Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Історик і стиль / Розділ І. Стиль мислення – … / 1.4. Поняття «стиль мислення» та інші інструменти

Історик і стиль

Розділ І. Стиль мислення –
метафора та поняття

1.4. Поняття «стиль мислення»
та інші інструменти

Ясь Олексій

Відомий філософ О. Лосєв якось напівіронічно відзначив, що йому «боязко пускатися в той океан, який представляє собою різноманітні розуміння стилю з усією їх плутаниною та безладом» [223]. Російський психолог О. Лібін метафорично порівняв спроби осягнути сутність стилю зі славнозвісними пошуками розв’язання підступної загадки Сфінкса [224].

Ці зауваги повною мірою можемо віднести й до поняття «стиль мислення». Тим паче, що надзвичайна строкатість предметних значень, розмаїття контекстів застосування цього терміна не тільки витворюють численні та багатоманітні смисли, а й створюють тотальний ефект всеохоплюваності. Ба більше, стиль та низка похідних дефініцій, як видається нині, виявляють здатність до майже необмеженого поширення на всі сфери соціального і культурного життя.

За спостереженням українського філософа В. Горського, поняття «стиль» застосовується у вельми широкому сенсі як «вираз особливостей, які маркують будь-який тип людської діяльності» [225]. Впадає в око й надзвичайна метафоричність цього терміна, який використовують щодо позначення предметів, явищ, процесів у відмінних, але перехресних, принаймні співмірних площинах соціального буття. Така нелінійна, полівимірна взаємодія з різними ступенями інтенсивності та мінливою просторово-часовою локалізацією породжує надзвичайно динамічну, інколи калейдоскопічну зміну контекстів розгляду.

Отже, виникають потреби в особливій пластичності мовних засобів, щоб адекватно передати складні соціокультурні, соціопсихологічні механізми та їх багатоманітні смисли. Вірогідно, саме пошук адекватного мовного представлення нових смислів з обсягу нинішнього швидкоплинного світу значною мірою і спричинився до введення цілої низки похідних понять. Тож утворився своєрідний метафоричний ряд схожих дефініцій, утворених від поняття «стиль», які досить популярні на теренах сучасної соціогуманітаристики: стиль висловлювань, стиль господарювання, стиль епохи, стиль життя, стиль керівництва, стиль культури, стиль лідерства, стиль людини, стиль маркетингу, стиль поведінки, стиль політики, стиль пояснень, стиль праці, стиль реклами, стиль спостережень, стиль теоретизування, стиль урядування, стиль часу та низка ін. [226]

Визначальною рисою цих похідних термінів є збереження стійкого і, заразом, універсального смислового «ядра» поняття «стиль». Причому ця стильова єдність залишається, попри розмаїття інструментального застосування та функціонального призначення похідних дефініцій.

Зазвичай обстоюється думка про репрезентацію певної змістовної сутності (соціокультурної, ціннісної, гносеологічної, онтологічної, ідеологічної, культурної і навіть антропологічної), яка формується завдяки функціональної цілісності поняття «стиль» та інших похідних термінів. Уважають, що їх змістовні сегменти, як правило, різняться ступенем загальності стильових ознак, які залежать від певного способу представлення й адресної спрямованості, але все ж таки тяжіють до своєї первинної основи. Дехто з науковців навіть висловлює міркування про збереження інваріантості змісту цього поняття у різноманітних дисциплінарних модифікаціях [227]. Зокрема, американський культуролог і антрополог А. Л. Крьобер не тільки вказує на певну стійкість стильових форм, а й наголошує на їхньому онтологічному взаємозв’язку, який виявляється у певних моделях та зразках [228].

Відзначимо, що йдеться не стільки про статичні елементи, скільки про динамічні, композиційні моменти, які співвідносяться з іншими, відмінними прикметами культурного й інтелектуального світу. Це дозволяє визначити, приміром, стильову належність твору, культурну підоснову певного явища чи процесу, ціннісні норми відповідного типу знань, соціокультурні характеристики й інтелектуальні складові образу, когнітивні особливості тієї чи іншої наукової спільноти, засадні риси поглядів та світосприйняття у конкретного вченого, мислителя, митця тощо.

Отож зіставлення різноманітних стилетвірних чинників та ознак дозволяє віднайти й осягнути Інше. Вочевидь, у цьому і криється основа того величезного, майже фантастичного інструментального потенціалу, яким послугуються чимало відомих учених щодо означення чи відкриття світу інобуття [229]. Недаремно О. Лосєв ще 1927 р. визначив стиль як «співвіднесення художнього образу з тим, що не є ним самим, з тим, що є для нього інобуттям» [230].

Саме орієнтація стилю на виявлення іншого, відмінного та незвичайного і породжує його особливий технологічний статус, ба навіть специфічне призначення різноманітних похідних понять, оскільки вони відображають багатоманітність способів осягнення світу культури, властивих певному соціуму [231]. Відтак розмаїті модифікації стильових форм дозволяють досить вільно й активно оперувати предметним матеріалом, зокрема залучати його зі споріднених, суміжних площин соціального буття, а також гнучко змінювати рівень загальності відповідно до новітніх потреб.

З цієї перспективи поняття «стиль мислення» має досить давню традицію використання у наукознавстві, філософії та історії науки, культурології, соціології, психології і навіть історіографії! Зокрема, ще у 1971 – 1973 рр. цю дефініцію пропонував широко застосовувати щодо аналізу теоретичних побудов в історичній науці російський учений О. Уваров [232].

Зрештою, інструментальні можливості стилю мислення значною мірою залежать від того чи іншого підходу, у межах якого вживають означене поняття. Останні з низкою застережень можемо звести до трьох основних, але досить умовних підходів – соціокультурного, культурознавчого та постмодерністського.

