Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Казки / Голодний чорт

Голодний чорт

Юрій Федькович

або Дорога до пекла

Кaзкa

Се не за нас діялось, але давно колись, ще за панщини, як жив у однім селі один чесний та багатий господар, а сей мав таку установу, що клав кожної днини коло гостинця стів, а на стів хліб, сіль і усіляку страву, а то для бідних подорожних, аби мали чим у прикрім разі душу покріпити, та Господу Богу дякували, що дав такого сумлінного та чесного чоловіка.

Але і один чорт ходив по світі, щоб людем пакості творити, та так єму лучилось, що і він сердешний зголоднів. Тогди він, не багато гадаючи, прискіпався до того стола, що був для бідних злагоджений, та давай халасувати, що там не попав: і хліб і сало з часником і голубці з солонинов, і книші з сиром і пироги в сметані, а до того ще і вицідив собі оківку-фляшу вареної горівки з медом, та вже аж тогди, як не стало ні крапельки, пішов собі такий гарно закрохмалений гостинцем далі.

Але про се довідався найстарший чорт у пеклі та давай по Юдика, бо так халасун звавсь, аж два посланці слати. А як сі єго привели оперед старшого, так сей зараз на нього і гримнув:

– А ти сякий та такий сину, що ти мені знов на світі поброїв?!

– Таже я, – каже Юдик переполошений, – нічого такого.

– Так, нічого такого? А бідним подорожним хто виїв і голубці і пироги і горівку варену що до крапельки випив, про книші і сало не згадуючи? То ти так мені робиш, паничу? що тепер ті смутчі-пресмутчі люди будуть собі гадати? Будуть гадати, що ми чорти, та вже на таке дрантя перейшли, що мусимо вже старецьким хлібом годуватись! Що ти собі, мой, тепер гадаєш?

– Таже я лиш те…

– Стули морду, аби я тобі ю не стулив! А тепер в сей час підеш мені у той і той край, у то і то село, а там наймешся у котрого небудь господаря, і будеш єму цілий рік вірно і без сембрилі служити, а то так, аби я на тебе жодної скарги не чув, бо шкіра буде ся мати в роботі. Руш! Забирайся!

На се Юдики ошкробався в голову, перекинувся простим наймитом-мужиком та і потяг у то село, куда єму найстарший чортисько повелів.

А то село, куда Юдик зайшов, було велике, дуже велике, але таке то вже бідне та ніжне, що навіть і воробці з нього світа половили, не то що! Та й не було і дива: бо се діялось, як я вже казав, ще зза панщини, а у тім селі був дідич такий то вже лютірь, що як би був міг, то би був з людей і паса дер, не то що! У таке-то село попавсь наш Юдик за своє халасування; став серед села, та і думає собі: коли я вже тут свої роги не покочу, то їх не покочу ніколи!…

Аж іде один чоловік гостинцем, а то такий цундравий та обдертий, що і дурень би був покмітив, що се таки з того села чоловік. Так Юдик зараз єму і вклонився.

– Добрий вечер, газдо!

– Добре здорове, парубче! А куда Бог провадите?

– Та я, бадічку, хожу служби шукаючи. Може би тут у вашім селі…

– Ха, ха, ха! – аж зареготався чоловік, – таже ми всі у старці збираємось, та лиш тільки нам гія, що ні з чого нам торби пошити, а то би вже давно нас по цілім світі повно!…

– Та як же ж, – каже ІОдик задумавшись, – то аби у вашім селі і одного господаря не було, щоби коні тримав? Бо я признамся, що до коней зроду дуже велику охоту маю!…

– Ба є у нас один такий дурень, – каже чоловік, – що пару дерлюг тримає, але то таких, що їх мусить коликами підпирати, бо би вже давно пси з них страву мали. Коли тебе кортить, небоже, без плати та без кавалка хліба служити, то я тебе справю!

– О, справте, вуєчку, прожиття би вам щасливе, – каже Юдик – за решту моя жура.

Отже ж той чоловік взяв та й справив єго до Дмитра Моргала.

