Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Археологія / Археометрія / Охорона та дослідження… / Музеєфікація замкових комплексів України як один з засобів їх…

Музеєфікація замкових комплексів України як один з засобів їх збереження

О.В.Жукова

Вагому частину багатої культурної спадщини України становлять пам’ятки архітектури, залишені нам творцями минулих епох. Вони, свідки життя народу і розвитку його національної культури, відіграють важливу роль у пізнанні історії, вихованні почуття патріотизму та відданості своїй землі, являються невід’ємною частиною світової культури.

Найстарішими пам’ятками архітектури є пам’ятки фортифікаційного зодчества – одного з найбільш давніх і поширених видів будівельного мистецтва.

Надзвичайно складна і бурхлива історія України, її особливе геополітичне розташування призвели до того, що наша держава має тепер на своїй території значну кількість пам’яток фортифікаційної архітектури. В силу історичних обставин більшість замкових комплексів збереглась на території Західної України. Залишків від замків та фортець на Придніпров’ї та на Лівобережжі набагато менше. Безперечно, на цю обставину вплинули не тільки довговічність споруд, бо їх на сході робили головним чином з дерева, а й певна різниця в умовах суспільного життя: на сході країни феодали не були такі міцні й багаті, як на заході, і не мали змоги будувати муровані фортеці.

Небагато країн у Європі має таку багату спадщину оборонної та замкової архітектури, як Україна. Велика кількість «градів – городів», замків, фортець, оборонних монастирів, міст-твердинь розсипана по території всієї країни. Але стан збереженості цього скарбу викликає занепокоєння і не лише з боку науковців. Охорона пам’яток історії та культури на Україні стала однією з найактуальніших проблем сьогодення. Адже містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства неможливі без включення історико-архітектурної спадщини у сучасне життя , надання до неї доступу широким верствам населення.

Пам’ятки оборонного зодчества серед інших історико – культурних пам’яток України мають особливий статус, зумовлений їх унікальними історичними та архітектурними особливостями. Будучи найбільшими за розмірами історичними спорудами в забудові населених пунктів і, завдяки своїм масштабам, композиційними центрами багатьох міст і сіл України, замкові комплекси потребують окремих підходів у справі охорони та використання на сучасному етапі. Збереження замків України ускладнюється ще й тим, що до нашого часу переважна більшість з них дійшла у напівзруйнованому стані або лише у вигляді руїн, та знаходиться за межами населених пунктів.

Аналіз вітчизняного та закордонного досвіду свідчить про те, що основні передумови збереження замкових комплексів можуть бути створені лише у наслідок комплексного вирішення проблематики сучасного використання пам’яток.

Це питання є однією з найважливіших проблем їх охорони. Найкращим засобом збереження історико-архітектурних пам’яток є повернення їм функцій первісного призначення. Специфіка пам’яток фортифікаційного будівництва , які становлять значну кількість історико-архітектурної спадщини, полягає в остаточному невирішені питання їх збереження та використання, оскільки пам’яткам цього різновиду неможливо повернути первісне призначення, важко знайти пристосування до сучасних потреб.

Пам’ятки, які ми розглядаємо, у свій час були збудовані для певної цілі. Однак, подальші зміни військово-політичної ситуації, соціальної структури суспільства і умов життя призвели до того, що історичні будівлі перестали задовольняти практичні потреби. В результаті створилися умови для їх перебудови або й зносу. Цей процес прискорився через неможливість використання пам’яток по їх призначенню, що висуває постійну потребу у призначенні нової функції. А ця умова створює додаткові труднощі, оскільки при вирішенні цієї проблеми визначальними залишаються соціально-культурна та архітектурно-художня цінність пам’яток і вимоги до їх охорони як цілісного архітектурного організму. Саме тому сьогодні проблема використання замкових комплексів не тільки не втратила своєї актуальності, а навпаки, набула особливої гостроти.

Від вирішення сучасного використання пам’яток, їх ролі і місця в нашому житті залежить подальше існування та збереження архітектурного надбання, його популяризація.

Ряд наукових інститутів України (Укрпроектреставрація, Укрзахідпроектреставрація, НДІТІАМ) вже багато років веде науково-дослідні та проектні розробки реставрації і подальшого пристосування замкових комплексів України.

