Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Незримі скрижалі Кобзаря / 4. Іскра в попелі

Незримі скрижалі Кобзаря

4. Іскра в попелі

Дмитро Донцов

Вогню іскра великого.

Т. Шевченко

Видиме – тимчасове, незриме – вічне.

(II Коринт. 4)

Філософія життя у Шевченка… Що ж це була за філософія в нього, як його силкуються представити «народники», – «геніального мужика з мужицькими інтересами в основі всієї його поезії», себто світогляду? Як вже зазначив, таким він не був, бо ще до брата Бартоломея писав Шевченко: «хоч і в неволі і в роботі він зріс», але «в простому сільському ділі він нічого не тямив». Не плугом, а мечем слова хотів він орати не поле, а людське серце, розпанахати його й наповнити «живою козацькою», не «мужицькою» кров’ю.

Життєва філософія Шевченка це була філософія Геракліта Ефеського і та, яку знайшов у старій, головно релігійній нашій літературі. Він хотів, щоб з його слова виросли «мечі обоюдні», і чи не казав св. Павло, що «слово Божіє» це меч духовий? «Все йде, все минає і краю немає» – вчив він, – вічний, безнастанний колобіг життя в світі, Гераклітове – «панта рей, панта хей». Нема безнастанної стагнації, бо стагнація – смерть. Мотором життя, рушійною його динамічною силою не є матерія, вічно мінлива в своїх виявах і формах, а незримий духовий чинник, «вічний без краю».

Цей чинник, ця енергія творить все і в макрокосмосі, і в мікрокосмосі, і без неї не робиться на землі нічого: «і талан, і безталання – все від Бога». Велике фізично, матеріально – завтра може обернутися в попіл, в ніщо, – аз попелу може блиснути іскра величезного вогню. Так, як в тім самім надхненню писала О. Теліга: «залізну силу, що не має меж, дихання Бога в сльози перетопить, і скрутить бич безжалісних пожеж з маленьких іскор схованих у попіл»… Ця філософія робила в душі її визнавців – віру в чудо, незнану матеріалістам, що розуміли лише фізичні «закони», відкривані науковцями в однім, а заперечувані – в наступнім віці.

Цю віру у всесилу «дихання Божого» і в невмирущого генія своєї нації, мав Шевченко.

Ця віра хоронила його, як і ця філософія від розпачу, зневіри, в які впадає матеріаліст, оглядаючи, як «добре умирає, злеє оживає», беручи не раз спад вділ перед новим злетом, за спад в провалля, не бачучи за мінливими явищами, незмінної, незримої сили, що зроджує їх. Ця філософія рятувала його від заламання, коли людина падає ниць перед ідолом, що завтра вже мас розсипатися в порох.

Бачив вічноплинність життя у світі, два його бігуни: життя і смерть, бдіння і сон, цвітіння і в’янення, день і ніч, світло і тьма, весна і зима, енергія потенціяльна і кінетична, активне і пасивне, гора і діл, зліт і спад, розвиток і зникання, напруга і відпруга, наладовання і розладовання, молодість і старість, сила і слабість, доля і недоля, мир і війна, небо і земля, рух і безрух, дух і тіло і т. д. Те, що було нині – завтрішнім, ставало завтра – сьогоднішнім, а післязавтра – вчорашнім. Вічна боротьба протилежностей, навіть у хвилини їх співіснування, або вічні переходи з одного в друге, в своє заперечення. Життя – це безнастанна боротьба протилежностей.

Перше цей калейдоскоп викликав в нім здивовання і огірчення. Коли на самоті – поет виворожував в своїй «хаті», в своїй душі, видиво своєї буйної, знадливої і прекрасної України, її природи, історії, блискучого минулого й понурого сучасного, – перед його уявою ставали блискучі, мінливі образи: синє море грає, вітер повіває, степ чорніє, високі могили, що з них духи великих предків встають, бунчуки, пороги стогнуть, похід на поганих, річки плинуть червоною гадюкою, Хортиця, гопак, метелиця, любов і помста, вогонь пожарів, лицарство благає Пресвяту Діву о поміч, козацтво гуляє, байрак гомонить, тополі шумлять, тихесенько в гаю дівчина співає…

Візьмім це все разом, що це є, як не могутній, повний шалу і врочистої або трагічної краси і посвяти елян, порив життя, бурхливий розлив життєвих сил, закладених і в природі України, і в героїці лицарській, і в дівочім співі кохання?… І поет захоплений тим невгамовним ритмом велетенської життєвої сили, та… зараз же тиснуться «думки прокляті», що «серце розривають»: чому глузує не раз з цього буйного ритму життя незбагнута, химерна й всевладна Доля?

