Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / Документи і матеріяли / З розповідей моєї бабуні

Заславщина багатьох культур

Документи і матеріяли

З розповідей моєї бабуні

N. N.

[Записано у 2005-2006 рр. – Прим. ред.]

Моя бабуня – Марія Мазур, 22 серпня 1921 року народження, з дому Ґжелько, перша дочка Станіслава Ґжелька. Бабуня росла в сім’ї, оточеній духом католицизму. Її хрещення відбулося в костьолі Івана Хрестителя. Про своє дитинство вона пам’ятала мало. Напевно, як і всі діти, допомагала в догляді за своїм меншим братом, пасла худобу.

Та спогади, особливо важкі для неї, починаються з періоду 1937 року, коли разом з сім’єю її вантажать до поїзду та відправляють у Казахстан. Без жодних пожитків, їжі і води вони їхали кілька днів. Її мама, моя прабабуня, аби дати хоч скибку хліба для голодних дітей, просила у людей, які їхали з ними. Та сталося так, що їм вдалося втекти. Скільки днів вони йшли – бабуня не пам’ятала, казала тільки, що то були найдовші дні в її житті.

Марія і Олександер Мазури.

Марія і Олександер Мазури.

Втекли вони в місто Бердичів, оскільки там проживали родичі мого прадіда Станіслава. Та надати притулок всім не могли. Моя бабуня як найстарша з дітей переховувалася в молодої єврейки та виховувала її дітей. Саме там, серед злиднів і біди людської, вона, молоденька дівчина, зустріла свого майбутнього чоловіка, мого діда Олександра Мазура.

Після пошлюблення вони повернулися в Заслав. Згодом в них народився старший син, який також був охрещений в костьолі Івана Хрестителя, що діяв і за часів окупації Заслава німцями. Після закінчення війни, мій дід Олександер повернувся додому виховувати дітей, працювати.

Історія храму Св. Івана Хрестителя стала й історією нашої родини. Це був катедральний храм з кладовищем навкруги. Як і в усіх костьолах, під центральним вівтарем знаходилися мармурові склепи багатих меценатів, які будували чи спонсорували костьол. Власне ці поховання були знайдені лише після зруйнування храму, оскільки вхід до підвального приміщення було приховано.

З розповідей прадіда та моєї бабуні відомо, що у храмі завжди пахло ліліями. Було світло і просторо. Храм був відкритий весь недільний день. Перед початком літургії священик виходив з міністрантами (прислужниками) з Захристії (бокових кімнаток). Початок служби сповіщало дзеленчання маленьких дзвоників.

У храмі був великий орган. На жаль, його також знищено − порізали на пластини.

При вході в храм висів хрест та купель для рук. Під час знищення храму хрест вдалося сховати і тому він зберігся дотепер.

Храм існував в часи німецької окупації, був відкритий для парафіян. Були дозволені богослужіння, вінчання. Мого дядька охрестили в той час. Та комунізм, з забороною «опіюму для народу», знищив костьол. А храм, в якому були охрещені бабуня і дядько, закрили і перетворили на склад цементу. Але ще перед тим там був славетний музей атеїзму. До музею водили юних піонерів та показували нікчемність віри. В музеї були зібрані речі з храму Івана Хрестителя, монастиря оо. Бернардинів, палацу князів Санґушків. Та музей закрили, речі вивезли до Санкт-Петербурзького музею, а труби з органу порізали на мідний брухт.

З черепицею з покрівлі храму пов’язана одна історія, а може і леґенда, яку мені розказала бабуня. Один з колишніх працівників «атеїстичного музею» після знищення храму продав черепицю жінці, яка саме будувала хату. Як тільки було покрито черепицею покрівлю – серед ясного неба вдарив грім і на хату впала блискавка. Вся черепиця дощенту згоріла. Та хата вціліла. Дим підносився високо, наче показував неправильність вчинку.

Оскільки храм знаходиться навпроти Бернардинського монастиря, місцеві жителі говорять, що іноді тут відбуваються дивні речі. Нібито, перед знайденням склепу з похованнями, хтось бачив привид молодої жінки, яка бігла від костьолу до монастиря. Через деякий час відкрили труну, в якій була похована молода жінка…

Мій прадід Станіслав народився у 1868 році під Варшавою. В час гонінь переїхав до України, в місто Заслав. Служив у монастирі оо. Бернардинів. Тому розповіді про монастир, про історію старого Заслава передавалися з покоління в покоління.

Отже, від прадіда стало відомо, що в монастирі оо. Бернардинів знаходилися не лише ченці, але й священики. Мало хто знає, що це були не просто покликані до чернечого життя мешканці Заслава чи його околиць, а зібрані з усієї України, Бєларусі та Польщі ченці, перебування яких в Бернардинському монастирі було частиною їхнього покарання. Оскільки францісканський орден Бернардинів відрізнявся суворістю – це було значне покарання. В обіти (обіцянки) тих, хто вступав до цього ордену, входили: чистота, послух та повне відречення від матеріяльних цінностей. Все, що вони мали, було або ж вирощене їхніми руками, або пожертвуване іншими.