Діапазон їх нового використання досить широкий і різноманітний. Це розміщення культурно – просвітніх установ, готелів, санаторіїв, баз відпочинку та туризму, наукових та навчальних закладів [1]. Специфікою української реставраційної справи є те, що найбільш успішно відбуваються проекти з реставрації та пристосування замків під музеї. Прикладом можуть слугувати Олеський, Золочевський (на Львівщині), Луцький, Острозький (Волинь), Збаразький, Хотинський та Кам’янець-Подільський замки-музеї.

На сучасному етапі з’являється багато комерційних пропозицій пристосування пам’яток фортифікаційної архітектури до сучасних потреб. Головною відміною таких пропозицій є розрахунок на те, що пристосування перш за все повинно приносити економічний прибуток, ніж сприяти збереженню пам’ятки, запобігаючи її фізичному знищенню. Це розміщення розважальних закладів (ресторанів, казино, дискотек), використання під складські приміщення, виробництво. Але з точки зору охорони історико-культурної спадщини таке пристосування не лише закриває доступ бажаючим оглянути пам’ятку, а й згубно позначається на її стані.

Таким чином, ми бачимо, що історичні будівлі мають досить широкі функції суспільно-культурного характеру, але це ще не означає, що вони можуть повністю задовольнити соціально-економічні потреби міст. Створенням культурно-освітніх закладів, сервісних служб, різних адміністративних організацій ми, з одного боку, зберігаємо пам’ятки фізично. З іншого боку, вони залишені на «вимирання» у вечірній та нічний час, тобто прискорюється їх старіння та моральне зношення. Цілі зони старовинної забудови вилучаються з життя. До того ж, деякі з таких пам’яток, особливо з розміщенням різних адміністративних організацій, закриті для екскурсійних відвідувань та доступу туристів (замки в Бродах, Жовкві і Свіржі на Львівщині, Чинадієво (Закарпаття), Тернополі, Буданові (Поділля), Олиці та Клевані (Волинь). Досить часто реставрована та пристосована під культурно-освітній заклад пам’ятка залишається осторонь від туристичних маршрутів та міжміських трас, губиться в оточуючому середовищі.

Досвід реставрації [2] свідчить про те, що на всіх етапах – від розробки проекту до його реалізації – ще лишаються нерозв’язаними проблеми нового функціонального змісту пам’ятки фортифікаційної архітектури, створення охоронних зон навколо об’єктів, які реставруються, збереження природного навколишнього ландшафту тощо.

Реставраційні роботи самі по собі не вирішують справи. Існують випадки, коли реставрована споруда залишається без використання, що призводить до занепаду і необхідності повторної реставрації (замки в Скалаті, Кривчому на Тернопільщині, церква та каретні корпуси на території замкового комплексу в Меджибожі (Хмельниччина), замок у Свіржі на Львівщині). Повне відродження може гарантувати тільки пристосування пам’яток до сучасних потреб суспільства. Не отримавши нових функцій, не здобувши справжнього господаря і не включившись в активне громадське життя, вони приречені на моральний і фізичний занепад.

За таких умов, коли проводяться реставраційні роботи та не знаходиться ефективне використання, деякі пам’ятки, такі як замки в Чорткові, Скалаті, Золотому Потоці, Кривчому, Буданові (Поділля), Олиці, Старокостянтинові (Волинь), Поморянах, Бродах (Галичина) використовуються нераціонально.

Охорона пам’яток шляхом їх реставрації та подальшого пристосування до сучасних потреб стосується, як правило, добре збережених замкових комплексів. Осторонь, поза включенням до активного життя суспільства, залишаються напівзруйновані замки. Практично споруди не реставруються, закриті для огляду, знищуються фізично і морально, залишаючись при цьому невідомою для екскурсантів, туристів. Це замки в Білому Камені, Старому Селі, Добромилі, Раковці (Галичина), Губкові, Корці, Новомалині, Тайкурах, Дермані, Дубровиці, Ізяславі (Волинь), Виноградове, Королево, Середньому, Хусті, Квасово (Закарпаття) та переважна більшість замків Поділля. Наведені приклади свідчать, що напівзруйновані замки взагалі не використовуються, незважаючи на те, що чимало об’єктів мають важливе значення в історії українського народу та розвитку архітектурно-будівельних традицій.

