Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / Документи і матеріяли / Розмова з Марією Савлук

Заславщина багатьох культур

Документи і матеріяли

Розмова з Марією Савлук

Марія Савлук народилася 1925 року (у пашпорті 1926) у Плужному, зараз мешкає в місті Ізяславі. Розмову про перебування пані Марії на примусових роботах у Німеччині в часі Другої світової війни вів Володимир Федотов (серпень 2005 року).

М.С.: У 1942 році, тільки но ше не закінчила школу, німці прийшли і схопили. 18 нас дівчат було з села, додому вернулися половина. Ще за німців, у 8-ий клас ходила у Плужне. Школу розбомбили у 1944-му.

Зранку, ще темно було, прийшов війт, в нього було дві дівки, він не узяв, казав пройдете комісію, тоді й вони поїдуть. Прийшов з поліцаєм. А поки я прийшла з Германії, то його вже вбили.

Марія Савлук. 7 листопада 1944 року.

Марія Савлук. 7 листопада 1944 року.

В Плужному нас зібрали – там було шось вроді клубу – з усього району Плужнянського. Людей багато було. На машинах завезли в Ізяслав. В вагони загрузили. А я з татом покійним, а тато прийшов з фронту без ноги. А в нас вродився саме Анатолій. 5 іюня мене забрали. Сказали взяти їжу на одну добу, то з тою їжею нас в Німеччину заперли. Ніде не зупинялися. В Германії на пересильному пункті в Ерфурті нас згрузили. Пройшли баню. Приїздили покупці, німець прийшов, подивився: скіки-скіки йому треба. То ми попали, завезли нас в Зоннеберґ, Тюрінгія, під самою Францією. Завод був авіаційний. Шістдесят нас було. Потім було 150. Потім 300. А потім навіть 600 на кінець. На початку було так, що нас кормили в німецькій столові. То ми думали, що добре ми ще попали. А потім привезли з Севастополя і з Росії було багато.

Нас гонили коло загорожі біля військовополонених, то вони кричали. І ми їм достали контурні карти і компаса. І вони втікли. І нас взяли тридцять. Нас було тільки дванадцять, возили-возили в закритій машині. Дві-три години проїдемо, і роблять допит – СС. А військовополонених (було 3 – 4 тис., 5 бараків загорожених проволкою), утікли усі. Тільки 160 зловили.

Багато не повернулося після того дівчат з Севастополя…

Щастя, що ті дівчата севастопольські все взяли на себе. Як попадеш з одною, то так.

Як нас зразу було мало, то в якогось німця був дом, чи конюшня там була. А потім за путями бараки поставили. Двох’ярусні ліжка. Нас на роботу через город водили.

В.Ф.: Одяг вам якийсь давали?

М.С.: Були в тому одязі. Нємки нам подсобляли. Там война була, тільки старі, каліки-німці, і ми. Дерев’яні колодки (взуття, що видавали остівцям – В.Ф.). Нємки і ми робили на одній фабриці. То в їх барахла було багато. То вони дівчатам давали юбки, сорочки. А як не було, то шили юбки з одіялів.

Зразу, як не поставили бараки.

В.Ф.: Чи реаґували як ви йдете ?

М.С.: Були, сину, всякі. Були хороші, а були й погані.

Як були на тій фабриці [де літаки – 2 роки], там автоматично було, на кнопках, було легко робити. Зарплати нам не давали, навіть копійок.

В.Ф.: Гуляти ходили?

М.С.: Ні! Ти шо!? Боже сохрани. Куди гуляти ходили. В лагері лежиш, як виходний, а так вже робиш від темна до темна.

В.Ф.: Скільки тривав робочий день?

М.С.: Одна зміна з 8 до 20 чи 21. Обід 1 година. Перерва.

В.Ф.: Як з їжею було?

М.С.: Нас годували дуже добре. Це суп, шпінат і кисла капуста. І на тиждень давали 1 кг, буханку хліба. І 50 грам масла і 300 грам цукру на місяць. І ми вимінювали цукор у німців на буханку хліба, з’їдали.