Чому, коли пишним квітом розів’ється цей елян, мов косою підітне його? І навпаки, коли не раз здається, цей порив розтоптаний, спалений до щенту, лиш згарища лишились, – якраз тоді з одної забутої іскри знову вибухне з попелища вогонь добрий, знову «усміхнеться Доля»? Чи є в тих упадках і злетах якийсь закон? Де їх причина?

Що це за свавільні примхи Долі, яка всюди – «причаїлась як звір в темнім гаю», закрадаючись, щоб скочити до горла своїй безжурній здобичі? Чому ця доля, мов зрадливі хвилі морські, бавиться людиною – і нацією, жене їх – мов човен той «без весельця, куди вітер віє… Погралися морські хвилі, – та й скипок не стало». Ця драма ввижається йому всюди.

От – женці вертають з поля… «прекрасний, зворушливий образ! А підійдіть до цього образу ближче, придивіться до нього уважніше і побачите на його ясно-рожевім тлі такі плями, що мимоволі відвернетеся»… Бо в цім образі він бачив вже його страшну протилежність, в радіснім – трагічне… Подивиться на село – «рай та й годі», а «серце глянути не хоче». Бо в тім позірнім раю бачить пекло… І навпаки – страшливі образи війни – гвалт, гармати, річки повні крови, а «згадаєш, серце усміхнеться» і стає «жаль, що це лихо минуло». Побачить він щось, почує і ось – «на якімсь звичайнім простім слові, збудує найбільш драматичну фантазію» – образ неминучої драми, що скрадається незримо й нечутно…

От хтось «блукає за морями, світ перехожає, долі шукає»… Енергія, що повинна б осягти своє? Але долі «не має». Або – «а той рветься з усієї сили за долею, от-от догнав, і – бебех в могилу»… В хвилину здавалося б тріумфу – нагло обертається позірна сила – в ніщо. І навпаки: у того сіромахи «ні хати, ні поля, тільки торба за плечима, а із торби – виглядає доля»… Де для фізичного ока й плотського розуму є ніщо, там є все!

От душа з «Великого льоху» – «як квіточка (як була в тілі), всі на неї задивлялись і рушники ткались», – «та лихо зустрілось»… Або промовляє до Долі він: «з нас будуть люди, ти сказала, а – ти збрехала»… От «алмаз той чистий, дорогий, святую душу»… втоптали «в багно»…

Або символічна формула тих явищ: «Барвінок цвів та зеленів, та недосвіток, перед світом, в сад урвався… потрощив всі квіти, побив, поморозив»… От двоє «хотіли жити, любити, – не довелось»… А та хотіла «Божою красою людей веселити… Так же ні!» – краса «мов ряст весняний, уночі зав’яла»… Або: «мені так приязно молилось, і сонце гріло не пекло, – та недовго сонце гріло, не довго молилось, запекло і рай запалило»… А інші – «і пива наварили, не довелось тільки пити»… Думала «чумаченька свого зустрічати, та не довелося, яму вирили в дорозі»… «Сина оженити вдова збиралась, аж гульк – указ лоби голити»; не до шлюбу, у «солдати» пішов неборак… Зрадливого «Івана сестри отруїли… І байдуже? Ні, не дуже!» – самі отруїлись тим зіллям поганим…

І знов: – «малась воля, малась сила» – чого б лише не далося зробити! Так же ні! – «довелось людей і долю проклинать»… І ще: «думав доля усміхнеться, (але) спіткалося горе», а «веселая дівчина – в черницях косу розплітає»… Інший «думав жити та Бога хвалити, а довелось на чужині марні сльози лити». Він сам між людей «шукає Бота, а знаходить таке, що цур йому й казать»… Комусь все йшло добре, – «та лихо спіткало», або «та талану Господь не дав», а «може дав, та хтось украв».