Звісно, така типізація підходів у жодному разі не є ідеальною, тим більше повністю герметичною, особливо за сучасних обставин, коли відбувається перехрещування, комбінування, а інколи й зрощування, сполучення відмінних дослідницьких практик на інтердисциплінарному рівні. Скажімо, культурознавчі складові тою чи іншою мірою репрезентовані у соціокультурних моделях і навпаки, а постмодерністські елементи нині дедалі частіше застосовуються у межах обох вищеназваних підходів.

Утім, між зазначеними підходами, попри інтелектуальні мутації, і до сьогодні зберігаються істотні відмінності. Крім того, інструментальний потенціал кожного з них вирізняється суттєвою специфікою вжитку, зокрема зорієнтованістю на різні пізнавальні стратегії.

Соціокультурний підхід скерований на відтворення функціонування науки, переважно, як своєрідного соціального інституту з відповідною методологією й технологією продукування конкретного виду знань.

Вважають, що таке розуміння стилю спирається на певний еталон наукової теорії, яка утворює відповідну парадигму (у розумінні Т. Куна) [233]. Вчений і академічна спільнота розглядаються у межах певної соціокультурної системи, яка формує нормативи, регулятиви, канони, ідеали, програми, принципи та інші чинники, що впливають на побутування науки, зокрема конкретної дисциплінарної підсистеми або дослідницького колективу. Тож для представлення цього соціокультурного механізму за «жорсткою» схемою часто-густо послуговуються термінами «детермінація» чи «зумовленість». Натомість у випадку більш гнучкої репрезентації впливу соціокультурного середовища здебільшого вживають дефініції «домінація», «мотивація», «інтенція» і т. п.

Наприклад, російський наукознавець Л. Мікешина тримається думки, що стиль мислення визначається більш пластично, порівняно з формалізованим методом [234].

Загалом соціокультурний підхід спрямований на логіко-аналітичне та раціональне витлумачення світу науки. У методологічному сенсі така стратегія пояснення спирається на широке застосування системно-структурного, функціонального методів, семантичного аналізу, виявлення каузальності, генетичних зв’язків тощо. Термінологічна конструкція з обсягу соціокультурного підходу досить непогано вимальовується у численних наукознавчих студіях, про які йшлося вище: соціокультурна система / стиль мислення / ідеал науковості / образи історії (світу, науки).

Зауважимо, що наведені понятійні сполучення не тільки демонструють багатство контекстів в інструментальному застосуванні стилю мислення, а фактично виявляють різні пласти когнітивної свідомості та їх змістовні маркери. Більше того, стиль мислення застосовують не тільки стосовно відтворення того чи іншого соціокультурного контексту когнітивної свідомості, а й щодо структуризації загального образу / образів світу науки.

Втім, стиль мислення вповні не вичерпується призначеною сферою вжитку, позаяк йдеться про самобутній баланс авторських пріоритетів та поворотів думки, які визначаються низкою сформульованих регулятивів і норм раціональності, покладених до основи відповідної парадигми чи дослідницької програми. Нові компоненти знання (теорії, концепції, гіпотези, інструментальні засоби) тою чи іншою мірою входять до інтелектуального простору соціуму, зокрема продукують зміни існуючої культурної системи [235].

У широкому сенсі поняття «стиль мислення» виступає як специфічний і, заразом, універсальний гносеологічний маркер, який означує баланс між соціокультурними вимогами та спрямованістю інтелектуальних трансформацій, показує зрушення, врешті-решт переформатування механізмів і засобів наукової концептуалізації у певній дисциплінарній підсистемі. Приміром, індустріальний поступ за часів «Великого буму» спричинився до поширення ідеалів т. зв. «точного знання» та концептів натуралістичного сцієнтизму у соціогуманітаристиці другої половини ХІХ ст.

Культурознавчий підхід спрямований на осягнення існування науки у культурному просторі певної історичної доби.

У світлі такого підходу вчений та його творчість розглядаються на межі приватного і публічного, професійного та буденного, одиничного й загального, свого і чужого, зовнішнього й внутрішнього, теорії та практики і т. п. Отож на перший план виступає пошук культурної та соціальної ідентичності особистості, що трансформується у ціннісні і світоглядні орієнтації науковця, зокрема у вигляді вибору стильових форм творчості [236]. Причому такий вибір російська дослідниця О. Устюгова навіть називає «стильовим портретом суб’єкта» [237], а стильові практики розглядає як процес пошуку ідентичності (національної, історичної, індивідуальної) [238]. Відтак стиль постає як спосіб та форма ідентифікації суб’єкта культури [239].

Врешті, у стильових рисах (універсальних, загальнонаціональних, регіональних, жанрових, групових, персональних та ін.) фіксується ставлення особистості (дослідника, письменника, митця), наукового колективу чи спільноти до навколишнього світу, зокрема способи його усвідомлення та розуміння.

Цей підхід окреслює, точніше відтіняє особливості та ступінь рецепції вченим / мислителем цілих історичних епох, напрямів думки, масштабних процесів і явищ, знакових подій, визнаних авторитетів, виявляє відмінні культурні й інтелектуальні шари в його світосприйнятті та поглядах тощо. Власне, культурознавча візія часто-густо відкриває неповторну інваріантність ціннісних установок особистості та їх впливу на дослідницькі практики.

У випадку з В. Липинським постає складна рівновага лояльностей, зокрема ідеалістичний та ригористичний шляхетський кодекс честі, якому він намагався слідувати як у буденному житті, так і у політичній діяльності та науковій творчості. Натомість постать П. Куліша асоціюється зі світоглядним та культурним максималізмом, який відіграв визначальну роль у його інтелектуальних трансформаціях й асоціювався з відповідним образом інтелектуала – мудрого ментора / вчителя!

Зазначимо, що ціннісні складові є надзвичайно важливими не тільки для окреслення поглядів ученого, а й для висвітлення процесів, пов’язаних із виношуванням конкретних планів і задумів наукових праць та проектів. Зокрема, відомий український економіст К. Воблий влучно схарактеризував такі підготовчі процеси у творчості науковця, які докладно розглянув у своїх студіях та численних робочих матеріалах [240], як «інкубаційний період» [241].