А Дмитро Моргало був колись передній господар у селі, та з-за лихого пана на таке перейшов, що і в печі затопити нічим було, не то що! От і сидить собі з жінкою на приспі та й плачуть обоє, а на загороді, присилені до старої вербп, куняє пара конят, та такі то вже худі та сухі, що як би не шкіра, то би кості вже давно порозсипались. Моргало дивится на них та й плаче нишком, аж на се убігає Юдик.

– Добрий вечер, газдо!

– Добре здорове, парубче! Ти хто?

– Таже ваш слуга, бадічку!

– А мені ж до чого слуги!

– Або до ваших коників, бадічку!

– До отих там дерлюг!… – аж закричав Моргало. – Хіба прийшов їх лупити?

– Еге, – каже Юдик, – лупити! Я ще з них маю такі коні справити, що і вашиму дідичеві не сором буде ними їхати!…

– Ба, чи ти лиш, хлопче – сохрань Боже – не з піярів десь вирвавсь, та сюда на мою голову прийшов?! Іди лучше до нашого дідича.

– Еге, до вашого дідича! я ще і вашиму дідичеві прислужуся, а тим часом я ваш слуга, та й годі. Але шкода пустою бесідою час марнувати, бо треба коники мої погрижати, щоб з ними завтра хоть два левки вам заробити.

А се кажучи, ухопив верітку, що на плоту висіла, та і повіявсь з нею хто знає куда, звичайно, як сатана. А Моргало каже до жінки:

– А се що знов за нову кару Господь на нашу бідну та нещасливу голову зіслав?!… Ще лиш того нам не ставало, аби з варіятами голов свою лоточити!…

– Цить, чоловіче, – каже жінка, – та Бога не гніви, бо мені сеї ночі чорт – щез би – снився, а то приповідають старі люди, має бути велике щастя.

– А чи ж ні? – каже чоловік, – подивись лиш, яку онде копицю трифою з вівсом таскає оперед себе, що аж задихався!… А вадь що з панського лану або оборога вкрав!… Та як житарі довідаются!… О, годино ж ти моя, годино!…

Але Юдик не приніс лиш копицю трифою з вівсом, але ще до того і два великі струцлі жидівські і печену гуску сабашову і фляшу оковитої горівки і усіляких жидівських лакіток і свічку велику воскову, з тих, що жиди на судний день світять, та й каже до Моргала:

– Анумо, бадічку, в хату, та зап’ємо могорич, аби мені легко у вас служилось, а вам зо мнов не скучно було!

От і пішли всіма в хату.

Дослужує Юдик у Моргала рік, а у Моргала вже і кілька своїх оборогів в полі, і пара волів на загороді, і дві корови, і турма овець, а коні так Юдик вифутрував, що і самому дідичеві не сором би ними їхати.

Але Моргало сему і рад і не дуже, бо єму усе дідич на гадці, що як довідається, так єго і дощенту знищить, бо у нього лиш тільки і розривки було, аби над підданими збиткуватись. А як приїхав одного вечера з Юдиком з поля, так і застав дома позов, аби в сей час до двора ставився. Отже ж він перехрестившись і пішов.

– А що, – каже пан, – у тебе, чую, гарні коні?

– Які Бог дав, милостивий пане, – каже Моргало кланяючись.

– А ти знаєш у моїм лісі той камінь, що єго звуть Чортів Двір?

– А хто ж би єго не знав, пресвітлий дідичу! – каже Моргало.

– Отже ж той камінь привезеш мені завтра своїми кіньми і поставши єго на моїм подвір’ї, право над самими пивницями!

– Ох пане ж мій милостивий, якже ж се може бути?! – аж зарув бідний Моргало. – Таже ж той камінь і шістдесят пар коней з місця не кинуть?! А хоть би і кинули – де ж такого воза дібрати, аби під ним на шкамут не розсипався У!…

– Се вже твоя жура, – каже пан. – Завтра рано або приставиш мені камінь на моє подвір’я, або підеш з жінков і з дітьми, куда тебе ноги нестимуть, і то голий як палець! Забирайся!

