Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Життя і творчість Льва Гумільова / Додаткові екскурси / Легенда про географічний характер теорії етногенезу

Життя і творчість Льва Гумільова

Додаткові екскурси

Легенда про географічний характер теорії етногенезу

Жарких М.І.

Як ми пам’ятаємо, на протязі 28 найплідніших років свого життя Лев Гумільов працював на науковій посаді в географічній установі, але займався історією. Це викликало нерозуміння і невдоволення його колег-географів. Була навіть спроба "вичистити" Льва Гумільова з географічних рядів:

"Коли в кінці 1960-х років група географів виступила з заявою про те, що етнографу Гумільову не місце в географічному інституті, вчена рада практично одностайно переобрала Льва Миколайовича на новий термін роботи" [1].

"Числячись у штаті географічного відомства, він міг у будь-який момент опинитись на вулиці як нефахівець з предмету, оскільки був доктором історичних наук. Середовище економгеографів відкинуло його, середовище істориків та сходознавців принципово не помічало праць вченого" [2].

Отже, необхідність захищати своє право на існування була для Гумільова цілком актуальною.

Щоб з’ясувати, як сформувалась легенда про те, що теорія етногенезу є географічною, треба злегка заторкнути питання про положення етнографії (етнології, народознавства – в даному розділі ці терміни розглядаю як синоніми) в системі наук.

Етнографія виникла в період великих географічних відкрить. Мандрівник, який описував якусь невідому жителю західної Європи (тобто члену католицького суперетносу) землю, мав перш за все записати її географічні координати і шлях до неї, щоб наступні загарбники могли її знайти і захопити; потім записати, який там рельєф, гори і шляхи сполучення (орографія), які річки та озера (гідрографія), які там є рослини і тварини (що можна з’їсти чи вивезти); нарешті, він мав описати, які там живуть люди, їхні звичаї, з’ясувати, чи можна їх обернути на рабів [3]. Вінцем опису були корисні копалини, серед яких на першому місці стояли запаси золота, що їх накопичили місцеві жителі. З’ясування цих запасів і методів їх пограбування було головною метою географа, тому що географічні експедиції були прологом колоніальної експансії. Відкриття землі – це перший крок до її загарбання.

Оскільки географічні описи були розвідувальними даними, на підставі яких планувались колонізаційні заходи, то етнографія, природно, розглядалась як частина географії. В залежності від етнографічних даних розроблялись методи експансії: якщо з місцевих жителів можна було виховати рабів, то їх треба було підкоряти (як негрів в Африці); а якщо ні – то винищувати (як індіянців на островах Карибського моря). Відповідно в першому випадку треба було запасати більше кайданів і менше рушниць, а в другому – навпаки.

Після закінчення періоду колоніальної експансії, коли нових земель для відкриття і загарбання більше не лишилось, класична географія втратила предмет. Військова і політична розвідка виділились в окремий напрямок діяльності, який навіть не вважають за науку; мандрівник перестав бути шпигуном, а географ – офіцером колоніальних загарбань. В тих країнах, де наука почала формуватись в цю після-колоніально-експансивну добу (коли захоплювати вже не було чого), етнографія займалась тим населенням, яке мешкало на тій самій території, що й сам етнограф. Такий етнограф уже не розглядав предмет свого досліду як предмет загарбання, і така етнографія цілком природно стала розглядатись як гуманітарна дисципліна.

Тому в Україні, наприклад, етнографія і відповідні інституції завжди розглядались як частина суспільних наук (що відбилось і в структурі Національної академії наук), а в Росії та СССР вона вважалась географічною наукою (М.М.Миклухо-Маклай, іменем якого названо Інститут етнографії, тільки відкрив Нову Гвінею; а от захопити її Росія не зуміла, тому що мала заслабий воєнно-морський флот).

Тому вирішальним фактором, який впливає на позицію етнографії в структурі науки в певній країні, є міць війська і особливо воєнно-морського флоту: де військо сильне, там етнографія є частиною географії; а де слабке, – там частиною гуманітаристики.

Росія мала сильне сухопутне військо і вела масштабні колоніальні загарбання в Азії, і з того часу російська етнографія організаційно входить в систему географічних наук.

