які – як він передчував і бачив – захоплювалися тими земляками, що їх вели «за віком» матеріалізму і безбожництва, не розуміючи, що матеріалістична цивілізація «прищеплює егоїзм» і «окрадає серце людське», роблячи з людини – «пів-людину», з «малою душею» як він висловлювався…

Недурно його так уперто й довго займала думка порушити в малярстві тему Блудного Сина, що відходячи від небесного Отця, в земні блага, опинився в товаристві безрог… Ось, мабуть, з якою настановою зродився його культ Марії, не лиш як Пречистої Діви і Богоматері, але і як Марії протиставлення Марті. Він, що знав напам’ять багато місць з святого Письма, знав про культ Марії як «мосту, що приводив сущих от землі на небо». Приводить гке вона туди в його поемі «Марія» навіть апостолів, що піддалися тягарові земських міркувань, до опам’ятання; до того, що охлялі на мить, вони «воспрянули» духом і пішли розносити по землі слово Розп’ятого сина Марії… Того випростання душевного хребта вимолював він сам і для себе і для звихнених і оспалих духом земляків своїх.

Така була його Правда своя, яку він прийшов голосити Україні. Бог милосердний для «душевбогих», «незрячих», «малих душею»… Бог караючий для тих, що «розпинали Христа», перевертнів, що «чужим богам пожерли жертви, омерзились», шашелів, тих, що «катам помагали» і Юд, в яких, як у їх прототипа «війшов диявол». Бог, що посилає своє воїнство небесне і земне – «воїнів Христових» боротися з дияволом і з його слугами, як читаємо у «Великім льоху», – це був його Бог.

Віра в «свою Правду» Шевченка, в правду об’явлену Україні св. Андрієм, теж була далека від віри доби занепадництва, від віри його сучасників і ще «ненароджених» земляків, що росли під отруйним подмухом «прогресивного» віку. Євангелія в його очах не була збіркою стародавніх байок (про сцілення, дива, про «народження звите» і пр.), які в наші часи не повторяються. Навпаки! Він свято вірив, що так як его дотику до мантії Христа колись, так і нині від Слова Сонця Правди «виходить сила», незрима сила, яка сцілюе і обновлює віруючих, зрушує гори, тріумфує над матерією.

В «Щоденнику» Шевченка, в листуванні, в творах – всюди повчає він про всемогутність цієї Сили, без якої каліками душевними стають люди і розвалюються держави, де провід від тої Сили відвертається. Стверджує Шевченко, що від тої Сили, від релігії – «мужніла душа». Правду треба «усвідомлювати» і «глибоко відчувати», щоб набратися від неї Сили. Знов – дві незмінні її прикмети – світ і полумінь, або як звуть їх французькі містики force operante, lumiere, chaleur. Цією Силою своєю – пише він – «Господь не дав страшному досвідові торкнутися своїми залізними лазурями моїх переконань, ні юнацьких світлих вірувань» (знов ті самі дві прикмети!). Ця сила «дарувала» йому «силу душі і тіла перейти усю тернисту дорогу, не принизивши в собі людської гідності», дала йому «добру силу пересилить горе». А подібно до того ж у світі політичнім – дає силу нації «встать на ката знову».

Він так часто присвячує свою увагу магічній силі, надхненного тою силою, Слова, яке «з початку було» і яке, як висловлена творча думка, завше стоїть і повинно стояти перед кожним творчим актом! – Слово, яке «надхне, накличе, нажене Правда», і яке, в фізичнім плані «люд окрадений спасе». Тому коло цього останнього він «на сторожі ставить Слово». Знає, що треба віри та благати вищу Силу, яка може «дарувати словам святую силу людськеє серце пробивать». Знає, що та Сила дає словам пророка святу «любов благовістить, святому розуму учить» – ті самі незмінні прикмети (полумінь любові і світло розуму), невідкличні для успіху всякого чину.

Він знав, що ті слова мають силу «огнем пекти холодні душі», робити їх гарячими, палаючими високим ідеалом, жадобою йому служити. Так – його сталий взірець – Діва Марія, яка зробила непоборною свою душу, прийнявши в неї «світ незримий» Розп’ятого, «спеку огнепалиму», що «серце без вогню розтопило», дало йому надлюдську силу «нетвердих, душевбогих» зібрати, «розвіяти мов ту полову їхнє униніє і страх», тим «святим огненним словом, Дух Святий свій принесла в їх душі вбогії», дала їм «воспрянути» і «по всьому світу понести» «любов і Правду» (знову та сама двійка!) Христа, яка змінила обличчя землі.

Він сам, мов «волхв той молодий» мав інтенсивну віру в своє призначення пророка, що має збудити своїм словом «приспану» Україну. Вірить, що його слова, його дума «огнем-сльозою упаде колись на землю», воскресаючи мертвих душею, «стоном-дзвоном, трубним гласом возгремить із мурів темної тюрми», як громом сурми архангельської в день Армагедона. Молить Діву Марію післати йому «святее слово святої правди голос новий», просить те слово «розумом святим оживити і просвітити». Просить, щоб подала «душі вбогій силу, щоб огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось, щоб людям серце розтопило», зробило з байдужого й холодного, неприступного на поклик згори, – гарячим і міцним, а тоді щоб «на Україні пронеслось і на Україні святилось».

Воно, це слово, не брехливі слова лжевчителів «современних вогнів», а «Божеє кадило, кадило Істини». Він знає, що «неначе срібло куте, бите і семикратно перелите огнем в горнилі» оті «Господні словеса», які він хоче «розкинути по всій землі». Знає, що ті слова дають святу силу «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», поможе їм, у них закутим, «за правду встать, за правду згинуть», але – визволити інших.