Таких – «аж гульк!», «та», «так же ні!», «а» – які умлівіч перевертають до гори ногами один стан у другий, – щастя в горе, радість у печаль, долю в недолю, або навпаки, – знайдемо у Шевченка багато.

Дивиться на дівчину і вже бачить: «дні летять, несуть все добре за собою… ти вже мати… голоднее дитя… і в’янеш ти». Або – «я не нездужаю, а щось такеє бачить око і серце жде» – бачить оком душі грядучу біду… От «хлопчик на селі» – ніяка видима тінь не падає на його життя, та поетові вже привиджується майбутнє: «марно пролетять його найкращії літа… піде у найми»… Якась дівчина вражає його «і станом гнучким, і красою», та «щось пророче йому вже зазирає в очі» – бачить, як насувається лихо… Мар’яна… ніяких видимих ознак того лиха, та – «сама не знає, чого плаче, серце чує, та не вміє розказати що віщує»…

Щасливі молоді, а дивишся – вже в тім щасті – «ворушиться лихо», у тім раю – «сховалося в серці лихо, мов звір у темнім гаю»… Або – «кралось лихо та в самім серці уляглось»… Щаслива молода мати, дитина, але він і «дивується диву», і «печаль охватить душу», бо бачить як з того «чада» виростає «сатана безрога»…

І не тільки в приватнім житті людей, а й в житті національнім – коли оглядає чи годину занепаду чи злету націй. І тут не спиняється його душевне око на данім моменті, завше – «щось пророче йому вже зазирає в очі», ї тоді блискавкою майне перед його духовим зором – прийдешнє, ще незриме, але яким вже вагітне є нинішнє. Думаючи про трагічні години нашої історії, міркував: «все йде, все минає… Одне зацвіло, а друге зав’яло» і питається себе: «Куди ж воно ділось і звідкіля взялось?»

Інакше, яка незрима сила робить те, що з нею одне цвіте, а без неї в’яне друге? Це були його «думи прокляті», що гнали сон з його очей, особливо коли думав про свою Україну. Чигирин… Колишня слава, панування, столиця гетьманщини, а що від того залишилось? «Убогі руїни», а давня слава – «як пилина лине»… Титанічний змаг за волю козацтва… Скільки то тисяч – для тої слави і волі – «засівало трупом поле»! А що вродило? – «рута, волі нашої отрута»…

Стільки шляхетних героїчних зусиль, а наслідок – «над козаками хусточки», а над Україною – «поганці панують»… Гайдамаки – «посіяли в Україні жито, та – не вони його жали»… – «правда не виросла, кривда повиває»… І знов: упоєні перемогою поснули «ляхи і – вголови не клали, що завтра вже їм не вставать»… Демократичні «сичі» рішили «бідне птаство заступить, орлине царство затопить, орла повісить на тичині й республіку зробить. І все б (в людськім обрахунку) здавалося? А, ні!» – хтось сільце поставив, в яке й злапалися немудрі «сичі»…

Знову: – «на тій Україні, що з Богданом Польщу завалила», – якась погань – «байстрюки Єкатерини сараною сіли»… Без ліку «котились голови козачі за віру Христову», а чи «покращали» люди? – ба, «ще гіршими стали»… От славне Запоріжжя, а що на нім виросло? «Картопелька», яку «на Січі мудрий німець садить»… «Хвалитеся, що Польщу повалили»? Правда ваша, але «Польща впала і вас задавила»..