В таких-от умовах Л.М.Гумільов почав займатись займатись етногенезом. Ясна річ, що в таких умовах ці дослідження краще пасували до географічної тематики, ніж до якоїсь іншої. На початку другого періоду своєї наукової творчості, приступивши до написання серії статей "Ландшафт і етнос", він був твердо переконаний, що етногенез – явище справді географічне:

"Міграції і процеси етногенезу, поза всяким сумнівом, обумовлені елементами ландшафту і кореспондують з коливаннями клімату" [ЭС, с. 132 – 1965 р.].

Відповідно до цього уявлення історична географія розглядалась ним як наука про зміну ландшафту за історичний період:

"Ми можемо дати нову дефініцію: історична географія – наука про післяльодовиковий ландшафт в динамічному стані, для котрого етнос виступає індикатором" [ЭС, с. 136 – 1965 р.].

Але те, що було поза всяким сумнівом у 1965 р., було заперечене уже в 1970 році:

"Аналіз взаємодії етносу як самостійного явища з ландшафтом показав, що обидва вони пов’язані взаємною залежністю, прецінь ані етнос не є постійно діючим ландшафтоутворюючим фактором, ані ландшафт без стороннього впливу не може бути причиною етногенезу" [ЭС, с. 192 – 1970 р.].

Відповідно змінилось і визначення історичної географії, яка розглядається вже не як частина географії, а як самостійна наука:

"Якщо вже говорити про взаємодію людини з природою, то треба притягати в повній мірі історичну географію, котра є самостійною дисципліною на стику двох самостійних наук: історії та географії" [ЭС, с. 146 – 1967 р.].

"Як характер міграцій в цілому, так і ступінь адаптації можуть і повинні розглядатись як явища, котрі відносяться до географічної науки, до того її розділу, який зветься 'етнологія', тому що саме тут людство змикається з географічним середовищем і впливають одне на одне" [ЭС, с. 151 – 1967 р.].

В третьому періоді творчості Гумільова таке екзотичне визначення історичної географії уже не розвивалось, для нової самостійної науки він вживав назву "етнологія".

От з цього моменту – з моменту наголошення самостійного характеру нової науки – "географічність" стала частково даниною традиції, частково наслідком старих уявлень, які у самого автора лише поступово витіснялись новими, частково – маскувальним пристосуванням, яке мало на меті виправдати проведення етнологічних досліджень в географічній науковій установі [4]. Повторю цю думку іншими словами: як тільки вчений прийшов до висновку, що ландшафт не є причиною етногенезу, він мусив сказати "Прощавай, географія" і або змінити тематику своїх досліджень на суто-географічну, або створювати нові організаційні форми для проголошеної нової науки. Гумільов був не в силі зробити ані те, ані друге, і тому мусив маскуватись під географа.

Тобто твердження про "географічність" теорії етногенезу, принаймні від 1970 року, було для Гумільова свідомо підтримуваною легендою, котра, як і легенда про марксистський характер теорії етногенезу, мала маскувальний характер. Можливо, щось важило й те, що етнографи гуманітарного спрямування рішуче не сприймали його ідей (як під час дискусії 1970 року, так і зараз).

Тим не менше Гумільов до самого кінця свого життя підтримував цю легенду:

"Суперетнос не є спільнотою духовною чи політичною, це – явище географічне" [Р, с. 169 – 1992 р.].

Мій висновок такий: географічне минуле теорії етногенезу не повинно зв’язувати нових дослідників і змушувати їх до відшукання географічних впливів там, де їх немає.

Примітки

[1] Красильников В.Н. Л.Н.Гумилёв и Петербургский университет. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 38.

[2] Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 45. Переглянувши список праць Гумільова, легко переконатись, що в нього немає жодної статті з економічної географії. Хто кого відкинув?

[3] "Ті, що в чоботах, не дадуть нам данини; ходім пошукаємо лапотників" – говорив літописний Добриня в добу, коли Київська Русь робила свої географічні відкриття.

[4] Пояснюю: проголошення нової науки передбачає і вимагає відповідної реорганізації наукових установ, простою мовою – утворення нового інституту. Але оскільки нового інституту для Гумільова ніхто створювати не поспішав, то треба було шукати організаційного пристанища в існуючих інституціях.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2550

Модифіковано : 4.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.