У неділю давали чотири картошини і шпінат. Це був добрий обід в неділю. Суп, бруква. Хлопці пухли, тяжко було робити. А хліба ми не могли ніде купити, в них карточна система була. У них нємки були, що таку скибочку з собою на роботу брали.

В.Ф.: Десь підробляли?

М.С.: Хлопці ходили до бауерів на працю. В неділю. Як [тоді], коли ми були тут. То ходили. А там було велике місто, то не було куди йти. Я теж одного разу ходила. То з’їла отаку миску картоплі з маслом в чотирьох. А хлопці ходили тако в брезентових штанах, нам тоже давали старе носити, але вони ходили обідрані.

В.Ф.: Коли ж вони встигали?

М.С.: Вже в неділю не було такого надзора. Вони тікали, то вже робили.

В.Ф.: Далеко було йти?

М.С.: Нє. Це нова фабрика була вже на передмісті.

В.Ф.: Коли вас звільнили?

М.С.: Нас освободили 17 апреля 45-го року. Американці освободили. Бомбили. Остався пісок.

В.Ф.: Розкажіть за бомбування.

М.С.: Бомбили коло фабрики. А ми вилізем на третій етаж і дивимся. Всі німці біжать в бомбосховище, а ми на 3 – 4 етаж бігли. А ті самольоти летять, як стая ворон. Вони бомбили великі города, а такі села – ні. Вони бомбили, а потім посипали фосфором і палили. Американці все посипали фосфором і підпалювали. Згорало дотла. Наші такого не робили. Наші то там, то там будинок завалять, а то чисто – пісок лишався.

***

М.С.:

– Марі, как прійдєт Шталін, ти скажеш, што я бил нє плохой.

Я кажу:

– Скажу-скажу.

Був дуже добрий старий німець [майстер]. Він жив, тако посьолочок. Як уже відступали німці вже туди. Як ми вже їхали додому. Чую вже голос його:

– Марі, Марі, чого ти не пішла до Ельзи ?

Ще дав на дорогу редьки і цибулі.

– Піші, піші, – казав.

Я ж обіцяла, як його забрали. А в нього була одна дочка – каліка, Ельза. Він був добрий німець, на Паску нас водив. В них телевізори вже були, у німців, вже під час війни.

В.Ф.: Він знав російську мову?

М.С.: А з нами. Ми стільки років були разом. Вже сьодня приходить:

– Дмітрій казав. Шо ти мєня нє любіш, я повєшусь.

А ті, хто не розуміли, то були жлоби, не до нас, не до людей.

В.Ф.: Ви розуміли німецьку?

М.С.: Ми вчили в школі німецьку. А текст в них вже неоднаковий. Єдно село говорить так, а друге так. Було багато, що знали німецьку. Виставлялися переводчиками.

В.Ф.: Спілкувалися з німцями ?

М.С.: Ми розмовляли з німцями, що працювали на заводі. В нас був старий кієвян, лишився від минулої війни. Я попросила його контурні карти, то обходив мене десятою дорогою. То я попросила хлопця, що працював на заводі, поляк, прийшов з тюрми, і він купив мені 10 штук карт.

– Сколько тєбє нада?

І купив. Він в нас 2 – 3 місяці побув. А компаси крали у цеху. Воєнноплєнним давали. Але я думаю, що ми їм сильно не помогли – їсти все одно схочуть.

В.Ф.: Ви знали ситуацію на фронтах?

М.С.: Німці говорили. Просили їх. Прийде:

– Всьо, Марі, німці відступають.

Буває, підем до нього з Анною Федорчук, він нам включить телевізор. Він на Паску нас брав. У нас мастєр був хороший, не СС, вони не могли нічо зробити.

Нас було вчотирьох. Один хлопець Микола, з Гайсина, село Крутогор. Робили вони такі чашки, різьбу тра було наскіс. А він прямо робив. І його забрали. Все одно ніхто не знає хто сказав.

В.Ф.: З ким ви працювали?

М.С.: Цех великий. Троє хлопців і я одна. Двоє – німці, плюс один майстер німець, а то все французи і наші.