Навпаки, зовсім буває, з нібито кінцевого лиха – встає перемога! Ось, наприклад, – знищили противників, «запалили хату». Все зробили ніби (в плані фізичнім), правда? – «пострівайте, он над головою старий Жижка з Таборова махнув булавою!»… Знову – в розцвіті імперії казився «мерзенний Рим в паскудних оргіях», в дурмані слави розкошував, і – в голову не клав, що «новий день із тьми неволі, на Колізей, на Капітоліи, уже світив, уже сіяв»… – новий день, який стане ніччю для поганського Риму. Або – «у термах оргія, веселий пир»… «аж гульк! – іде Апостол, і по його слову «стихла оргія», а вірні Кіпріди і Пріяпа «пішли за ним у катакомби»… звідки вийшла смерть старим богам. І знов: – фарисеї і вся мерзенна Іудея заворушилась, заревла, неначе гадина в болоті і Сина Божія во плоті на тій Голгофі розп’яла… і спали, упившись кровію кати»…

Все б, здавалося? Ні! Бо ось «із гроба, Слово встало!» Чужинці Україну «руйнували, мордували», а «тимчасом гайдамаки ножі освятили»… Або – заздрі сусіди рішили: «уб’єм брата, спалім хату!» його, – «сказали і сталось. Все б, здається?» – Ні, не все. Доля має свою логіку: «на кару сироти остались, в сльозах росли та й виростали, замучені руки розкувались, і – кров за кров, і муки за муки!»… Не раз в історичнім спорі – теж з димом пустять міста і села «у сусіда», «погріються та й поляжуть спати.. А в попелі тліла іскра вогню великого, підпалу жде, як той месник злого часу дожидає»… Дожидає, коли сповняться «сроки»…

І ще: – «в раю дрімає Византія… дріма в гаремі ледачий султан», і враз – «Скутар мов пекло те палає, через базари кров тече, козацтво сміливе літає… вогонь запеклих не пече, руйнують мури»… Прометея довбає орел хижий, серце роздирає, та – «не вип’є живої крови» (або деінде: «та Божого Слова не спалили»), розп’ятий на скелі (чи на «древі») – «оживає»… Згасили займанці вогонь повстань, але несподівано для них прийде час і – «повіє новий вогонь з Холодного Яру»… Мов льви панують злі володарі над світом, але надходить «срок», пора – і «плач великий во місто львичищого рика» почують люди… Потужна, незмірна поганська сила, але в призначену годину – «стратеги Божії воспрянуть, і тисячі, і тьми поганих перед святими побіжать»… Не раз свавільний будівничий відкине якийсь камінь, та згодом він – «стане во главу угла».

В гору, в діл! Вічний колобіг життя! Він це бачив, спостерігав цей закон життя і з початку це іноді будило в нім настрій близький несмакові і розпачу. Коли бачив, як «добре умирає, злеє олсивае», йому здавалось, що він не плаче, не співає, а «виє совою». Особливо коли медитував над історією України. Тоді проклинав долю чи свою «славу», «перекупку п’яну», яка комубудь віддавала свої ласки – і «Сократові і Неронові», і лютому Іродові, і Миколі цареві; і чудно і нудно, що «котяться голови буїї на Україні за те диво» – ту Долю, що її звав задріпаною шинкаркою, перекупкою п’яною. А тоді питався себе, «для кого я пишу, для чого»? Чи його Україна «варт вогня святого», що палахкотів в його гарячім серці? Чи йому молитись, чи журитись, чи тім’я розбити? Але глибше зрозуміння одвічного закону життя всесвіту, людей і народів, – дало йому запанувати над тими настроями і прийти до іншого наставления, яке я назвав трагічним оптимізмом.

Злети і спади мусять бути! – він і ніхто інший розумів, що це таке «Божі межі» (вираз О. Теліги), що значать «сроки», положені згори всім і кожному на цій землі (і не тільки на землі), і тваринам, і людині, і їх спільнотам. Він часто роздумував над загадкою Сатурна, бога часу, який «усе гладесенько стирає», коли приходить пора. Знав теж, що таке є «карма» або доля, – карма окремої одиниці, кляси, касти, нації, доби, від якої й невинний не втече, бо «при сухім і мокре буде горіти», як писали автори нашої Давнини. Знав, звертаючись до сучасників, що «кров дітей ваших» поллється «за гріхи батьків», що за злочини левів не раз покутують «львичища», хоч «корінь їх уже гнилий».