А коли в душі тих вибранців Долі – «на землю Правда прилетить», тоді для віруючих станеться чудо: «незрячі прозрять, кривії мов сарна в гаю помайнуть, німим отворяться уста, прорветься слово мов вода» і та пустиня, в яку обернули темні сили його Украшу, «сцілющою водою вмита прокинеться», тою «сцілющою водою», про яку уперше почула євангельська самаритянка, тоді всюди нові «шляхи святії простелються», досі для нації засипані, як той великий шлях до Холодного Яру, над яким «дух Залізняка вітає, Гонту виглядає». Ті що прозрять, побачать нагло, що фальшивими богами були їх «боги, ті ідоли в чужих чертогах». Це чудо зробить на Україні – напоминав Шевченко – власне Слово, яке воскресла Правда «надхне, накличе, нажене, не древлеє розтлінне слово, а нове слово». Вона його «між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе» від «безумства віку цього», від власної оспалості, від фальшивих ідолів і від їх тиранії.

Такою була його Правда, його Слово, його Сила, що тих людей, в яких її «вогонь заклюнувся», зробить новими велетнями, що «розпустять правду й волю» по зганьбленій землі. Доконають чуда, зроблять з племени душевбогих плебеїв – народ лицарів і воїнів, святих і героїв: творча сила думки, що вірою окрилена і не знає сумніву, сила любові не до земних насолод, а до вищих ідеалів, і відваги твердої, певної шляхів своїх.

Ця своя правда, яку забуту приніс нам знову Шевченко, мусіла бути – жадав він – в усіх ділянках земного життя нації – в гг культурнім, соціальнім, політичнім секторах. У цих ділянках протиставляв він свою Правду тій брехні, яку несли «жериволи» современних вогнів, що своїми брехливими гаслами чисто матеріалістичної «гуманності», миру, загального щастя, братерства і обожания «людськості», як «згляйхшальтованої» в загальній «уравніловці» юрби чи отари, – вже за його часів, вбивали божественне Я в людині; вбивали свободу індивідума, кінчаючи в наші часи культом нового Нерона, бо жадна отара людська не може бути без тирана, а нарешті службою чортові, як Шевченко геніально передбачав, негуючи світочів московської духовості як Пушкін, Некрасов чи Белінський, «вольнодумців» і атеїстів, які – в ожиданні червоних, Леніних, Сталіних і Хрущових, та інших «народних» тиранів, славословили тиранів Миколу, Катерину і Петра.

Культура, яку він проповідував, це не була «народня культура» адорації «людськості» і юрби, лише служения передусім Богові. Тому він завше виступав проти «балаганної», «аляповатої» або «лубочної» літератури свого часу, проти «солодкаво-нудного» мистецтва, проти смаків «безобличної юрби»-маси, проти «мужицького поняття естетики», розуміючи під «мужиком» те, що розумів під ним Франко, коли казав про «мужицтво» Драгоманова, що світа не бачив поза обріями свого села. Мистецтво повинно було виховувати не «пів-людину», людину матеріаліста, а людину повну, цілу, з любов’ю до всього великого, шляхетного. Проповідував не культ «малої людини» з малою душею, а культ своїх героїв і святих.

Не людина, а отчизна стояла у нього на першім плані; в культі тої отчизни хотів, щоб мистецтво виховувало людину. Ту отчизну, Україну козацьку, уявляв собі не ідилічно-приспаною, а «прекрасною і гордою», як її уявляв Гайдай. Щоб про неї дітям співали «бойових пісень» матері – «як Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воював». Народ уявляв він собі не як «мільйони древлян, дулібів і полян», не як потульну масу етнографічну, а як «народ козацький», з синами, що «виростали козакам на славу, ворогам на розправу». На його думку «добрий роман (повинен) ушляхетнювати серце», ширити «прекрасне і повчаюче в світі», «усувати все негідне людини». Шевченко вчив, що «джерелом та імпульсом гарного мистецтва у античних і нових народів завше була» і повинна була бути – «релігія».

Коли творець відступить від цього джерела, і від «вічної краси природи» – твору Бога, – він перестає бути митцем, стає «безбожним, моральним потвором» (яким це разячим дисонансом звучить від модерного «мистецтва» Пікассо, Сартра та інших дегенератів, жреців матеріалістичного виродження!). Його улюбленими творцями були автор «премудрої книги» – «Слово о полку Ігоревім» (яке задумував перекласти на сучасну українську мову), Шекспір, Данте, Патерик, Гайдн, автор «Гугенотів», «Пророка», які слухача «підносили на саме небо», не спускали – в багно бруду і сексу, як «модерна» так звана музика сексуаліста Прістля, або література Саганів, Винниченків та їм подібних.

Мистецтво повинно бути в нього «божественним мистецтвом», повинно для людей «відслоняти якусь укриту в нім, незбагнуту божественну тайну». В його очах справжній поет, справленій мистець чи музика, були «вищі істоти й наші брати тільки по плоті, але надхненні звиш, подібні до Божих янголів», тобто до вістунів Божественної мудрості і тайни, що ушляхетнює і випростовує людину, істотами «вищими від безобличної юрби». Так само як надхнені тою Правдою борці за її тріумф на землі – це істоти «вищі від звичайної людини», з вищою мораллю і вищим духом. Краса виражена в творах мистецтва повинна окриляти своїм «благодатним впливом» людину, щоб вона чулася «іншою, оновленою людиною».

Твори письменства, що його захоплювали і які він поручав іншим, не були присвячені дрібним «героям» дрібного буденного життя з їх дрібними насолодами і турботами, а великим проблемам борців і героїв. І – святих: «Київський Патерик» – для нього є книга «чудових, повчаючих ідей». Думи козацькі – «взнеслі» і прекрасні, що сталять душу і поривають дух угору. Письменство взагалі повинно «ширити прекрасне й повчаюче і бути угодним Богу». Для нього «середня дорога» в творчості – «придавлює до землі», до земного, плотського. Навіть наука для нього повинна визбутися матеріалізму. Пише, що «ботанікові й зоологові потрібний ентузіазм, захоплення, а інакше вони будуть мертвими трупами між людьми».

Надихати людину величним, сильним, прекрасним і чистим, сталити характер, взносити дух угору – ось що мала нести його Правда в мистецтві, в літературі, в музиці. Оновляти душу, закути її в моральний панцир, хоронити від підступів всякої моральної и духової немочі і розкладу, тримати в гарній і сильній формі і людину, і націю.