Отже ж пішов бідний Моргало, вдарившися по полах руками.

А дома Юдик єго і питає:

– А що там, бадічку? Як гостили?

– Ох, годино ж ти моя чорна та нещаслива!… – став Моргало голосити, та й уповідає свою нужду. Але Юдик в сміх:

– Та ви сего, бадічку, журитесь?! Завтра скоро світ єму і три такі камені на подвір’ї поставлю, коли ‘му треба! Ха, ха, ха, ха, ха!… А ходіть-но лиш у хату та покоштуйте, який то мені гарний гігель Мошкова Сура спекла! Такого матбути і ваш дідич не їв!…

На другий день був уже і камінь на подвір’ї, хоть Юдик ним, їдучи у браму, трохи що не пів-двора розвалив. А як ним дуркнув на пивниці, так і слуху не стало, де панські дорогі вина та напитки стояли! Але пан не смів на се і слова сказати, бо сам такий розказ дав, от лиш ходить собі по покоях, скілько єму їх там лишилось, рве на собі чупер, та й штудерує, яку би то нову напасть на Моргала покласти. Нарешті закликав Моргала до себе, та й каже:

– Ти знаєш ту мою діброву, що ю «Безмірнов» звуть?

– А хто ж би «Безмірну» не знав, пресвітлий пане?! Таже більшої діброви матбути і на світі немає!…

– Отже ж ту діброву маєш мені за три дні і зрубати і в латри поскладати і сюда повозити і на округ моего двора скласти. Чув-єсь?

– Ох, папе мій пресвітлий…

– Мовчи, та роби так, як я кажу, або за три дні, аби тобі і слиху у моїм селі не було. Руш!

– Ох годино ж ти моя, годино!… – каже Моргало, ударившися по полах руками, а дома Юдик і питає:

– A що ж там, бадічку? Контентний пан з нашого каменя?

– Він уже за камінь і забув, та от що тепер видумав!… – каже Моргало плачучи, а Юдик у регіт:

– Ха, ха, ха, ха, ха!… та ви сим зажурились?! На завтра на рано складу єму цілу «Безмірну» на около двора, а то так близько, що і світа видіти не буде! Але на мене гірша оце халепа впала, бо жиди всі хочуть з села виноситись, щоб з голоду не виздихати, то відки мені відтак буде і струцлів, і індиків, і гусок печених взяти? Але вони усі дурні та божевіллі, бо я їх і в Єрусалимі відшукаю, не то що! От ходіть-но лиш у хату, бадічку!…

На другий день стояла уже ціла діброва на около панського двора у латрах, а смутчий Юдик так ними цілий панський двір обмурував, що всі панські слуги мусіли цілий тиждень упрівати, доки лиш тільку діру вибили, аби можна возом проїхати. А пан ходить по покоях, кусаючи собі руки з злості, та думає, яку би то ще гіршу напасть на Моргала покласти. Нарешті видумав тай кличе єго до себе:

– А що, каже, сякий такий сину, твої коні дома?

– Дома, пресвітлий дідичу; припочивають, бо мали тяжку роботу.

– Най же ж сегодня припочивають, а завтра рано о восьмій годині поїдеш ними зо мнов до пекла! Воза не потребуєш брати, бо я дам свою кариту! Чув-єсь?

– Ох, пане ж мій милостивий, – каже Моргало, – та же ми Бога просимо, аби нас від пекла боронив, та заступив, а ви…

– Що тобі до того, собако? – каже пан, – завтра рано або поїдеш зо мнов до пекла, або тебе з торбами вижену, навіть без окрушка хліба! Вон!

От і пішов бідний Моргало плачучи, а Юдик єго дома питає:

– А що там бадічку? Загадав пан нову яку роботу?

– І то ще таку, що Бог дай про ню не чувати та не слихати у світі!…

– Та що ж там такого? – питає Юдик.

– Таже каже нам завтра з ним до пекла їхати!