Не раз карається одне покоління за гріхи попередніх поколінь, і збайдужіла нація – за гріхи невдалого проводу, коли ті, що мали б її вести, – «не в батька діти». Знав, отже, що лихо, яке приходило, різне бувало: одне – «тільки заклюнулось», друге – «вчорашнє, знов заворушилось», а інше знов – «давнє якесь лихо прокинулось в хаті» – лихо як кара Божа за гріхи дітей, батьків або дідів. Отак каралися внуки за трагічні помилки дідів, за Богдана «недомудра»… Не раз батьки «навіки прокленуться своїми синами», на яких спаде кара за гріхи попереднього покоління. За тії гріхи – «настане суд» над нащадками, і кров проллється синів, і батьки ледачі «навіки прокленуться своїми синами».

А часто каралася Україна за власні гріхи даного покоління – «вольнії і невольнії». Тоді є це три душі з «Великого льоху», чи Ярема, який «не знав, що виросли крила» йому. Їм Бог «дав талан», – «та хтось украв» (як диявол украв у притчі про «Сіяча»)… Трусливі «овечі натури» теж дістали «талан», його зерно, та впало воно «на марне поле» (як «на камінь» у притчі), бо його «корінь був гнилий» («не мало коріння» в притчі), тож як почали їх «гнути» («Юродивий», або «гоненія» в притчі), не витримали, вміли лиш «хилитися», «мовчати» та «мовчки чухати чуби», або давати себе «випарити в московській бані»… (лірники з «Вел. льоху».) Є це нарешті спідлені перевертні, без честі, яких душа, куди зерно того «талану» впало, була полем, що «терням поросло» («тернисте поле» в притчі), і тоді вони дали себе спокусити «шматом гнилої ковбаси», «чинами», «золотою оздобою» лакея (грошем чи приємностями життя – в притчі)…

Чи то, отже, коли впаде на націю кара за гріхи попередніх поколінь, чи за власні, даного покоління, особливо за гріхи проводу, чи коли сонце почне палити «осквернену землю» України, посилаючи її на заслужений шлях терпінь і мук, поет в кожнім шляху одиниці чи нації бачив не лише доступний обмеженому людському розумові відтинок, а весь, цілий, в усіх його закрутах шлях. А тоді знаходив силу не смутитися («журбою не накличеш собі долі») ні злетом вгору злої сили, бо прочував її дальший занепад, ані заламанням доброї, бо бачив її неминучий і хуткий злет… Бо «Бог люті зла не діє без вини нікому». Треба лиш тим не зражатися. Тоді в жахливім дозрівав він величне й шляхетне, новонароджену силу духа, яка в крові, в муках народин прориває собі шлях в матеріальний світ. Тоді – як у тої євангельської матері, що в муках приведе нову людину в світ, «печаль обернеться в радість».

Душа людська була для нього полем смертельного змагу двох її первнів, яких гармонію обдарована свобідною волею людина може, але – не сміє нарушати, хоч є між ними антагонізм (як, напр., в луку чи в лірі). Ці первні – це: боротьба і спокій, напняття і відпруження, динаміка і охлялість, комплекс «любові горньої» – і плотської, земської, Марії і Марти, Павла і Савла, Петра, який вирікався Христа, і Петра, який дав себе за нього замучити, Хоми невірного і Хоми вірного, Яреми, що гнувся перед всяким «поганцем» і Галайди, що став месником за подоптану Правду. Шевченко знав, що в великій мірі від самої людини залежить, чи який з тих двох первнів візьме гору в людській душі, чи виросте в душі «кукіль чи пшениця», людина «по образу» Творця, чи – «сатана безрога», а з народу – велика нація, чи «сміття з помела» захланного займанця. Віра в цю, дану людині, силу свобідного вибору між одним і другим – стала підвалиною Шевченкового трагічного оптимізму.