Проаналізувавши ситуацію, існуючу на сьогоднішньому етапі у справі охорони та використання замкових комплексів України, можна впевнено стверджувати, що, незважаючи на значні наукові досягнення в області реставрації, деякі успіхи в пристосуванні, загалом проблема реставрації і включення замкових комплексів у сучасне життя залишається невирішеною.

Виходячи з цього, виникає потреба у більш активному впровадженні в життя інших засобів використання замкових комплексів, щоб були прийнятними для всіх видів замкових комплексів, незалежно від технічного стану, та відповідали усім вимогам ефективного збереження фортифікаційних пам’яток. За таких умов найкращим засобом пристосування і, відповідно, збереження буде музеєфікація – сукупність науково обґрунтованих заходів щодо приведення об’єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвідування.

В процесі музеєфікації можна виділити два напрямки: пристосування пам’яток під музеї; забезпечення екскурсійних відвідувань замкового комплексу з обов’язковим його включенням до екскурсійних та туристичних маршрутів без створення музею на території пам’ятки.

Розглянемо перший шлях. Оскільки замкові комплекси потребують використання в інтересах суспільства з урахуванням економічної рентабельності, забезпечення активних технічних заходів збереження і відновлення, проведення профілактичних заходів з метою відокремлення об’єктів від агресивних факторів, що прискорюють процес їх старіння і руйнації, організація музеїв на їх базі буде найдійовішим засобом фізичного і духовного збереження цілого комплексу. До того ж музей піднімає актуальну значущість конкретної пам’ятки та більш повно розкриває її інформаційну цінність, стимулює дослідження історії замкового комплексу, проведення належної наукової діяльності.

Процес музеєфікації замкових комплексів набув в Україні належних темпів і масштабів розвитку, проявляючись у створенні історико – архітектурних заповідників з обов’язковим розташуванням музейної експозиції на території пам’ятки. Як свідчить практика, на сучасному етапі підтримка держави, в тому разі і безпосередніх органів управління культурою, вилилась у прагнення максимально наблизити пам’ятки до широких мас усіма доступними засобами, серед яких чільне місце посідає організація музеїв – заповідників. [3]. Адже в нашій державі музеї – це традиційні користувачі пам’яток. Відповідно сучасним реаліям, вони повинні вникати у питання оренди, збереження замків та ефективності їх використання.

Найбільш поширеною сьогодні й відпрацьованою в усіх відношеннях формою збереження та реставрації старовинних зразків фортифікаційної архітектури є автономні музейні комплекси історичного, історико – краєзнавчого, художнього профілів, створювані на заповідних історико – архітектурних територіях.

Якщо роздивлятися темпи музеєфікації замкових комплексів України, то слід зазначити, що в цьому напрямку на сучасному етапі відбулися помітні зміни. Ще в 70 – 80 роках минулого століття на базі добре збережених та відреставрованих замкових комплексів у Луцьку, Острозі (Волинь), Олеську, Золочеві (Галичина), Кам’янці-Подільському, Хотині, Меджибожі (Поділля), Ужгороді, Мукачевому (Закарпаття) було створено музеї різних профілів. Залишки замкових споруд у Львові (Галичина), Барі, Летичеві, Скалаті, Кривчому, Теребовлі (Поділля), Невицькому, Хусті, Королевому (Закарпаття) в той же період були законсервовані, деякі їх фрагменти відреставровані для використання з метою туризму.

В останнє десятиріччя у справі охорони фортифікаційної спадщини помітна тенденція створення державних історико-культурних та історико-архітектурних заповідників на базі архітектурних пам’яток. Подібні заповідники створено у містах Дубно, Кременці (Волинь), Жовкві, П’ятничанах, Підгірцях, Бережанах (Галичина), Кам’янці-Подільському, Хотині, Збаражі, Меджибожі (Поділля).В таких умовах музеєфікація замкових комплексів відбувається наряду з музеєфікацією інших архітектурних пам’яток, що входять до складу заповідника, що значно простіше та більш ефективніше.