У світлі культурознавчого підходу помітне місце посідає і зворотна рецепція постаті інтелектуала та його доробку на полі культури чи у світлі певної історіографічної традиції. Прикладом такої рецепції є сприйняття особи «малоросійського історіографа» Д. Бантиша-Каменського з перспективи різних культурних середовищ, яку можемо представити у вигляді метафоричного означення – «свій серед чужих, чужий серед своїх» (детальніше про це йдеться у підрозділах 2.1 та 2.3).

Культурознавчий підхід скерований на виявлення й відтворення різноманітних трансформацій культурної свідомості, зокрема аксіологічних компонентів у поглядах науковців. Методологічний діапазон цієї дослідницької стратегії достатньо широкий (класифікаційне та дескриптивне моделювання, семіотичний аналіз та ін.), але найповніше відображений у різноманітних компаративних і типологічних інструментах, зокрема у типологіях творчих спільнот, учених тощо.

Понятійні конструкції у межах культурознавчих практик виглядають не такими усталеними чи канонічними, як з обсягу соціокультурного підходу, зокрема вирізняються більшою мінливістю та пластичністю відповідно до певних дослідницьких потреб. Однак, можемо все ж таки виокремити певні термінологічні орієнтири, які досить часто вживаються у працях з історії та теорії культури: стиль мислення / стиль культури / культурна доба / історіографічна традиція / спільнота (спільноти) / ідентичність / тип ученого (мислителя, інтелектуала, митця, письменника).

На цьому місці варто зауважити, що наведені понятійні зв’язки у жодному разі не є аксіоматичними чи догматичними! Приміром, Л. Білас уживав для характеристики поглядів та свідомості низки українських істориків і публіцистів (М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський) комбіновану термінологічну сув’язь, яка містила і культурознавчі, і соціокультурні ознаки: тип історичної людини / образ історії [242].

Відзначимо, що з культурознавчої перспективи стиль мислення дозволяє розглядати різноманітні аспекти діяльності і творчості суб’єкта (вченого) в аксіологічних координатах різних спільнот (професійної, політичної, соціальної, конфесіональної, родинної і т. п.) та в межах відмінних суспільних середовищ. Зокрема, йдеться про специфіку світосприйняття та наукових поглядів ученого, його фахові устремління, автоі гетеростереотипи, дослідницькі пріоритети й ціннісні орієнтації, персональну позицію та роль у неформальному колективі (напрям, течія, школа, гурток, група, творчий тандем) та ін.

Не випадково російський історик науки В. Карцев уважав, що поняття «стиль мислення» є надзвичайно цінним для вивчення внутрішнього світу окремого вченого [243], зокрема його неформальних зв’язків. Тим паче, що такий підхід дозволяє порушити низку важливих соціальних проблем наукової діяльності: передача стилю вчителя / майстра його учням, роль особистості у продукуванні механізму інтелектуальної наступності школи, персональні творчі устремління у контексті буття конкретного академічного колективу чи спільноти тощо [244].

Суголосні роздуми віднаходимо у робочих нотатках українського історика Ф. Шевченка, котрий приділяв значну увагу проблемі творчої індивідуальності вченого. На його думку, «індивідуальність історика проявляється через його праці. В працях кожного історика є своя особливість, свій стиль. Їх коріння потрібно шукати не лише в світогляді та умовах формування вченого, але

… в сугубо людських рисах його характеру» [245]. В іншому місці він резюмує свої міркування у майже афористичному означенні: «Портрет вченого (підкреслення Ф. Шевченка. – Авт.) знаходить своє відображення в його творах» [246].

З такої перспективи стиль віддзеркалює культурно-антропологічну цілісність людини в світі історії, зокрема вирізняє домінуючі смисли її неповторного буття [247].

Отже, на ниві культурознавчого підходу стиль мислення відіграє роль гнучкого ціннісного маркера свідомості вченого (поглядів, світосприйняття), який дозволяє простежити й осягнути його побутування на перехресті різних спільнот, середовищ, формальних і неформальних зв’язків, скласти неповторний візерунок співвідношення лояльностей як підмурку певної ідентичності. Ба більше, це поняття виявляє найважливіші ціннісні смисли в житті мислителя / інтелектуала, зокрема ставлення до навколишнього світу, професійної спільноти, фахового вибору, врешті-решт – до своєї творчості.

На перший погляд, постмодерністський підхід з обсягу теорії стилів і стильових практик на сьогодні є найменш відрефлексованим. Цей підхід виглядає досить розмитим, оскільки постає як низка багатоманітних, швидкоплинних, а інколи й вельми суперечливих інтелектуальних конфігурацій. Такий собі невловимий і багатоликий постмодерний Янус!

Американський історик П. Берк слушно схарактеризував постмодернізм як «парасольку», під якою переховується низка теоретиків, котрі заперечують детермінізм та все, що пов’язано з «соціальною реальністю» [248]. Власне, за цієї

«парасолькою» постає справжнє буйство різноманітних дослідницьких стратегій, технік прочитання текстів та незвичайна мінливість методологічного інструментарію, котрі годі вкласти в якісь концептуальні схеми чи моделі!

У межах зазначеного підходу наука розглядається як низка епістем (різноманітних просторів знання з певним співвідношенням слів та речей за М. Фуко), дискурсивних практик (конкретних способів циркуляції, реалізації цих епістем) і вербально-наративних стратегій їх репрезентації. Відтак у постмодерністських візіях учений постає як автор-транслятор тексту та, заразом, як його читач-інтерпретатор. На відміну від інших підходів, зорієнтованих на соціокультурне, онтологічне, гносеологічне або аксіологічне маркування свідомості вченого, академічної спільноти чи певного виду діяльності, провідний рефрен постмодерністських стратегій зазвичай пов’язаний із мовним представленням світу, зокрема минувшини.