І як подібна – в цім аспекті теж – була його правда до стародавньої Правди старого Києва князівських і козацьких часів! Шевченко проповідував, що «любов – одна», не розділяти її на любов у гору («горная любов») і любов до земного, до мамони, до гроша. І Галятовський з козацьких часів писав: «Любо хвалити, любо ганити», не потурати злу. Шевченко писав про потребу мати в собі «чисту, святу, козацьку кров» – чисту душу, Галятовський писав про потребу «носити в собі Христа», Шевченко вчив боротися із злом – «опалити вогнем духовим холодне серце», Галятовський вчив – «панувати над тілом своїм, над пожадливостями тілесними».

Шевченко – вчив забивати в собі дух матеріалізму, прив’язання до матеріальних благ, Галятовський – до світу «оскверненої землі», до потурання дияволу, Галятовськии вчив мати «звитязтво над трьома неприятелями душевними, над тілом, над світом, над дияволом». Шевченко жадав від літератури поборювати неправду і нечисть, Лазар Барановський навчав, що правда повинна «вогнем духовим палити і світити омраченним», ширити «світ розумний і випалювати єретичні плевела». Називав це «ревностю Божию і дерзостю». І якраз ту «дерзость» в проповіді своєї правди закидали як найгірший гріх Шевченкові московські жандарми…

Коли зберемо до купи всі розкидані в його творах, у Щоденнику, в листуванню, в поезіях і в новелях основні директиви Швеченка щодо проповіді його правди в царині мистецької, духової творчості, – то побачимо з одного боку, як бігуново різнилася вона від тієї брехні, яку вже почали ширити в мистецтві лжевчителі «прогресу», а з другого – як вони відзеркалювали такі самі директиви козацького Києва та його вчителів і лапідарну, лаконічну максиму – вже цитовану – ап. Якова – «признайте Христа і протиставтеся дияволові і втече від вас».

Яскраво визирає з творів Шевченка і та Правда, яку він хотів втілити в соціальне життя України. Не була це «правда» соціалізму, бо він бачив і ненавидів його перед собою за життя, хоч цей був тоді і не в такій «досконалій» формі, як нині. Як нині, за соціалізму, так і тоді «земля наша» була «не своя». І тоді люди (хоч ще не всі) були кріпаками як і нині. І тоді, як і тепер, були вони «на чужій роботі». І тоді, як і тепер, ще малим хлопцем, оглядаючись, бачив, що й ягнята, які пас, «лани, гаї, сади» – все було чуже, це власне, як і за сучасного соціалізму, як і нині – довкола кріпаки. Як і тепер, навіть марна «сакля» мусіла бути «дана» урядом. Як тепер, і тоді – диктатор над кріпаками вже готовий був стати «царем-агрономом», що забороняв «піски орати» і з річки «воду красти» – «державну» власність. Як і тепер, всюди панували – «беззаконіе і зло», безправ’я і сваволя. Як і тепер, вимагалося бачити бога в «лютім Нероні». Якого подоба висіла по всіх усюдах, як тепер звіряча подоба червоного хана.

Його правда і в соціальному житті нічого спільного не мала з доктринами «современних вогнів» соціалізму, які вже блимали за його життя, і які пізніше протиставляв Його правді – учений недоум М. Драгоманов.

Відкидаючи соціалістичний лад у суспільстві, він не визнавав і тої псевдо-демократії, якої парості показувалися вже за його доби. Глузував з лжепророків, що «вольнодумствували з мужиками» і проповідували «братерство братнєє» й удавали з себе «брата убогих»; кпив з тих людських «сичів», які зібралися «бідне птаство заступить, орлине царство геть спалить, орла ж повісить на тичині і при такій годині республику зробить» і як з того вийшов сміх і горе, бо не «поганим сичам» було з орлом змагатися…

Не будучи адоратором тиранії, не робив він немудрого культу юрби як такої – не була вона його богом. «Незрячих плебеїв гречкосіїв», «люд окрадений», «мільйони полян, дулібів і древлян», яких «гнули» різні деспоти – він жалів, але картав «похнюплених рабів». Знав, що ніколи маса сама себе не веде, веде її активна меншість. Знав, що й народ потребує проводу, щоб не впав жертвою «велеречивих» словоблудів і «вільнодумних» сичів з брехливими гаслами про «братерство братнєє». Знав, що мусить на чолі народу стати окремий орден, окрема верства Богданів, Жижків, Гордієнків, Мазеп, ченців, авторів Патериків, Гонтів, Дорошенків, нових «суворих варягів».

Ця верства мала запровадити знов замість «беззаконія і зла» – закон і правду, прийти «з новим і праведним законом». Не позволить «топтати закона», а прийде запровадити «право нашого закона», не зайдів з брехнею «з чужого поля»; принесе їм відплату «за наругу над законом», скарає «катів нещасної черні». Слово «закон» як противага сваволі деспота безнастанно повторяється у нього, як і слова про «лицарів святих», що той закон і правду принесуть.

Кажучи, що як і за Христа, так і тепер «ми такими ж злодіями тюрми начиняєм», яким був Галілеянин, – він робив відповідальним за це і «деспотів скажених», і тих, які голосили, що «кесар Бог, ще більш од Бога», але картав і «сердешних людей», оту юрбу «плебеїв-гречкосіїв», «рабів незрячих», які замість «молитись Богові одному», молитись «правді на землі», теж земному «богові» «несли свою надію».

Знав, що тих останніх визволять не вони самі, лише «стратеги Божії», як він їх зве, «Христові воїни», перед якими «тисячі і тьми поганих побіжать». Знав, що вони «уб’ють обухом» деспота, що вони будуть змагатися як він казав – «за край наш, за церкви божії, за люди». За те, що вічне, або довготривале, і за людей даного покоління, але насамперед за «край» і Бога. Не так як фальшиві народолюбці, які галасуючи про «братів убогих», готові були продати і отчизну і Бога.

Не тиранія одного над всіма – був його ідеал суспільної правди. І не лжедемократична анархія «рівності і свободи», «свободи» обдурених фарисеями «братерства братнього», а суспільна ієрархія. На взір тої, що була в стародавній князівській і козацькій Україні.