Процес музеєфікації замкових комплексів на цьому не припиняється. На сучасному етапі існують розроблені інститутами «Укрпроектреставрація» та «Укрзахідпроектреставрація» проектні документації на реставрацію та подальше включення до музейного простору України замкових комплексів у Корці, Новомалині, Старокостянтинові, Ізяславі (Волинь), Микулинцях, Бучачі, Підзамочку (Поділля). Значну частину напівзруйнованих замків (а це майже 40 % від загальної кількості подібних пам’яток) вже забезпечено проектною документацією на реконструкцію та подальше пристосування. [4].

Разом з тим, не можна не відзначити, останнім часом намітилася й протилежна тенденція до поступового згортання окресленого вище процесу музеєфікації замкових комплексів України, що дозволяє поставити питання про корективи до здійснюваної досі політики у галузі охорони та реставрації фортифікаційної спадщини. Головною причиною цих негативних тенденцій є, на наш погляд, поступове перетворення згаданих вище музейних комплексів у своєрідні «резервації», штучно вирвані з контексту свого первісного виникнення й існування. Цілком зрозуміло, що в процесі подальших перетворень замкових комплексів, цей процес лише зростатиме, певною мірою дискредитуючи саму ідею музеєфікації.

Особливої уваги заслуговує в зв’язку з цим загальна переорієнтація діяльності сучасного пам’яткоохоронного комплексу з традиційних форм пасивної охорони старовинних будівель на повернення їм активної і навіть визначальної ролі в процесі безперервної трансформації історичної забудови. Йдеться при цьому не про впровадження якоїсь нової концепції у діяльності галузі, а про повернення звичайного для будь-якого архітектурного середовища та його окремих об’єктів режиму функціонування та розвитку. Враховуючи деякі специфічні риси пам’яток фортифікаційної архітектури, можливості їх охорони та збереження, буде недоцільним штучно виокремлювати їх із загальної історико – архітектурної спадщини.

На сучасному етапі існує конфронтація між музейною (і загалом пам’яткоохоронною) діяльністю та туризмом. Це взаємонепорозуміння випливає із різних засад і вартостей, на яких вони будуються.

Музейна діяльність впродовж своєї тривалої практики виробила особливі традиції і норми. Прибуток, ринок збуту, маркетинг, конкурентність не є її завданням.

Туризм для музеїв, як і для всієї культурної (а також і природної) спадщини є скоріше загрозою. Він відволікає від науково-дослідницької діяльності, змушує обмежувати кількість наукових працівників на користь організаторів імпрез і освітньо-інформаційної роботи, викликає необхідність структурних змін форм і методів управління. Втягування музеїв у ринкову гру в очікуванні додаткових доходів – пастка, в яку легко потрапити і одночасно втратити якість музейних функцій. Треба остерігатись ілюзії сприйняття туризму як панацеї для розвитку не тільки музеїв, але й регіону.

Музеї неохоче займаються адаптацією наукових текстів до рівня сприйняття різних глядачів, особливо одноразових (тобто туристів). Музеї більше шанують постійних відвідувачів, які поглиблюють свої знання на основі музейних збірок і можуть дати оцінку новим експозиціям і тематичним виставкам.

Попри всі загрози, туризм створює для сфери культури нові шанси. Щоб використати їх і уникнути загроз, культурна сфера загалом (і музеї зокрема) повинні перебороти упередженість до маркетингових досліджень, опанувати наукові засади функціонування й управління, засвоїти сучасні шляхи пошуку коштів, мати переконливі аргументи на користь своєї соціально важливої функції в конкурентному полі інших видів діяльності. Скарбниця має бути відкрита для як найширшого кола глядачів. Якщо музеї хочуть вижити і бути корисними для суспільства, то мусять мати ринкову орієнтацію.

Аналіз проектів пристосування пам’яток, знайомство з багатьма музеями на основі замків показує, що оптимальний варіант вибору пам’ятки для пристосування під музей досягається при комплексному врахуванні містобудівних, функціональних і конструктивних факторів. На жаль, ці показники не завжди беруться до уваги при виборі окремих пам’яток або історико – архітектурних комплексів для пристосування під музеї. Найчастіше недооцінюється містобудівна характеристика розташування споруд. Внаслідок цього ряд музеїв на основі пам’яток архітектури з прекрасними експозиціями пустує. Вони, перебуваючи осторонь від туристичних маршрутів або в місцях, віддалених від трас, старіють фізично і морально, залишаються мало відвідуваними.