Ченці були повністю відокремлені від світу. Вони самі працювали в саду, полях та самі ловили рибу у власному монастирському ставку. Рибальство світськими людьми у ньому було заборонено. У храмі монастиря знаходилась чудотворна ікона Заславської Божої матері, відомої своїми надзвичайними властивостями. Щороку до Заслава приходили паломники, які приносили подарунки Богоматері та просьби. На жаль, на даний час не відома доля Заславської Опікунки. У час гонінь її образ зникає.

Щонеділі в храмі монастиря відбувались святкові богослужіння. Люди заходили з центрального входу через головні ворота. Початок служіння сповіщали дзвони. У храмі збиралися люди. Богослужіння проходило урочисто, зі свічками та запахами ладану. Проте самих ченців ніколи не було на служіннях. Літургію вів священик латинською та польською мовами. Особливістю було те, що священик стояв спиною до люду.

Монахи знаходилися у так званій Захристії – це місце за стіною, де знаходились Пресвяті Дари – Хліб і Вино, тобто Тіло і Кров Ісуса Христа. Вони перебували там протягом всієї літургії і лише, коли причащались прихожани, вони виходили, щоб і собі причаститись. Брати по ордену (францісканці, капуцини) виходили лише в каптурах, аби не бачити прихожан.

У монастирському саду крім звичних дерев були: кизил, персики, груші. Були також виноградники, де вирощували виноград, який власноруч збирали та робили вино на Євхаристію (причастя).

Храм вражав своїм багатством. Багаті люди, отримавши ласки від Заславської Богоматері, дарували коштовні чаші, підсвічники та хрести. Та і сама ікона була увінчана золотою короною з дорогоцінним камінням.

Після знищення монастирського осередку, ченців було вигнано, золоті речі зникли, пропала ікона Заславської Божої матері. Монастирський сад було винищено, ставок осушено, а пивниці перетворено на в’язниці для неслухняних бунтівників.

Священик, на жаль, відомо лише, що звали його Кароль, був змушений тікати до Польщі. Оскільки мій прадід Станіслав працював у нього (возив його містом та околицями), о. Кароль запропонував виїхати з ним. Але через народження дитини він відмовився. Згодом, а точніше через сім років потому, у нього народиться син, якого назвуть Каролем – на знак пам’яти про священика.

Взагалі, моя бабуня казала, що старші люди більше знали, бо їм багато відкривалось. Відбувалися речі, про які ми зараз говоримо – очевидне-неймовірне. В той час комунізму, гонінь і переслідувань люди зберігали свою віру, пам’ятали, що вони християни. Так було і в родині моєї бабуні. Щоденно читали Біблію і знали, що віра повернеться, відкриються храми. Та моя бабуня була впевнена, що це станеться ненадовго – гоніння, переслідування і знищення віруючих знову повернеться. Вона плакала, коли дивилася на храми та монастир нашого міста. Казала, що ми не розуміємо, ми ще занадто молоді для того, щоб зрозуміти якою ціною все будувалось, зберігалось і підтримувалось. Якби ми коли-небудь бачили красу храму Івана Хрестителя, ми б ніколи не винесли і не викинули туди сміття, не кинули б камінцем в раму заради розваги. І я так думаю: культура народу починається з самого народу. Якщо ми не цінуватимемо працю людських рук, будемо знищувати храми, до якої конфесії вони не належали б, ми ніколи не будемо народом.

Кожна вулиця, дорога, будинок Заслава про щось нагадував моїй бабці. Наприклад, у приміщенні нинішньої школи № 3 був суд, де проходили судові процеси лише над простими людьми – міщанами. У теперішній музичній фабриці знаходилися найсвятіші речі для іудеїв – сувої зі Старим Заповітом, адже тут була їхня синагога. Щосуботи тут запалювались семисвічники і лунала молитва до Бога. А у теперішній школі № 4 розміщувалась школа для єврейських дітей.

«Ніхто і ніколи не бачив Бога, але саме в цьому сенс віри. Вірю і не потребую підтвердження», – так казала моя бабуня. Все було знищено, спалено, сплюндровано через те, що люди втратили віру і забажали підтвердження.

У 1960-х роках учні з школи № 3 грали футбол черепом, який було винесено з підземелля храму Івана Хрестителя. Так знаємо, у підвалах храму, скоріше під вівтарем, знаходились мармурові саркофаги з тілами людей, які померли. Ці люди були або князями, або купцями, які допомагали у будівництві храму. Люди мали віру, адже вони не шкодували власних коштів на будівництво. Хто ми, що знищили все це?..

Особливі спогади відведені на особисті враження моєї бабуні. Вона знала, що має особливий дар – передбачення. Це був не успадкований дар, а знак ласки Божої. Про всі події, які відбувалися, вона знала і попереджала. Не знаю, можливо, для нас – абсолютних реалістів, це виглядає абсурдом чи маячнею. Та я чомусь в це вірю.

Наприклад, перед висилкою до Казахстану моя бабуня, ще зовсім юна, побачила на небі знак – чоловік, який підняв руку, а іншою показує на землю. Всі, хто був на вулиці, це бачив і свідчив про це до самої смерти, про це завжди казала і моя бабуня.

На жаль, нічого не можу розповісти про костел Св. Йосипа. Бабуня казала, що в основному до нього ходили мешканці нового міста та більш заможні люди.

Можливо, спогади моєї бабуні для декого здаються казкою чи, принаймні, леґендою. Та я лише переповіла те, що чула від бабці.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3891

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.