Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Кременчук від заснування до… / На вістрі колонізації:… / Знову кордон: застава,… / Реставрація…

Кременчук від заснування до 1764 р.

На вістрі колонізації:
змагання цивілізаторів (кінець XVII – 1764)

Знову кордон: застава, запорожці, іноземці

Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта

Вирський Д.С.

Ліквідація за умовами Прутського трактату 1711 р. Росії з Туреччиною право-бережних козацьких полків (в т.ч. й Чигиринського, що урядував на правобережній Кременчуччині) та «згін» тутешнього населення на лівий (російський) берег Дніпра, що завершились у 1714 р., а також усунення після розгрому Січі у 1709 р. запорожців з їх традиційних володінь (до 1733 р.) лишили кременчуцьке Правобережжя на розсуд місцевих прикордонних адміністрацій Гетьманщини та Речі Посполитої. Причому остання до кінця Північної війни (1721 р.) не мала сил, аби твердою ногою стати на наддніпрянському прикордонні [171].

Протягом всього XVIII ст. найближчими до Кременчуччини цивілізаційними центрами (містами магнатських резиденцій) Речі Посполитої лишались Корсунь (Понятовських) та Умань (Потоцьких). Межуюче із нею чигиринське староство наразі знаходилось у жалюгідному стані. За вже знайомою нам традицією уряд полишив його на ініціативу високих військових достойників. Відновителем старостату в Чигирині, перерваного по гетьмані П.Тетері (1663-1665 рр.), став син великого коронного гетьмана Станіслав Ян Яблоновський (1669-1731 рр.), воєвода руський (з 1697 р.), староста білоцерківський та чигиринський з 1702 р. Саме він організовував спротив спробам С.Палія відновити тут козацький устрій та закріпив відновлене староство за своїм вибуялим на рубежі ХVII-XVIII ст. магнатським родом (Яблоновські походили з Галичини).

1718 р. Станіслав Ян Яблоновський передав чигиринське староство своєму синові Яну Каетану (1699 або 1700-1764 рр.), пізнішому воєводі брацлавському (з 1754 р.). Цей останній був відомий своєю амбітністю (попри іронію шляхетського суспільства наполегливо вживав старожитний титул «князя на Острозі» та тримався на позір як володар удільний) та непримиренними антиросійськими настроями. Старший родич славнозвісного «князя-козака» Миколи Яблоновського, він замикає на Кременчуччині шерег непересічних «польських» українців, магнатів – героїв степового прикордоння та апологетів польсько-українського єднання.

Руками своїх підстарост-«губернаторів» («комісарів добр Чигиринських») Просовського [172], Станіслава Орловського [173], Станіслава Рудницького [174] та Андрія Стаєцького [175] Ян Каетан Яблоновський з 1725 р. розпочав свою приватну реконкісту (до того йому, ймовірно, вдалося певною мірою впорядкувати справи в самому Чигирині, про що говорить факт побудови Вознесенської церкви в 1720 р. [176]) за межі староства. Причому він, як і інші прикордонні магнати, явно використав параліч українського Гетьманату, пов’язаний з діяльністю погромної російської Малоросійської колегії (1722-1727 рр.) [177]. Лише у вересні 1728 р. новопризначений гетьман Д.Апостол попросив російського канцлера в той «обиде показать оборону и наставление» [178].

До 1732 р. контроль Яблоновського далеко вийшов за річку Тясмін, що правила за «офіційний» кордон з Російською імперією, та сягнув Крюкова [179]. Аби привабити селян, шляхетські власники готові були надавати навіть 30-літні «слободи», відтак, перспектива «справжнього» кріпацтва відсувалась для селян-колоністів аж на другу половину ХVIII ст. Мало хто волів заглядати так далеко на майбутнє, для виснаженого Правобережжя перепочинок був необхідний.

Суперником шляхетських конкістадорів виступала старшина та козаки Миргородського полку. Адже багато з них володіло землями на Правобережжі ще у XVII ст. і навіть мали на них юридичні документи (купчі) [180].

На прохання полкової старшини гетьман України Данило Апостол, який до 1727 р. був полковником миргородським, сам мав маєтності на Правобережжі [181], а як гетьман збирав тут і деякі податки («бжоляну десятину»), у березні 1728 р. скаржився російському урядові, що поляки не додержуються умов трактатів про кордон [182]. Особливо неприємним для козаків бідного на деревину Лівобережжя було перекриття їм поляками вільного доступу до багатих дібров Чорного лісу. Найбільше незадоволення, природно, виявляли козаки 4 прикордонних («узбережних») сотень: Городиської, Власівської, Кременчуцької й Потоцької, які з кінця 1710-х рр. активно колонізують прилегле до них Правобережжя [183].