Як глибоко поринав він і тут у правду Євангелія, видно хоч би з порівняння з ап. Павлом, в його словах про ієрархію суспільства: «коли все тіло є око, то де слух? Коли все слух, то де нюх? А як би все було одне, було одним лині членом тіла, то де було б тіло? Але членів багато, а тіло одне». «В однім тілі багато членів, та не в усіх членів те саме діло». [Коринт. І, 12, Римл. XII.] Цю ієрархію розумів Шевченко, ділячи суспільство на селян, «простих козаків, старшину», підкреслюючи в багатьох поезіях, що без найважнішого кермуючого всім чинника суспільної ієрархії, знидіє все тіло нації.

Особливо простий народ, прості люди, які без козацької верхівки – «будуть орати» чужинцям зайдам, «та орючи долю проклинати», чужий Шевченкові був ідеал «гляйхшальтування» чи «уравніловки», де під етикеткою «демократичної рівноправності» і турботи за «братів убогих» – нація обертається в «мільйони свинопасів» під батогом маленької жмені тиранської мафії, лжепророків «современних вогнів». В розділах Павлових Посланій на цю тему є наука – «не числіться з віком цим»! І подібний лее вираз є в Шевченка, коли він гримів проти бонзів, що силувалися націю «повести за віком» цим. Знав він, що в житті суспільства є такі ж, встановлені Вищою Силою незмінні закони, як закони фізичного космоса, закони ієрархії.

Цей закон ієрархії знав Шевченко, взоруючись на Вічній Книзі, знала й наша ще не «здемократизована» давнина, коли, напр., Петрик в однім з своїх універсалів писав: «Москва знає, що як наші люди зведуться наніщо, помужичаться, то москалі заволодіють Дніпром, Самарою, і скрізь побудують фортеці, що через них не можна буде і ворухнутися»… Та сама правда соціальної ієрархії і провідництва визирає з «Милості божої», з «Берестечка» та «Гайдамаків», що кожного члена спільного тіла нації ставляла на своє місце, що не визнавала гіпертрофії доосередньої сили тиранів, ні гіпертрофії відосередньої сили, занархізованої сили юрби; правда, що не підлещувалася ні одній, ні другій.

Вимагав цей закон ієрархії того, щоб провідні члени суспільства, які керували ним, наладовували його силою руху, – були незалежні, міцні, сильні духом і суворі, не віддані приваті. Щоб зрозуміти це, вистане знову і знову перевести перед очима «довгими рядами» героїв Шевченкового «лицарства запорозького», згаданих щойно, або його неофітів, апостолів, прометеїв. І як завше, і тут він, у своїй правді, є в повній згоді духовій з правдою прадідів великих України, основаною на Євангелії та його славнозвісних коментаторах. І так, Іоан Золотоустий пише на цю тему: «Пастир», провідник має журитися чим іншим, ніж «найбільше число» (або як у Шевченка – «звичайні люди» і провідники, борці за вищі ідеали, що повинні стояти над «звичайними людьми»).

«Пастир – читаємо у Іоана Золотоустого – щоби бути корисним свому стаду, повинен бути твердим і суворим» (мимоволі згадується поезія О. Теліги, – «та там, де треба – я тверда й сувора»). Бо він більше зробить добра через докори, ніж через приємні похвали. Так і лікар, якого постать огортає не раз сумом хворого, так суддя – осоружний лиходіям, а законодавець невигідний порушникам закону». А про конечне «осуворення» нашої провідної касти говорив Шезченко, про конечність зробити з неї «справжніх варягів»…

І ніби прозираючи віки, ніби глузуючи з нинішніх лжедемократів (у тому і наших), писав далі Іоан Золотоустий, що «інакше приймає маса тих, що лестять народу, що його забавляють, що йому дають свята і грища»… Ті, що в нім вбивають всяку дисципліну, пошану до речей великих, до Бога, а країну з таким народом ведуть до упадку, на поталу черговому варварові… )

«Своя правда» організує культурне життя України, вона ж організує її соціальне життя, і нарешті – життя політичне. В останнім має бути «своя воля», не чужа, не воля чужинців, не паношення в їх службі «дядьків отечества чужого». Свій край стояв у нього на першім місці. Братчики кирило-мефодіївські свідчать, як різко негативно ставився Шевченко до всякої згадки про спілку з Московщиною; як п’ятнував перекиньчиків, «шашелів», всіх що «помагали москалеві з матері (України) останню свитину здирати». Казав, що «в краю колись козацькім» обертати «лицарських синів у попихачів чужого пана (в «козачків») – «це те саме, що в Лапландії скорити людській сваволі прудконогого оленя». Або «приборкати орла», закути «в ярмі» вільну націю.

Це було щось для нього дике, неймовірне, недопустиме. Національна суверенність – це була для нього «своя воля», свої закони, своя влада на Україні. Виражав це словом – «панувати». Щоб над Україною панували ми, не конфедерати чи лейби з «Гайдамаків», ні «байстрюки Єкатерини», ні «москалі погані». Його вирази: «панувала і я колись», «сотники з панами», «козацьке панство», «де наші панують?», «будуть панувати, коли не загинуть» Викликаючи на розмову тіні гетьманів, згадує їх столиці, де «вони панували, що вони будували». А під пануванням розумів панування власного закону, власної правди, не тиранії, – бо його ж вираз, як карає історична Немезіда тих, що «не вміли в добрі панувати»; не вміли нести «новий і праведний закон», не вміли, як зробив новий Гонта, – розпустити по Україні – «правду й волю».

Вже я цитував його вислів про конечність для України, щоб запанували в ній знову її давні історичні традиції. Те саме голосить він деінде: найважніша річ для нас повинна б бути «свята прадідів земля», «славна отчизна». Щодо чужинців, «лукавим їх словам не треба няти віри»; «любові хто не має до рідної країни, – той серцем дід, каліка». Як вже згадано, відкидав він всі брехливі догми інтернаціоналізму – «братерства братнього» з чужинцями, братання «слов’янофільства» і іншої «чужої мудрості» засвоєної «з чужого поля», «брехнею підбитою», – оманою для обдурення «незрячих».