Зазначимо, що саме «мовний протокол», точніше лінгвістичні й наративні компоненти, у багатьох випадках виступають як визначальні, хоч, звичайно, і не єдині характеристики «технології творчості». Згадаємо, приміром, модуси аргументації й ідеологічного підтексту у теорії «історіографічного стилю» Г. Вайта, які все ж таки підпорядковані певним мовним тропам. Тому його історіографічну концептуалізацію навіть охрестили «естетичним історизмом» [249].

Отож пошук прихованих, ба навіть зникаючих та вислизаючих смислів у тексті (виявлення бінарних опозицій, доповнюючих контекстів і т. п.), відомий як деконструкція (термін французького філософа Ж. Деріди), є неодмінним атрибутом методологічних сценаріїв у межах цього підходу. Термінологічну конструкцію одного з цих сценаріїв можемо уявити у такому вигляді: стиль мислення / суспільні (дослідницькі практики) / стратегії представлення / тексти / предметні значення / смисли.

Проте наведена понятійна репрезентація в жодному разі не є усталеною, а тим більше канонічною. Натомість уживаються найрізноманітніші, інколи вельми несподівані понятійні сполучення, зокрема навіть деякі традиційні терміни набувають іншого сенсу. Скажімо, стиль життя тлумачиться М. Фуко як «самотехнологія, самовиробництво суб’єкта» [250].

Зрештою, нині побутує полярність в оцінках пізнавального потенціалу та дослідницького інструментарію з обсягу постмодерністських стратегій, яка пов’язана з тотальною загрозою розмивання кордонів предметно-дисциплінарного знання, зокрема зі змішуванням знака й об’єкта [251].

Означені трансформації породжують скептично-негативні настрої багатьох учених-гуманітаріїв до постмодерністських технік прочитання і потрактування наукових текстів. Воднораз вони продукують симпатії їх прихильників і адептів, які обстоюють думку про архаїчність класичних і навіть некласичних дослідницьких стратегій та методологічних сценаріїв. Утім, постають і компромісні візії щодо стратегій і «протоколів» мовного представлення. Наприклад, Ф. Анкерсміт, якого вважають представником пізньої фази наративістської філософії історії [252], пропонує встановлення певного співвідношення між різними рівнями «примусу досвідом» (емпіризм) та «примусу мовою» (лінгвістика) [253].

Постмодерністські виклики спричинилися і до такої цікавої термінологічної інновації як гранд-наратив («великий текст»), яку зазвичай приписують французькому філософу Ж.-Ф. Ліотару [254]. Цим терміном (здебільшого ретроспективно!) називають «велику оповідь» («великий наратив»), яка ідеологічно й інтелектуально легітимізує низку суспільних, політичних, соціальних та інших практик у певному культурному просторі. Нині цим поняттям послугується чимало вчених-гуманітаріїв (причому не тільки прихильники постмодернізму!) у найрізноманітніших контекстах, зокрема й на обширах українського історіописання.

Саме з акцентуванням уваги на складних і суперечливих зв’язках між суспільними практиками, стратегіями мовного й епістемологічного представлення та багатоманітними смислами, які продукуються у текстах учених, пов’язані найважливіші інструментальні новації, котрі привніс постмодерністський підхід до царини сучасної соціогуманітаристики. На ниві дослідницьких практик цей підхід упровадив мовне / наративне маркування наукових текстів, яке розглядається як одна з важливих ознак стилю мислення будь-якого вченого.

Таким чином, сполучення трьох окреслених підходів з обсягу стильових практик та теорії стилів репрезентує досить гнучкий набір різноманітних інструментів-маркерів щодо студіювання творчості відомих українських істориків.

На перший погляд видається, що такий дослідницький інструментарій є вповні самодостатній, зокрема продукує солідні можливості стосовно вибору певних сюжетів та стратегій представлення українського історіописання у контексті побутування різних культурних епох і стилів мислення. Втім, історіографічне спрямування нашої монографії потребує деякої корекції чи адаптації низки термінологічних конструкцій і дослідницьких стратегій, розрахованих зазвичай на масштаб і проблематику наукознавчих чи культурологічних досліджень.

Передусім, певні пояснення, принаймні коментарі, варто подати стосовно співвідношення макрота мікрорівнів у застосуванні стильових підходів. Йдеться про термінологічні сув’язі, які вживаються як стосовно маркування провідних напрямів суспільної і наукової думки, або т. зв. «великих стилів» (іноді їх ототожнюють із «культурними епохами»!) на ниві соціогуманітаристики (просвітництво, романтизм, позитивізм і т. п.), так і щодо окреслення стилю мислення конкретного вченого (позитивістський, неоромантичний і т. п.). Зазвичай поєднання таких інструментів продукує чимало питань, зокрема щодо їх субординації чи співмірності.

Приміром, постають проблеми переходу від однієї «культурної епохи» до іншої, стильових «стиків» та їх впливу на наукову творчість істориків та ін. Більше того, виникають питання щодо інтелектуального вибору вченого / мислителя у межах «великого стилю», механізмів (способів) його реалізації, взаємодії стилетвірних чинників і персональних мотивацій тощо. Власне, слід вести мову про рівень рефлексованості особистого вибору з огляду на соціокультурні реалії чи інтелектуальні домінації певної доби, належність до національної / регіональної / академічної / групової спільноти, інерцію й стереотипи мислення у межах певного ідеалу науковості та світоглядних орієнтирів, вплив драматичних, часом трагічних, колізій творчої біографії тощо.

Іноді трансформації між макрота мікрорівнями описують за допомогою тієї чи іншої ієрархії чи масштабування різноманітних стильових форм, які вводять як перехідні рівні чи дефініції. Зокрема, П. Малиновський пропонував розрізняти стилі мислення за рівнем їх загальності і навіть вибудовував низку ієрархічних моделей, з-поміж яких посередню ланку посідав стиль мислення наукового напряму чи школи [255]. І. Колесник відводить роль такої проміжної дефініції між універсальним стилем та персональним стилем ученого поняттю корпоративний / професійно-груповий стиль, притаманний «науковій школі, «незримому коледжу», напряму, або ширше – національному середовищу» [256].