– Гурра!… – крикнув Юдик, та аж підскочив з радіщ, – коли щастя, то й щастя!… А я вже думав, що завтра буду мусів пішки дорогу до пекла бити, а то ще і панськов каритов поїду!…

– Та цур тобі скажений! – каже Моргало, – хіба ти…

– Чорт, бадічку! згирішний чорт, що мусів за макітрю анафемських старецьких пирогів та кусак сала вам цілий рік вірно служити. Але сего вечора мені рівно рік кінчится. так завтра поїду з вами разом! Гурра!!!…

– Свят, свят, свят! – каже переполошений Моргало хрестячиеь, – я думав, що ти лиш який знахарь або характерник, а ти вижу таки, теє то…

– Ви отсе, бадічку, пусту бесіду завели, – каже Юдик, – хіба я вам вірне не служив? Або вас два рази від панської напасті не вирятував? Але ходім припочивати, бо завтра маємо далеку дорогу перед собов

От і забрались оба до спочинку.

А на другий день встав Юдик досвіта, пофутрував коні, напоїв, дав вівса, убрав у шори, сів на одного, а Моргало на другого, та й поїхали до двора. А пан уже у вікні чекає та й карита вже на подвір’ї стоїть готова. А доки пан зійшов на долину, доки у кариту сів, то і коні уже були впряжені, уже і Моргало сидів на козлі, а Юдик за лакея ззаду. От і помчали як вітер. Нарешті приїхали вони на одно дуже велике поле, на таке, що єму і краю не було видко.

– От вам і пекло! – каже Юдик до пана, йдіть лиш право на отой там димок, що ся курить, там найдете, що вам треба.

Пан пішов, а Юдик каже до Моргала:

– А ви, бадічку, обертайте кіньми та стійте тут, але не обзирайтеся, сохрань Боже, аж доки не прибіжить до вас чорний пес. Тогди можете обіздрітися, щоб виділи, що з вашим паном сталось. А як надивитесь, тогди їдьте тов дорогов, куда вас чорний пес справить, він вас право до вашої хати запровадить.

Се сказавши, попрощався Юдик з Моргалом та й пішов услід за паном, а Маргало обернув кіньми та й стоїть, не обзираючися, аж доки чорний пес не прибіжить. Нарешті прибіг і чорний пес. Тогди аж відваживсь Моргало обіздрітись та Господи!… Де було поле, там зробилось озеро кипящої смоли поміш з сірков, а синя поломінь так і бухає вгору, неначе то цілий став горівки горить!…

Моргало перехрестився та й поїхав за проводом чорного пса до дому собі. Але пан не повернув і до сегоднішної днини.


Примітки

В автографі на кінці приписка: «За однов моравсько-волоськов казков по нашому переповів Федькович».

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда в Чернівцях.») Автограф займає шість пів-аркушів сірого канцелярійного паперу з друкованими синіми лініями. На послідній, 11-й з ряду стороні підпис автора, без дати.

В тексті чужою рукою поправлено правопись фонетичну на т. зв. «етимологічну» і пороблено ті зміні, які бачимо в першодруку.

Казка сеся була надрукована в «Буковинському календарі на зв. р. 1885. изданьемъ н накл. литер. общ. «Руська Бесѣда» составилъ секретарь общ. Эмиліянъ Алекс. Поповичъ», с. 58 – 59.

Автор міг знати сесю тему не лише «з моравсько-волоської» казки, бо тота казка про чорта-наймита у бідного чоловіка широко розповсюднена у нашого народу. Порівн. О. Роздільський, Галицькі народні казки, ч. 17 (Як чорт у бідного служив. – Етнографічний збірник, ч. 1, с. 60 – 63); В. Гнатюк, Етнографічні матеріали з угорської Русі, ч. 2, Казки, байки і т. д. ч. 28 (Етнографічний збірник, т. 4, с. 140 – 143.); Манжура, Сказки, с. 127 – 128 (Як чорт одслужував шматочок хліба).

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 369 – 378

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 424

Модифіковано : 14.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.