«Лжепророками» ганьбив він всякого «космополіта, що про людство мріє, а не жалує ні брата, ні батька». Коли рідний край, отчизна не вільна політично, це є для нього «зганьблена земля», а доба уярмлення «срамотня година». Кличе земляків «на подвиг грізний і суворий», на рятунок своєї Землі. Коли іде про це, – то людське «життя, цей Божий дар» треба «підставить під удар» Долі. Україна була в його мріях країна «лицарів великих Богом незабутих», які «вміли панувати», Україна козацька, не «хліборобська Україна» мільйонів продуцентів, не «демократично-прогресивна» Україна, яка мала йти на блиск чужинецьких гасел лжепророків космополітизму.

Також не Україна голотська, не Україна комуністична з її «уравніловкою» мільйонів рабів на споді і іпайки чужих деспотів на горі, з її індустріальними пірамідами нових фараонів для їх слави і для каторжної праці рабів. Безглуздям мусіла би видаватися Шевченкові модерна «Вежа Вавілонська» (роз’єднання націй) – зародок планованого «світового уряду» – тиранії над націями, – йому, який глузував вже з наднаціонального уряду московської імперії, де «від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало»; йому, який кликав боротися з Москвою, яка збиралася в майбутньому «весь світ полонити»… Безглуздям мусіли б видаватися йому дикі забаганки-плани Хрущових і Райсів, апостолів нового расизму («вибраних націй»), – йому, авторові «Великого льоху», «Суботова», «Сну» чи «Гайдамаків»…

Йому, який паленів з сорому, що всякий «поганець над козаком коверзував». Обурюючими були б для нього бундючні заяви «космополіта» Маркса – «ненавиджу всіх богів тому, що вони не визнають людину за найвище божество», бо вже тоді картав він космополітичних «безумців», з їх засадою – «немає Бога – тільки Я». Безумством мусіли б йому видаватися брехлива проповідь інтернаціональної «толеранції», «рівності» і «свободи», – йому, за чийого життя предтечі тих «гуманістів» плямили «розбійниками й ворами», «юродивими» (як нині «бандитами» і «фашистами») тих (козаків), які клали голови за справжню свободу країни своєї від чужих паразитів.

В політиці була це – «своя воля», своя влада, не чужинецька; це була «сім’я вольна, нова», вільна нація; ідея, яка не допускала навіть такої тіні залежності від чужої Москви, що була на папері Переяславського договору, який навіть деякі московські вчені правники (напр. проф. Петербурзького університету Сергеевіч) інакше не розглядали як «персональну унію» двох різних держав, що мали спільного лише особу суверена. Шевченкова «своя воля» виключала навіть таку спілку, на що вказують його острі випади проти Богдана Хмельницького. Нічого спільного його ідея незалежності України не мала з ідеями Драгоманова, ідеєю «союзу трьох Русей», «союзу народів Сходу Європи», федерації чи «нашої держави УССР».

Своя воля, як своя влада, як реалізація своєї правди, – вимагає своєї сили для їх оборони. Вимагає – в протилежність до «прогресивних» метод поступової «еволюції» і «порозуміння», компромісу чи капітуляції, – вимагає активної боротьби. І цим правда Шевченка різко відрізняється від ідей «демократичного» і соціалістичного українства.

Активна боротьба, сила своя! – не компроміс, угода, не плентатися у хвості чужої, ворожої сили. Він знає, що колись на насильників «наша правда», наші муки на них накличуть «Божий суд»; що їх «осквернені палати – усі буряном поростуть». Молиться до «Бога сили, Бога слави» – щоб скріпив караючу десницю месників «за поневірення закона», які принесуть «вогонь і кров в селища вражі». Згадує часи, коли іншою була Україна, коли «вороги її боялись», коли «мужалися її сини і славнії діла батьків знов славою своєю оновляли».

Цілком подібний заповіт Лазаря Барановича: «на варвари бранитися й своїми чинами обновляти древнєє своє мужество», за прикладом древніх черкасів, леє страшні варварам биша». Наскільки Шевченко в своїй проповіді «пірвати кайдани» нації наложені варварами, дихав духом нашої давнини, свідчить знову той самий Л. Баранович в «Мечу духовнім»: «цих брані темних времен нічтоже так полезно, якоже меч… Сам Христос в Євангелії ізвістив, єгда к ученикам своїм рече: іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч». Але як і Шевченко, цей автор розуміє його в подвійнім сенсі: «сам же імій в устах своїх меч – воюющую свою Церкву… Сам Христос приіде з небес в мир цей з мечем, глаголя: не приідох воврещи мир, но меч».

А Галятовський («Ключ розуміння») промовляв ще більш містичною мовою на ту саму тему: «нація українська живе під небесним знаком Скорпіона, а той неласкавий і гнівний скорпіон своїм небесним впливом спонукує народ український до війни» – на боротьбу духову і оружну проти варварів, кріплячи «серце вірою, а ум кріпостю»… Як це нагадує «небесні знаки» над деякими народами історії, перед історичними катастрофами «кінця віку» (доби) якогось, або перед такими ж знаками в Шевченкових «Неофітах», в «Марії», в «Великім Льоху» перед найвищою напругою сили диявола і перед народженням стягоносців «правди й волі»…

Так він розумів «свою Правду, і Силу, і Волю». Своя правда – це власний «новий і праведний закон», який він формулював ще інакше: «за край наш, за церкви Божії, за люди». «За край» свій – себто проти брехливих доктрин космополітизму й інтернаціоналізму нових Вавілонських веж, а за власні традиції історичні. За «церкви Божії», – себто за віру проти атеїстичних доктрин, проти злочинних догм «месіянства» різних «вибраних народів». «За люди» – себто за цілу людину (не «пів-людину»), за свободу індивіда, створеного на подобу Божію, не за зматеріалізовану, скошаровану людську отару.