Крім того, постають питання щодо передумов, які спричиняють заміну / зміну / трансформацію «культурних епох». Д. Лихачов уважав неодмінною умовою такого переходу стан деякої хаотичності та нетривкості у культурних межах «великих стилів», що призводить до динамізму, своєрідного сплеску індивідуальної творчості. Тож «персональні стилі» поступово розмивають, руйнують стильову єдність епохи [257], кінець-кінцем утворюють нові культурні й ідейні сполучення [258]. Причому філософські засади, які спричиняються до таких стильових трансформацій, з’являються раніше, ніж конкретні твори, в котрих вони втілюються [259].

Та уявімо, що нетривкість, хаотичність, про які згадує Д. Лихачов у контексті російського літературного процесу, на теренах українського історіописання, котре поступово виокремлювалося й формувалося у межах відмінних культурних просторів в імперіях Романових і Габсбургів, зберігалося протягом цілого століття! За таких передумов, «культурні епохи» чи «великі стилі» фактично накладаються у часі, що витворює феномен їх співбуття!

Власне, про релятивність поняття «культурна епоха», індивідуалізацію її змісту та мінливість сенсу, котрий вона продукує у залежності від певних контекстів висвітлення і представлення, доволі добре висловився Б. Крупницький. «Коли приглянемося ближче, то прийдемо до висновку, що треба індивідуалізувати кожну добу (тільки не робити з неї якогось організму!), шукати в ній того, що її особливо характеризує, відреставрувати, так би мовити, її стиль або її ритм, оскільки це можливо. Але знов ж поняття суцільности, цілостевости доби дуже релятивне», – наголошував Б. Крупницький [260].

Чи не такий інтелектуальний феномен споглядаємо на обширах української історіографії ХІХ ст.?!

За відомим висловом Д. Чижевського, романтизм побутує в українській думці протягом усього ХІХ ст., зокрема навіть в «антиромантичні часи» європейської культури [261]. У персональному вимірі романтизм представлений від М. Максимовича до Д. Яворницького, себто від 1820-х років до початку ХХ ст.

Та романтичні віяння не тільки циркулюють у добу «першого» та «критичного» позитивізму і навіть захоплюють часи неокантіанського повороту та переддень ери «масової історії», а й посідають поважне місце у тодішньому культурному просторі. З цієї перспективи доцільно ввести мову про тривале співіснування та взаємодію низки «великих стилів», зокрема самобутнє переломлення різноманітних інтелектуальних і культурних складових у поглядах українських істориків.

Заразом потребують перегляду й усталені уявлення про виразно окреслені часові терени циркуляції тих чи інших «великих стилів» в українській інтелектуальній історії ХІХ – ХХ ст., особливо, зважаючи на специфіку соціокультурних передумов та політичних обставин. У такому контексті слушним є припущення про полістильність мислення більшості визначних українських істориків чи науковців-гуманітаріїв ХІХ – ХХ ст. Недаремно культурологи вважають досить поширеною практику багатостильності у межах однієї творчої індивідуальності за часів модернізму [262].

Врешті, слід висловити кілька зауваг і застережень щодо рівня загальності та змістовного наповнення деяких понять, що вживаються на сторінках нашої монографії. Приміром, традиційне означення терміна «ідеал науковості» пов’язується зі сталими уявленнями про логічну структуру науки, що передбачає його застосування як інструмента метатеоретичної схематизації пізнавального процесу [263]. Однак, у випадках висвітлення й аналізу дослідницьких практик історика, як правило, йдеться про більш конкретні і предметні уявлення, себто про істотно інший ступінь абстрактності.

З такої перспективи термін «ідеал науковості» вченого тлумачиться як:

1) пізнавальна орієнтація на конкретну дослідницьку стратегію, яка передбачає певний вид очікуваних результатів (скажімо, позитивістське відтворення / спростування каузального зв’язку чи детермінації, романтичне / неоромантичне осягнення призначення персонального / колективного героя і т. п.);

2) конкретна форма втілення й реалізації особистих задумів, тобто вид і жанр наукової студії (монографія, есе, багатотомна «синтетична історія», публіцистична стаття-лист, монографія-передмова (В. Антонович), рецензійна стаття, бібліографічна нотатка, своєрідні «описи» минувшини, які представляють щось посереднє між звичайним переказом подій та розширеним анотованим оглядом джерел (О. Лазаревський) і т. п.);

3) авторські уявлення про ціннісну значимість наукових результатів для суспільства (просвітницьке моралізаторське повчання, романтична домінація слави, позитивістське прогностичне передбачення, апологія «масової людини» у річищі тієї чи іншої версії соціологізації історії і т. п.).

Іноді до ідеалу науковості вченого входять і його уявлення про суспільне, культурне та політичне призначення історика чи науковця-гуманітарія, а також власне розуміння морально-етичних і фахових приписів з обсягу функціонування професійної корпорації.

Зокрема, М. Драгоманов пов’язував ідеал науковості з зовнішньою та внутрішньою свободою дослідника в академічному житті, порівнював становище вченого в імперії Романових («імперська наука») і поза її межами, хоч загалом обстоював вимоги позитивістської об’єктивності і каузальності в історіописанні. Досить своєрідні настанови щодо існування фахової корпорації українських істориків за радянської доби, попри публічне декларування відомих ідеологічних постулатів, запропонував Ф. Шевченко у вигляді роздумів про «суд історії» [264].

Зауважимо, що ідеал науковості досить часто виявляється у внутрішніх рефлексіях історика щодо своєї студії: декларування авторських мотивів і намірів, розуміння місця певної роботи на тодішньому культурному полі, пояснення стосовно методології, структури, способу викладу тощо.