Знав він, що від нас самих залежить це «новонародження», оновлення через контакт з Вищою Силою. З неймовірної катастрофи, крізь вогонь пекельний, може вийти нація, ведена тими «запеклими», яких вогонь пекельний «не пече», які вміють «схаменутися» й знайти контакт з тою Силою над нами, що запалила в нас «іскру свого вогню великого» (інакше в нього – «корінь», «цілюща вода», «крила» духові, «Боже слово»), що дає силу вийти з занепаду і зсунути з свого шляху незнати яку – позірно велику – «гору», запанувати над «обставинами»; без того вогню нидіє сила левина, без неї розпадається всяка неодушевлена форма фізичного світу, а всякі царства, всі еліти, відкидаються «як непотрібна майстрові глина». А з тим вогнем в душі відживає і людина і нація.

Це був його оптимізм. З ним – як на твердій скелі – чується він певний себе. І в житті особистім, і в національнім, перемагає зневіру і розпач. Дівчатам радить дивитися на місяць і на зорі – «поки вас гріє, а зорі спати не дають». Поки є щось, що «надією серце гріє», – радійте з того, – «поки росте з того зерна або кукіль або пшениця, бо ми не знаєм, що твориться у Нього там». Вибирайте, в чім є правда і сила! «Оженись на вольній волі, козацькій долі, яка буде така й буде, чи гола то й гола». Лише тримайся – вчив він – одного заповіту: «нікому не продамся, в найми не наймуся». За своєю вірою – «в пекло за нею пошкандибає».

До моря житейського кидає виклик: «винеси на волю», на той бік, «або втопи, принаймені, коли така доля», аби не скніти на березі, не «колодою гнилою валятися», бо – «на те й лихо, щоб з ним битись». «Хоч доведеться розп’ястись», а він таки буде гриміти, своїм словом будити мертвих. Нині пановання темної сили? Нехай! Нехай та сила «усіх нас розпинає, нехай пророків побиває». Нехай «земля стогне, рветься» – від щастя змагатися проти злої долі, – «серце усміхнеться»… Тому просить Всевишнього – «коли доброї жаль Боже (долі), то дай злої, злої». Аби не «колодою гнилою» в цім світі валятись… Людина може помилятися, бо «ми не знаєм, що робиться в Нього там, а Він хоч зна, та нам не скаже». Бо хоч в нас, в душі, горить іскра вогню великого, але «підпалу жде, як той месник часу дожидає»…

Мусимо завше бути готовими – коли прийдуть «сроки», прийде призначений – «там», на горі – час і доростуть месники; не охляваючи, не занедбуючи, наповнити олією лямпу своєї душі. Коли ж нам, даному поколінню, судилося торувати лиш шлях наступному, переможному, – то нехай наша доля буде бодай «злою», нехай – нехай «розпинатися» будемо за нашу правду, але розчищувати шлях правді й карати зло, що стало їй на заваді.

Ось сенс його молитви до Бога: «дай жити, серцем жити і людей любити, а коли ні – то проклинать і світ запалити»! Світ, що «у злі лежить». З людиною, з народом – доля пограється як з тим човном море, холодні хвилі «поки схочуть, поки стане в сердешного сили». Ось в тім була суть його науки! Ніколи не дати заломитися тій силі духовій, не дати згаснути «іскрі в попелі», роздмухати її, тримати – на поготові – готовою прийняти наказ Вищої Сили.

Все що хоче може чинити Доля в плані матеріальнім, руйнувати держави, розпинати народи, та поки в них, як у попелі, лишився вогонь творчий, формуючий дух, креативна думка в серцях тих, що стоять на чолі нації, – ніщо не пропало. І навпаки, не поможуть жадні прихильні усмішки долі, де цей дух погас. Видиме повстає з Невидимого. Не прогавити приходу приязної «доброї» долі, з такою вірою торкнутися її мантії, як євангельська жінка мантії Христа, щоб сповнитися тою містичною невидимою Силою, що «вийшла з нього», яка – одна вона – дає перемогу сильним, сильно віруючи… Вона може наказати встати і мертвим.

Але чому думав він, що ті мертві встануть на його Україні? Він дає нам свою містичну відповідь і на це питання.


Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 33 – 44.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 336

Модифіковано : 26.05.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.