Містичний зміст тієї ж формули Шевченка – був би такий: «за Правду» – себто проти брехні диявола («ворони» з «Вел. льоху»!), проти його темряви, якою запаморочує розум. «За свою силу» – себто за ту Вищу «силу», яку він молив: «подай душі убогій силу» або «свою Ти силу низпошли». Яка б дала «чисту кров», очистила серце від бруду й смороду «князя світу цього». «Свою волю» – себто волю, свободу від ошуканства, підкупства й насильства пекельних сил, свободу внутрішню і зовнішню. Що й прецизує він в кличі нового лицарства визволяти Україну «із тьми, із смрада, із неволі». Очистити душу «ненароджених» поколінь і Україну від всякої погані, що їх обсіла.

Світло цієї «своєї Правди» запалив Шевченко словом своїм, закликаючи із многих «званих» немногих «ізбраних» на боротьбу з «сліпими вождями сліпих» і з сучасними і «грядучими тиранами» України і світу, за якими – в страшну заповіджену ним годину побіжить збаламучена юрба; ті, що «від правди слух відвернуть, віритимуть байкам» лжепророків, які «ловитимуть їх лестивими словами». Закликаючи в тяжкий час, коли змиршавіє прогресивна «еліта» Заходу, з її політичними катедрами, де засіли люди зі звихненим мозком, з охлялим серцем, із спаралізованою волею, – або спенетрованими агентами московської орди. Закликав до нових борців в годину, коли – як передбачав – Україну «в вогні окраденую збудять», позбавлену дозрілого проводу, коли речники нової орди кинуть в обличчя нації страшні слова, колись кинуті Нероном християнам: «non licet esse vos», – не смієте існувати на світі під нашим берлом, хіба як наші раби!

На боротьбу з тими Неронами новітніми кликав він з могили нових велетнів, з «чистою святою кров’ю», як ті гіганти, що зродилися – в староеллінській міфології – з крови проллятої Богом. Кликав нову расу Прометеїв з небесним вогнем в серці і його смолоскипом в руці, щоб збудити в душах своїх побратимів «іскру вогню великого», яка б спалила нечистий світ; щоб карати «катів нещасної черні», щоб повеліти «мертвим встати», щоб заняти місця збанкрутованих «прогресивних» провідників, які віщуючи гарні кличі свободи, не в силі були її дати Україні, «самі будучи рабами тління».

Цю нову когорту, новий орден меченосців і хрестоносців викликав він з могил, з руїн старих церков і замків України на ту годину, коли – в «великі дні, великі ночі, великі люди із руїн виходять і говорять, говорять страшно». Страшно як для тих спацифікованих слухачів його діда-гайдамаки, які «од страху, од жалю німіли», слухаючи оповідання про минулу славу. Їх – тих лицарів викликав він, коли в мотто до «Тризни», присвяченої одній з доньок колишнього «панства козацького», княжні Варварі Репніній викликав, за своїм улюбленим апостолом св. Іоаном тих, «що народилися вдруге не із тлінного насіння, а із нетлінного, із слова Бога живого».

До тих він звертався, кличучи їх , що вміли сепаруватися в окрему силу, недоступну для принад вигідного життя більшості, до тих, які вміли би сепаруватися від новітніх Барабашів і Кочубеїв-Нагаїв; які проголосили б війну тим Іванам, що «катам помагають». Іноді уявляв він їх як «нашого завзятого Головатого», голову останнього перед ним вияву слави козацької, якого хотів «кликнути на світ», пишучи про нього, як «нашу славу, славу України», яку «мелкопоместний пахарь» П. Куліш свавільно – в дусі лірично «благонамеренного» українофільства тих часів, – замінив на «нашу пісню, нашу думу»… Носився з думкою намалювати його портрет, як стоїть він понурий коло Зимового палацу, проти твердині, де конав Полуботок.

Уявляв собі, нарешті, тих лицарів нової воскреслої України як нових воїнів похсдів хрестових. Читав «Історію хрестових походів» Мішо, яка йому «подобалася більше всіх романів». Робив шкіци про те, «як чернець Петро (Амієнський) веде першу ватагу хрестоносців, лицарів» проти невірних, що заволоділи гробом Господнім… Ось так уявляв він собі і воскресле козацтво. І тут варта навести думки про це завдання нового лицарства Заходу – Олекси Кареля, знаного французького вченого. Писав він в одній з своїх епохальних книг:

«в хаосі Середньовіччя виділялися і сепарувалися малі групи (Шевченкова «мала сім’я борців за свою країну) з-під впливів занепадницького суспільства – ченці, шевальєрія, ремісничі корпорації, які мали інші від маси регули життя (Шевченкові борці за волю, які вирізнялися своїми правилами від «звичайних людей»), регули ченців і військовиків, – інтелектуальні, моральні і релігійні».

Були це аскети, містики і воїни, які як писав С. Яворський, – не єдналися з «братами по плоті», коли вони були «вороги по духу», які лучили в своїм ордені тільки братів по духу. Були це ті, які могли остаточно опанувати себе, як св. Петро, коли йому забракло віри і він почав тонути, ідучи по хвилях; чи коли його покинула відвага признатися до Христа коло багаття в ніч арешту свого Учителя; чи коли любов до останнього змусила його «забути про небесне», а «подумати про земне», коли хотів відвернути Ісуса від Його хресної путі.

Надлюдською силою переміг він це все пізніше так, як не могли перемогти подібні три дефекти три душі з «Великого льоху» або лірники (брак мудрості, мужності, шляхетності) – ті дефекти, до яких, щоб погубити душі борців нового Гонти, планують апелювати злі духи з «Великого льоху». Уявляв Шевченко собі нове лицарство України на взір стародавніх суворих володарів і оборонців України – «все гине там – казав Мазепа, – де володар не готовий щоднини боронити свою владу (і свою країну) як лев, як вовк».

З породи левів або вовків були герої козаччини, як з породи «пардів» і «буй-турів» були творці князівської України, як з породи «орлів» були ті, яких мав вивести з могил Шевченко, які «розпустили б правду й волю» по Україні, або з породи тих ченців Петрів Амієнських, що вели хрестоносців. Були це в його мріях люди не «душевні», а «духові» (вираз св. Павла). З породи тих, яких – за його виразом – «друзів не гріла теплота», бо «небесних, сонячних промінів прагнула душа» їх. Були це аскети, містики і воїни в його візії. Люди хреста і меча, великі провідники великої нації з її великою місією.