Домагання козацької старшини змусили російський уряд відреагувати. 1732 р., за наказом генерал-губернатора Іоганна Бернгарда Вейсбаха (уродженець Богемії), призначалась комісія з демаркації польсько-російського кордону в степовій Україні (голова – генерал-квартирмейстер фон Штофель [184]). Вона з’ясувала на підставі давніх планів, свідчень миргородської старшини та, головне, «старожитців», що кордон мав іти таким чином: від гирла р.Тясмина цією річкою до гирла р.Ірклії, що впадає у Тясмин, далі цією річкою вгору до урочища, що його звуть Повороття, яке поділяє ліси – праворуч Мотронинський, ліворуч Чуту, далі шляхом, що йде цим урочищем до Круглого Боярака й Чорного Лісу. Південні землі за цією межею мали належати Гетьманщині.

Слідство-огляд реального стану людності та маєтностей на Правобережжі показало [185]:

1. Тут же, напроти Кременчука, жив польський шляхтич Казимир Чайковський (резиденцією його стало Табурище, де він збудував собі двір), який збирав мито з приїжджих і тримав шинок. Він захопив собі на власність старі українські поселення Миргородського полку, а саме: села Таборище і Кам’янку, сільця Золотарівку, Обламіївку, Конотіп, Свинарню, Білецьківку, Пицьківку і Круків, та підбив у підданство їх мешканців – посполитих та козаків. Комісія наказала будівлі Чайковського розламати, а села з мешканцями відібрати; самого ж Чайковського заарештовано, а майно й гроші його секвестровано.

2. Вище від гирла Тясмина лежить слобода Походіївка, що її заселили поляки.

3. На правому боці Тясмина, себто в границях Росії, слободи – Крилівська, колишнє місто Крилів, і Красно-Перичеська за мостом, що на р.Тясмині. При ній млин на 2 кола. На цю слободу зараз же заявив претензію Апостол, зазначивши, що її дано йому разом з лісом Асаульським.

4. Тут же на р.Тясмині ще 2 млини (Попівський та Булаївський), кожний на 2 мучних кола й одну ступу; на Булаївський млин претензію так само заявив Апостол [186]. Тут же село заселили поляки – Воробцівка.

5. Далі с.Андрусівка, що існувало й раніше, пізніше ж було зруйноване й знову його заселили поляки. Тут же і млин (так званий Дорошенківський) на два кола (одне мучне й одне ступне).

6. Далі слобода Колонтаївка, що її заселили поляки, і при ній млин (т.зв. Климівський) на три кола (два мучні, одне ступне).

7. С.Войтове й при ньому пустий млин (т.зв. Канівський), а в трьох верствах від нього другий, недобудований.

8. Далі по р.Ірклію млин Чигиринського мешканця [187]. Потім с.Нестерівка і при ньому млин (т.зв. Лишнятчина) на два кола (одне мучне й одне ступне).

9. Між лісами Чутою й Мотронинським під Чорним лісом слобода Цибулів, що її заселили знов поляки; коло неї млин на р.Малий Інгулець на 2 кола й хутір т.зв. Тонконогий (вже наприкінці цього ж року згадується як слобода).

10. Та в середині цієї території, серед лісів (Чути, Чорного та ін.) села, які заснували поляки (себто коронні піддані): Ковалівка (Григорія Ревенка), Биківка (Юска Головача), хутір коло Щербининого бояраку, «деревня» Глинська і при ній млин Якова Колесника на два кола і хутір т.зв. Федірки.

11. На гирлі Цирульника хутір старопоселений Скубіївка та на річці Чуті млин на два кола [188].

За підрахунками С.Шамрая, на цій території до 1725 р. (початку польської експансії) існували принаймні такі населені пункти: Обламіївка, Золотарівка, Табурище, Конотіп, Свинарня, Пяцьківка (Пицьківка), Білецьківка, Кам’янка (Кам’янка Потоцька, нині – Камя’ні Потоки [189]), Круків, Бутівка, Іншівка (?), Деріївка [190], Гавіно (?). За часів польського контролю (1725-32 рр.) до них додались слободи: Андріївка, Походіївка, Федірки, Глинське, Бихівка, Войтове, Ковалівка [191].

Остання спроба «польської» реконкісти була здійснена по закінченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (під час якої значна частина населення, підданих Російської держави, евакуювалась на Лівобережжя, а отже з’явилась можливість трактувати ці землі як такі собі нічиї «дикі поля»). 12 липня 1740 р. надвірні козаки губернатора Рудницького навіть спалили дві церкви в Крилівській слобідці – підросійській частині Крилова (а ще у січні 1737 р. тим самим губернатором розорені та спалені були два двори місцевого священика). Крім того, поляки захопили два млини на р.Тясмин. Загальні збитки тоді склали 1000 руб. [192].