Згідно з цими недоліками пристосування замкових комплексі під музеї, пропонується широке використання на практиці комплексу замків та створення на їх основі спеціалізованих музеїв в рамках конкретних регіонів, проведення централізації музейної мережі з більш широким використанням у музейному показі пам’яток історії та культури. Практично весь регіон бажано розглядати як єдиний музей. Створення крупних регіональних об’єднань на базі музеїв – заповідників, в яких широко залучаються до музейного показу пам’ятки та значні історичні ансамблі, значно збільшить їх експозиційні площі, призведе, в свою чергу, до розширення задач, функцій та структури заповідників; а також забезпечить екскурсійне відвідування та популяризацію віддалених музеїв, створених на базі замкових комплексів. Не слід забувати, що метод створення великих експозицій, які працюють на основі комплексу різночасових пам’яток та ансамблів, переслідує головну мету – зробити найбільш доступним та соціально більш значущим історико-культурну спадщину, посилити її культурно-просвітницьку роль.

Таким чином, створення музею на базі замкового комплексу залучає пам’ятку архітектури до музейної мережі України. Але всі замки неможливо перетворити на музеї і саме тому, що більшість з них дійшли до нас у вигляді руїн. Рівень збереженості їх дуже низький. Подібні пам’ятки практично не підлягають реконструкції та відбудові, а ще складніше пристосувати їх до соціо-культурних потреб. Для напівзруйнованих споруд нерідко є лише один вид використання – створення умов для найбільш широкого ознайомлення з ними, їх музеєфікація, що передбачає консервацію таких залишків з включенням до туристичних і екскурсійних маршрутів. Досить перспективно залучати такі пам’ятки до сфери впливу створених та формуючихся музеїв-заповідників. При цьому потрібно відрізняти музеєфікацію пам’яток від пристосування під музеї: у музеєфікованій споруді колекції не розміщуються, вона сама набуває значення основного, а іноді єдиного експоната. В такому випадку відбувається реальна охорона руїн комплексу, забезпечується їх подальше існування та популяризація.

Музеєфікація замкових комплексів, як створення умов для екскурсійного відвідування без організації музею на території пам’ятки, сприяє перетворенню комплексу на туристичний об’єкт. Значну роль при цьому відіграє економічний фактор, адже створення нового туристичного об’єкту обумовлює розвиток туризму та залучення інвестицій у подальшу музеєфікацію пам’яток. В свою чергу, ці умови сприяють збереженню, оскільки через залучення до сфери туризму з’являються реальна зацікавленість у збереженні пам’яток, посилюється їх відвідуваність і популяризація.

Не слід забувати, що проблема формування і використання туристичного продукту вимагає комплексного підходу, аби у гонитві за економічними цілями не втратити функції зміцнення культурної ідентичності. При цьому необхідно розуміти, що культура є важливим фактором постійного розвитку суспільства, а її охорона є спільною справою. Тому питання збереження і функціонування унікальних пам’яток фортифікаційного будівництва потрібно вирішувати з урахуванням не тільки світового досвіду, а і українських реалій.

Таким чином, другий шлях вважається більш ефективним засобом збереження історико-архітектурної спадщини, оскільки до його сфери залучаються всі замкові комплекси (особливо ті, що збереглися фрагментарно або лише у вигляді руїн), що завдяки забезпеченню екскурсійного відвідування перетворюються на туристичний продукт, та потребує набагато менше зусиль і фінансових витрат, ніж пристосування пам’ятки під музей.

Проаналізувавши використання замкових комплексів України у туристичній сфері на сучасному етапі, можна зазначити, що перше місце за кількістю музеєфікованих і перетворених на туристичний продукт замкових комплексів посідає Галичина (замки в Олесько, Підгірцях, Жовкві, П’ятничанах, Свіржі, Золочеві). В цих пам’ятках або розташовано музейні експозиції, або лише планується їх створення на основі наявної проектної документації на реставрацію та пристосування. Слід зазначити, що музеєфікація замкових комплексів Галичини перебуває під керівництвом Львівської картинної галереї і, особливо, – її директора, Б.Г.Возницького, який відродив майже з руїн такі відомі зараз замки, як Олеський та Золочевський.