Окремих уточнюючих коментарів потребує і такий відомий термін, як «архітектоніка» (грецьк. άρχιτεχτονιχή [τέχνη] – будівельне [мистецтво]). Німецький філософ І. Кант тлумачив поняття «архітектоніка» («архітектоніка розуму») як мистецтво побудови системи, зокрема науки [265]. Д. Чижевський уживав зазначене поняття щодо творення філософської системи, зокрема у контексті означення характерології слов’ян [266]. Водночас російський мислитель М. Бахтін трактував архітектоніку як своєрідний вираз художньо-естетичного бачення світу, який упорядковує не тільки просторово-часові моменти, а й смислові форми, зокрема композицію твору [267]. За свідченням С. Валка, цим терміном часто послуговувався російський історик О. Лаппо-Данилевський на семінарах, які він проводив із дипломатики [268].

Зазвичай архітектоніку вживають для позначення основних принципів та засад побудови тієї чи іншої студії [269], зокрема змістовного наповнення, оформлення й рубрикації, себто ієрархічного розподілу тексту тощо. У вужчому значенні це поняття застосовують для означення співвідношень різних частин праці, зокрема стосовно встановлення належної пропорційності між викладеним фактографічним матеріалом, його поділом і оформленням в окремих розділах та інших структурних одиницях [270].

Досить часто вважають, що термін «архітектоніка» рівнозначний дефініції «структура» і застосовують його у відповідному сенсі. Така практика, ймовірно, склалася через те, що обидва поняття вживаються для позначення композиційної будови студії. Внаслідок цього відбувається зміщення чи навіть підміна призначення й адресної спрямованості обох термінів.

Здебільшого структуру (лат. structura – будова, порядок, зв’язок) тлумачать як взаємозв’язок складових частин цілого, тобто сукупність елементів, зв’язок між якими, власне, створює певний предмет і його властивості. Проте структура тільки окреслює звичайний, базовий набір елементів і формат рубрикації – ієрархічного поділу тексту на розділи, підрозділи, глави, параграфи щодо студії з тією чи іншою фахово-дисциплінарною, видовою та жанровою належністю.

Отож поняття «структура» виконує нормативну функцію, тобто визначає видову або жанрову належність (цілісність) дослідницької роботи стосовно наявності чи відсутності певних елементів композиції.

Натомість термін «архітектоніка» відображає конкретні обриси цієї праці, зокрема реальне співвідношення між елементами роботи, спрямованість і динамізм викладу, завдяки яким текст набуває неповторних, індивідуальних ознак. Загалом архітектоніка демонструє логіку розгортання й представлення матеріалу у певній студії, втілення стильових настанов та дослідницьких устремлінь конкретного вченого, зокрема виявляє їх мінливість і відмінності щодо існуючих видових та жанрових канонів.

Скажімо, аналіз архітектоніки конкретної студії відкриває ступінь авторського розуміння й усвідомлення демаркаційної лінії між «своїм» та «чужим» (додатками, цитованими джерелами, парафразами і т. п.) текстом. Відтак це поняття є важливим інструментом для виявлення як креативності, так й інерційності у стилі мислення історика, його видових і жанрових уподобань тощо.

Варто наголосити, що в українському історіописанні склалася певна традиція щодо використання терміна «архітектоніка». Вірогідно, поява цього поняття в українському культурному просторі пов’язана з французькою інтелектуальною традицією. Тим паче, що більшість з означених українських учених тою чи іншою мірою орієнтувалася на французькі інтелектуальні та культурні взірці. Цю дефініцію зустрічаємо на сторінках студій харківського дослідника М. Петрова [271], а також у працях низки істориків ХХ ст. – В. Липинського [272], І. Борщака [273], О. Оглоблина [274], М. Слабченка [275], С. Томашівського [276] та ін. Причому в одній із рецензій О. Оглоблин подає власне визначення архітектоніки як «внутрішньої логіки роботи» [277]. Циркулюють і похідні дефініції. Приміром, С. ЄгуноваЩербина – учениця В. Антоновича у своїх споминах уживає термін «архітектурність викладу» стосовно характеристики композиційної простоти його праць [278].

Іншим важливим інструментом, який розкриває стильові виміри наукової творчості, є дефініція «тип ученого», а у контексті нашої монографії – «тип історика».

Це поняття побутує на теренах історіописання, щонайменше, від ХІХ ст. Первісно з типом історика асоціювалася самобутня манера певного вченого, передусім, яскраві прикмети його творчості, інколи навіть особисті якості, зокрема комунікативні, лекторські і т. п. [279] Проте вже у другій половині ХІХ ст. культурні епохи романтизму та позитивізму спричинилися до формації і виразного розрізнення таких відомих типів як історик-художник та історик-критик (історик-аналітик). Заразом побутує думка, що доба романтизму породила ще один тип ученого-гуманітарія – історика-філолога [280].

Більше того, такі означення асоціюються з засадними складовими чи навіть стилетвірними чинниками у представленні та рецепції образу / образів певного вченого. Наприклад, М. Максимович – дослідник-критик, М. Костомаров – історик-художник, В. Антонович – історик-аналітик і т. п., хоч вирізнення таких типів інколи є вкрай суб’єктивним і суперечливим.

Іноді типологію вчених-гуманітаріїв прагнуть пов’язати з відповідним соціокультурним контекстом, виплеканим певною епохою. Зокрема, у класичній історіографічній студії П. Мілюкова обстоюється думка про культурні та соціальні відмінності «професорського типу» доби Катерини ІІ й Олександра І [281], себто фактично йдеться про їх соціокультурне маркування.

Згодом шириться диференціація, зокрема вирізнення інших типів істориків у світлі зростаючого розмаїття дослідницьких практик, які зазвичай пов’язують із стильовою формацією позитивізму [282]. Російський історик М. Богословський розрізняв три типи істориків: історик-художник, історик-мислитель (історик-філософ) та історик-дослідник (зорієнтований на евристичний пошук). Причому він обстоював думку, що вони нечасто побутують у «роздільному вигляді», а здебільшого представленні у різних комбінаціях [283].

Свою типологію істориків представив і відомий російський історик-медієвіст О. Неусихін, який до низки відомих типів (історик-аналітик, історик-синтетик, історик-художник) додав ще історика-руйнівника («деструктора») [284].