Примітки

171. Лише 23/VI 1720 р. польський посол Хоментовський звернувся до російського уряду з проханням – щоб уникнути «назавжди» суперечок, треба міста, що за Вічним миром 1686 р. мали залишатись незаселеними, в т.ч. Чигирин і Крилів (польський), повернути колишнім власникам – шляхті, щоб заселювати й експлуатувати (зокрема перевози через Дніпро). Російський уряд не погодився та відстоював статус-кво (див.: Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина й Лизаветчина) // Записки історично-філологічного відділу. – Кн.24. К., 1929. – С.209-210).

172. «Prosowski» як губернатор староства Чигиринського фіксується 1726 р. за матеріалами уніатської візитації Чигиринських православних церков (див.: Крип’якевич І. Чигирин і Суботів у візитації 1726 р. // ЗНТШ. – Т.151. – 1931. – С.194.

173. Вперше згаданий у документі від 3.ІХ.1728 р. (Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.246), був чинним губернатором за часів комісії фон Штофеля 1732 р. (Там само), коли С.Орловський залишив цю посаду достеменно не відомо, напевне, перед січнем 1737 р., коли Рудницький вже палить двори священика в підросійському Крилові (див.: Там само. – С.250). У листопаді 1737 р. С.Рудницький згаданий як «економ староства» (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С.98-99).

174. Всі троє, як утім і згадуваний нижче Чайковський, належали до шляхетських родів київсько-волинського Полісся. Рудницький, який в одному з документів названий ще брацлавським підчашим (див.: АЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – К., 1876. – С.597), фіксується як губернатор ще у 1753 р. (див.: Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края… – С.250-251). Про Рудницьких можна додати, що вони в чигиринській околиці були не новачками: ще у 1661 р. шляхетний Ян Рудницький одержав надання на м.Тальне у білоцерківському старостві (див.: Руська (Волинська) Метрика. – С.776-777). Про належність Просовських (Проссовських) до волинської шляхти маємо, щоправда, доволі пізні звістки з 1840-1841 рр. (див.: Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. – Біла Церква, 2002).

175. Цей останній названий новим «комісаром та диспозитарем губернії» в універсалі кн.Я.К.Яблоновського від 17 квітня 1753 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354). Прізвище Стаєцький (від Стайок над Дніпром), можливо, свідчить про належність до «нової шляхти» з місцевих магнатських офіціалістів. Відомо, що в козацькому реєстрі 1649 р. в Кропивнянському полку Іркліївській (Оркліївській) сотні згадано Кирила (Курила) Стаєцького.

176. Czyhyrin (E.Rulikowski) // Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich. – T.1. – Warszawa, 1880. – S.789.

177. Відразу по відновленню гетьманства у 1727 р. російський резидент при гетьмані Д.Апостолі Наумов повідомляв уряд, що «…полские владельцы, которые отсель переходящими владели и брали с них десятину, ныне то отложили, послыша о гетмане и сами некоторые из ближних мест от рубежа выезжают» (Цит. за: Горобець В. Вказ. праця. – С.292). Іншим поштовхом для активізації кн.Яблоновського у цьому питанні могла стати прикордонна комісія між Російською імперією та Річчю Посполитою, яка розпочала свою діяльність 13 грудня 1723 р. (хоча руки у неї дійшли лише до північних відтінків кордону – до Смоленська).

178. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.245-246.

179. Шамрай С. До історії залюднення… – С.212.

180. Там само. – С.209; Пивовар А.В. Вказ. праця.

181. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастиря… – С.21. Н.Полонська-Василенко згадує, що в указі Сенату 1744 р. згадується грамота 1710 р. полковнику Д.Апостолу на володіння Городищем (Градизьком) та Криловим з млинами на Тясмині (див.: Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVIII ст. (1734-1775). – Ч.І. Заселення Нової Сербії та Слов’яносербії. – Мюнхен, 1960. – С.46).

182. Шамрай С. До історії залюднення… – С.210.

183. Там само. – С.208, 210-211.

184. Засновник помітного згодом місцевого поміщицького роду.

185. Повністю «Копію опису Задніпрських місць 1732 р.» щойно видав А.Пивовар: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.246-248.

186. Як видно з пізніших документів, один з найбільших і найприбутковіших на цій території млинів.

187. Ця згадка дає підстави думати, що решта млинів належала місцевим мешканцям.

188. Шамрай С. До історії залюднення… – С.212-213.

189. «Потоки» додались до первісної назви у наслідок належності цього поселення до Потоцької сотні.

190. Згадується як «село» вже у 1691 р. (документ див.: Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на Запорізьких землях у 1752 р. // Україна. – 1926. – Кн.2-3. – С.156-157).

191. Шамрай С. До історії залюднення… – С.213.

192. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.250.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3543

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.