Такою ж великою, як великі ці вимріяні Шевченком хрестоносці, є і їх місія історична. Не у поваленні якогось режиму мета цієї місії, а в чомусь далеко більшому. Мета цієї місії – знищити силу, що хоче «весь світ полонити» і «душу в пута закувати» диявольські. Бо що ця московська сила матиме протектором диявольську потугу, про це виразно вказує автор «Великого Льоху». «Ворони» – висланці пекла недвозначно крячуть, що коли виграє бій Армагедону козацтво нового Гонти, – то «все наше пропало», тобто все сатанічне згине. Тоді наступить останній обрахунок лицарів Правди з силами зла, з «людськими шашелями», з другими Іванами, що вийдуть на Україні «катам помагати».

Так само виразно зазначено в «Великім льоху» і в «Гайдамаках», що як протектором Москви, що схоче «весь світ полонити» буде сатана, так само протектором лицарства запорозького будуть «сили Архистратига Михаїла», патрона Києва, і взагалі західноєвропейського лицарства. Що за них стане «сторожа з того світу», як над могилами сплячого козацтва московський «орел чорний сторожем літає».

Нова сила, що постане на Україні проти слуг сатани, принесе і меч духовний, і меч військовий. Петро Амієнський – і Головатий, як це символізує Шевченко, або благочинний в «Гайдамаках» і Гонта, або як в історії – благословенство св. Андрія і меч св. Володимира. Обновити душу для боротьби за «правду пресвятую», і містиці чорних сил – протиставити свою містику. Протиставитися чорній містиці «китайського» православ’я Москви, містиці скасованого Ісусом Христом старого закону, і новій містиці первосвящеників «современних вогнів» нашої дегенератської доби, яка (слова Шевченка!) почнеться з «вольтеріанства» московських «старовірів», і скінчиться містикою нових московських Неронів.

Закликав протиставити стару містику старого Києва – чорній містиці «райсів», що вимагають від нас повернутися обличчям до скосмополітизованого Харкова і стати провінцією московської Евразії, а обернутись спиною до містики Києва, смертельно небезпечної для азіатів і півазіатів, які хочуть знищити Україну як націю…

Закликав протиставитися і містиці Москви, яка може по упадку комунізму знову вбереться в маску «справжнього православія», якого високі ієрархи навіть за межами СССР підносять претенсії на наш Київ, і богохульно заявляють, що в українській церкві «немає Духа Святого» та що бути українцем є «великий гріх» перед Богом… [«Православное обозрение», ч. 28, 1959, ст. 8, Монтреаль.]

Це буде година хаосу»,страшного судища», година «кінця віку», доба нових Каяф, Юд, Пилатів і Варав, подібна до доби князя Володимира, коли йому хотіли накинути віру м. і. і хозари, коли він став «князем апостолом», тим «апостолом правди», якого виглядав і Шевченко; коли перевертав ідолів і скасував звироднілу касту їх жерців «жериволів»; коли з Києва зробив «град Божий», світоч нової віри на Сході Європи. Доба, яку провидів Шевченко, разячо подібна до тої, бо – зірвавши прекрасні маски з усіх огидливих доктрин нашої доби, – виразно видно, що метою «ворон» диявола є знищення християнства, на якого рятунок викликає Шевченко своїх «Христових воїнів».

Що ця місія України є місією універсальною, не локального характеру, теж вказує Шевченко, бо метою московського шаманства, що з ним має змагатися новий Гонта, буде «весь світ полонити». Україна своїм географічним положенням, своєю історією буде знову авангардом, передньою сторожею в цім, світової міри, змагу двох сил апокаліптичної доби. Сам Шевченко віщував, що тереном цього смертельного змагу буде «вся куля земна» сповнена «гадами земними»; сам він кликав «ізбраних» на «подвиг новий і суворий», що його благословила Вища сила – «на іскуплення землі» цілої, яку схоче захопити сатана. Нову когорту викликав він, що повела б націю, когорту, осяяну «світом незримим» його «Бога сили, Бога слави», опалену всепалющою гаряччю серця, що билося для великих ідеалів, вщерть налляте «чистою, святою козацькою кров’ю»; омитих «немерцающою славою козацькою» замість сльозами похилених рабів.

Знав він, що й майбутніх Гонт, як і його Алкидів, Прометеїв, апостолів, «юродивих» і «єретиків», Гордієнків «іжденуть і рекуть всяк зол глагол», на них вергаючи наклепи, доноси, брехню, нінс, кулю, отруту, але вчив «каратись, мучитись, але не каятись», не «звати преподобним лютого Нерона». Знав, що нова когорта архистратига патрона Києва виросте із Слова, що «пламенем взялось» і огненно заговорило». А історія підтверджує його науку. Зо слова предтечів антихриста – Маркса і Леніна зродилися його лжевчителі, «мала сім’я» спочатку, потім організатори і вожді збаламученої юрби. З Слова Христа виникли його учні, які стали вчителями нової Правди, «мала сім’я», потім організатори руху, мученики і творці Церкви…

Нове плем’я тих, яких кликав – «вернітеся!», яке він бачив як встануть з могил, ті «парості», які – бачив – виростатимуть з «старого дуба» нації, роз’їдженої «шашелями». Покоління XX віку оглянуло на власні очі тих нових Алкидів і Гонт – святих, мучеників і героїв. Були це люди Крут і Базару, Зимового Походу, Повстанчої Армії України, люди Карпатських гаїв і Волинських лісів, нового Запоріжжя – за порогом мирного чи «втихомиреного» світу; або люди концентраків, нові мученики Колізею московського Нерона, люди, які несли традицію «Києва, града Божія», традицію Гонти, традиції Іларіона старого Києва, Липківського, Шептицького, Жураківського, забутого провідника з Божої ласки, який у 1917-20 рр. по церквах Києва закликав киян «за правду стать, за правду згинуть; відновити традиції і віру князівських і козацьких часів, стару містику міста премудрості Божої, на оборону проти нового змія з московської півночі, який замучив його на смерть. Бачив Шевченко це нове лицарство – духове і військове – в образі «козака безверхого», що в день судища, коли довкола все «зареве і загуде», – впаде невідомо звідки, з гори, «розтрощить трон, порве порфіру» антихриста й розчавить кумира збаламученої людськості в смердючий гній.