Протягом ХХ ст. некласичні дослідницькі практики спричиняють реконцептуалізацію уявлень щодо типів науковців-істориків. Відтак постає думка про співіснування, взаємопов’язаність і навіть взаємодоповнення різних типів учених. І. Шевченко метафорично означує два типи науковців (образи «метелика» та «гусені», інакше «живих» і «технічних» істориків) у руслі різноманітних варіацій історичного письма [285].

Цікаві типологічні градації істориків у світлі біоісторіографічного дослідження запропонувала одеська дослідниця Т. Попова. У певному сенсі ця пропозиція нав’язує переосмислення некласичних практик у вигляді низки типологічних опозицій: теоретик / практик-емпірик; учений-дослідник / учений-педагог; учений-філософ / учений-поет / учений-сцієнтист; генератор ідей / глосатор / транслятор / коментатор; критик / «догматик-конструктивіст» / догматик [286]. Останній типологічний ряд навіть продукує своєрідне метафоричне доповнення за рахунок нового типу, породженого культурною добою постмодернізму – критик-деконструктивіст або якесь подібне означення!

Зрештою, вирізнення типів учених / інтелектуалів, і до сьогодні відіграє помітну роль у представленні образів істориків у наукознавчих та історіографічних студіях, оскільки дозволяє у стислій і універсальній формі доволі виразно маркувати й узагальнювати дослідницькі практики.

Втім, не варто забувати про релятивність, інколи й очевидну суперечливість таких підходів, які часто-густо нав’язують надмірне спрощення та генералізацію наших уявлень. Зокрема, варто згадати про роздвоєння у рецепції постаті В. Антоновича (історик-аналітик чи історик-синтетик), котра фактично поділила інтерпретаторів та дослідників його творчості на два табори (докладніше про це йдеться у підрозділі 4.1). У широкому сенсі можемо говорити про своєрідну спокусу «упорядкувати» досить складні, розмаїтті, суперечливі практики істориків у вигляді показного й «гарного фасаду» типологічних означень.

Таким, у найголовніших рисах, постає дослідницький інструментарій з обсягу стильових підходів, який уживається у пропонованій монографії.


Примітки

223. Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выражение / Сост. А. А. Тахо-Годи. – М., 1995. – С. 150.

224. Либин А. Стиль – это человек? // Стиль человека. Психологический анализ. – С. 3.

225. Горский В. С. Историко-философское истолкование текста / Отв. ред. И. П. Головаха. – К., 1981. – С. 153.

226. Джери Дэвид, Джери Джулия. Большой толковый социологический словарь: В 2 т. – М., 1999. – Т. 2. – С. 297; Майерс Д. Социальная психология / Пер с англ. – С.-Петербург – Москва – Харьков – Минск, 1997. – С. 680; Психология. Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М., 1990. – С. 385; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. – К., 1997. – С. 340; Новые направления в социологической теории / Пер. с англ. Л. Г. Ионина; вступ. ст. Л. Г. Ионина, Г. В. Осипова; общая ред. Г. В. Осипова. – М., 1978. – С. 158 – 159; Ионин Л. Г. Социология культуры: Учеб. пособие. – 4-е изд., пераб. и доп. – М., 2004. – C. 116 – 139, 171 – 175; Режабек Е. Я., Филатова А. А. Когнитивная культурология. – СПб., 2010. – С. 21; та ін.

227. Павловская О. Е., Пономаренко И. Н. Вариативность семантики термина «стиль» в пространстве гуманитарных наук // Культура народов Причерноморья. – Симферополь, 2004. – № 49, т. 1. – С. 183.

228. Кребер А. Л. Избранное… – С. 805.

229. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М. – СПб., 2000. – С. 329; Лосев А. Ф. Форма – Стиль – Выражение… – С. 151.

230. Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. – С. 165.

231. Горский В. С. Указ. соч. – С. 154.

232. Уваров А. И. К вопросу о стиле мышления в исторической науке // Вопросы методологии общественных и гуманитарных наук. – Калинин,1972. – Вып. 2. – С. 50 – 58; Его же. Гносеологический анализ теории в исторической науке / Научн. ред. Л. А. Смирнов. – Калинин, 1973. – С. 82 – 86.

233. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 45.

234. Микешина Л. А. Философия науки… – С. 347.

235. Савельева И. М., Полетаев А. В. Знание о прошлом. – Т. 1: Конструирование прошлого. – С. 186.

236. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 177.

237. Там же. – С. 196.

238. Устюгова Е. Н. Стиль человека…

239. Ее же. Стиль и культура… – С. 78.

240. Воблий К. Г. Виписки з різних книг про працю вчених, письменників та з інших питань. Записи про виконану наукову роботу [автограф; 1942 – 1944 рр.] // ІР НБУВ. – Ф. 38. – Спр. 201. – 28 арк.; Его же. Организация труда научного работника. План [автограф, другий варіант; м. Київ, 7 лип. 1939 р.] // Там само. – Спр. 71. – 6 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф; 1934 – 1935 рр.] // Там само. – Спр. 197. – 50 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф;1936 – 1937 рр.] // Там само. – Спр. 198. – 104 арк.; Его же. Тетрадь с записями из разных книг о жизни, творчестве, труде писателей, ученых, художников [автограф; 1937 – 1938 рр.] // Там само. – Спр. 199. – 94 арк.

241. Його ж. Організація роботи наукового працівника (методика і техніка). – 3-є вид. – К., 1969. – С. 111.

242. Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 26 – 29.

243. Карцев В. П. Социальная психология… – С. 243.

244. Там же. – С. 272.

245. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про місце історіографії в історичній науці та про інші історичні дисципліни [чорновий автограф; 1960-ті роки] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 793. – Арк. 14.

246. Його ж. Робочі матеріали про історію як науку, значення функції критики, партійність та ін. [чорновий автограф; м. Київ, 1960-ті – поч. 1970-х років] // Там само. – Спр. 777. – Арк. 50.

