«Дощі й дощі, немовби кара божа…»
Софія Малильо
Дощі й дощі, немовби кара божа,
Невтомно ллються із важезних хмар.
І знов на всьому – остраху тягар.
Чия то діє воля зловорожа?
Щодень січуть тонкими промінцями,
То зливами збігають в ручаї.
Несповідимі загадки твої,
Природо-Нене. Змилуйся над нами!
Встають в душі тривоги і проблеми.
Як там звірятка? Горе їм, біда!
Пташатам як, що тільки-но з гнізда?
І захлинаються ж плодючі чорноземи!
Була весна, ледь-ледь що не засушно,
Так все зраділо щедрому дощу!
Ой, леле! Промінь радості ущух,
Все у турботі зазітхало скрушно.
Чому, чому, о Боже, ці екстреми?
Кому покаятись? Природі – чи Тобі?
Слабкі ми в цій нерівній боротьбі,
Безпомічні в своїм земнім едемі.
Зазнаємось, як дурники із казки.
Мовляв, підвладні нам стихії всі,
Без Тебе проживем, Святий на небесі,
Й від Тебе не ждемо, Природо, ласки.
Берем усе самі, не просимо ні в кого.
Заплутались в прожектах і в журбі.
Вселенський духу, молимось тобі:
Прости і не суди нас надто строго.
12/VI-1990.
Благословен одвічний лад природи
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