Викликав він його і його когорту, бо чув себе «волхвом» нової України, покликаним кликнути новий клич, і мабуть предтечею нового Спаса, бо почав ліпити «Іоана Хрестителя» на текст «Глас вопіющого в пустині». Все це що дав і хотів він дати – укладається власне в один гармонійний образ: хотів дати образ ченця, що веде ватагу лицарів-хрестоносців, Блудного Сина, що повертає до Отця, до своїх традицій, образ Христа розп’ятого «на древі» між двома розбійниками, і козака Головатого чи Безверхого, що прийде принести Правду й Волю. Він був пророком, як називали його братчики – «голосом труби архангельської», світочем, що «горів і світив».

У три вирішальні доби історії Європи, на її шляху до матеріалістичного біснування наших днів, – видавала Україна «волхвів», які перестерігали передусім свою країну перед небезпечним закрутом по дорозі, де вже блимали блудні «современні вогні» антихриста. Так у добу ренесансу – з’являється на Україні постать Івана Вишенського з його проповіддю, і паралельно діє відновитель старокнязівського дружинництва, основоположник Січі Запорозької князь Байда-Вишневецький…

В добу, коли шаліла французька революція кінця XVIII в., з її ідолом – «богинею розуму», з’явився Г. Сковорода з його проповіддю, що «плоть нічтоже, дух животворить», з його «бранню архистратига Михаїла з дияволом», на тлі останнього здвигу згасаючого Запоріжжя. Нарешті в добу, коли зачала сходити зірка чорного мага марксизму, ширення «вольтеріанства» в царській імперії і на Україні, – з’явився з своєю проповіддю Правди «розп’ятого» Шевченко, з кличем привернути традиції Святої Софії і лицарства запорозького, з його апотеозою останнього зриву козацької зброї – Гонти на Правобережжю і Головатого на Лівобережжю.

Коли поринувши в нашу блискучу давнину, вийшов він на арену сучасності, блідим видався йому наш білий світ, а люди в нім ходячими мерцями. Від смолоскипів величного й славного минулого потьмарилося бліде світло його сучасності, як жовте полум’я свічки при світлі магнезії. І тоді протиставив він марі сучасної дійсності, – власну, теперішньому – минуле, щоденному – уроєне, тому що було – те, чого вже нема, але яке напевно воскресне як нова дійсність. І від подуву цієї нової дійсності, що йшла від його фантазії, що її невірні Хоми не бачили, бо не могли діткнути рукою, від її подмуху спалахнула наша тодішня розмріяна українська жовтоблакитщина новим, незнаним вогнем.

Цим вогнем – розпеченим залізом свого слова, прийшов він гоїти рани анемічної сучасності. Виворожив чесноти і героїку тих, що «вміли панувати». З джерела нашої підсвідомості, з забутого мороку вчорашнього видобув він на тлі нашої історії незнаний патос, незнану життєву екстазу, що руйнувала й будувала світи. Ця екстаза його стала потужною зброєю не лиш проти тиранів чужого світу, але й проти рідної мертвеччини його доби. Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє. Вказав охлялим землякам шлях великих націй.

Як метеор перелетів він над нашою блакитною Елладою не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір’я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріалізму. Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духа, вища за дочасне щастя і «благоденствіє». Що не безсилим квилінням, лише «вогнем кривавим, пламеним мечем нарізана на людських душах» повинна бути наша Правда.

Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла би не лиш срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше «згниле серце», яке не важиться піднятися на зло. Вірив у чудо спасіння нації, голосив оспалим землякам: – «не лякайтесь дива!» Бо знав, що там лише, в тій країні стаються дива, де є віра. Вчив, що ходити на верховинах по краю провалля навіть з небезпекою звалитися вділ, більше щастя, ніж «у тьмі, у смраді, у неволі» сидіти на дні хоч би й з цілою головою.

Що ліпше боротьба від цвинтарної тиші миру.

Що ліпше і доцільніше віра від сумніву.

Що нема минулого, яке б не стало майбутнім для тих, що хочуть його воскресити.

Що єдиною вартісною річчю на світі є творча думка, посилена вірою, («фантазія» – як він її звав), яка формує життя.

Що нема ні неможливого, ні можливого, лише бажане, в яке віриться гарячою, безсумнівною вірою.

Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил – як свідчили про нього братчики. Кликав нас «схаменутися» (покаятися), вернутися – як блудний син – до батьківських традицій.

Прозирав забуте минуле, і укрите майбутнє.

Пророкував прийдешнє постання з мертвих нації, проклинав нерозкаяних, прирікаючи їм неминучу загибель.

Прорвав заклеп у наших душах, де була захована іскра божественного вогню, прокладав і розчищав зарослу стежку в славне минуле, пускав свіже повітря в задуху сучасності срамотньої, пробуджував сплячих, розпанахував гниле серце вогнем свого слова, тим «світом незримим» звише, просвіщав розум, розпалював серця, гартував волю, проганяв униніє і страх, приносив душі убогій силу, для перенесення страждань і для нової боротьби із злом.

Проганяв диявола словом, що проникало до крови, до костей, прогримів голосом труби архангельської, кропив наше Я цілющою водою духа, кликав до нового «народження в дусі», до духового переродження, кликав пірвати кайдани неволі, підняти меч на грядущого антихриста, пролляти кров ворожу, прорубати Україні шлях «із тьми, із смрада, із неволі», подерти порфіру й потоптати ворожого кумира.

Був Прометеєм, що приніс у душі «ізбраних» вогонь із неба, правду прадідів славних і правду Розп’ятого, запалив в нас іскру Вогню Великого, який спалить намул неволі в серці. Приніс його в своїх незримих скрижалях незримим писані пером, не на камені, а на скрижалях серця.

Щоб мертві встали з могил, щоб те слово пламенем взялось, кадило істини, щоб на Україні криком пронеслось! Щоб люд окрадений спасло нове лицарство, нової України!


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 178 – 206.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 250

Модифіковано : 20.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.