В.Ф.: Були французи?

М.С.: Французи воєнноплєнні були. Італьянці, французи, бідні були такі, грязні. Но в них була важка робота. Він так іздєвався з них цей Адольф [Гітлер], ти думаєш, як у кіно показують, того не показуютьу кіно, як він з людей іздєвався.

В.Ф.: Їздили до інших остівців на гостину?

М.С.: Я їздила до дівчат, в той табір, де я була раніше.

В.Ф.: Як добиралися, пішки?

М.С.: В неділю їздила до них на поїзді. Як старі такі, буває виженуть, або не виженуть. Водії і грошей не брали і возили нас, нічо не казали. Тільки посторонні:

– О рускі, рускі !

В.Ф.: А як там заходили?

А ми до тих ходили. Вони знали, що ми в них працювали. І пускали. Вони нічого не казали. Ми могли їздити до своїх, до бавра навіть.

***

М.С.: Прийдеш, а фюрерша кричить:

– А де була Марія!

Голову нагнеш, та й мовчиш, бо це як обізвеся, получиш. Так, так як було, то недало.

– До дівчат своїх ходила, бо заскучала.

***

М.С.: А на першому поверсі був майстер. Прийшов і каже:

– Ґутен морґен!

А вона до нього:

– Тягни рядно.

І десь вона поділася, ніде її не було.

***

М.С.: Уся Німеччина ненавиділа фюрера. Так вони були добрі, щоб і Сталін до них прийшов.

В.Ф.: Вам не хотілося втікти додому?

М.С.: Це ці, шо близько були, то тікали. В Польщі, в Венгрії, то їм було втікти, а як ми були за горами, то де ти втічеш.

В.Ф.: Щось читали?

М.С.: Ми не мали права. За це навіть наказували дуже. За газету чи за книжку. Читати було заборонено строго-настрого. Щоб ми щось знали? Ти шо.

***

М.С.: Ті люди, яким він довіряв [Гітлер], вони були на фронті, а ці тут працювали. І вони отримували посилки з дому, Червоний Хрест їм присилав. [полонені із Зах. Европи]

Нам спочатку дозволили [пів року] посилки – 250 грам, а тим вже пізніше з Росії, то їм вже не дозволяли.

Сьогодні одна получить – сіли, з’їли, завтра – інша.

В.Ф.: Після звільнення, яке було ставлення до німців?

М.С.: Наші дуже мстили їм. Як ті знали, хто зло робив, то поховалися. А як такі, що сидів, то їх оббирали.

В.Ф.: Розкажіть про вашу зустріч з американськими вояками?

М.С.: Ми американців, сину, не бачили, ми бачили одних лише негрів страшних, здорових і самольоти. А американців ми не бачили. В них американці не воювали, в них негри воювали. Фронту в них не було. Він побомбив-побомбив, і це вони ці толстокожі проїхали і всьо.

І можна було вибирати любу країну, куди хочеш. Народу тоді було мало після війни, і на наших людей були покупатєлі.

Ми сиділи в таборі. І були ті самі вартові, і нас нікуди не випускали. А хоч їхати, то запишися – і тоді їдь куди хочеш.

В.Ф.: На чому їхали додому?

М.С.: Тоді нас перевезли машинами [до Ельби]. Як звідси грузили, так і звідти грузили, як скот.

В.Ф.: Куди везли спочатку?

М.С.: Привезли нас до Ельби. Все було розбито дуже, страшно. І нас садовили на площадки [залізничні платформи] і везли додому.

В.Ф.: Хтось перевіряв вас?

М.С.: Ніхто з нами не говорив, нічо.

В.Ф.: Як ось-так просто? Без жодних обстежень?

М.С.: Ні туди, ні туди, нас не обстежували. Тільки давали нам посвідчення, що ми там були – справку.

В.Ф.: Коли ви повернулися додому, отримали якісь документи? Пашпорт?

М.С.: Паспорт нам дали на сьомий рік. Ми не мали права нікуди їхати. А так були ті справочки, хто шо хтів, те писав на тих справочках, хто якого року.