247. Устюгова Е. Н. Культура и стили // Метафизические исследования. Альманах Лаборатории метафизических исследований при философском факультете С.-Петербургского гос. ун-та. – 1997. – Вып. 5: Культура. – С. 33.

248. Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка; пер. з англ. Т. та А. Портнових. – К., 2004. – С. 30.

249. Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании… – С. 48 – 49.

250. Устюгова Е. Н. Стиль человека…

251. Медушевская О. М. Феноменология культуры: концепция А. С. Лаппо-Данилевского в гуманитарном познании новейшего времени // ИЗ. – М., 1999. – Вып. 2 (120): Памяти акад. И. Д. Ковальченка. – С. 127.

252. Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика / Пер. з польськ. та англ. В. Склокіна; наук. ред. В. Склокін, С. Троян. – К., 2012. – С. 47.

253. Анкерсмит Ф. История и тропология… – С. 156 – 158; Кукарцева М. А. Лингвистический поворот в историописании… – С. 51, 53.

254. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н. А. Шматко. – М., 1998. – 160 с.

255. Малиновский П. В. Проблема стиля научного мышления. – С. 15 – 16.

256. Колесник І. Стиль історіографічного мислення… – С. 46; Її ж. Українська історіографія: концептуальна історія. – С. 141.

257. Лихачев Д. С. Очерки по философии художественного творчества. – СПб., 1996. – С. 86 – 88.

258. Там же. – С. 93

259. Там же. – С. 91 – 92.

260. Крупницький Б. Друга частина. Історіософічні замітки в зв’язку з історією України: 4. До теорії доби: ІІ. Про категорію заперечення в історичному процесі // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 215 – 216.

261. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори. – К.. 2005. – Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди. – С. 17.

262. Устюгова Е. Н. Стиль и культура… – С. 104.

263. Философия науки: общие проблемы познания… – С. 82; [Порус В. Н.] Стиль научного мышления [гл. 6] // Теория познания: В 4 т. / Под ред. В. А. Лекторского, Т. И. Ойзермана. – М., 1993. – Т. 3: Познание как исторический процесс. – С. 230.

264. Шевченко Ф. П. Про суд історії // УІЖ. – 1967. – № 2. – С. 45 – 54.

265. Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. Н. О. Лосского. – СПб., 1993. – С. 462 – 463.

266. Чижевський Д. До характерології слов’ян. Українці // Чижевський Д. Філософські твори. – Т. 2. – С. 38.

267. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / Сост. С. Г. Бочаров; примеч. С. С. Аверинцева и С. Г. Бочарова. – М., 1979. – С. 121; Пешков И. В. М. М. Бахтин: от философии поступка к риторике поступка. – М., 1996. – С. 144 – 145.

268. Валк С. Н. Воспоминания ученика [про О. С. Лаппо-Данилевського] // РИЖ. – 1920. – Кн. 6. – С. 195.

269. Микешина Л. А. Философия науки… – С. 426.

270. Воблий К. Г. Організація роботи наукового працівника. – С. 137.

271. Петров М. Новейшая национальная историография…. – С. 5.

272. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. – Київ – Філадельфія, 1995. – Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – C. XLIII, 347.

273. Борщак І. Рец. на кн.: Krupnyckyi B. Hetman Mazeppa und seine Zeit (1687 – 1709). In Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. – Leipzig, 1942. – 260 s. // Україна (Париж). – 1950. – № 4. – C. 294; [Борщак І. К.] Рец. на кн.: Рудницький Я. Слово й назва «Україна». – Вінніпег, 1951. – 131 с. // Там само. – 1952. – № 7. – С. 591.

274. Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Барабой А. О причинах присоединения Украины к России в 1654 г. [автограф та 2 машинописи рецензій – стислої на 1 стор. 7 черв. 1939 р. та розгорнутої 27 жовт. 1939 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 196. – Арк. 34; Його ж. Передмова редактора [до «Нарисів української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Гол. ред., упоряд., авт. вступ. ст. і ком.: В. В. Кравченко. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 338; Його ж. Кріпацька фабрика (Харків – Київ, 1931) // Idem. A History of Ukrainian industry / Reprint of the three volume study first published in Kiev in 1925 and 1931. – München, 1971. – С. 3.

275. Слабченко М. До методології історії робітничого класу // ЧШ. – 1927. – № 5. – С. 85.

276. Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі (Переклад стенограми відчиту уладженого «Інститутом дослідів національних справ» у Варшаві 12. IV. 1929). – Львів, 1929. – С. 4

277. Оглоблін О. П. Рец. на пр.: Маркевич А. П. Нашествие Карла XII и розгром шведов под. Полтавой [автограф та машинопис; 28 верес. 1940 р.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 197. – Арк. 25.

278. Єгунова-Щербина С. Пам’яті В. Б. Антоновича (Сторінка спогадів) // Україна. – 1928. – № 5. – С. 94 – 95.

279. Полевой П. Три типа русских ученых (Куник, Срезневский и Григорович) // ИВ. – 1899. – Т. 76, № 4. – С. 123 – 143.

280. Савельева И. М., Полетаев А. В. История и интуиция: наследие романтиков. Препринт WP6/2003/06. – М., 2003. – С. 31.

281. Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. – 3-е изд. – СПб., 1913. – С. 229.

282. Богдашина О. М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.). – Харків, 2010. – С. 269 – 270.

283. Богословский М. М. Историография, мемуаристика, эпистолярия (Научное наследие) / Отв. ред. А. И. Клибанов. – М., 1987. – С. 98 – 99.

284. Неусыхин А. И. Дмитрий Моисеевич Петрушевский // СВк. – 1946. – Вып. 2. – C. 12.

285. Ševčenko I. Two Varieties of Historical Writing // History and Theory. – 1969. – Vol. 8, no. 3. – P. 332 – 345.

286. Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию Исторического факультета. – Одесса, 2007. – С. 502.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4168

Модифіковано : 24.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.