Значна робота по музеєфікації замкових комплексів проводиться на Волині, де збереглись найстаровинніші фортеці Західної України. Це пам’ятки оборонного будівництва у Луцьку, Кременці, Острозі, Дубно. Цей регіон налічує найбільшу кількість державних історико-архітектурних заповідників, створених на базі пам’яток фортифікаційної архітектури, або які лише планується створити. До того ж більшу частину зруйнованих замкових комплексів забезпечено проектною документацією на реставрацію та подальшу музеєфікацію.

Невелика, але значна за історико-архітектурною цінність група закарпатських замків майже вся залучена до музейного простору України. І коли в найбільших замках в Ужгороді та Мукачевому створено музеї, то залишки напівзруйнованих замкових комплексів законсервовані, деякі фрагменти відреставровані з метою створення умов для екскурсійних відвідувань.

Аналогічна ситуація відбувається в Криму, де до нашого часу збереглась низка середньовічних фортець у Судаку, Феодосії, Алушті, Балаклаві та гірських районах.

Найбільше пам’яток фортифікаційної архітектури збереглось на Поділлі (40 % від усієї кількості збережених замкових комплексів). Тут знаходяться такі видатні пам’ятки оборонного будівництва, як Кам’янець-Подільська та Хотинська фортеці, що вважаються одними з найкращих у світовій архітектурі. Але при цьому більша частина замкових комплексів Поділля перебуває в руїнах. Рівень музеєфікації їх дуже низький [5]. Подібні пам’ятки практично не підлягають реконструкції та відбудові , тож найбільш ефективним засобом їх збереження буде другий шлях музеєфікації, а саме – консервація залишків та їх включення до туристичних і екскурсійних маршрутів.

Підсумовуючи наведені факти, можна зазначити, що хоча значна частина замкових комплексів України ( 40 % від загальної кількості ) музеєфікована та використовується в туристичній індустрії , то не менша потребує проведення необхідних заходів по збереженню і подальшій музеєфікації.

Ця робота повинна проводитись на основі вивчення досвіду музеєфікованих замків України. Замкові комплекси, сучасне використання яких допомагає їхньому подальшому збереженню, ще активніше включаються у сучасне життя шляхом створення розгалуженої мережі туристичних послуг для ознайомлення з ними і пропаганди історико-архітектурної спадщини.

Яскравим прикладом подібних перетворень є система музейних комунікацій, створена в замку «Паланок» (XIV – XVI ст.), що в Мукачевому [6]. Дирекція краєзнавчого музею на сучасному етапі прийняла стратегічний план перетворення замку на об’єкт, який менше залежатиме від держави, спираючись на власні сили. Так в музеї з’явилася розгалужена сфера послуг для туристів та відвідувачів: відкрилися майстерні по виготовленню виробів декоративно-прикладного мистецтва, магазин-галерея з продажу виробів народних умільців, художників. Нестандартний напрям, розрахований на молодь: у відновленій церкві вінчатимуться молодята і в самому замку можна буде відгуляти весілля. Комерційні проекти йдуть поряд із розширенням експозиції: всього за кілька останніх років музей збагатився картинною галереєю, сформованою з робіт українських, угорських, словацьких та румунських художників; на одному з внутрішніх дворів влаштовано «парк садової скульптури»; новим є відділи етнографії та історії України.

Не менш цікаві сучасні концепції музеєфікації з урахуванням останніх досягнень у сфері музейних комунікацій розроблені для замкових комплексів у Жовкві, Підгірцях (Галичина), Бережанах, Язловці (Поділля).

У Жовкві передбачено створення культурно-мистецького комплексу. В замку планується відкрити українсько-польський навчальний центр для молоді. Замкові приміщення будуть використані під камерні концертні зали, кузню, ресторан, каретний двір з конюшнею, реставраційні майстерні. В палаці відкриється музей – відділ Львівської картинної галереї. [7].

Підгорецький замок в 1998 році було передано у відання Львівської картинної галереї. У планах її директора – Б.Г.Возницького – розмістити тут музей з картинною галереєю та переобладнання подвір’я замку для його використання під театральні видовища [8].