Це воєнноплєнні, то в них є шо розказати, а в нас шо? А ми шо, ми були овечки: загнали, поробили, знову пригнали.

В.Ф.: Зв’язки з іншими остарбайтерами підтримували?

М.С.: Підтримували. Мало. Рік – два. Вже в кожного почалась сім’я.

***

М.С.: Ми сиділи на площадках, а він до мене [Зиза Микола – «дядько-вчитель»]:

– Машенька, тебе додому завезу, і в Шепетівці скину.

А я кажу:

– Нє, без Люди не піду.

Ну, то він нас обох взяв.

***

М.С.: А наші хлопці вже сиділи такі, де вони тих кожанок набрали. Ми такі обдерті, а вони одягнені так. Все забирали в німців, готові були їх повбивати. Заходили до хати і брали все, що хтіли. Це вони також несправедливо поступали.

Німці гнали худобу туди, а ці гнали її назад. От ми й погнали худобу, три доби гнали і зупинилися коло Праги. Будиня недалеко Праги, а там, де скот, стояв село Пісти. Пасли там худобу. Так, як там, мені ніде добре не було. Це після того. А в Чехії так гарно, ой, яка там краса. І які там хороші добрі люди. І це я додому аж в дєкабрі попала. Це я з травня до дєкабря там. Така гарна річка, пайок воєнний нам привозять, а молоко, масло, сметана в нас все своє. Дівчата доїли, я нє, бо маленька, в мене руки малі. Потім ми хотіли там лишитись жити. Нас восьмеро було, але нас звідти як котів непотрібних викинули. Як гнали той скот і німці давали вдягатися і чехи. Шкуру з корови нажила. А ше пальто деммісезонне привезла, ще в ньому тут років з десять проходила.

***

М.С.: А як картоплю крали. Така була з Вінниці, висока, як ти, біле таке волосся у неї. То ми пішли картоплю красти. Каже, що за нею ніхто не слідкує. Ми вже до мосту дійшли, залізного такого, а там вони, з-під кущів, і витягають револьвери, от-такі револьвери вони всі збоку мали. Як ми тікали, що торби свої там погубили. Стріляли, страшно. Прибігли – і зразу на койки. А вони приходять – і шукати. А ми на койках вже, я вже заснула. Так вони нас і не знайшли.

Ще раніше мені снилося. Що так, як в нашому селі М’якоти, оттуди до ставка струмки збігаються, і на ту сторону до Плужного. Виходжу я на дорогу, і тут такий великий кущ, а з-під нього гадюка така вилазить з двома головами – і на мене. Але я втікла. А як другий раз ходили, то вона свою туфлю загубила, як тікали. А наша фюрерша тільки їй їх подарила. Вони приходять, а вона:

– Оце ж мої туфлі!

І до неї. Та сказала, що це я була. Ну і приходить цей з двома козирьками. Але добрі є люди. Є лихі, а є добрі. От латиш, у нас був перекладач, він там з жінкою і з синочком п’ятирічним жив, так на квартирі у німців. Він нас у льоху закрив, а що там в тому льоху ? Нічого не видно, жаби. Ми там до ранку просиділи, а восени ніч довга. Він приходить, нас на сніданок випустив, і це все під свою відповідальність. Ну, посиділи ми у нього, чаю попили. Я на дворі з його синочком граюсь. І тут приїжжає цей з двома козирьками. А той до мене:

– Що, там не могла сказати?

І він його заговорив. Каже до нас:

– Гроші є?

А які гроші, штрафи там, які у мене гроші тоді були. Кажу:

– Немає грошей.

А тоді за крадіжку строго було, іще до війни в них все так строго було, розстріляти могли. Він нас закрив, ми три дні в тому льоху просиділи. Бо картоплю крали, всі, дуже багато, то когось вже мали покарати, як вже зловили. Крали все. Шукали, ходили всі, щоб де вкрасти.

Три роки стажу мені дали за Германію, 54 копійки мені доплачують. Як мені було дивитись на цю німоту страшну…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3398

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.