В Бережанському замку планується створення сучасного готельно-рекреаційного центру. За проектом передбачається у вежах і корпусах розмістити готельний заклад та комплекс ресторану; у північній вежі створити експозицію з історії замку та його реставрації, замкову каплицю використовувати за призначенням. Окрім цього, у перспективі – відтворення земляних укріплень другої лінії оборони – куртин і бастіонів, та впорядкування території та освоєння ресурсів паркового ансамблю [9].

Проект реставрації Язловецького замку передбачає пристосування його під культурно-відпочинковий центр. У перспективі комплекс буде складатися з палацу, замку, підземної каплиці з похованнями, терасного розарію, відтвореного палацового парку та оглядового майданчику [10].

На сучасному етапі ці проекти почали поступово перевтілюватися у життя.

Загалом, реалізація масштабних завдань по музеєфікації замкових комплексів повинна мати серйозну правову і практичну базу у вигляді відповідних нормативних актів і постійних цільових капіталовкладень з боку держави та зацікавлених організацій і структур.

Нові концепції побудови музеїв на території замкових комплексів повинні розраховуватися на широке коло відвідувачів, інтенсивне включення замків до музейного простору України і культурного життя регіону. Це буде стимулювати розвиток напрямів, які пов’язані із популяризацією замкових комплексів, формуванням в суспільстві громадської думки, сприятливої для охорони пам’яток, патріотичним і міжнаціональним вихованням молоді і підлітків, піднесенням туристсько-краєзнавчої діяльності.

Таким чином, як свідчить проведене дослідження, музеєфікація замкових комплексів – один з найкращих засобів їх збереження. Організація мережі турбаз, готелів, будинків відпочинку з використанням замкових комплексів, будівництво нових об’єктів у місцях, де знаходяться різноманітні пам’ятки історії і культури, введення в експлуатацію численних музеїв, створення нових екскурсійних та туристичних маршрутів, щоб охоплювали усі замкові комплекси України, дасть змогу зберегти напівзруйновані замки, знайшовши їм раціональне використання; включити пам’ятки до музейної мережі України; популяризувати віддалені замки-музеї; залучити до цієї справи інвесторів, що в сучасних умовах, коли держава не виділяє коштів на повноцінну охорону пам’яток, принесе значну економічну користь; створити туристичну індустрію країни на основі існуючої архітектурної спадщини.

Адже інтенсивне включення замків до музейного простору України, що спричиняє до розвитку туристичної галузі і сфери обслуговування, налагодження шляхів сполучення з обласними центрами – це привернення широких кіл до питання збереження замкових комплексів, яке, в свою чергу, сприятиме вирішенню багатьох гострих проблем, посталих перед пам’яткоохоронною справою на сучасному етапі.

Зважаючи на це, дослідження в напрямку музеєфікації конкретних замкових комплексів завжди матимуть перспективи.

Література

1. Лесик А.В. Охрана и рациональное использование памятников архитектуры.- Львов, 1987. – 128с.

2. Вечерський В.В. Реставрація пам’яток архітектури // Пам’ятки України. – 1997. – № 1. – С. 10 – 15.

3. Погорєлова А. Музейна справа: орієнтири розвитку // Українська культура. – 1996. – № 2. – С. 2 – 3.

4. Пламеницька О.А. Фортеці й замки в Україні // Пам’ятки України. – 1996. – № 2. – С. 13 – 17.

5. Державний реєстр національного культурного надбання (пам’ятки містобудування і архітектури) // Пам’ятки України. – 1999. – № 2 – 3. – С. 149 – 158.

6. Де люди жили, там замки вижили // Старий замок. – № 15. – 2002. – с.4.

7. Кубай М. Замок Жолкевських // Королівське місто Жовква. Путівник. – Львів, 2003.- 11 с.

8. Ремишило-Рибчинська О. Підгорецько-Пліснецькі монументальні комплекси // Галицька брама. – Львів. – № 10 – 12. – 2003. – С. 6 – 7.

9. Гайда О. Регенерація пам’ятки архітектури XVI – XVIІ ст..замкового комплексу в м. Бережанах Тернопільської області // Магістерська кваліфікаційна робота. – Львівська політехніка, 2003.

10. Проектні пропозиції реставрації та пристосування Язловецького замку XІV – XVIІІ ст. під культурно-відпочинковий центр. – Укрзахідпроектреставрація, 1989.

Опубліковано 1.10.2004 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7289

Модифіковано : 6.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.